Переглянуло: 306

СИНИ ТА ДОЧКИ УКРАЇНИ

ПОБОРНИЦЯ СЛОВА КАТРЯ ГРИНЕВИЧЕВА
147 років тому, 19 листопада 1875 року у Винниках біля Львова народилася видатна Українка – чудова письменниця й самопосвятна громадська діячка Катря Гриневичева, з дому – Банах(1875-1947).
Сім’я була велика. Мала Катря аж сім братів: Григор помер маленьким, Івана забрав тиф у 25 років, Богдан загинув від кулі при обороні пошти у Львові, Євген – хорунжий УГА, 24-літнім розстріляний у льохах ГПУ, Денис – народний вчитель, композитор і співак помер у віці 58 років, Валеріан – маляр, адвокат загинув у шахтах Донбасу, Володимир – лікар, помер 1943 року. Найстаршою була Катря, вона прожила найдовший вік.
У 20 років Катерина вийшла заміж за вчителя Осипа Гриневича – інтелігента, який захопив її також щирою українською мовою і переїхала до львова. 1896 року у Гриневичів народився первісток: син Володимир-Тарас, два роки опісля – Ярослав-Євген, і через 5 років – донечка Наталія-Дарія.
Народившись в українській спольщеній родині, вона до вісімнадцяти років не лише не знала української мови, але й соромилась, що силою факту свого народження належить до українців, тобто до нації, яку всіляко зневажала тодішня шовіністична Польща. Однак, під впливом чоловіка Катря ретельно вчить українську, студіює твори Франка, Шевченка, словник Є. Желехівського. “Жага здобути рідну мову в її високих, в її витончених формах, жагуче ворушила моє серце”, – писала згодом жінка. Потроху й сама почала щось писати.
Української мови її вчив Василь Стефаник, під його впливом з’явилися й перші Картині твори. “Стефаникові завдячую першу українську книжку і не одну ще опісля. Тямлю живо скрип зеленої хвіртки, а на стежці тінь кучерявого студента…”.- писала вона.
Жили Гриневичі неподалік Івана Франка. Одного разу 20-ти річна молода панянка Катря Гриневичева таки наважилася прийти до “ключника райських садів” – Івана Франка зі своїм віршем. Митця вразила поезія молодої авторки, він одразу взяв той вірш до “Вістника” і ласкаво запросив приходити на літературні зустрічі, читання.
Літературні посиденьки часто відбувалися у відомій львівській каварні Шнайдера, а також у “Штуці” та “Централці”. Поети-молодомузівці, Іван Франко часто заходили на мистецькі зустрічі і до вілли Гриневичів. Саме Франко заохотив Катрю зацікавитися більше історичною тематикою, українським романтизмом. Часто митець диктував Катрі свої твори, а вона записувала. То вже був якраз той час, коли Франко через хворобу не міг сам писати.
Перший літературний успіх пані Гриневичевої – це нагорода від “Просвіти” за твір “Батько Петро та його діти”. Далі з’являлися новелки та історичні оповідання. 1902 року “Легенди й оповідання” видає Руське педагогічне товариство з ілюстраціями Олени Кульчицької.
Перейнявшись несправедливістю, вона різко покинула польську мову та всі свої таланти посвятила служінню українському народу. Як письменниця, славила минулу велич України, як публіцистка викривала злочинний геноцид української нації та як громадська діячка, нехтуючи своїм комфортом, добровільно ринулась допомагати українцям, яких в час Першої світової війни австрійський уряд зігнав у Гмінд, невелике поселення у болотах Долішньої Австрії, боячись, що українські селяни можуть стати на бік Росії.
Спробуймо собі уявити, хто із нас, сьогоднішніх, спромігся б покинути власну домівку і добровільно піти в табір, звідки люди не могли нікуди втектии, де були позбавлені найнеобхідніших речей, де панував холод і голод, неймовірна антисанітарія та епідемії. А Катря Гриневичева, як і інші кращі сили тогочасної української інтелігенції, добровільно йшли в подібні табори смерті, щоб допомогти народу в його стражданнях. У Гмінді Катря вчителює. І пише. Саме там були написані оповідання, що вийшли у збірці під назвою “Непоборні”.
Про страждання людей у цьому таборі Катря Гриневичева розповідала сучасникам у своїх численних новелах, змальованих із натури, та дописах у пресі.
Вона постійно інформувала часопис «Вісник визволення України» про нечувані злочини в таборі, знущання, заперечення будь-яких прав людини – тобто, про геноцид, у якому уряд вправляється над українським народом. Також Михайло Возняк публікував її матеріали в «Літературно-науковому віснику». Ці матеріали сколихнули світ. Під тиском громадськості Гмінд закривають, людям дозволили повернутися до своїх домівок.
Згодом учителює у таборі в Гретінгу. Опісля знову повертається до Львова, там працює у редакції “Українського слова”, пише статті-фейлетони. Великий удар переживає письменниця: дізнається, що старший син Володимир ув’язнений у Києві, а молодшого Ярослава розстріляли, як старшину УГА. Обоє воювали у лавах УСС. Але 1920 року стається диво: додому повертаються обоє синів. Недовгою була радість, бо незабаром синів арештовують. Після таких життєвих віхол з’являється повість “Непоборні” – про міць українського народу.
1922 Катря Гриневичева очолює “Союз Українок”.
1924 року у Львові виходить історичний роман “Шоломи в сонці”. А далі буде пильна, потужна праця над романом “Шестикрилець”. “Шестикрилець”- твір про князя Романа Великого, а “Шоломи в сонці” – про події опісля. Також пише багато оповідань, в яких виразно звучить морально-етична проблематика.
Сама ж Катря Гриневичева постійно терпіла нестатки, бо їй, як відомій українській діячці, державні чиновники не давали праці. Вона ж всі удари долі сприймає як кару за минулі гріхи перед рідним народом (ними вважала своє колишнє спілкування польською мовою) і готова нести важкий життєвий хрест. При цьому виявляє неймовірну жертовність.
1926 року, на 62-ому році життя, помирає учитель, чоловік Катрі – Осип Гриневич. Та жінка лишається зі своїми дітьми і зі своїм Словом…
Діти пішли стежками батьків. Старший син Володимир – доктор права, суддя у Львові та Перемишлі, Ярослав – адвокат і журналіст, донька Одарка – професорка філософії і учителька в гімназії Сестер Василіянок у Львові.
Багато відомих людей відвідують дім Катрі Гриневичевої: Степан Бандера (про цю зустріч також згадує син Ярослав), художник Олекса Новаківський, сім’я Струтинських; Микола Вороний; Іван Труш малює її портрет…
У січні 1940-го Катря разом із синами, донькою та їхніми сім’ями намагається втікати від радянської влади. Саме у цей час у Львові відбувалися масові арешти та розстріли.
Гриневичі опиняються у Кракові, згодом Катря мешкає деякий час у Криниці, де працює над новим твором. А далі – Словаччина – Австрія – Німеччина… Кінець 1940-х років був дуже гнітючий: важкий стан здоров’я Катрі заважав їй жити на повні груди, але й тоді вона не падає духом, разом з синами до останку мандрує, тішиться світом, словом.
У ніч з 26 на 27 грудня, на 72-му році життя, серце великої поборниці Слова перестало битися. У Берхтесгадені (Німеччина) поховали Катрю Гриневичеву. Згодом на місці поховання спорудили пам’ятник.
Як письменниця Катря Гриневичева належить до плеяди тих українських письменників, яким не пощастило в критиці та біографічних відомостях. І у восьмитомній «Історії української літератури», і в «Українській Радянській Енциклопедії» її ім’я згадується мимохідь, без докладних дат та назв творів. Щодо її творів, то їх у 1954 році за чиїмсь так званим «сообщенієм» було вилучено з усіх бібліотек республіки і знищено.
Очевидно, Радянській Україні не потрібен був приклад такої активності, яку виявила Катря Гриневичева, включившись в освітню працю для блага українського суспільства. Не потрібні були твори, що пробуджують національну гідність українців.
Але ж переважна більшість українців нічого не знають про неї й сьогодні! Тож чи не пора тепер, в Незалежній Україні, змінити цю ситуацію? Чи не час пропагувати творчість і життєвий приклад Катрі Гриневичевої? Адже це – добрий дороговказ для поступу українців!
×
Завітайте в наш магазин!