Переглянуло: 123

ПЕРВОВІЧНЕ КОРІННЯ СВІТОВОГО ДЕРЕВА ЖИТТЯ. Автор-Валерій Войтович.

 

Пізнай свій народ і себе в ньому.
Григорій Сковорода.

У духовній скарбниці українського народу одне з чільних місць належить міфорелігійному світоглядові. Ця тема до недавнього часу залишалася поза увагою науковців. Сучасний аналіз «вищої» міфології — пантеону слов’янських Богів — та міфології «нижчої» (демонології) розпочався лише від середини 60-х років XX ст., коли формувалася «міфологічна» концепція, тобто дослідження вірувань та повір’їв зводилися до єдиної системи міфорелігійних уявлень. На той час для вивчення міфологічних джерел уже було створене Міжнародне товариство, діяла фінська школа, а в 1973 р. питанням демонології була присвячена міжнародна нарада у Фрайбурзі.
Накопичені українцями протягом віків духовні багатства та попередні набутки вчених на цій ниві потребують певного узагальнення. Визначний фольклорист і етнограф В.Гнатюк ще у 1924 р. слушно зауважував стосовно цієї прогалини: «Я вже давно хотів видати «Українську мітольогію» (популярну для широких кругів), бо вважаю її дуже цінним остатком нашої старої культури. І коли Ви переглянете слов’янську мітольогію — чи Махала, чи Нідерлього (що написані найкритичніше), побачите, що найбільша частина матеріалу, на якім вони опираються, наша — українська. Тим часом самі українці ні не знають сього, ні не цінять (тому, що не знають)».
Величезний пласт робіт, які віддзеркалюють міфорелігійний світогляд українського народу, і сьогодні залишаються раритетами. Рукописні матеріали української етнографічної літератури розпорошені по різних архівах. Протягом тривалого часу вони були важкодоступними навіть фахівцям. Це стосується, зокрема, праць І.Франка, М.Маркевича, П.Іванова, В.Милорадовича, В.Гнатюка та інших відомих дослідників. «Ніхто з читачів’ не стане, мабуть, заперечувати, що ця зустріч з давньоукраїнськими Богами та демонологічними образами («чистою» та «нечистою» силою) є для нас і цікавою, і корисною: наш погляд у минуле, ніби з допомогою історичного телескопу, сягнув у ту глибінь часу, яка була і є малодоступною, сповненою таємниць та загадок. І ми збагачуємося духовно, єднаємося душами з далекими поколіннями наших предків», — робить висновок краєзнавець Г.Дем’янчук. Навіть незначна прогалина етнокультурної інформації призводить до збідніння духовності народу. Письменник В.Шевчук наголошує: «Це сітка, яка плететься не однією людиною, а всіма колишніми і сутніми представниками людського роду. Історія ж культури нашого народу визначається передусім тим, що ми нізвідкіля не прийшли, на своїй землі ми були завжди. Це означає, що в етносі своєму зберігаємо поряд із рисами надбання, позиченими, глибочезну архаїчність, яка, попри всі струси та зміни, усі суспільні та історичні катаклізми, певною мірою залишається незмінною. Ми не садимо свого мисленного дерева заново в нову землю, але весь час прищеплювали нові цивілізаційні пагони до старого. Не завжди те дерево цвіло, часом і присихало. Однією з потужних гілок того духовного дерева нашого є й українська, у віках творена міфологія. Було б помилкою вважати, що вона творилася та функціонувала тільки в дохристиянські часи, отже, росла, живилася і плодоносила у всечассі, дійшовши у формі народних звичаїв, обрядів та уявлень про природу та світ аж дотепер». Дослідник полісько-волинського краю В.Давидюк зазначає: «Дерево життя не може бути вічно зеленим і плодоносити, якщо в нього підірвана коренева система. І не випадково сьогодні всі народи приділяють таку увагу своєму корінню».
1998 року в Литві відбувся Світовий конгрес етнічних релігій, на якому ухвалено декларацію, де говориться: «Кожна країна і кожен народ мають свої власні локальні релігії (національну віру, світогляд, міфологію, фольклор і т. ін.), які відображають їхнє
світобачення, історичний розвиток і виробляють Божественне ставлення до Природи свого краю та Закони праведного життя… Висловлюємо загальну нашу позицію у світі, що грунтується на нашому спільному історичному досвіді: адже нашим етнічним чи язичницьким релігіям у минулому завдано значних втрат, страждань і знищення їх світовими релігіями, які вважають себе єдиними претендентами на істину… Ми віримо, що світанок нової ери, індивідуальної та інтелектуальної свободи й всебічного обміну думками дасть нам можливість почати нове відродження наших власних духовних коренів, щоб повернути втрачену спадщину».
Справді, дуже шкода, що в історії цієї багатющої спадщини більше сумних сторінок. Це стосується і нас, українців. Осягнути велич нашого етнічного духу можна лише за умови пізнання міфорелігійної свідомості, яка поєднує минуле, нинішнє й майбутнє життя народу. Донедавна міфорелігійний світогляд традиційної (дохристиянської) віри слов’ян здебільшого вивчався досить однобічно і в основному ототожнювався з народною демонологією, походження якої виводили із середньовічних уявлень. Безперечно, демонологія виявилася найживучішою, окремі її елементи, зокрема це стосується повір’їв та вірувань, у народі зберігаються й дотепер. Проте у зв’язку з двовір’ям як формою існування відмінних релігійних систем деякі поняття і нині не є чіткими. Прикладом може бути Біс. У полемічній літературі це назва духів, які були колись ангелами, але не зберегли своїх чеснот і зрадили Бога. Тому їх стали ототожнювати з «нечистою силою». Разом із тим, за дослідженнями деяких учених, у давніх українців Біс був одним із Божеств; пізніше так стали називати служителя язичницького культу, якому доручено запалювати священний вогонь на жертовнику. І такі випадки непоодинокі. Отже, без вивчення найдавніших міфорелігійних уявлень предків реконструкція значної частини первісних міфів неможлива.
Основними чинниками постання усіх світових релігій є анімізм, тотемізм та магія. Вірування давніх українців мають у собі всі ці ознаки. Зокрема це стосується календарних звичаїв, обрядів, повір’їв, казок, легенд, замовлянь, загадок. Історико- фольклорний та етнографічний матеріал, праці відомих учених, дослідників, інші джерела не лише України, а й Польщі, Білорусі, Московії, Болгарії, Німеччини, Індії, Греції, прибалтійських країн підводять до висновку, що українська міфологія не тільки одна з найдавніших у Європі, а й у світі. Доказом може бути хоча б те, що ця багатюща духовна скарбниця (окрім міфології, це й способи будівництва святилищ, творіння скульптур, винайдення меандрового орнаменту та багато іншого) виникла за чотири, п’ять, а можливо й більше тисячоліть до античного світу. Ми захоплюємось античною міфологією, недооцінюючи, а більшою мірою не знаючи, що своєю земною і людяною міфопоетичною красою міфологія наших предків набагато перевищує панський вишук античної творчості. У греків один лише титан (навіть не Бог!) Прометей іде до людей та приносить їм вогонь, за що був жорстоко покараний мешканцями Олімпу. Перед нами ще не оцінений скарб. На жаль, не все в ньому сьогодні можна з’ясувати.
В античній міфології пантеон Богів та героїв досить чіткий. У давній Україні не було подібної визначеності: те, що тільки-но починалося в Києві, було вже завершене в Афінах та Римі. І шкода, що рання візантійська віра зруйнувала той розквіт, заборонивши предкам їхніх Богів, народні звичаї та обряди, численні свята, стародавні колядки, щедрівки, веснянки, купальські пісні. Нова ідеологія запроваджувалася далеко не методами переконання. За словами Нестора, князь Володимир видав наказ: «Якщо не прийде хто завтра на річку — хай то багатий, чи бідний, чи нужденний, чи раб, — буде мені ворогом».
Первинна міфологія упродовж століть була незатребуваною. Церковна влада послідовно викорінювала давні традиції, насаджуючи на народні обряди, звичаї, пісні свої канони і вірування. Найбільшого гоніння зазнало стародавнє духовенство — волхви. Судячи з історичних джерел, вони не раз виступали проти церковної влади. Після прийняття християнства жреці-волхви подалися в ліси. Разом з ними пішли й ті, хто не хотів залишити віри предків. Волхви володіли вражаючими знаннями з астрології, медицини, географії, будівничої справи. Вони вміли гадати по Сонцю, Місяцю і зорях, птахах, тваринах тощо, створили вчення про Всевидюче Око — пришельця з далеких світів — і пояснили, хто творець Всесвіту, Неба і Землі. Стародавні мудреці є авторами книг «Острологія», «Звездочот», «Громовик», «Колядник», «Волховник», «Травник» та багатьох подібних, які не дійшли до нас. «Слово о полку Ігоревім» (XII ст.) та «Велесова книга» (IX ст.)—то найдавніші писемні пам’ятки. У «Велесовій книзі» подаються відомості про походження слов’ян, їхніх Богів і героїв. А ось думка О.Потебні: «Адже коли б не заховалось «Слово о полку Ігоревім», можливо, хтось би вивів з того, ніби в слов’ян не було народної поезії». Іван Огієнко (у церковному сані митрополит Іларіон) ніби доповнює: «Світогляд автора був чисто анімістичний — уся природа в «Слові» жива, горю людини тут співчувають і квітка, і дерева, і птахи, і людина тут говорить з природою, як з живою істотою».
Поступово волхви розчинилися в народі, ставши знахарями, ворожбитами, чаклунами і таким чином зберігаючи знання і досвід попередніх поколінь. Послідовниками стародавніх жреців можна вважати, зокрема, верховод колядників. Не минаючи жодної хати, парубоцька Коляда, славлячи Бога зимового Сонця, яке народжується, збираючи дари для спільної жертви Сонцю, бажає кожному дому достатку, багатства й урожаю. Фрагменти такого ритуалу ще й тепер можна бачити в багатьох поселеннях України. Нині на Коляду, тобто на Різдво Сонця, коли потрібно приносити жертву світилу, її приносить кожен за себе або старійшина в родині, який виконує роль жреця. Отож можемо констатувати, що за тисячоліття язичницька обрядовість поступово перемістилася в родинне середовище.
Боротьба з дохристиянськими віруваннями тривала століттями. Так, у 1628 р. московська влада видала указ, щоб «календьі б и овсеня и плуги не кликали». Проти традиційної обрядовості в кінці XVI ст. особливо завзято виступав відомий проповідник Іван Вишенський. У посланні до князя Острозького він вимагав: «Коляди з міст та сіл ученням виженіть… «Щедрий вечір» з міст і сіл у болото заженіть, нехай із дияволом сидить… Волочільне по великодні з міст та сіл виволікши, утопіте… Купала на Хрестителя утопіте і огненне скакання відкиньте». Таким чином виникло двовір’я — співіснування язичницького і християнського релігійних світоглядів. У листі до етнограф а-аматор а П.Іванова М.Сумцов писав: «.. .Збираючи народні перекази, я маю на увазі прояснити для себе і для інших спрямування народного мислення і показати, що народні марновірства та забобони є неминучий результат дії на народ керівних класів суспільства, що народне двовір’я є просто віра, котру ми самі наполегливо навіюємо йому і всіляко підтримуємо в ньому… Правда, і тепер для людини, знайомої з Четьї-Мінеями Дмитра Ростовського, обернення чортів у людей і навпаки не має нічого дивного, проте чи багато читали Четьї-Мінеї? Між тим, у житіях святих є багато такого, що ми відносимо до народних забобонів і народної неосвіченості. Було б цікаво, коли б хтось із учених зробив зіставлення так званих народних забобонів з подібними фактами з життєписів святих. Я переконаний, що вийшло б щось повчальне для багатьох, хто звинувачує народ у марновірствах, — можливо, винних довелося б шукати не в селянському середовищі».
Подібно до свята Коляди, яке стало Різдвом Христовим, і на інші народні свята було накладено церковні: Великдень — Паска; Ярило — св. Юрій; Зелені свята — Трійця; Купало — Івана Хрестителя; свято Перуна — пророка Іллі; свято Рожаниць — Різдва Пресвятої Богородиці; свято Калети—Андрія Первозваного; свято Місяця — св. Василя; свято Богині Дани — Йордань. Наприкінці XIX ст. Микола Лисенко з болем писав про обрядово-календарний цикл пісень, «вимираючих на наших очах через поліцію, попів і свою старшину». Визначні українські учені О.Потебня, Ф.Колесса, В.Гнатюк, М.Драгоманов, І.Франко намагалися всіляко підносити авторитет народної пісенної творчості, сміливо ставали на її захист.
Надзвичайно грунтовними дослідженнями спільних сюжетних мотивів різних фольклорних традицій є розвідки М.Драгоманова—«Замітки про слов’янські релігійні та етичні легенди» (1907), В.Гнатюка — «Українська народна словесність» (1916), Ф.Колесси — «Українська усна словесність» (1938), І.Франка — «В справі збирання народних легенд» (1899) та ін. На жаль, навіть у цих працях, на нашу думку, обмаль автентичного матеріалу, а зафіксовано багато нашарованого впродовж віків.
Настала пора об’єктивніше підійти до розуміння духовного світу давніх українців, починаючи з тих чистих першоджерел, які були основою розвитку всієї великої сім’ї індоєвропейських народів. Це має стати важливим кроком пізнання не тільки історії України, а й історії всього людства.
Працюючи над книгами, автор у силу своїх можливостей намагався знайти своїм «персонажам» належне обгрунтування. Бо, власне, в кожному з них — пам’ять поколінь, незнищенна спадщина минулого, без якої не матимемо майбутнього. Перший задум був такий: не лише пером, а й пензлем розповісти про пантеон Богів давніх слов’ян, земних і небесних, добрих і ворожих, зокрема про Сварога, Перуна, Дажбога, Білобога, Купала, Ладу, Ярила, Чорнобога й інших, та ще про величезну кількість демонологічних образів, які становлять неабиякий інтерес. Для цього використано значний історико-фольклорний та етнографічний матеріал з багатьох куточків України. В основному завдячую титанічній праці визначних фольклористів, етнографів, істориків XIX — початку XX ст.
Першим дослідником у цій царині вважається професор Київського університету Микола Костомаров, котрий надрукував у 1847 р. курс своїх лекцій «Славянская мифология». Першопрохідцями у цьому ж напрямі були І.Нечуй-Левицький, М.Грушевський, ПБулашев, О.Потебня. Перші фольклористичні дослідження на західноукраїнських землях належать членам гуртка «Руська трійця» М.Шашкевичу, І.Вагилевичу, Я.Головацькому. Ними була розроблена програма «йти між народ, досліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, котрих народ зберігає в пам’яті тисячі, записувати його приказки і прислів’я, його оповідання і перекази…» Особливо цінними для розуміння міфорелігійного світогляду слов’ян є фольклорознавчі праці О.Потебні «О мифическом значений некоторьіх обрядов и поверий» (1865) та «О купальских огнях и сродньїх с ними представленнях» (1867). Важливою є етнографічно- фольклористична розвідка І.Нечуя-Левицького «Світогляд українського народу», що протягом 1876 р. друкувалася у львівському журналі «Правда». Ця праця була першою, у якій подано системний огляд слов’янської міфології. Після неї з’явилися дослідження Г.Булашева — «Украинский народ в своих легендах и религиозньїх воззрениях и верованиях» (1908); Є.Анічкова — «Язичество и древняя Русь» (1914); Н.Гальковського
«Борьба християнства с остатками язичества в древней Руси» (1913); М.Грушевського
«Історія України-Руси», т. І (окремі розділи), «Історія української літератури», т. І (окремі розділи). Величезний матеріал з народної демонології зібрав і впорядкував професор Харківського університету М.Сумцов.
Для вивчення фольклорних записів наприкінці XIX ст. у Львові була створена Етнографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка. У 1894 р. став виходити літературно-науковий і громадсько-політичний журнал «Житє і слово». У рубриці «З уст народу» значне місце відводилося фольклорно-етнографічним матеріалам, зокрема про міфорелігійний світогляд слов’ян: про Бога й святих, створення світу, неба, землі, людей тощо. Вісім тематичних циклів, розроблених за програмою «В справі збирання народних легенд» та надрукованих у 1899 р. за підписами І.Франка і В.Гнатюка, склали «Галицько-руські народні легенди» у двох томах, куди ввійшло 412 народних творів, переважно зібраних у Карпатах. Ця праця і сьогодні вважається неперевершеною у слов’янській фольклористиці. Трохи пізніше, у 20-х роках XX ст., М.Грушевський наголошував, що увага фольклористів насамперед має бути звернута на Полісько- Підляський та Карпатський регіони, бо вони «найбільше консервовані в народній традиції і найменше захоплені змінами життя в останнім століттю».
Крім зазначених досліджень, особливо важливими для автора виявилися семитомні «Трудьі» П.Чубинського (1872—1879), тритомні «Етнографічні матеріали» Б.Грінченка (1895—1899), праці М.Маркевича, В.Милорадовича, Т.Рильського, П.Єфименка, Д.Щербаківського, В.Дашкевича, Хр. Ящуржинського, М.Максимовича, В.Гнатюка, Я.Новицького, П.Куліша, І.Франка, О. Партацького, О. Воропая, С.Килимника. Широкий етнографічний матеріал подає відомий дослідник Гуцульщини В.Шухевич (1899—1908), уклавши збірку легенд та переказів цього краю. Багато цінного почерпнуто зі «Словника української мови» за редакцією Б.Грінченка (1907—1909).
Для з’ясування міфорелігійного світогляду українців автору стали в пригоді праці сучасників: М.Чмихова, Б.Рибакова, В.Барана, Я.Боровського, Б.Мозолевського, Б.Михайлова, В.Давидюка, В.Сокола, В.Скуратівського, О.Курочкіна, О.Боряк, Б.Успенського, А.Байбурина, О.Гури, Г.Маслової та ін. Важливе значення відіграли праці І.Снегирьова, І.Сахарова, С.Азбелєва, Е.Мелетинського, В.Проппа, В.Гусєва, В.Анікіна, Е.Тайлора, К.Мошинського, Л.Нідерле та ін. Використано також капітальні дослідження відомого англійського вченого Дж.Фрезера «Золотая ветвь» (1986) та «Фольклор в Ветхом Завете» (1984), фундаментальну тритомну працю О.Афанасьєва «Позтические воззрения славян на природу» (1865—1869). І на сьогодні не втратили своєї значущості праці І.Сахарова — «Сказання русского народа о семейной жизни своих предков» (1836—1849); І.Снегирьова — «Русские простонародньїе праздники и суеверньїе обрядьі» (1837—1839); О.Терещенка — «Бьіт русского народа» (1848); Д.Зеленіна — «Очерки русской мифологии» (1916), «Обрядовое празднество совершеннолетия девицьі у русских» (1911), «Тотемьі-деревья в сказаннях и обрядах европейских народов» (1937). Дослідженню переказів про лісовика, водяника, русалок, домовика, чорта присвячена праця Є.Померанцевої «Мифологические персонажи в русском фольклоре» (1975). Цікавою працею є «Религиозньїе верования восточньїх славян конца XIX — начала XX веков» (1957) С.Токарева.
Серед інших — фундаментальні видання «Мифьі народов мира» та «Мифологический словарь», у яких подано значний матеріал із зарубіжної, а також слов’янської міфології. На жаль, їхні автори не спромоглися помітити визначних пам’яток українського народу. Адже ще М.Костомаров у «Слов’янській міфології» зазначав: «К сожалению, рассмотреть вполне религиозность русского народа, как она является в народних песнях, здесь не могу, потому что не имею ничего в зтом роде из великорусской поззии, а потому решаюсь ограничиться одною малорусскою». Так само помилялися автори багатотомного словника Брокгауза—Ефрона, коли писали: «Лель — имя сочиненного польскими мифологами славянского язьіческого Бога, будто бьі поминаемого в свадебньїх песнях…» і далі: «существование Бога Лель основано исключительно на припеве свадебньїх и других народних песен—и современньїе ученьїе вьічеркнули Леля из числа язьіческих Богов».
Досить вагомим у цьому напрямі є фундаментальне дослідження «Славянская мифология: Знциклопедический словарь», підготовлене співробітниками Інституту слов’янознавства і балканістики Російської академії наук. Праця орієнтована переважно на східнослов’янську (українську, російську, білоруську) традицію; західно- і південнослов’янські матеріали наводяться лише побіжно.
На підставі досліджень можна зробити висновок: як міфорелігійний світогляд, так і окремі елементи традиційної народної культури спостерігаються в усіх без винятку етнічних групах українців. Це простежується з найвіддаленіших часів, ще задовго до запровадження християнства, коли предки поклонялися язичницьким Богам. То був період утворення і становлення могутньої східнослов’янської держави. Найбільший духовний розквіт давніх українців припадає на добу так званої «сонячної віри», яка стала основою трипільської культури (V—III тис. до н. е.). Цей сакральний міфокосмогонічний час має ще назву «золотого віку». То була пора великої цивілізованої культури, духовного самоутвердження, загального порядку. Про це довідуємося знову- таки з усної народної творчості: колядок, щедрівок, гаївок, легенд, переказів тощо, які передають дух нації, секрет її незламності, моральні й естетичні ідеали. Видатний український учений Ксенофонт Сосенко в передмові до книги «Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечора» пише: «Хоч нині велика частина українського народу, особливо нове покоління, що виросло на повоєнних руїнах, не здає собі справи з провідних думок цих свят, але інтуіційно відчуває повагу і святість давніх традицій, і все-таки увесь нарід держиться досі старосвіцьких святочних звичаїв і поведінок. Сю інтуіційну свідомість чогось величного і святого, переказаного предками, а зв’язаного зі старосвіцькими обрядами, піддержують злучені з святочним часом пісні, — як ось: колядки, щедрівки, гаївки і т. д. І у них то найбільше міститься народних традицій як релігійних, так і господарських і суспільних, поданих у мітичній формі». Далі Сосенко зауважує: «Називаю сам отсю працю спробою, тому що на заложену тему і в сім напрямі дослідів — не було зроблено для української етнології майже нічого… Моя праця мусить бути й тому спробою, що етнографічний матеріал про староукраїнську культуру є надзвичайно багатий — і є неможливою річчю використати його вповні; бо при його розгляді виринає незвичайне багатство давніх культурних проблем. Вони є зв’язані з заложеною темою, але годі їх акумулювати в одних рамцях студії».
Справді, в напрямку відтворення більш-менш узагальнюючої картини слов’янських міфологічних персонажів не було зроблено чогось помітного, а сама тема практично є невичерпною. Для розуміння духовної культури наших предків чекають на своє глибше дослідження також міфологічні персонажі, про яких читач може довідатися лише з народної творчості. Прикладом може бути Бог лісу і лісового шуму, якого автор на основі відповідних джерел називає Шум-Шумлячий. Про нього дізнаємося з зеленосвятських закличних пісень, його свято відзначалося 25 березня в день пробудження Матері-Землі. Або Колодій, якого автор та деякі інші дослідники вважають Богом шлюбу, примирення та взаєморозуміння. Колодій — ожество, яке допомагає людині навесні повернути втрачене здоров’я, бо саме тоді людина відчуває загальну втому. Ще не так давно люди запрошували Колодія до себе на гостини, а жіноцтво справляло своєрідне обрядодійство — «колодку» — символ продовження роду, а також частки Світового дерева. І такі випадки непоодинокі, через те наше дослідження не може претендувати на повноту
Усе на довкіллі було для наших предків одухотворене і сповнене сил. Майже всі природні явища були персоніфіковані. Творилися Боги неба, землі, вогню, води, вітру, лісу, поля… Усе на довкіллі мало своє людське обличчя: небо, засіяне зірками; дощ запліднює землю, а земля у свою чергу народжує трави і квіти; у струмків — свій голос… Світло і темрява, тепло і холод, день і ніч, народження і смерть. З найвіддаленіших часів це не лише початок і кінець, а безконечна боротьба Богів: Білобога — Бога білого дня — і Чорнобога — Бога  ночі. Чи міг орій- хлібороб не молитися до Сонця, коли в ранішню пору виходив у поле з плугом? А чи коли в небі грім та блискавиця? Безперечно так, бо то ж Перун — Бог, який наводить жах на темні сили мороку.
Праведне Сонце, ясний Місяченько та Дрібен дощик — то сам Господь Бог навесні. Велика честь для господаря, що такі поважні гості приходять на Святу вечерю, незважаючи на те, що він—така маленька піщинка у безмежному Всесвіті. Народження Богинею Всесвіту премудрою Ладою за дванадцять космічних ночей вогненної трійці: Сонця, Місяця та Зорі — то диво щедрої душі далеких прародителів.
І.Нечуй-Левицький писав: «Всі образи для своєї релігії давні українці мусили брати з природи, котра обгортувала їхнє життя з усіх усюдів… Небо здавалось давнім українцям то полем, то морем, то просто кленовим листком, на котрому написані сонце, місяць і зорі; хмари здавалися лісами, дібровами, скелями, ватагою чи турмою овець, товаром; зорі здавались густими копами на полі або листям на воді; сонце соколом, блискавка терном або терновим вогнем… В українській міфології ми бачимо давні форми сімейного побуту: між колядчаними Божествами найясніше й найчастіше виступають: батько-господар, мати-господиня, дочка-панна, син — красний панич. Видно, що український народ любив творити собі Богів у найлюбішій формі сім’ї багатого господаря-хлібороба… Християнство перенесло ще один елемент в давню українську міфологію, надавши  Богам колорит християнський, замінивши давніх Богів на Христа, св. Петра, св. Миколу й Богородицю і змішавши докупи події християнської святої історії і факти міфологічні… Ми не бачимо в народній фантазії охоти до негарних, неестетичних велетенських міфічних образів, до тих величезних, страшних, головатих та рогатих богатирів зі страшними антинатуральними інстинктами, які любить німецька і великоруська міфологія».
Малодослідженим також залишається уявлення наших предків про язичницького Бога, який існує під різними іменами. їхня політеїстичність була своєрідною.
Предки-сонцепоклонники своїм, незапозиченим шляхом ішли до розуміння єдиного Бога, творця Всесвіту, землі і неба, духів, які населяють довкілля, його так і називали — Бог. Цей корінь знаходимо в іменах великої кількості богів: Білобог, Чорнобог, Стрибог, Дажбог та ін. Бог — назва і Божества, і долі, і щастя, яке воно може дати людині. Візантійський історик IV ст. Прокопій Кесарійський писав: «Слов’яни вірують в єдиного Бога, творця перунів, єдиного володаря всього світу…» Німецький автор XII ст., Гельмгольд розповідає подібне про західних слов’ян: «Є багато родів ідолопоклонства у слов’ян. Одні своїх Божків містять у будованих святилищах; інші Божки замешкують ліси або гаї. Деяких зображують з двома, трьома і навіть більше головами. Та, незважаючи на багатьох і різновидих Божків, котрим святять поля і ліси, слов’яни не заперечують одного Бога в небі, що панує над іншими Богами, а сам лиш займається небесними справами. Інші Боги зродилися з крові його, і вони тим досконаліші, чим ближчі родом і кров’ю до того найвищого Бога Богів». Відомий російський славіст О.Гільфердінг ще в XIX ст. слушно зауважував: «Жоден поганський народ у Європі не підходив так близько до однобожжя, як слов’яни; то свідчить про глибину і ясність їх народної мислі. У міфології грецькій, римській, германській земля становила осередок і головну частину світу, а небо залежало від неї; слов’яни ясно уявляли собі всю марність земного світу в порівнянні з небесною безконечністю, а се вказує на більшу силу мислі і на чистоту морального почуття…»
Безумовно, головною потребою давніх українців були їхні вірування. Усе твориться від верховного Бога, у кожнім явищі — його життєтворящий дух. Пригадаймо такі свята, як Коляда, Великдень, Зелені свята, Купала та інші впродовж року — то суцільна система, єдиний поетичний організм цілого народу, у якому людина тісно пов’язана з природою. Найдавніший ритуальний календар (її—V ст.) знайдено у селі Мізин, що на Чернігівщині. Річне обрядове коло предки називали Сварожим, що становить основу прадавньої аграрної магії.
Вогонь, за народними віруваннями, — найвеличніший дар Сонця-Неба, принесений людям сином могутнього бога Сварога — Сварожичем. Культ священного вогню відомий з V тис. до н. е. Вогонь-Сварожич шанувався насамперед як Бог жертовного вогню, що возносить жертву до Богів. Живим, чистим, святим, новим, цар-вогнем — так називали вогонь предки-сонцелюби.
Сварог — Бог вогню, батько усіх Богів, владика світу. За міфорелігійними уявленнями протоукраїнців, з початку творення Всесвіту Богинею Ладою, Сварог викував за 12 космічних ночей ясне-красне коло-Сонце, Місяць, вечірню і ранню Зорю та ще зірки. Свято Сварога—це Різдво світу (зимове сонцестояння). Бог Сварог постає в образі зоряного неба. 12 сузір’їв Зодіаку — це 12 титанів Сварога. Сини Сварога звуться Сварожичами. В Іпатіївському літописі (ХУст.) читаємо: «Цар Сонце, син Сварогів, себто Дажбог».
Творцем Всесвіту, першобогом, Богом над Богами, зачинателем усього живого, творцем та володарем Вирію, за стародавніми міфами, вважався Бог Род. Культ Рода виник не пізніше II тис. до н. е., продовжував існувати і в Київській Русі. Глава роду людського, за уявленнями предків, мав чотири обличчя, звернені в усі сторони світу, щоб усюди був лад. Земля-Мати — то дружина Рода, якій Бог надає життєдайної сили. Свята (Світла) вечеря, на думку науковців, святкується ще з часів трипільської культури. Свято могутнього Рода приходить до людей із віку в вік уже не одне тисячоліття у дні породин Бога Сонця, у перший день Різдва. У Святий вечір весь український люд зустрічає свого Бога найвеличнішою жертвою, первістком плодів земних — хлібом- короваєм. То велика вдячність Богу Роду та ще більше зобов’язання перед ним.
Автор «Слова святого Григорія» (XII ст.) простежує історію виникнення слов’янського культу Рода і Рожаниць: «Почали греки ставити трапезу Роду і Рожаницям, також римляни, навіть і до словен дійшло. Це ж словени почали трапезу ставити Роду і Рожаницям раніше їхнього Бога Перуна, а ще раніше клали треби упирям і Берегиням. По святому ж хрещенню відкинули Перуна, а до Христа  припали; але й нині по українах їхніх моляться проклятому Богу їхньому Перуну, Хорсу і Мокоші, і Вилам; але це творять таємно, цього не можуть позбутися з часів язичництва, навіть досі проклятого того ставлення до другої трапези [з плодів та вина] Роду і Рожаницям на принаду вірним християнам і на хулу святому хрещенню та на гнів Божий. По святому хрещенню попи встановили Рожаничні трапези прикладати до Різдва Богородиці…»
Свято Рода і Рожаниць відзначали у тріаді свят Спаса — покровителя урожаю. Поклоніння Великій Матері-родоначальниці було поширене вже у верхньому палеоліті (близько 10 тис. років тому): зображення її було знайдене експедицією В.Даниленка в 1974 р. На ньому чітко вирізняється вишита сорочка Матері Богів. Її візерунок — спіралево-хвилястий орнамент. Його часто знаходимо на керамічному посуді часів трипільської культури, його і сьогодні можна бачити на українських писанках. Цей візерунок в античному мистецтві виник на дві тисячі років пізніше і відомий у світі як «грецький меандр».
Серед знахідок трипільської доби — унікальні жіночі статуетки з дитиною на руках. Відома й значна кількість глиняних фігурок «чародійок» з розписною чарою і «черпаком». Академік Б.Рибаков робить припущення, що через ці образи перших чарівниць люди зверталися до Великої Матері, молили Богиню, щоб дарувала вологу для майбутнього врожаю.
Потворниця, потвора… Так у стародавні часи називали жінок, здатних передбачати майбутнє, вміючих чаклувати: закликати весну, забезпечувати ріст чарівного зела, викликати дощ, одним словом, «творити чудеса». Такі чарівки-чарівниці були досить високоосвіченими. Потворницю, як і Відьму, вважали «мудрою жінкою». Відьма, відюга — ці слова походять від «відати», тобто знати все. В українських легендах така чарівниця завжди постає цілком земною красунею. Сьогодні нам важко збагнути магію рослин, квітів, кольорів, чисел — усе те багатство, яким колись повсякденно користувалася жінка-чарівниця-мати. Щоправда, після запровадження християнства цей образ набув негативного «потворницького» забарвлення. Відгомоном глибокої язичницької старовини є, зокрема, пряслице, знайдене в Києві 1885 р. На ньому чіткий напис — «Потворин пряслень». За висновками науковців, очевидно, так називали жінку- чарівницю. З тим далеким часом пов’язана велика кількість оповідок та легенд, зокрема про добування чарівницями цвіту папороті, таїна якого через не одне тисячоліття тримається того первісного кореня наших батьків-дідів, перед яким ми мусимо і нині схилитися.
Образ Богині-Матері з піднесеними вгору руками живе і досі у народній творчості. Його мозаїчне зображення, аналогу якого не має світова культура, уособлює найпрекраснішу Богиню предків — Всеєдину Матір Землі. Втілений він на куполі святої Софії у Києві. Оранта-Берегиня — правічний образ українського народу, в якому — щира та добра душа наших батьків-матерів.
Колядки та щедрівки належать до найдавніших народних жанрів. Колядки—величальні пісні на честь створення світу та його вирішальних сил — Сонця, Місяця, зірок, води. Символ Світового Дерева життя, яке породило матір Всесвіту Богиню Ладу, а водночас небо, землю і весь світ, є найархаїчнішим. То справді національний духовний набуток українського народу. За народними віруваннями, первовічне дерево складене з Золотого Трисуття життя, що є нині символом України; воно також ознаменовує вічну, живу і світлу триєдність Бога Сонця. Зокрема, зображення Світового Дерева життя можна бачити на кераміці трипільської культури, як і Свастику, що була у предків символом вогню і світла.
Винятково цікавими пам’ятками глибокої старовини є Колядки про заснування світу павуком. «Ця ідея, мало поширена в Колядках, належить до принагідних, але грунтовних в українськім світогляді та є, мабуть, старшою ідеєю на Україні, ніж інші, про почин світа, призабутою — як давніший спомин», — наголошує К.Сосенко.
Щедрівки — величальні пісні на святі Щедрого вечора, святі народження Місяця і зоряної ночі. У Колядках найстародавнішої доби розповідається про створення світу. В них молодий Божич-Сонце порівнюється з золотом як найвищим земним виміром краси. Колядники у це велике свято ходять від хати до хати, славлячи господарів- трудівників, бажаючи їм урожаю і багатства в новому Колі Сварожому на щастя і добро Богам і людям. Господар у них порівнюється з Місяцем, а жінка — з красним Сонцем. У Колядках відчувається відгомін матріархату, це ж можна сказати й про Веснянки, які за традицією були здобутком дівчат, адже хлопці не сміли навіть приспівувати. Саме Веснянками юнки поспішали повідомити Богів про готовність до подружнього життя, щоби Богиня Лада помітила їх, допомогла знайти судженого, а Бог Сварог викував шлюбну обручку. Магія свята Коляди була спрямована на заклинання врожаю. Це свято було пов’язане з культом Сонця. Йому приносили жертви, пережитками яких є обряд водіння кози. Та найбільшою жертвою Сонцю вважався хліб- коровай. За уявленнями, Сонце в це свято зродилося з золотого яйця, а на Великдень воскресло. Ось чому писанки на Великдень найбільше фарбують у червоний колір та розписують при «живому вогні», бо то найвищі чари від злих духів. Сонцю наші пращури вклонялися з давніх давен, не даремно арабський письменник X ст. Аль-Масуді називав їх сонцепоклонниками. В апокрифі XII ст. «Ходіння Богородиці по муках» серед інших Богів згадується Бог Сонце. Дружина князя Ігоря Ярославна у «Слові о полку Ігоревім» звертається до Сонця як до Божества. Красному Сонцю присвячувались основні обрядові свята — Коляди, Великдень, Проводи, Купала.
Спираючись на фольклорні джерела, дослідники вбачають у Коляді язичницьке Божество. Коляда — Бог, який розпочинає Сварожий рік, велике Коло Всеєдиного Ладу. У «Велесовій книзі» неодноразово повторюється: «Славимо Дажбога, і буде він наш по крові тіла заступник од Коляди до Коляди». Це свято згадує Стоглав (1551 р.), а також Густинський літопис (XVII ст.). Є свідчення, що кумир-образ Коляди стояв у Києві, де його шанували як Бога миру. Та чомусь Нестор Літописець серед язичницьких Богів східних слов’ян не називає ні Коляди, ні Купала, як і замовчує гостинність і пошанівок слов’ян до батьків, про що пише О.Партицький у «Давній історії Галичини»: «Один лиш Нестор Літописець, характеризуючи наших предків з погляду християнської релігії, не хоче визнати за ними тих прикмет, якими славилися слов’яни в інших народів. Тільки поляни, земляки Нестора, представлені людьми правими, все інше не знайшло пощади в нього».
До недавнього часу історію Галичини, як і історію всієї України, вчені в основному починали від хрещення Русі. «Якою була доля нашого народу перед прийняттям християнства, — пише далі О.Партицький, — якою була вона на цілі сотні і тисяч літ перед Рюриком, з дотеперішніх історій довідатися не можна. А однак стародавні ті часи незмірно для нас важливі і повчальні; через них можна простежити первісні підстави нашого родинного, суспільного і державного життя, як і поступовий розвій того життя на природних, питомих основах. В давній нашій історії подибуються величні картини, що подивом наповняли весь світ старовинний і голосну славу придбали нашому народові. Чей же не годиться так світлі чини наших предків укривати, немов з умислу, перед очима потомства».
Продовжуючи мову про одне з найбільших свят у році — Коляду, слід припустити, що колядковий приспів «Ой дай, Боже!» мав первісне язичницьке озвучення — «Ой Даждьбоже!» Дажбог—Бог світла і Сонця, син могутнього Сварога. Дажбог—дослівно «Бог, який дає багатство». «Чим далі в старовину, — писав О.Потебня, — тим звичніше й міцніше віра в здатність слова однією своєю появою творити те, що ним означено. На такій вірі грунтуються всі поздоровлення і прокляття». У пізніші часи культ Дажбога знайшов свою інтерпретацію в культі Ісуса Христа, а в піснях-Колядках Богиню—Матір Сонця заступила Діва Марія.
Своє літочислення протоукраїнці розпочинали від Різдва. Усі народні обрядодійства пов’язувалися з зустріччю  Нового року, що має відображення в образній системі різдвяних святкувань з колядниками . У природі існує зимове сонцестояння та літнє, весняне рівнодення та осіннє. Це й породило Богів рівнодення і сонцестояння. Зимове сонцестояння знаменує свято Коляди, літнє — Купала. Сонцем весняного рівнодення був Бог Ярило, осіннього — Світовид. У першу неділю весняного рівнодення святкували Великдень. Великдень вважається найбільшим днем у році, бо саме тоді воскресає Бог життя — Сонце, а весь світ після затяжної зими возносить хвалу воскресінню, народженню любові, добра, надій, радості життя. Справжньою поезією про Великий день звучать рядки видатного українського народознавця С.Килимника, автора фундаментальної праці «Український рік у народних звичаях в історичному освітленні»: «Радіє все весні: радіє звір у лісі, птиця у повітрі, риба у воді, людина в мріях-надіях — усе радіє весні! Хто ж натхненник цієї радості, хто посилає благодійне тепло? — Сонце! Ось чому Сонце-Сварог і стало в далекі доісторичні часи первісної культури Дажбогом!»
Величально-магічні замовляння у весняну пору лунали по всіх куточках України. Міфопоетична душа предка особливо відчутна у таких молитвах: «Добрий день тобі, Сонечко яснеє! Ти святе, ти ясне-прекрасне; ти чисте, величне й поважне; ти освіщаєш гори і долини і високії могили, — освіти мене, онуку  Дажбожу, перед усім миром: перед панами,  перед царями, перед усім миром — добротою,, красотою, любощами й милощами. Яке ти ясне, величаве, прекрасне, щоб і я така була ясна, велична, прекрасна перед усім миром».
Якщо зимове сонцестояння символізує народження сили Сонця, бо в цю пору в сузір’ї Кози відкривається «брама Богів», то літнє сонцестояння предки прозвали «воротами людей». Владикою їх вважався бог Семиярило (літописний Симаргл). Саме тоді Бог Купало відзначає шлюб Бога вогню з Богинею води. Це свято, як і Коляда, від стародавніх часів відоме по всій Європі, тільки під різними назвами. У Густинському літописі (1670 р.) Купало вважається Богом земної родючості: «Купало… був Богом достатку, як у греків Церера, йому божевільні задля добробуту подяку приносили перед жнивами. Цьому Купалу, бісові, ще й досі подекуди божевільні складають шану, починаючи з червня 23 дня, увечері напередодні різдва Іоана Предтечі, навіть до жнив і далі, таким чином і звечора збирається простолюд обох статей, плетуть собі вінки з духмяних трав або з коріння і, підперезавшись перевеслом, розпалюють вогонь, інколи ж ставлять зелену гілку і, взявшись за руки, бігають навколо вогню, співають пісень, примовляючи Купалом; потім через той вогонь скачуть, тому бісові віддячуючи себе». У письмових пам’ятках XVII ст. також згадується Купало у значенні купання, тому що з цього часу починався сезон купання в річках. З купальською ніччю пов’язана величезна кількість народних вірувань.
Воду, як і вогонь, наші предки обожнювали. Земна вода поєднана з небесною — це символ морального і духовного очищення. Дана, Діванна, Діванія, Девонія, Діва — так називали дарівницю небесної вологи, Богиню земної води. Разом з вогнем і світлом Сонця Дажбога прийшла вона до людей на Водохрещу в часи народження Всесвіту (12-й день після Різдва). Я.Головацький писав: «Найважливішим із імен жіночо-водяної істоти у слов’ян була Дівонія, Діванна та Дана. Корінь цих слів схований у найменуваннях слов’янських рік: Дон, Дніпро, Дністер, Двіна, Дунай. І в народних піснях не без причини приспівують: Дана, Дана! Як вода, початок речей, вічно прекрасна, вічно свіжа, вона була дівою і разом дружиною Сонця». Не випадково цей культ перейшов до християнської релігії — посвячену на Водохрещу джерелицю й дотепер використовують у багатьох обрядових дійствах. Культ Богині Дани відомий з IV тис. до н. е. й до XX ст. вшановувався в ритуальних обрядах, пов’язаних з водою. Щоб дощ падав з неба і не було посухи, у жертву водам приносили найвеличніший дар Матері-Землі — хліб.
Одним з найбільших свят у слов’ян був Перунів тиждень, коли Бога наймогутніших сил неба і землі, блискавки і грому Перуна вшановували аж трьома основними святами. 20 липня молилися біля старезних дубів. Тоді Громовержцю приносили в жертву вепра, бика та червоного півня. Освячували воду «перуновими топірцями». Ці камінчики, пробиті блискавкою, називають ще «громовими стрілами», а вода, перелита крізь утворену блискавкою дірочку, вважається освяченою і має цілющу силу. У цей день дівчата сплітали вінки з дубового листя і накладали їх на чоловіків для міцності і здоров’я. 22 липня справляли свято Перуниці-Блискавиці (Летениці). Про Перуницю мовиться у «Велесовій книзі»: «А загиблому на полі бою Перуниця дає воду живу попити, і, попивши її, йде [той] до неба на коні білому». 27 липня вшановували Паликопу. Паликопа (Палій) — вартовий святкових днів (у християн св. Пантелеймон). Бог Перун — великий будитель душі орійця, заразом Громовержець — воїн-руйнівник, визволитель і сіяч. Після перемоги над темними силами він проливається на землю життєдайним дощем.
У «Слові, реченому христолюбцем» (XI ст.) знаходимо, що слов’яни «вірують в Перуна, і в Хорса, і в Сима, і в Регаа, і в Мокошу… вважають їх богинями, і так кладуть їм треби і короваї їм молять». З усіх Сварожичів Перун — найпопулярніше Божество серед слов’янських племен. Не даремно він очолив пантеон Володимира. Митрополит Іларіон зазначає: «В момент хрещення Русі саме культ Перуна зазнав найбільше переслідувань. Його статуя була кинута у Дніпро. Але його назва, однак, із мови не зникла, збереглась як загальне слово із значенням: грім».
У «Повісті врем’яних літ» під 907 р. при укладенні грецько-руського договору повідомляється: «Отож цесар Леон з Олександром мир оба вчинили з Олегом, згодившись на данину і присягнувши межи собою. Цілувавши самі хреста, Ольга і мужів його водили вони до присяги по руському закону. Клялися ті оружжям своїм, і Перуном, Богом своїм, і Волосом, Богом скоту. І утвердили вони мир». Грізному Богу приносили клятви, і хто таку засторогу порушить, на того чекала страшна кара, про що довідуємося з договору Святослава з греками під 971 р.: «Якщо ж ми не додержимо чого із сього і сказаного раніш, то я і зі мною і підо мною хай будемо прокляті Богом, у якого віруємо, — в Перуна, і в Волоса, Бога скоту, — хай будемо ми золоті, як ото золото се». Під 980 р. читаємо: «І став Володимир княжити у Києві один. І поставив він кумири на пагорбі поза двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його була срібна, а вус — золотий…» За Густинським літописом (XVII ст.), він у руках тримав коштовний камінь, перед ним горів завжди вогонь, і коли з недогляду жерців трапилося б тому вогню погаснути, людину ту карали на смерть «яко ворога Богу своєму». Про Перуна згадується в одній з купальських пісень, записаних на Івано-Франківщині:
Гей, Ладо! А ти, Перуне,
Отче над Ладом, гей, Перуне,
Дай дочекати, Ладе Купала.
Гей Купала!
Слід згадати і про Богиню Мокошу. Автор «Повісті врем’яних літ» поряд з іншими Володимировими Богами, що стояли на Київській горі, називає і Мокошу: Образ Мокоші входить майже в усі повчання проти язичництва XI—XIV ст. Майже скрізь вона поряд з Вилами-Русалками. У «Слові святого Григорія» Мокоша згадується перед Дивом і Перуном, що також свідчить про головне місце, яке займала ця Богиня в уявленні предків. Мокоша — Богиня милосердя, жіночої працелюбності та майстерності, а також Богиня родючості та животворчої жіночої снаги. Символами Богині є прядка і веретено. Прядка — найпоказовіший предмет народного побуту, в якому через орнаменти- заклинання розкривається вся сутність давніх космогонічних уявлень.
Більш грунтовного вивчення потребує й язичницьке богослужіння, оскільки традиційно-побутова релігійність наших пращурів була цілком автохтонною. Беззаперечним є той факт, що рештки мурованих стін язичницьких святилищ були використані князем Володимиром для спорудження християнських храмів. Залишки грандіозного Капища, яке вміщувало велику кількість богомольців, розкопав відомий археолог і учений В.Хвойка в 1908 р. У давній Україні святилища стояли у Священних гаях, де шуміли столітні дуби, височіли кумири-Боги предків, перед жертовником яких завжди горів вічний вогонь. Там через Ворота Слави юнаків посвячували у воїни, там приносили клятви рідним Богам, там, біля могил праотців, вирішувалися доленосні для всього народу питання. Храми присвячувалися найвищим небесним Божествам: Сварогу, Дажбогу, Хорсу, Перуну, Мокоші, Світовиду. Харківський професор Ф.Шміт у книзі «Мистецтво старої Руси-України» (1908 р.) робить сміливий висновок: «Український стиль є ніщо інше, як старовинний стиль, форми якого відходять ще в глибину дохристиянських часів». Цей стиль цілком сформовано виглядає у XVII ст., як це видно в численних варіантах, які повторюються по всій Україні від Карпат до Слобожанщини. На верхівці храмів сяяв прадавній хрест із чотирма рівнобічними променями і колом-Сонцем посередині.
Опрацювавши чималу бібліографію з історії, етнографії, релігієзнавства, фольклористики, автор дійшов висновку про можливість певної реконструкції міфологічної системи протоукраїнців.
Ця книга — своєрідна ілюстрована енциклопедія народних вірувань. У ній читач знайде пояснення найрізноманітніших термінів, пов’язаних зі звичаями та обрядами далеких пращурів, їхнім світоглядом та світосприйняттям, з неї довідається про дивовижний, надзвичайно яскравий поетично-міфологічний світ праукраїнця, у якому все на довкіллі мало свою душу. На переконання автора, це доповнює кожен міфічний персонаж чи об’єкт, промовисто говорячи про повне ототожнення людини з навколишнім середовищем. Отож зібрані воєдино всі ці безсмертні набутки наших предків — то найвеличніший скарб, то наше минуле, сьогодення і майбутнє — Світове Дерево життя, у вітах якого переливається всіма барвами багата і щедра душа Орійця—Русича— Українця.

Книги Валерія Войтовича,які можна замовити тут:

Генеалогія Богів давньої України.  http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=226

Молитва до Дажбога.   http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=236

Український гороскоп.  http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=239

Амазонка. Богиня-Діва-Воїн.  http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=237

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.

×
Завітайте в наш магазин!