Поезії про Тараса Шевченка.
ЛІНА КОСТЕНКО.
КОБЗАРЮ.
Знаєш, нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень – безліч.
Тиші – анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі…
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
– А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів’ям,
пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам’ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!
Любов Сердунич.
“КОБЗАР”
За волю на одвічну брань
Нас кличуть словеса величні.
“Кобзар” Шевченків – це зоря,
Це – наша біблія довічна.
Це – більше біблії встократ,
Бо в “Кобзарі” – про Україну,
А не чужинські міти. Раб
Таки пробудиться і скине
Чуже ярмо. Як заповів
Пророк Тарас і сили вищі.
Бо не якийсь Аврам, а він –
Великомученик і Витязь.
Укотре вчитуюсь в рядки,
Укотре Правдою наснажусь.
Свята ця Книга – на віки,
Чужому поклонятись нащо?
Володимир Горбатюк.
Не мертвим, а живим
Краще б ненародженим
Декотрим землякам моїм
В Україні
Моє недружнє посланіє.
Не мертвим, а живим
Краще б ненародженим
Декотрим землякам моїм
В Україні
Моє недружнє посланіє
О, лицеміри, словоблуди,
Навіщо іменем моїм
Благословляєте, паскуди,
Діла мерзеннії свої?
Ви не втомилися щосили
Цей світ розп’яттям добивать?
Забули? Я хотів кропилом
Вкраїнську хату вимітать!
Всі багряниці – на онучі!
Ікони – в піч! З кадил – люльки!
Вас у Дніпро з моєї кручі
Я поскидав би залюбки!
Ви вже мене святим пророком
Готові канонізувать,
А вірш “Ликері” ненароком
Вам не доводилось читать?
Та ви, невольники недужі,
І далі, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі хропете.
Я ж Кобзаря дав не на те,
Щоб ви на ньому міцно спали,
Храми, палати будували
Та візантійство прославляли!
Не хочу ваших я церков,
Молитви рабської не треба,
Мій храм – природа, купол неба;
Для ряс і золотих оков
У ньому вільних місць немає,
Бог без попів благословляє
Молитву щиру.
Схаменіться
За себе добре помоліться,
Щоб Бог вам совість врешті дав,
А я вас більш не проклинав!
Пророк Шевченко передав це через Володимира Горбатюка у ніч з 21 на 22 червня 11009 р. Д.
Марія Пригара
ТАРАСОВЕ СЛОВО
Снились Тарасові в чорній неволі
Гори дніпрові високочолі,
Де сокорина, пухом припала,
Віти на воду порозпускала.
Снилась веселочка в тихі години,
Що позичає в плесі краплини.
Снився щоночі сивий Славута,
Вся Україна, горем закута.
Рідний народ його, битий і гнаний,
Як він устане, зірве кайдани,
І розкувавши руки могучі,
Панство несите скине із кручі.
Все, що наснилось,— пісня сказала.
Пісня пророча — правдою стала!
Цвітом повиті Тарасові гори.
Поле безмежне з вітром говорить.
Слово Тарасове струнами б’ється.
Ходить між люди — з серця до серця.
Ходить між люди, лине світами —
Так йому жити й жити віками,
Поки, як море, в срібній обнові
Б’ються об берег хвилі дніпрові!
Максим Рильський
ШЕВЧЕНКО
Кобзарем його ми звемо,
Так від роду і до роду:
Кожний вірш свій і поему
Він присвячував народу.
Він любив усе прекрасне
Все ненавидів потворне, —
І його ім’я — незгасне,
Світлий образ — неповторний.
Чисту матір і дитину
Він прославив серцем чистим,
Всю осяяв Україну
Поглядом він променистим.
Ось чому в сім’ї великій,
У цвіту садів прекрасних
Буде жити він вовіки,
Як безсмертний наш сучасник.
Олександр Олесь
В РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА
Одно питання мимоволі
Ввесь час в думках моїх встає:
Чом не вгледів він сонця волі,
Чому тепер він не жиє?
Якими дужими громами
Пророчий голос би гримів,
Якими буйними річками
Котивсь, шумів би його спів!?
Які б вінки він сплів героям,
І як уславив би їх чин?
Він грав би в сурму перед боєм.
Боровся б сам серед руїн.
А як оплакав би могили,
Яких би квітів насадив!
Калина б віти похилила
І в вітах вітер б гомонів.
Якими лютими бичами
Карав би нас, що кволі ми,
Що розійшлись ми манівцями
На крок єдиний до мети.
Як в душу б він заглянув кожну,
Як кожний біль би наш відчув.
Він влив би міць непереможну,
Серця б він вірою надхнув…
І де б він був ?!.. Чи на засланні,
Серед неораних степів,
Чи разом з нами на вигнанні
Ділив би сльози і терпів?
Він тут би був! Орел Крилатий
Не зміг би стерпіти ярма,
Бо як би там він міг співати,
Коли Вітчизна вся німа!
Книга про рідну мову. Замовити можна тут: http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=148
Українська мова – мова вільних людей.
