Від редакції сайту “Інтелект Нації”.

Потрібно проводити вишколи молоді, знайомити підростаюче покоління з болючими сторінками української історії. І готувати батальони, які повернуть українські етнічні землі в лоно Матері України-Русі.

Цієї осені минає чергова річниця  з часу масового примусового переселення корінного українського населення зі своїх споконвічних земель Надсяння, Лемківщини, Холмщини та Підляшшя, які за вказівкою Москви, офіційно на підставі угоди, підписаної М.Хрущовим та представником так званого Польського Комітету Національного Визволення Осубкою-Моравським, відійшли до Польщі. Згідно зі згаданою угодою Польщі було віддано 19500 кв.км. споконвічних українських земель з такими давніми княжими містами як Перемишль, Холм, Ярослав, Любачів, Сянок та сотнями сіл.

Масове примусове переселення корінних українців − одна з найтрагічніших сторінок в історії нашого народу. Більше півмільйона нації назавжди покинуло свою землю, майно, пам’ятники культури, створені віками, могили пращурів, близьких та рідних. «Тисячі українців безвинно поклали свої голови під час жорстокої переселенської акції, ставши іграшкою в руках «сильних світу цього», яким нічого не вартує пошматувати «меншовартісну» націю», − констатує голова Тернопільського культурно-просвітницького товариства «Надсяння», професор Йосип Свинко у книзі «Межовий край у вогні». За спогадами автора, у ході просування лінії фронту на захід і звільнення Польщі від гітлерівців, у липні 1944 р. польськими комуністами у Любліні було створено тимчасовий уряд, так званий Польський Комітет Національного Визволення. Паралельно з ним у Лондоні перебував законний уряд Польщі, який керував країною до 1 вересня 1939 р., тобто до нападу фашистської Німеччини на Польщу. Коли назріло питання про реформування кордону між Польщею і СРСР, польський Лондонський уряд вимагав відновлення Польщі в кордонах, які існували до 1 вересня 1939 р, що Сталіна не влаштовувало. Водночас, Польський Комітет Національного Визволення, який формувався під контролем Москви, погодився на проведення кордону вздовж так званої лінії Керзона, але вимагав відселення з території нової Польщі українців, білорусів і литовців, щоб остаточно розв’язати проблему національних меншин.
9 вересня 1944 р. М.Хрущов від імені уряду УРСР за вказівкою Москви підписав у Любліні з головою Польського Комітету Національного Визволення Осубкою-Моравським «Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР». Негайно було сформовано апарат Головного уповноваженого з переселення українців в УРСР, котрий очолив тодішній заступник наркому харчової промисловості УРСР, майбутній перший секретар ЦК КПУ, Голова Президії Верховної Ради СРСР М.В.Підгорний. Фактично, процесом протиправної акції керував заступник наркома внутрішніх справ УРСР полковник держбезпеки Т.Кальненко, а потім П.Коноваленко, який обіймав цю посаду з 10 грудня 1945 р. Вони направляли відповідні директивні вказівки, інформували Головного уповноваженого уряду Української РСР М.Підгорного, даючи йому вказівки про те, яким чином і що необхідно робити для прискорення виселення українського населення. Кальненко і Коноваленко мали безпосередні стосунки з представником Польщі. Відбувалось це у прифронтовій смузі, звільнений усього кілька тижнів тому, коли не існувало ще ні визнаного кордону, а в Польщі не було ще уряду, тобто найвищого виконавчого і розпорядчого органу державної влади, коли більше 80-ти відсотків території Польщі в її нинішніх кордонах була ще окупована ворожою армією. Від німецької окупації Варшава була звільнена 17 січня 1945р, більше ніж через чотири місяці після підписання угоди про « переселення» та введення її в дію. Договір про радянсько-польський державний кордон вздовж лінії Керзона з відступами на користь Польщі було укладено лише через одинадцять місяців, 16 серпня 1945 р. Характерно, що договір про кордон підписав уповноважений радянського «центрального» уряду. Тоді як угоду про «переселення» − представник периферійного уряду УРСР.
Оскільки переселення почалося дуже поспішно, 15 жовтня 1944 р., тобто ще до закінчення війни і до укладання договору між СРСР і Польською Республікою про радянсько-польський державний кордон, то акція депортації українського і польського населення була протизаконною, такою, що докорінно суперечила міжнародно-правовим актам, нехтувала елементарними правами сотень тисяч людей. Договором передбачалось, що: «евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ні посередньо. Бажання евакуйованих може бути висловлено як усно, так і подано на письмі». Спочатку так і було, як передбачалося договором. У селах почали роботу переселенські комісії, створені з представників УРСР і Польщі, які проводили відповідну агітацію. Передбачалося почати евакуацію з 15 жовтня 1944 р. і закінчити її 1 лютого 1945 р. Восени і взимку 1944 р. до УРСР за бажаннями виїхала частина населення. Це, насамперед, мешканці знищених війною сіл, члени і сим патики компартії, москвофіли. Таких було небагато. З початком 1945 р. кількість добровольців різко зменшилась, а з половини 1945 р. переселення майже припинилося. Українці, які виїхали в Україну і першими побачили «щасливе колгоспне життя», почали нелегально повертатися і розповідати землякам, що їх там чекає. Про «переваги» радянського способу життя переселенці писали також у листах. Одночасно з розгортанням роботи з евакуації українського населення зростає національна неприязнь поляків до українців, починаються залякування, погрози і навіть убивства. Польські власті закривають українські школи, ліквідовують церкви тощо. На початку 1945 р. в Польщі організовуються національні збройні формування, які вдаються до геноциду проти українців, аби прискорити їх виселення. Водночас відбувається процес нелегального формування Армії Крайової (АК), яка також здійснює терористичні акції проти українського народу. Запалали цілі села на Холмщині, Надсянні, Лемківщині, полилися ріки крові. Та українці не хотіли покидати землі пращурів і свої домівки навіть під загрозою смерті. Вони ховалися в лісах, криївках, створювали загони самооборони, захищалися, як могли. І тоді польська влада спільно з НКВС СРСР приймає рішення про введення 1 вересня 1945 р. трьох дивізій Війська Польського на територію Перемишльського, Лісківського і Любачівського повітів для прискорення виселення українців з Польщі. Війська почали справжній терор, що супроводжувався пограбуванням, мародерством і знищенням українського населення. Зайшовши у село, військові частини давали для збору по декілька годин і під цівками автоматів гнали людей на збірні пункти, нашвидкуруч оформляли евакуаційні документи і відправляли людей далі до кордону. А там, під відкритим осіннім небом, без даху над головою, переселенцям доводилося тижнями чекати вагонів для виїзду в УРСР. Товарними вагонами людей везли, як худобу, навіть на відкритих платформах під дощем і снігом, голодних, без будь-якої медичної допомоги.
14 грудня 1945 року з’являється додатковий протокол угоди від 9 вересня 1944 року про виселення українців з Польщі і поляків з України, згідно з яким строк переселення продовжують до 15 червня 1946 р. Навесні і на початку літа 1946 р. розгорнулося нове масове вигнання українців з усієї території Закерзоння.
До 2 серпня 1946 року було евакуйовано 97,2 відсотка родин, 96,8 відсотка населення. Найбільше їх знайшло притулок у західному регіоні України. Зокрема у Тернопільській області 41105 родин, або 173360 осіб.
І все ж після цього на осінь 1946 р. у своїх домівках ще залишилася близько 150-160 тис.українців, яким вдалося сховатися в лісах під час депортації або втекти зі збірних пунктів. Оскільки договір про переселення, укладений в 1944 р. перестав діяти, в польських урядових колах почали шукати інші шляхи остаточної ліквідації української
меншості на території Польщі. Тоді виникла ідея щодо переселення українців на т.з. повернуті землі у північно-західній Польщі.
Вбивство віце-міністра оборони генерала К.Свєрчевського (28 березня 1947 р.) прискорило перебіг подій. Вже за кільканадцять годин, 29 березня 1947 р. на спеціальному засіданні Політбюро ЦК ПРП під головуванням В. Гомулки схвалено постанову про виселення на «нові» землі українських і змішаних сімей. 28 квітня 1947 р. розпочалася операція «Вісла». В липні 1947 р. операційна група «Вісла» розпочала т.з. «доочищення території» від української людності, яка уникла переселення і знищення розпорошених сил УПА. 16 липня 1947 р. генерал Мосор видав таємний наказ №010, на підставі якого особи, які повернулися до попереднього місця проживання з західних земель підлягали арешту і відправленню до концентраційного табору в Явожні. Усього за час операції «Вісла» від 28 квітня до 12 серпня 1947 р. переселено на північно-західні землі Польщі 140575 осіб української національності, які проживали на території 3 воєводств (22 повітів). Щоб унеможливити нелегальне повернення українців на рідні землі, декретом від 27 липня 1949 р., їх позбавлено права на залишені господарства та майно, навіть, якщо вони не були зайняті новими власниками. На жаль, цей закон не втратив своєї чинності до сьогоднішнього дня.
Як підкреслено у Зверненні Української Всесвітньої Координаційної Ради до Президента, Голови Верховної Ради та уряду України «Наслідки депортації ще й тепер вирішально впливають на становище української громадськості і Польщі. Виселення, фактично, поставило її у діаспорне становище, хоча українці в Польщі − автохтонна людність історичних земель: Лемківщини, Бойківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя.
Трагічна сторінка насильницького виселення українців з рідних земель, незважаючи на сімдесятирічну давнину досі відлунює болем у душах жертв депортації і в сьогоднішній непростий для України час особливо гостро дисочує з подіями на Сході, де сусід-чужинець знову демонструє свою зверхність над українським народом.
З нагоди 70-річного ювілею трагічних подій у Збаражі відбулося ряд заходів. Зокрема, 12 вересня біля лемківської каплички громада переселенців взяла участь у молебні, який відслужили отець Михайло Найко, отець Роман Сливка із сином отцем Романом, отець Роман Кодлюк.
У молитві за добру долю для України також взяли участь голова РДА Юрій Горайський, його заступник Наталія Заваденко, голова районної ради Олексій Кондрацький, представники установ та організацій району, шкільна юнь разом із своїми наставниками, делегації Тернопільської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина», яку очолив голова ВУТЛ Олександр Венгринович.
Присутні також вшанували молитвою пам’ять загиблих земляків у часи депортації і тих, які віддали свої життя за Україну у різні часи, за сьогоднішніх героїв, благаючи у небес спокою їхнім душам і вічної пам’яті. Далі у приміщенні актового залу музичної школи відбулось духовно-мистецьке дійство із назвою «Болить душа за рідним краєм». Історичні аспекти чотирьох етапів виселення українців із сьогоднішньої території Польщі висвітлив голова РДА Юрій Горайський . У своєму виступі керівник району подякував тим переселенцям, хто, незважаючи ні на що, зберіг любов до рідної землі, пам’ятає свою історію, культуру, передає їх дітям, онукам, правнукам. Юрій Горайський запевнив, що влада стоїть лицем до трагедії переселення майже 700 тисяч українців.
Голова Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович, виступаючи перед збаражанами, акцентував увагу на тому, що досі переселенці не отримали від влади доброго слова. Ніхто не реагує на вимоги товариства дати офіційну політичну оцінку подіям 70-річної давнини. Ніхто досі не вибачився за цю страшну трагедію. Сьогодні навіть немає Указу Президента України про відзначення 70-річчя депортації українців з Польщі на державному рівні, хоча навіть за Кучми ювілейні заходи відбувались згідно з Указом.
− Добре, − відзначив Олександр Іванович, − що хоч на місцевому − обласному, районному рівнях цій даті приділили увагу. Ми повинні зробити усе, щоб зберегти багатющу культурну спадщину нашої етнічної гілки українського народу, унікальні пісні − серед яких уже тепер всім відоме «Пливе кача». На Тернопіллі живуть сотні тисяч людей (кожен п’ятий) з переселенців¸ усі вони беруть участь у розбудові України, але не можуть забути заподіяної кривди. Ми будемо домагатися справедливості, добиватися реалізації усіх наших вимог, в тому числі і належної компенсації за вчинену жорстокість.
Спогадами про пережиті лихоліття поділилися свідки страшних подій, їхні нащадки. Ледь стримуючи сльози, тамуючи душевний біль, виступала тернополянка Дарія Конет, уродженка села Ліщава − Горішня, наша землячка, багаторічний сподвижник відродження лемківської культури Надія Данилевич, депутат районної ради, член правління РО ВУТЛ Михайло Маценко, представник обласного товариства «Надсяння» Ольга Кузьмиха.
Супроводжували захід фрагменти фільмів «Вирвані з коренем», «І біль, і пам’ять − крізь роки», «Українське питання в Польщі: Історія. Трагедія. Пам’ять». Як повідомили ведучі заходу бібліотекарі ЦБС Тетяна Стахів та Мар’яна Шмігель, фільми можна переглянути в Інтернет-центрі районної бібліотеки.
Чудовою окрасою щемливого дійства були виступи місцевих талантів з РБК бандуристки Ольги Забурської, ансамблю «Збираж», дуету Любові та Петра Шарків, Руслана Лещишина та Сергія Рогівського , вокального жіночого ансамблю РБК.
На завершення пролунав лемківський невмирущий гімн «Гори наши».

Автор-Ірина СИСКО.

Література,яку можна замовити тут:

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.