(за мотивами оповідання Мечеслава Рисича «Биліна»)

На лісовій галявині напрочуд мальовничій

Стояв кремезний велетенський дуб тисячорічний,

Що кроною розлогою сягав у синє небо.

Спокон віків волхви чинили біля нього требу.

Сюди приходили правителі – старійші роду,

І загартовані в кривавих битвах воєводи –

Шукали відповіді на важкі складні питання,

А юнаки клялись красуням в вічному коханні.

Йшов люд із клопотом буденним, йшли могутні вої

Просити мужності, наснаги, освятити зброю,

Бо спілкувався Дуб з самим Перуном срібновусим,

Тож мав від Прави мудрість знань, передавав їх русам –

Людині чистій, щирій залюбки давав пораду.

Так жив й міцнішав руський рід, і все було до ладу.

Тепер не те: давно вже згинули часи у Наву,

Коли про Русь на білий світ гриміла добра слава –

Дажбога-Сонця світло застелили чорні хмари,

Запанували безлад, розбрат, міжусобні чвари.

До Дуба-велета бур’яном поросла дорога,

Бо руси блазня чужоземного взяли за Бога,

Закони предків зрадивши, кумирів рідних, віру,

І вкрилась пилом віковим Перунова сокира.

Свободу, гідність проміняли на дешеве сало.

Доба занепаду і рабства для Русі настала.

Лише величний Дуб не міг лихій скоритись долі,

Й Перуна він благав позбавити ганьби і болю.

Кумир погодився – зі співчуттям здійняв правицю

І спрямував у стовбур смертоносну блискавицю.

Та вірив Дуб в відродження орійського народу,

Тож перед смертю дав нове життя зі свого плоду,

З якого виріс Дуб новий – вже й сам тисячолітній.

Минає все – по темряві завжди засяє світло.

Колись згадають руси, що вони – сини Дажбога,

І проторують знову на галявину дорогу.

Нового Дуба обіймуть, проситимуть поради,

Молитимуть пробачити тисячолітню зраду…

Аж ось якийсь юнак до Дуба віднайшов стежину.

Дуб лагідно схилив гілля, нарік Дажбожим сином.

Юнак приклав до серця руку, Сонцю шле вітання,

Перунову сокиру нагострив на бій останній.

Як в давнину, збереться рать під прапором Сварожим.

Жорстоким буде герць, страшним – та світло переможе!

© Григорій Новохатько