Переглянуло: 193

ТАЄМНА КІМНАТА

Дивляться діти уже вкотре «Гаррі Поттер і таємна кімната». Підслуховую їхні діалоги Та й думаю тихцем: нічого ви про містику не знаєте. І про справжні таємні кімнати, і ще багато про що. Але, казка, таємниця, ірреальність – це гарно. Особливо, коли воно в школі, котра Гоґвордс…
В моєму дитинстві такого не було – інші часи, інші герої.
Хоча, зрештою, героїв, як таких, у нас і не водилося. Котигорошко був надто давнім, романтичні лицарі – ворожими капіталістами, національні звитяжці – ворогами народу, тореадори з Васюківки – легковажними селюками, а, ідеологічно витримані, причесані й прилизані, зразки радянського героїзму, викликали хіба нудоту.
Піонерські кімнати в школах були казково убогими й однотипними, а миші, які виводили потомство в піонерських барабанах та моль, що нещадно пожирала шовкові прапори та червоні вимпели, до містики явно не дотягували.
Тому, коли в сьомому класі Галина Гнатівна привела нас до кабінету біології, де стояли височезні шафи з мікроскопами, коробки з метеликами й комахами, банки із земноводними та членистоногими й лежала сила силенна гербаріїв, особисто я від подиву розкрила рота. І забула його стулити назад, так і стовбичила перед тими шафами. І, ясна річ, що з мене всі ржали.
– Тобі це щось нагадує? Ти так захоплено роздивляєшся, – запитала Галина Гнатівна, плануючи розказати нам про поступ природничої науки на ниві дарвінізму.
– О, так! – вигукнула я. – Мені це нагадує ванькир баби Улити, нашої відьми. В неї там теж трави різні, ягоди засушені, жаби в самогонці та сушені ящірки. Навіть, яйця черепахи в горіховій настоянці є та вовна бенгальського тигра для спалювання рожі…
З мене знову всі ржали, ще й на перерві продовжили, бо замість уроку про статеве життя безхребетних, ми мали перехресне запилення науковим комунізмом.
Але я не про те. Я про таємну кімнату. Тобто – ванькир баби Улити.
Окрім трав`яних зборів від усіх на світі хвороб, що висіли пучками, в`язанками й снопами, баба мала ще купу півлітрових та літрових слоїків, у яких зберігалися, необхідні для відьмування, артефакти містичної фауни. Окремо на полицях лежало каміння, коробочки з грудками землі, глини, вугілля, торфу, стояли пляшки з водою із різних святих джерел та річок, навіть із Гангу й Брахмапутри.
Відверто кажучи, асортимент кабінету біології проти ванькира баби Улити виглядав так собі, зате в ньому було світло. Бо у бабиному ванькирі єдине вікно було завішане старим рядном, тому там завжди стояла напівтемрява.
Чим іще різнилися кабінет біології та бабин ванькир, то це тим, що в кабінеті на оцих консервованих земноводних і членистоногих виросло кілька поколінь учнів, а баба Улита ретельно слідкувала за кінцевим терміном реалізації відьмацьких артефактів. Тобто: крокодилячі сльози могли стояти, доки не випаруються, а ось лапки богомола, настояні в йорданській воді, зберігалися в баби рівно один рік – від Водохреща до Водохреща.
Колись баба Улита відьмувала, зачинивши двері та завісивши усі вікна, але після того, як впала з драбини, поламала обидві ноги й вони погано зрослися, стала кликати на допомогу.
– Підете! – безапеляційно сказала нам з Питровною бабця Сянька. – То святе діло – помогти немічному.
– Угу, дуже святе діло – помогти відьмі в роботі, – спробував заперечити дід Михалко.
На слові «відьма» бабцю пересмикнуло, але вона швидко взяла себе в руки:
– Не відьма, а знахарка, Михалку! І то ж не за так – Улита щоразу карбованця даватиме, а свічка в соборі коштує десять копійок.
– До чого тут свічка в церкві? – не зрозумів дідо.
– От мишиґін калібрований! – мовила бабця. – Ні в чому поняття не маєш, офермо ти ґандрабатий! Свічка – щоб відмолити, якщо раптом якась нечисть причепиться.
– Бабцю, а, якщо маленької свічки замало буде для Бога? – запитала я.
– Як то замало? Ти що: думаєш, що Бозя так само, як ти, харчами перебирає?
– Я не думаю так! Ні-ні, нізащо! Я боюся. В неділю в соборі багато людей, всі купляють великі свічки, ті, що по 50 копійок, або й по карбованцю. А, раптом, Бозя через них не нанюхає диму від нашої свічечки?
Дід Михалко зробив вигляд, що закашлявся від люльки, а бабця задумалась:
– Щось у тому є…
Ми вже хотіли полегшено зітхнути, адже допомагати бабі Улиті нам зовсім не хотілося – це ж усі насміхатимуться потім.
– Нічого! Улита буде давати щодня по карбованцю, це виходить шість за тиждень, тож купимо в неділю грубу велику свічку, – вирішила бабця.
Звідтоді баба Улита перенесла свої прийоми строго на вечір, а ми з Питровною вже наступного дня одягли після школи піонерські форми і почвалали до баби. Було страшно й моторошно, але й цікаво: як воно оце відьмує баба, що робить.
Спершу ми пройшли інструктаж, вислухали, що можна і чого – зась, на кожну банку приклеїли юшкою із розвареної вермішелі саморобну наліпку із назвою артефакта, так само попідписували пакунки й коробочки.
– І, щоб сиділи мені тихо, як миші! – наказала баба Улита. – Як скажу щось принести – одразу маєте мені то дати. І головне: забути все, що тут почуєте, йно лиш вийдете з хати!
Ми розуміюче кивнули, баба запалила нам свічку, насипала карамельок в тарілку і пішла приймати людей.
Першою була тітка Оксана з Чугалів, ми її добре знали, бо вона була вже тричі заміжня за чоловіками із Перелісків. Усі вони були п`яницями й кримінальниками, і той, що вона зараз приворожувала його, теж мав дві ходки на зону за розбій і крадіжки. Але тітку це не зупиняло, вона вперто будувала особисте щастя і хату для трьох дітей від попередніх одружень та майбутньої дитини вже від цих стосунків.
– Йой, тьотю, – шепотіла тітка Оксана. – Знали б ви, який він гарний!
– Та чого ж не знати? Знаю! – говорила баба Улита. – Осьо-сьо ж дивлюся у люстерко водички, що її набрано зі сліду Матірбожої в Почаєві – і все бачу. Файний, як писаний, з іншою розписаний.
– Та ото ж і біда, – зітхає тітка Оксана. – І вона йому розводу не дає, а мені б ґанок підмурувати, а там ще три місяці й родити треба.
– Моторна ти жіночка, Оксанко – все попереду батька бігаєш. А життя – воно, знаєш, така нива, що коня поганяти не завжди треба – тоді й борозна рівна ляже, і врожай добрий.
– Йой, тьотю! Що ж мені робити? Він такий файний і на всі руки майстер. Хоч і тюремник…
– Хіба ж я кажу, що ні? Дві ходки за крадіжки – то таки майстер! Мені ось водичка показує, що й третя не за горами.
– То нічого, – каже тітка Оксана. – Лиш би ґанок підмурував, та дитину оформив на себе. Я йому листи писатиму в тюрму і чекатиму, бо дуже вже гарний. От ще би любив мене…
– Ну, для цього, – поважно говорить баба Улита, – мені потрібно дещо взяти у ванькирі.
Баба шкутильгає до нас, стає в порозі й тихесенько шепоче:
– Дістаньте-но мені: сорочачий нирковий камінь, насіння помідора «Волове серце», пучок любистку і два реп`яхи.
– Тьотю, а хто у вас там? – питає тітка Оксана.
– Помічники мої, – відповідає баба.
– Гноми, чи що?
– Гноми?! – дивується баба Улита. – То щось не наше, я таких не знаю. Ні, в мене свої помічники, Оксанко.
Ми подаємо їй те, що потрібно і баба повертається до своєї праці.
– Оце візьмеш, Оксанко, та три дні тримай його в себе під подушкою, а потім опівночі закинь через паркан у двір тому чоловікові. Він як його підніме – то вже прилипне до тебе й не відчепиться довіку, бо тут така сила реп`яха закладена, що магніт залізо так не притягує, навіть.
Вдячна тітка Оксана дає бабі Улиті гроші.
– Ні, ні! Відьма не за гроші робить, – каже баба. – Отам в сінях виварка стоїть, ти поклади в неї. Тільки гляди ж: не зазирай під кришку, бо всі чари розвіються, якщо зазирнеш. Чула?
Тітка Оксана виходить, нам через щілину видно як вона зупиняється перед виваркою, піднімає кришку, зазирає всередину, а тоді ховає за пазуху десять карбованців, дістає з кишені халата три, швиденько опускає їх до виварки, накриває її кришкою і прожогом вибігає надвір.
За кілька тижнів тітка Оксана знову прибіжить до баби Улити і слізно благатиме, щоб та вирятувала її:
– Тьотю, от хрест святий: усе зробила, як ви казали, але того пакуночка з чарами підібрала його жінка. В них тої ночі якраз корова телилась, вона з хліва йшла й підняла. Тепер не знаю як її позбутися – і додому приходить, і, куди не піду, скрізь перестріває мене й перед людьми соромить.
– А ото не треба бути такою хитрови@баною, Оксанко, – зітхне баба Улита. – Я ж тобі казала: не зазирай до виварки.
– Це ж і ми навчимося відьмувати! – захоплено вигукнула Питровна, коли ми поверталися додому.
Ця думка так захопила нас, що ми почали ретельно записувати все, що чули.
Різні люди приходили до баби, потрохи ми довідалися, які трави до чого помічні, як робити натирання від радикуліту, мазь на переломи, але на тому й все. Що шепотіла баба Улита, коли готувала свої настоянки, ніяк не вдавалося розчути. Іноді баба й не робила нічого, лиш розмовляла з людьми, а часом давала якісь дивні, зовсім не відьмацькі поради.
Ось прийшла жінка, зморена така, розтріпане волосся, одяг неохайний, поскаржилася, що їй сильно пороблено, бо спати не може ночами, тільки очі зімкне, як бачить всяке непотребство сороміцьке. Вже й до церкви ходила, й до Почаєва їздила на вичитку – нічого не допомагає, щойно голова до подушки, як перед очима голі чоловіки постають.
Ми вже приготувалися щось подавати бабі Улиті, бо вона каже тій нещасній, що їй таки пороблено і то добряче, сильна відьма працювала і наробила такого, що заледве та жінка й сама на відьму не перетворилася.
Жінка плаче й хреститься, божиться, що не хоче відьмою бути, а баба Улита радить їй взяти відпустку на роботі й побілити хату, пофарбувати вікна, все в хаті почистити й перепрати, щоб аж блищало, а потім навколо хати навести лад, квіти посадити. А тоді братися за себе.
– Дуже в тебе на лиці, доню, ту поробу відьмацьку видно. Вивести її ми не зможемо, бо то таке страшної сили відьмацтво, що я супроти нього – ніц. Але, не біда! Ми його замаскуємо, приховаємо – ніхто й не побачить. Ти ото візьми та й піди до цирульні, зроби собі файну зачіску, купи трохи того мальовидла, що ним жінки писки малюють, хай тобі в цирульні підкажуть-покажуть як то робиться. Та ще купи пару скенок гарних, чи й сама поший. Набери матерії, світлої, цвітастої та й наший собі сукенок. І туфлики купи, не ходи в чунях отаких, як у мене, в них тілько відьми і ходять.
– Та й що з того вийде, бабо, коли я то все зроблю? Хлопи снитися перестануть?
– Ясна річ, що перестануть! Треба буде, щоправда, тобі до кіна сходити кілька разів, чи так десь поміж люди. Набереш жменьку ячменю і так, щоб ніхто не помітив, розсипай його і кажи про себе: « Сію-вію зерно по полю, нарівняй, Боже, мою долю!»
– Я боюся. Я не можу поміж люди!
Баба подумала трохи, пошепотіла щось і говорить:
– Знаєш? Ти оте все до Первомая зроби. Бо потім пізно буде – овідьмишся повністю.
– Ой! А, може, то і є моя доля? Може, оті чоловіки голі в снах – то мені вже чорти являються? У вас як було, коли ви починали?
– І не думай такого! Не зможеш ти нічого робити, лиш сама на відьму схожа будеш і людей лякатимеш.
– Ой!
– Роби, що кажу, та щодня по три рази дивися в люстерко і, як тільки побачиш, що лице тобі посвітліло та в очах розвиднілося, біжи до мене – я зроблю так, що не будеш нічого боятися.
Коли жінка пішла, я запитала:
– Бабо, а чому ви нічого не робили, їй же так сильно пороблено? Це ж страшно, мабуть, коли голі дядьки сняться.
– То не моє діло, – відповіла баба. – Хто поробив, той і має відробляти.
– Але ж, коли вона прийде, ви їй допоможете?
– Вона не прийде більше, – чомусь усміхнулася баба.
І справді: більше та жінка не приходила, аж на демонстрації 1 травня ми побачили її. Тобто, якби Питровна не роззявила рота на красиву червону сукню з рукавами «летюча миша», то й не впізнали б нізащо в світі. Жінка йшла попід руку з високим красивим чоловіком і була скорше схожа на королеву, аніж на ту нещасну, що прибігала до баби Улити.
А якогось вечора баба сказала, щойно ми прийшли:
– Вертайтеся додому, сьогодні я без вас упораюся. Лише подайте мені материнки пучок та дістаньте з шафи біле полотно і ще плетеного коца принесіть із ванькира.
Ми не встигли вийти як рипнули двері. На порозі стояв чоловік, він майже на руках тримав тендітну жінку, таку дрібну й виснажену, з посірілим обличчям і великими печальними очима.
– Бабо, рятуйте, – промовив. – Ось моя Катя. Добре, що раніше додому повернувся, хотіла руки накласти на себе – четвертий викидень. І знову на шостому місяці.
– Я вже знаю, – кивнула баба Улита. – Чекала вас ще з обіду.
Вона накинула на плечі жінки білу тканину, поверх тканини – плетеного коца, вклала жінку на диван і стала замотувати її, ніби пеленала немовля.
Ми аж роти пороззявляли від подиву, а баба присіла на стілець, що стояв біля дивану, стала тихо наспівувати колискову:
– Ой, ти коте, котусю,
Займи ж мю телусю,
На попові толоки,
Там травички по боки…
Завваживши, що ми все ще в хаті, махнула рукою: забирайтеся, мовляв геть.
Наступного дня ми запитали в баби, звідки вона знала, що ті люди прийдуть до неї.
– Пташка прилетіла й нащебетала мені, що одну душу не пустили в цей світ, а другу й зовсім зі світу звести хочуть, – відповіла баба Улита.
А були й інші моменти. Якось прийшла баба Гапка – жінка похмура й сувора, та ще й така скандальна, що не всі на вулиці з нею й віталися. А що вже любителька побрехати – то таких ще пошукати треба.
– Улито, присяй-бо, кажу тобі: Гандзя щось поробила моїй корові таке, що та стала худа, як дримба і молока мало дає. Ой, лишенько! Я вже так спереживалася, що зараз піду тій чортовій Гандзі патли повидираю.
Ми з Питровною аж пирснули у ванькирі, передчуваючи, як баба Улита зараз спровадить бабу Гапку з хати, щоб не морочила їй голови. Проте, баба, навпаки: взяла яйце, поводила ним над головою баби Гапки, розбила його в склянку й заходилася роздивлятися з таким виглядом, наче то було не яйце, а мапа зоряного неба.
– Ні, Гапцю! – мовила врешті. – То не Гандзя поробила.
– А хто ж іще? Вона щодня здає Ярошкові по три відра молока, я сама бачила. Точно: в моєї корови забрала, своїй додала.
– Кажу тобі, що ні. Гандзя такого не зможе. Дивися сюди, Гапцю!
Баба Улита тицьнула їй під самий ніс склянку:
– Ось бачиш: каламутний білок, жовток розтріскався, а по краях вода стоїть?
– Бачу.
– Так от, Гапцю, то страшна, нелюдська сила, а не Гандзя. Зараз будемо рятувати твою корову. Іди сядь он там, в сінях.
– Навіщо?
– Бо я, Гапцю, буду робити таке, що тобі бачити не можна і говоритиму такі страшні слова на невідомій мові, що їх ніхто не повинен знати.
– Ааа… Ясно! Матюкатися будеш не по-нашому.
– Гапцю!..
– Що? Того разу, коли мені в очах темніло, пам`ятаєш? То ти тоді матюкалась, я чула: «Пся крев!», «Курва-мать» і «@бися конякою!»
– Гапцю, я тобі тоді робила мазанку від більма на оці і молилася: «У всяк день прийди оберігать рабу Божу Євграфію!»
– Ага, ага! Розкажи мені! А то я глуха!
Коли вона, все ж, вийшла в сіни, баба Улита почала:
– Так! Ану мені сюди: водицю із Божої гори, кіготь орла, кутній зуб попелиці! Правий кутній зуб, правий! Голубу глину з Бесарабії, глину червону з Дамаску, пучок пір`я куцехвоста, ведмежі сльози, вовчу слину, лисячу печінку…
– А борсучий жир? – питає баба Гапка.
– Корова кашляє?
– Ні.
– Якщо не кашляє, то борсучого жиру не треба. Давайте гусячий, а ще олію гвоздики, ясмину, часнику. Так, добре. Далі: послід червоних мурах, послід ящірки, послід барана, послід песиголовця…
Коли все було на столі, баба Улита подумала й відправила нас ще набрати гною з купи, що в неї за хатою та курячого посліду з курятника, а тоді розколотила те все в мисці, шепочучи щось тихенько, й вимісила щось на зразок маленької цеглини.
– Ось тобі, Гапцю, – сказала. – Маєш то носити при собі постійно і невідлучно, коли женеш корову пасти. А пасти її маєш десь на Домщині, чи на Гурніковому, або в посадку веди, тільки не на Посічах паси, чуєш?
Баба Гапка дістала з кишені торбинку, поклала в неї цеглинку:
– Дякую, Улито! Якби не ти, не знаю, що було би з коровою.
– Гроші поклади до виварки, Гапцю, – сказала баба Улита. – Тільки ж під кришку не зазирай!
– Та знаю, знаю.
Коли вона пішла, ми заходилися прибирати.
– Бабо, запитала Питровна, – а чому ви щойно так мало клали всього іншого й так багато лайна?
– Бо лайна не шкода. Тим більше для Гапки.
– А що ви шепотіли? Якісь молитви на зцілення корови?
– Просила в Бога, щоби припнув Гапці язика, бо ляскає ним, як праником.
Про те, що баба Гапка – не тільки скандалістка й брехуха, ми знали, а ось про те, щоб язика припнути – то, таки, варто було би, аби Бозя то зробив.
Уже наступного дня, не встигли ми розгорнути цукерки у ванькирі баби Улити, як до хати увійшов наш дільничий.
– А що, бабо, відьмуєте? – запитав. – Отримуєте нетрудові доходи з народної медицини, ворожите людям, яйця качаєте? Ще й дітей залучаєте до незаконного виду діяльності!
– Га? – приставила баба долоню до вуха? Що ти кажеш? Яйця викачав у чомусь і відмити не можеш? Колись моя курка нанесла яєць у полові, то мала і я такий клопіт. Але, то не біда, Микольцю! Якщо яйця, щоб їсти, а не на ціплята, то ти їх візьми у зимну воду запхай, хай відмокнуть, а тоді прополощи – та й матимеш чисті.
– Бабо, я для вас Микольцьо тільки, коли не при виконанні! – строго так мовив дільничий. – І я не про ті яйця, а про те, що ви їх викачуєте людям.
– Га? – знову приставила долоню до вуха баба, – Що ти кажеш? А! Не про курячі яйця, а про ті, що при виконанні! Старе, глухе, що поробиш? Ті яйця, Микольцю, якщо ти на них щось накачав, то баба того не відшепче, то до лікаря треба йти – баба таких хвороб не лікує.
– От біда з глухотою! – бурчить дільничий. – Бабо, слухайте! Я тут, бо ви незаконно гроші заробляєте.
– Як то незаконно? Як то заробляю? Я людям помагаю, а вже, хто чим віддячить – то на його совісті та на Божій волі.
– Не заговорюйте мені зуби!
– Га? Шо Микольцю: зуби болять? Ну, я на ніч можу тобі помогти, а більше – то йди до Карповича, хай він тобі їх вирве.
– Маєте повну виварку грошей, бабо!
– Он воно що! От казала ж Гапці: не дивися під кришку – не почула! Гроші – воші, Микольцю.
– Маю на вас протокола написати.
– Та пиши, раз маєш. На мене вже хто тільки протоколи не писав. І колишній дільничий, той, що перд тобою був – файний такий чоловік, а що писав уже рівненьким почерком, букви такі, як солдатики на марші. Ти не повіриш: я аж сплакнула, як розказали, що він впав до Гараськового виходка разом з тими протоколами. А потім слідчий ваш викликав мене, казав: «Зараз ви, Улито Казимирівно,мені в усьому зізнаєтесь!». А я йому кажу, що я то зізнаюся, хоч вже, а от коли він своїй жінці зізнається, що, коли говорить їй про те, що їде на місце злочину вночі оглядати тіло, то злочин там завжди один і тіло те саме вже два роки, а місце злочину він сам обирає. А ще був такий з прокуратури чоловік, лисий, із животом, як діжка. Каже мені: «Бабо, вам світить від п`яти до восьми років!» А я йому кажу, що, навіть, якщо і п`ять років – то все ж більше, ніж три години.» Шкода його, бо так і було – згинув через три години по тому, поліз п`яним купатися в річці. Так що пиши, Микольцю, свого протокола, мені не в дивину.
Дільничий кладе на стіл теку, виходить в сіни, чути, що він піднімає важку кришку на виварці:
– Ану, що тут у вас? Що за чорт?! Бабо, не замилюйте мені очей!
Баба Улита підморгує нам переляканим, що вже й не дихаємо за дверима ванькира й каже:
– А мило, Микольцю, дустове бери. І втирай його дбре, не шкодуй.
– Бабо! Що за?..
– Я ж тобі казала, сину: гроші – воші.
Дільничий заходить до кімнати, спантеличений і трохи наляканий:
– Бабо, там справді щось кишить, клубиться, ви ж антисанітарію розвели страшну. Я вам санстанцію викличу.
– Були вони в мене того тижня, Микольцю. Діти в санаторії послабли, ніхто не знав, що з малими, аналізи нічого не показують, а діти аж зелені від проносу. Ото така тепер медицина, що санстанція до відьми приїхала взнавати, що з дітьми. А нічого: алича біля цвинтаря вродила, сливки-угорки, грушки-бери, а в їдальні щоранку молочне дають.
– І що ви їм порадили?
– Сазала дерен давати, або яєць накруто наварити.
– От про яйця, бабо…
– Кажу тобі: дустовим милом, синку намилюй їх.
Дільничий пішов, а нас із Питровною цікавість замучила: що ж там у баби в тій виварці, що до неї люди гроші кидають. Проте, підглянути не наважились, лиш запитали.
– Та гроші, діти, гроші. Але то не мені, то на Божу славу.
– На церкву віддаєте?
– Трохи даю, – кивнула баба Улита, – а більше віддаю людям, коли в них скрута велика. Он в Галі Тимошкової торік хата згоріла, то їй дала на нову. Хто ж їй допоможе: сама одна, як палець, троє дітей, чоловік по світах завіявся?
– Бабо, а чому під кришку не можна зазирати?
– А навіщо під неї зазирати? Часом, краще чогось не знати, щоб воно людину не мучило. Гроші – то страшна спокуса.
– Бабо, от ви все так знаєте-відаєте, настоянки різні робите, замовляння читаєте. А є щось таке, щоб оце нам не вчитися в школі, а все знати?
Баба Улита подивилася на нас, подумала й каже:
– Все на світі знає лише той, хто пізнав справжню любов і живе в ній.
Побачивши наше розчарування, додала:
– Або ще можна і поробку на мудрість зробити, але для того треба дістати якусь річ від янгола й почути його голос.
– А де ж його знайти – того янгола? – сумно зітхнули ми з Питровною. – Вони ж на небі…
– Угу, – кивнула баба.
За кілька днів прийшли ми до неї, а баба Улита тримає в руках слоїка, рушником білим замотаного:
– Оце віднесіть Марії на Зеблази. Повернулися вони вчора з Києва, привезли малого Сергійка додому. Сказали лікарі, що вже нічим не можуть помогти йому.
– А ви можете?
– Бог може, – зітхнула баба Улита, – я лиш болі дитині полегшу трохи.
В Сергійка була лейкемія. Він лежав такий маленький, увесь білий на білому ліжку, тільки запалі очі та широкі кола під ними були темно-сірими.
Хлопчик плакав від болю і кусав губи. Тітка Марія напоїла його бабиною настоянкою, обережно, маленькими ковточками. Сергійко вмить заспокоївся, навіть, полегшено видихнув й усміхнувся.
– Пограйтеся зі мною, – попросив хлопчик і простягнув білого плюшевого ведмедика.
– Це Умка, – сказав. – Мені його мама купила в Києві, коли довідалася, що тато поїхав від нас. Це ж нічого, що в мене немає тата, а є Умка? Ви будете зі мною гратися?
Ми гралися. Ми вигадали свою казкову країну, в якій живуть лише добрі люди і в них усі діти здорові та щасливі. І в кожної дитини є мама та білий плюшевий ведмедик, який виконує всі дитячі бажання. Щовечора ми приносили Сергійкові настоянку від баби Улити і наша казка доповнювалася ще одним коротким розділом. Коротким, бо Сергійко швидко засинав.
– Йому виписують морфій і димедрол, ще якісь уколи, – казала хлопчикова мама, – але вони тримають лише кілька годин, а потім знову цей біль його мучить. Вночі особливо важко. Баба Улита варить щось таке, що малому довго не болить. Мені аж надія закралась, що він одужає.
– Може, й справді одужає, тьотю. Баба вміє і знає багато.
– На жаль, – зітхнула Сергійкова мама, – піде скоро мій ангелик до неба, вже скоро. Дяка бабі, що хоч не болить йому.
У той, останній вечір, плюшевий Умка виконав Сергійкове бажання побачити північне сяйво. Ведмедикові було дуже складно, адже в Україні не буває полярних ночей і двоє Умчиних помічниць добряче поламали собі голову, доки вигадали яким чином можна зробити кольорову заграву в небі, до того ж: це був звичайний день, а не субота, чи неділя – в клубі на Ляшуках не було дискотеки, та за літру чудодійної настоянки на жіночих сльозах та цілющих травах із льоху баби Улити, завклубом погодився винести надвір гирлянду кольорових лампочок та два прожектори, котрі гордо звалися світломузикою.
Сергійко замиловано дивився на райдужні відсвіти в нічному небі й усміхався холодним листопадовим зіркам:
– Скоро я побачу це зблизька, правда, Умко? Ми вдвох побачимо.
Він довго не міг заснути того вечора, просив розповісти йому про те, як плюшевий ведмедик засвітив небо.
– Це все фізика, Сергійку, – казала я.
– І літра хімії, – додавала Питровна.
– Не хімії, – перечила я. – В баби Улити тільки натурпродукт.
– В школі гарно, – усміхався хлопчик.
– Так, – погоджувалися ми, – але вчитися треба.
– Я би вчився…
Він подарував нам дві листівки з видами Києва:
– Там красиво, – сказав. – Поїдьте літом – побачите, дуже велике місто, річка Дніпро, церкви великі, не такі, як наш собор, і поїзди там їздять під землею…
Йому було п`ять років.
Сергійкова мама, всупереч традиції хоронити хлопчиків у чорних костюмчиках, одягла Сергійка в білу сорочечку, білий светрик і поклала на подушку в домовині білого ведмедика Умку. За це родина шипіла на неї два дні, а на третій, коли мама відлучилася з кімнати, де стояла труна, якась родичка вхопила Умку й хотіла викинути. Але тут до зі стільця встала баба Улита.
– Поклади назад! – наказала.
– Не годиться так, – спробувала заперечити та тітка. – Дитятко на Страшний суд іде до Бога Отця, маю прибрати зайве.
– Руки всохнуть, – пильно подивилася на неї баба.
Люди, що були на тому похороні, ще довго переказували потім, що завагалася та жінка повертати ведмедика до труни, намагалася закинути його за шафу. А баба Улита тільки зиркнула на неї та слово якесь промугикала, що його не розібрав ніхто – і враз руки тої тітки опустились, зробилися важкими, що вона й порухати не могла ними, лиш дивилася на них великими переляканими очима, та судомно рухала ротом, але і язик її не слухався, щоб слово сказати. Ведмедик впав на підлогу, хтось підняв його і, перехрестившись, поклав у домовину.
Переказували люди, що тієї миті, от хрест святий, воскове обличчя Сергійка, ніби ожило, а вуста засвітились усмішкою. А, коли посипалися на віко труни грудки мерзлої листопадової землі, крізь полудневий туман раптом пробилося сонячне проміння. Але, знову ж люди переказували, що йшло воно не з неба, а, навпки – наче звідкись із землі пробивалося та піднімалося вгору.
– Ангелик до неба пішов, – сказала ввечері баба Улита.
І тут ми з Питровною оживились:
– Бабо, а він нам подарував листівки!
– І ми чули його голос!
– А, якби в школі не вчились, то не зробили б йому дискотеки, – зауважила баба.
– Це було північне сяйво, а не дискотека.
– Хай і так, – поодилась баба Улита. – Але, якби не наука, то не було б ні тих лампочок, ні електрики, ні самогонки в моєму льохові.
***
Аж до глибокої зими попрацювали ми того року помічницями відьми. А перед Різдвом насипалося стільки снігу і вдарили такі морози, що, навіть, якщо комусь із людей і було пороблено, чи нашептано, то ніхто не йшов до баби, всі воліли дочекатися весни. Ми з Питровною теж не ходили б до неї, але хтось же мусив принести бабі молоко, хліб, ще чогось потрібного з крамниці. І перевірити всі оті баночки, коробочки й пакетики у ванькирі.
– Гляньте-но, чи не завелася міль у шипшині та перетрусіть оті трави, що в коробці з-під печива. Бо свята закінчаться і людям як припре печінка, то я маю бути готовою.
Та ще в аптеці купували для неї дещо.
– Візьміть мені щось від голови – просила баба Улита. – Та й від тиску, від серця – щось коле воно мені часто. Та зеленки купіть з десять баночок.
– Бабо, а навіщо вам зеленки стільки?
– А чим я маю комору помалювати?
– І ще натирання оте, що смердить чортом, але як натреш ним поперека, то ніби янгол босими ногами пройшовся. Як воно там: магазин, чи що?
– Меновазин?
– Ой, яке страшне слово! Ага, воно. І ще від мозолів візьміть мазь і отой…бальзам Вишневського. Отам під кришкою візьміть на то все десятку.
Ми з острахом піднімали кришку виварки, очікуючи, що ось-ось станеться щось страшне й таємниче, потойбічна сила затягне нас на дно, чи воші нападуть, як тоді дільничого, але нічого такого не відбувалося – на дні просто лежала купюра в десять карбованців.
– Бабо, а як же так, – питали ми, – ви людей лікуєте своїми травами-відварами, рожі спалюєте котячою вовною, свічки у вас спеціальні до всього, водички святі, ціла кімната усякого чаклунського та відьмацького, а для себе ви ліки з аптеки берете?
Баба пильно дивилася нам в очі й прикладала пальця до губ:
– Цісьо мені! Чули? Щоб ніхто не знав! Відьма знає, що робить.Там, у виварці, по карбованцю собі знайдете…
@Дзвінка Торохтушко   Любов Бурак.

Література, яку можна замовити тут:

Волховник: Правослов Рідної Віри.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=174

Українські магічні замовляння.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=300

Борек і Боги слов’ян.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=93

Рідні свята в Колі Сварожому : сценарії виховних заходів.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=104

Українська мова – мова вільних людей.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=148

Українське народознавство.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=109

 

 

ХОЛОДНИЙ ЯР.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=136

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦТВА. ЛИЦАРІ СОНЦЯ.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=288

 

Опис України.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=183

Дітям про козаків.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=184

Лебедія. Скарб Полуботка.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=181

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.

×
Завітайте в наш магазин!