УКРАЇНСЬКА МОВА. ВІД ПРАДЖЕРЕЛ ДО СУЧАСНОСТИ.

09.11.2020 Sribnovit українська мова

Оприлюднюю свій виступ на науково-практичній конференції у Хмельницькому інституті МАУП 5 листопада ц. р., присвяченій Дню української писемности та мови. Можливо, комусь та згодиться… Може, забагато, але це була лекція з елементами бесіди, і я наповнила свою лекцію цікавими матеріалами…
УКРАЇНСЬКА МОВА. ВІД ПРАДЖЕРЕЛ ДО СУЧАСНОСТИ
На добридень усім, хто зібрався в цій авдиторії і по той бік екрану! Щиро віншую вас із прийдешнім Днем української писемности та мови!
Люблю досліджувати, докопуватись до істини, тому одразу скажу, що насправді це свято трохи вводить нас в оману, ні, не «трохи», а добряче. Але на той час, коли його було запроваджено (а це – часи президента Леоніда Кучми, недалекого, примітивного, не патріота), то тоді ми, опозиція, патріоти, запровадження цього свята сприйняли позитивно: начебто Кучма хоч щось доброго зробив, розвалюючи Україну. Але це виглядало так, як у народному прислів’ї: хоч піду у церкву, та молитись не буду. Поміркуймо: хіба до Нестора-літописця ми не мали своєї писемности, а тим паче – своєї мови? Хіба її принесли нам Кирило і Методій? А до них ми що, були німими?! Звісно, ні. Бо наші предки тисячі років тому мали свою мову і навіть писемність. Ви, напевно, чули, а може й читали, про «Велесову Книгу». Чи вивчають її тепер у школах і вишах? (…). Так от. ВКнигу було написано задовго до Нестора-літописця. Ми не чекали, поки до нас прийдуть греки і принесуть нам їхнє письмо, бо ми мали і своїх мудрих і грамотних людей: мислителів, мудреців, волхвів. А отже, мали ми і своє письмо, себто писемність, а з нею, звісно ж, і азбуку. А за віки ми створили й не одну азбуку…
Отже, АБЕТКИ українські. Якими вони були? Українська писемність виникла задовго до ІХ ст.. Буквиця (Святоруське Письмо), Руниця, Невпорядкована Азбука, Софійська Абетка, Іванове письмо – це українська писемність, яка набула розквіту за часів Антії-України (ІІІ – VІІІ ст. н. е.). Черти і різі. Велесовúця (це сакральна абетка давніх росів, тобто давніх українців, це основа сучасної української абетки), пов’язана з верствою найвищих осіб рахмано-волхвівської духовної системи, яка діяла на Землі в останні багато тисяч років (чуєте, скільки нам років? Це – щонайменше, а то й більше 80 тисяч років!). Велесовиця – це мова староотців-рахманів і волхвів. Велесовицею написані дощечки «Велес-Книги». Пізніше авторитарні московини відверто привласнили собі усі надбання рахмансько-волхвівської системи і держав Дулібії й Руси. А ще абетка Глагóлиця. «Ґрамматіки Славенския правилное Cvнтаґма» М. Смотрицького (1619), Український, або Козацький скоропис (16 – 18 ст.), «Гражданський шрифт» (1708), Правопис І. Котляревського, «Граматика малоросійського наріччя» О. Павловського (1818), Максимовичівка (1827), Правопис ч-су «Русалка Днѣстро¬вая» (1837), Абетка М. Гатцука (1860), Правопис Т. Шевченка (у «Букварі южнорусськім», 1861), Кулішівка (1856), Зміни до кулішівки П. Житецького і К. Михальчука, «Записки Пд. Західного відділення Рос.-го геогр. тов.-тва» (1874 – 75), Слобожанський правопис, Ярижка (1876 – 1905), Драгоманівка (герцеговинка, к. XIX ст.), Правопис «Малоруско-нїмецького словаря» (желехівка) Є. Желехівського і С. Недільського (1886), Орфографія Б. Грінченка (грінченківка) у «Словарі укр-ї мови» (1907 – 09)…
І це я назвала ще не всі наші абетки. А давнє письмо: пракрит і санскрит, які народилась від давньоукраїнської мови! Проте є в нас азбука, яку по праву називають духовним кодом укр.-ї нації.
ЦЯ АБЕТКА – НАШ ДУХОВНИЙ КОД! Знати її треба всім! У ній буква «А» – це не «автобус», «Б» – не «барабан» і «баран», «В» – не «ведмідь», як нас навчали (і ми навчали) у школі. Без неї, рідної абетки-заповіді, ми стали обрізаними духовно! Можливо, ви чули: аз, букі, веді, глагол? Згадаймо її справжню і знаймо її:
Азъ букі вЕде. Глаголь добро єсть. Живіте зело, земля, і, іже како люди, мисліте наш он покой. Рци слово твердо – ук ферт хер. Цы, черве, шта єра юс яти!
Сучасний переклад цього послання:
Я знаю букви. Письмо – це дар, добро, багатство. Живіть старанно, земляни, і, як подобає розумним людям, пізнавайте світ! Несіть слово впевнено: Знання – дар Божий! Нумо, проникайте, щоб Сущого світло зрозуміти!
Тобто ця азбука – це Послання до слов’ян і до нас, нинішніх.
Зміст букв: Аз – я, Букі – букви, письмена, Веди – відати, знати, Глаголь – глаголити слово, говорити (сказане і написане слово), Добро – добро, багатство, Єсть – бути, є, Живіте – живіть, Зело – дуже, старанно, вперто (буква передавала звук «дз»), І – зв’язка «і», Іже – ті, які, вони ж (звук «г», «h»), Како – як, наче, подібно, Люди – люди, розумні істоти, Мисліте – «мисліть, думайте, Наш – наш, Он – оний, єдиний, Покой – основа (світу), Рци – наказове «кажи, речи», Слово – слово; те, що передає зміст, Твердо – упевнено, переконано, Ук – основа, знання, доктрина, Ферт – запліднюти, Хер – «божественний», Ци – точи, наказове «проникни», Червь – той, хто точить, проникає, Ш(т)а (Ш, Щ) – що, Єр, Єрь – простір-час, сонце, Юс малий – світло, ясний, Ять – зрозуміти, мати.
Формування древніх сакральних слов’янських текстів за допомогою цієї особливої й унікальної абетки, яку нині прийнято називати «велесовицею», пов’язане з верствою найвищих осіб рахмано-волхвівської духовної системи, яка діяла в останні 80 тис. років. Носії такої системи, найвищі духовні особи, рахмани та волхви, насправді й були тими історично загадковими аріями, або Старотцями, Старощами, яких згадує «Велесова книга». Унікальність цієї абетки полягає у головних принципах її побудови, які міцно пов’язують кожен звук і кожну букву:
– у ній кожному окремому звукові відповідає тільки одна окрема буква (знак);
– у «Велесовиці» кожній окремій букві (знакові) відповідає єдиний звук. Занесення з ворожого до Дулібії та Руси оточення у ІХ ст. н. е. нової абетки у формі кирилиці, стало актом підміни головних сакральних принципів арійської «велесовиці» иншими, надто заплутаними і складними. Ось чому не святкувати ми маємо цей день, а виправляти становище.
Кирилиця неприємно здивувала слов’ян нагромадженням значної кількости букв (в окремих варіантах до 54 знаків!), що значно ускладнило письмове відтворення слов’янського звукового ряду. Одному звукові у ній могло відповідати декілька букв. Иноді таких було до 4 – 5 (!) на один звук. І ще багато инших незручностей, тобто зауважень можна навести. А головне, кирилиця – не наша азбука. Ми мали (і маємо) свою, і це – не просто абетка, а дуже сакральна азбука!

Ви звернули увагу? Я вживаю синоніми: азбука, абетка, алфавіт. Але вживаю тоді, коли доречно, тобто вони хоча й синоніми, але не завше взаємозамінні… А яке з цих синонімів чуже? А яке наше, найдавніше? (Азбука). А зараз що у нас: абетка, азбука чи алфавіт? (…). А чому?
Але нашу азбуку ми не вивчали, а її значення від нас приховували. Чому? А тому, що ця наша дуже-дуже давня азбука свідчить про те, що й ми, українці, – дуже давня нація. І не просто давня: ми, українці, дали початок багатьом індо-европейським народам і їхнім мовам. Це наша, укр. мова, лежить в основі багатьох європейських (і не лише) мов, тому досі, через тисячі років, у них так багато наших слів. (Мутер, мазе, мама…). А в укр. мові ще й багато синонімів. Як ви думаєте, про що свідчить наша пребагата синонімія? Правильно, про те, що мова дуже давня, тому мала час витворити багато різних слів для одного поняття. У московинській мові синонімів дуже мало).
Як відомо, мова з часом удосконалюється. Але укр. мова з часом усе більше збіднюється. І це відбувається не природним шляхом, а внаслідок багатовікової окупації наших теренів різними зайдами, особливо московинами, справжня назва яких – угро-фіно-татари). І цьому винищенню лексики теж є причина: московини хочуть панувати не лише в Україні, а й володіти усим світом. І для цього вони хочуть довести, що Русь – це вони, що укр. мови «нє била, нєт і нє может биць» і т. д.. Й тому московини постійно переписують історію під свій копил, знищуючи нашу лексику, наближуючи її до «общєпанятнава», що особливо робили в совєтські часи, коли українське слово якщо й залишали у словниках, то зазначали, що воно застаріле, або діалект. От, наприклад, як називається перший весняний місяць? (А колись – це був і перший місяць року). Березень. І все? Одну назву знаєте? Але ж їх є багато! Лічіть! Білояр. Пташиць-звіренць; родиць-маслиць. Березіль (березіль, березоль), протальник, красовик, соколик, запалі сніги, з гір потоки, полютий, каплюжник, капелюжник, крапельник, калюжник, свистун, свистунець, марець, сонцегрій, весновій, вітроніс… 22 синонімічні назви! І це я ще не всі зібрала! А чому їх так багато? Бо нам – багато тисячоліть, тому українці мали коли створити стільки назв! А ми з вами скількома назвами послуговуємось? Однією… І так – щодо кожного місяця…У нас є все своє: і свої назви місяців, і рідні, укр.-кі, імена, і рідне Звіроколо (гороскоп), і рідні символи, і рідна азбука-абетка!
МАТИМЕМО ВЛАСНУ ГІДНІСТЬ – МАТИМЕМО РІДНУ МОВУ
Українська нація – самодостатня: у нас є все своє, ми маємо чим пишатися. Проте ще так часто ми бездумно поклоняємось перед чужим. Але воно, те заморське, не завжди краще і не потрібне нам, нації, народженій і витвореній в инших умовах. Причина, мабуть, у тому, що нема у нас одного: гідности (власної й національної). А тим часом инші народи мають у своїй основі культуру, яка прийшла саме від нашого народу. Ми дали початок багатьом мовам. Це тому, що українська мова – космічна, як зазначив П.Мовчан. Можна пишатися навіть словом, яким нас ображають: «хохол». Хай піниться чужа заздрість і ненависть, а ми – таки «діти неба». Московини так нас називають, вважаючи, що тим нас ображають. А насправді ж «хохол» – у перекладі «син неба» (етнонім хохол у тюрських мовах визначається як небо (кок) і син (огул, оол). Отак! Тож якщо вас хтось і назве так, то обов’язково поясніть йому, що означає це слово.
Щодо Дня української писемности і мови, який відзначаємо 9 листопада, то сталося, як завжди: чули дзвін, та не знаємо, де він. Це я про часи кучмізму, коли цей день був оголошено як свято. Але не все так однозначно, бо день українського письма прив’язали до чорноризника Нестора з плем’я Яфетового, неукраїнського, хоча давнє письмо (пракрит) насправді винайшли наші предки ще за 10 – 12 тисячоліть до Нестора. Про це дослідив у своїй книзі «Пантеон і слава України-Руси» наш краянин Лев Нечипоренко. Однак і це, й усі инші наші свята вкрали (спотворивши) не без допомоги нашої письменницької братії. Одначе хто шукає, той знайде не одне підтвердження цьому.
Але яка ж сумна хронологія заборон українського слова! Скільки наша мова зазнала утисків, принижень, указів і циркулярів-заборон! То скільки? А понад 150! Як справедливо зауважила мовознавиця Лариса Масенко, «у нас склалася парадоксальна ситуація, коли державна мова і створена нею багата культура з давньою традицією загнана в меншинне гетто».
За кучкізму на українських продакшн-студіях існували неписані «таємні протоколи», в яких зазначено вимогу Москви, чого в сценаріях не повинно бути: «Ніколи не можуть звучати слова Київ, Україна, українець (а хохол – можна, навіть вітається), тобто жодних слів, які позначають українську державність». І під двоголовим орлом – не лише українське кіно.
Не прийнятним для нас є просування моделі розвитку мов нацменшин шляхом звуження функції української мови як державної, позаяк це – підрив основ національної безпеки України, цілости нашої держави.
На відміну від инших країн, у нас нема національної влади. Тож робімо висновки: до влади треба приводити українців, патріотів, націоналістів!

Проте, на щастя, українська мова, попри всі злигодні долі: перешкоди, цькування, заборони – зберегла й себе, і свого творця: український нарід. Про її красу, милозвучність, багатство чимало слів сказали й українці, й неукраїнці. Навіть московинський дослідник Р.Подольний стверджує, що той, хто володіє українською, володіє ключем не лише до мов сучасного слов’янського погніздов’я, а й до мов давніх і забутих. Бо праукраїнська мова дала початок усім індо-европейським мовам, вона – одна з найстарших мов світу і одна з найкращих мов світу (зі французькою й італійською). Це визнали 1928 року і 1936 р. Міжнародні конкурси мов, коли українська посіла 2-е і 3-є місця серед шістьох тисяч мов. Тож пишаймося: українська мова – найбагатша, наймилозвучніша, найкрасивіша!
Це намагалась довести і я, написавши твір-замальовку «Зайдам – зась!», де всі слова (а їх – близько 2 тисяч) починаються лише однією буквою. Ось лише уривок із нього:
«…Зачекай, золота землице! Завесніє – зареве Запоріжжя. Зійде зоря-зоряниця! Засяє знову! Зникнуть зрештою заборони, забудуться. Зазнали збиткувань, зла, збитків, заснули, зате збудимося! Західні землі з запорізькими з’єднаються! Земле згорьована, зажди! Зоремо, засіємо зерном, закосичимо! Завруниться зело! Загоїмо зранені землі зелом-зáполоччю, заспіваємо заздравиці! Здатися – значить зникнути, забаритися – згинути. Зберемося, зборемося зі злом засилля. Завесніє, заяріє знову земля запорізька, заспіває західноукраїнська. Збудеться злука! Засудимо земними – запорізькими! – законами заподіяні зайдами злочинства! Завадимо забуттю, зродимо заклади знань, золотом запишемо знатних земл, зла, збитків, заснули, зате збудимося! Західні землі з запорізькими з’єднаються! Земле згорьована, зажди! Зоремо, засіємо зерном, закосичимо. Завруниться зелό. Загоїмо зранені землі зелом яків, знаних зодчих, знахарів, зелейників, злотників, звеличимо зухів, звитяжців – заборонених Заради завтрашнього – зарадимо! Зайдам – зась!!!» (Любов Сердунич, «Зайдам – зась!», уривок)., загиблих, засибірених, зацькованих, забутих. Закінчиться зловісне змосковщення! Зазоріє!

Мабуть, наша мова мала найбільше українських ознак наприкінці 1920-их років, позаяк саме тоді за свою красу виборола ці почесні місця. Тож і доречно повернутися до тих висот її милозвучности, якими милувався світ і Міжнародне мовне журі. Я ці засоби давно вживаю у своєму мовленні. І давно порушувала це питання: відродження власне укр.-ї лексики і правопису. І торік, на наше щастя, було прийнято закон, де йдеться про мовні зміни.
Про нашу першість є пребагато доведень. Дослідник Л.Шульман пише: «Насправді кількість слів в українській мові набагато більша, ніж у російській». Цей несподіваний факт науковець відкрив шляхом порівняння обсягів двох комп’ютерних словників. Об’єм московинського словника – 669 тисяч байтів. Об’єм же укр..-го словника – 2 млн 645 тис. байтів. Отже, українських слів у 4 рази більше. То чия мова багатша? А якщо врахувати, що українські слова в середньому коротші від московинських, то, зазначає Л.Шульман, «українська мова має у 5 разів більше слів, ніж російська, так само синонімічний ряд української мови у 5 разів довший від російської». Тож маємо по праву чим пишатись і що шанувати! Цікаві його висновки і про те, чому кожен українець без жодних проблем може спілкуватись і українською, і московинською, а для московина оволодіти українською мовою, яка в 5 разів складніша, – це справжня проблема. Хтось каже, що українська мова важка для вивчення. Це, звісно, ті, хто не хоче або не тямить вивчити її. Однак він не відає, не прагне і вперто не хоче знати, що праукраїнська мова (пракрит) народила всі індо-европейські мови. Вона – одна з найстарших мов світу. Й аж ніяк не важка, а цікава, багата і неповторна. Та хоч би як там було, а рідна мова не буває ні важкою, ні складною. Вона – наймиліша, бо материнська; вона – найкраща, бо рідна. Чужу мову можна вивчити за рік, а рідну вивчають усе життя. Втім, за рік можна вивчити і рідну мову, проте лише поверхово, а все життя можна вивчати не лише українську. Крім того, наша мова – чи не найориґінальніша, позаяк має таку родзинку, якою не похвалиться жоден нарід і жодна нація. Україна – єдина у світі країна з Державним Гербом ув абетці! Здогадались, яка це буква? (Щ).
«На жаль, українська мова ще й досі ходить у свитині універсального пошиву, хоча є наступницею мови і писемности Київської Руси, – зазначає Василь Чебаник, – наша мова володіє багатою традицією первозданного кириличного письма, яке існує тільки в пам’ятках культових канонічних творів православ’я. Розвиток кириличного шрифту зупинила реформа Петра І у 1710 р.. Нині для створення української абетки необхідно повернути кириличний шрифт разом із його давніми ознаками, надати йому форми сучасної європейської пластики з характерною для української мови мелодикою». Україна – суверенна держава, проте не має власної абетки. Ні, «не має» – не точно сказано, бо має-таки, проте досі не послуговується нею. І це – незважаючи на те, що територіально і духовно Україна – спадкоємицяї Руси, звідки й походить наш державний герб. А як називають наш Герб? (Це так називають: «тризуб» . До речі, з «легкої руки» московина Миколи Карамзіна. І тут не обійшлося без м…сковин!..). Але ж ПРАВильна, укр.-ка, назва – Триглав (Трисил, Трисуття).
У кириличному шрифті, який пропонує графік В.Чебаник, буква «Щ» нагадує наш Державний Герб. Але, на жаль, поки що наша абетка надто уподібнена, графічно ідентична з т. зв. російською: московинською. А щоб побачити мову в усій її неповторності, несхожості на инші слов’янські мови, необхідно створити власний національний шрифт, бо щось-таки мусить стати образом мови і нашою силою – силою України у світі. Адже міцний нарід тоді, коли все в нього у гармонії: економіка, військо і слово, яке теж зброя. Безперечно, кожний маленький українець, вивчаючи рідну абетку, змалку пишатиметься таким фактом, що в абетці його народу – зображення Державного Герба, Триглава. Це ще й виховання національної гідности і патріотизму, яких нам так бракує. Місію відродження української мови мусить узяти на себе патріотична інтелігенція, до якої повинне відносити себе і студентство, й журналісти, і педагоги, і культпрацівники.
Ми повинні передусім самі добре знати історію, звичаї, уподобання свого народу, його стосунки з иншими народами світу. Знати і любити українську мову, говорити нею так, аби всім захотілося навчитися нашої мови й користуватися її мовними скарбами. З рідною мовою залишимося неповторними українськими особистостями – і світ шануватиме й нашу мову, і нас.
Якщо українську вивчають у Канаді і США, в Австралії і Британії, Польщі й Угорщині, то кажемо ствердно: наш нарід є, квітує наша мова! Однак… різними бувають оті студіювання-вивчення укр.-ї мови. Маю копію листа до моєї краянки, колишньої колеги від її доньки, яка стажувалась у США. В ньому Oksana Kolumbet пише про неймовірні речі:
«Тут, у США, з нами був і російський доцент, який розповів американським студентам, що історія Київської Руси – це історія Росії, а всі Київські князі – це російські князі. Тож я вирішила розповісти про виникнення рос.-ї мови і російського етносу взагалі як такого. Почала від 7-го сторіччя, із князя В’ятка, який прийшов з Польщі на північ від Руси і змішався з угро-фінами. Розказала про нищення Новгородської республіки, про те, як монголо-татари, знищивши К. Русь, у Московії змішалися з тамтешніми мешканцями; розповіла про Геродотову Мельпомену, де йдеться, які племена жили на північний схід від Руси (самопожирачі); розказала про відсотки фінських слів у т. зв. рос. мові, про те, як Петро І украв у Руси назву для Московії та для її мови, а Заходу заплатив золотом, аби перейменували Московію на Росію на всіх мапах і в документах; розповіла про Валуєвський циркуляр та інші заборони укр. мови, про експансію рос. мови і т. д.. Студенти слухали з розкритими ротами і тільки встигали записувати. Верх неймовірного був, коли один юнак сказав, що він любить російську л-ру 18-го ст., а саме – Г.Сковороду. Я в перші секунди аж розгубилась. А коли пояснила, що Сковорода не рос. письменник, а укр.-й поет і філософ, то він сказав, що щось таке чув. Один московин у лекції заявив: «Гоголь был русским писателем в крови, русская кровь писателя заставляла его писать так. Гоголь творил благодаря кровному родству с русским народом». Тільки тепер, в Америці, я зрозуміла, що проблема між українцями і росіянами справді є і дуже велика. Дивує одне: як за віки ми ще є…».
То хіба можна змиритися з цим?!. Зберігаю цей лист як документ, читаючи який, щоразу жахаюся… Невже після цього хтось іще посміє твердити, що мовна проблема надумана, що українські націоналісти шукають гострих кутів у стосунках із Москвою?! Дбаймо про нашу мову: «диво калинове»! А кожен, хто любить українську мову, повинен пам’ятати заповіт Т.Шевченка: не лише чужому навчатись, але й, головне, ніколи не цуратися свого, дбати про розвиток і чистоту рідної мови, примножувати її багатства. Думаймо, читаймо, міркуймо і свого не цураймось! Бо нам є чим пишатись, є що берегти від заздрісного й недремного ока, є що шанувати і передавати прийдешнім поколінням українців.
Наша дружба з москвинським народом якщо й повинна будуватися, то на рівноправності, для цього потрібен українсько-московинський паритет, який включає й таке: 1) українська мова повинна панувати в Україні так само, як московинська в Московії; 2) українці в Московії повинні мати такі ж мовні й инші національні права, як московини в Україні; 3) в інших країнах українська мова має бути поширеною не менше від московинської. Насправді паритет страшенно порушено на шкоду Україні, тому всякі дії, спрямовані на збільшення української мови і зменшення московинської, дуже бажані і не можуть засуджуватись, бо наближають наші народи до високої мети: українсько-московинського паритету. І саме тому, що цього паритету нема, московини напали на Україну й окупували наші землі!

Все – від нашої гідности! Видатна українська художниця Ганна Собачко-Шостак, яка жила в Черкізовому, під Москвою, 30 років розмовляла лише українською! Маймо ж і ми таку гідність! Як сказав у моїй авторській радіопередачі на ХОДТРК письменник В.Матеуш, «не дозволяймо сміятися з нашого Гімну! Нарід, який поважає себе, не скаже: «ще не вмерла, напр., Польща чи Канада». А в нас дехто так співає, перекрутивши слова в тексті Головної Пісні України. Але ж правильною є фраза «Ще не вмерла України ні слава, ні воля». Ну, а по-друге, навіть у помилковому варіанті нема приводу для сміху, бо це ж трагедія, коли помирають народи і нації. Тим, хто над цим сміється, можна сказати, що той, хто сміється з трагедії, – не лише дурень, а й непорядна людина. А це – гірше». До речі, маємо власне українське слово на означення Головної Пісні України: Славень (від слова «славити»). Як греки нав’язали світові своє слово гімн, так і ми можемо популяризувати наше слово Славень, краще від чужого.
П. Куліш був просвітником ще задовго до створення Товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка. Його стараннями було відкрито філію «Просвіти» в Тернополі, аби при підготовці роману «Чорна рада» до друку «попереправляти усі глаголи на -ти, а не -ть».
Байдужість влади до корінної мови – це теж перешкода для розвитку цієї мови. Врешті-решт, виникає питання: у якій країні ми живемо?! І коли ж закінчиться наш безкінечний терпець, який так люблять випробовувати наші недруги і який так уміємо демонструвати ми самі? Не терпець потрібно демонструвати, а нетерпимість до різноманітних проявів неповаги до української мови. Давно потрібно змінити закони, які не сприяють доступу до влади патріотів, які б розбудовували власну українську державу, де ми зможемо вільно розмовляти рідною мовою, а всі инші нації, які бажають жити в Україні, хай пристосовуються до її законів і правил, хай вивчають мову корінного населення, аби жити тут повноцінно. А якщо не хочуть, то нехай не встановлюють на чужій для них землі своїх правил.

Досі достеменно не відомо, коли ж витворилась українська писемність. Науковці твердять, що українська виділилася безпосередньо з праслов’янської мови у період від 6-го або 7-го сторіччя – до 11-го. Велесову книгу написали на дерев’яних дощечках ще у 5 – 9-ому сторіччі волхви Русколані. Є багато аргументів на користь того, що писемність на Русі існувала задовго до прийняття християнства. У поселеннях черняхівської культури на Дніпрі (III – V вік н. е.) знаходять рунічні написи. У древній Хозарії користувалися «руським письмом». Той же знаменитий Кирило, брат Мефодія, у 860 р. в Криму бачив книги «роусьскими письмены писано». Тож наші давні предки створили свою грамоту. Древні слов’яноруси активно спілкувалися з германськими племенами, які користувалися рунікою, з тюрко-монгольськими народами із такою ж писемністю. Отже, маємо все більше і більше доказів того, що «Велесова книга» могла бути написана саме такою мовою і переписана пізніше на дерев’яні таблички. Тож можемо стверджувати, що писемність в Україні існувала ще до створення «ВК», себто ще до примусового запровадження у нас християнства. А тому версія, що, мовляв, найдавніша згадка про «руську» (тобто українську) мову на території сучасної України датована 858 роком, – уже застаріла, примітивна і неправильна.
Отож спочатку було Слово. «І Слово було Богом». Ось як люди ставилися до Слова: як до Бога. Слово було о-бож-ню-ва-ним. Не оскверняли ні Слова, ні Словом. Ще 1654 року сирійський мандрівник Павло Алеппський писав: «По всій Козацькій землі всі люди, навіть жінки, уміють читати». З часом і з розвитком мови й писемности змінювалось і ставлення до Слова.
У нас донедавна не було закону про мову, а користувались угодницько-половинчастим «Законом про мови в Українській РСР» зразка 1989 р., який захищає лише одну меншість, а не корінну більшість і не инші меншини. Українофоби різних мастей намагаються виправдати свою політику щодо української мови, посилаючись на Хартію європейських мов, яка ґарантує вільний розвиток мов нацменшин. Але при цьому замовчують, що цей документ ґарантує підтримку насамперед вимираючих мов, напр., мови курдів, басків, і то лише за умови, якщо це не шкодить мові державній. А що загрожує московинській мові? Кожна країна, яка поважає себе, спрямовує зусилля на захист мови свого народу, бо чия мова – того й держава. Напр., французьку мову захищають 11 статей конституції. Українську мову – одна-єдина стаття, та й та – під знаком запитання. Натомість ВРада прийняла закон «Про засади державної мовної політики», щодо якого Венеціанська комісія дала немало суттєвих зауважень про порушення у низці його статей конституційних прав державної мови. І твориться це не лише через московсько-імперські апетити, а й з мовчазної згоди наших громадян, які серед проблем першочергових мовні проблеми ставлять аж на 18-е місце. Що ж, для життя, мабуть, таки байдуже, якою мовою говориш – недолугим суржиком чи мовою сусіда, якщо під «життям» розуміти дві потреби: їсти і плодитись. Але чи досить цього, аби претендувати на ім’я людини? Згадаймо: «поділяй і владарюй!»… Тож питання мови – це не лише суспільна і лінґвістична проблема, а й глибоко інтимна сфера, бо стосується насамперед духовности, бо мова – це інтелектуальний і моральний портрет як нації, так і окремої людини. Тому не будьмо осторонь, коли відбуваються події, які призводять до нищення мови титульної нації і тим несуть пряму загрозу існуванню України.

Якщо хтось іще сумнівається у важливості мовного питання, нагадую, що розумні політики саме з відродження мови починали відродження своїх держав. Створення Ізраїлю почалося насамперед з реанімації давно забутого івриту: мови, якою не говорив ніхто понад 2 тисячі років. Невже в еврейських громадах компактно не проживало 10% москвомовних чи англійськомовних евреїв? Мабуть, набиралось і понад 50%. Однак, прагнучи створити власну державу, вони наполегливо відродили і власну мову. Подібну ситуацію пережили й чехи після визволення з-під 300-річного німецького гніту. І ніхто не нарікав, що, мовляв, «так склалось історично». Коли так мовлять, то хочеться запитати: «Якщо в незрячих батьків народилися зрячі діти, то їм теж треба виколоти очі, бо «так склалось»?». У сучасному глобалізованому світі нема країн, де б не було національних меншин. Але саме єдина державна мова –ццементуючий стрижень багатонаіональних держав (як Великобританія, США, Франція).
Ми за власні кошти (кошти держави, платниками податків якої ми є!) навчаємо мільйони українців у російських школах, бо, як дехто каже, «так склалось історично». Та ще й додають, що двомовність – у наших генах. Хоча кожна освічена людина добре знає, звідки ця двомовність узялася: після Переяславської з«ради» 1654 р. українську мову Московія позбавила умов для розвитку. Мало того, наша мова була дискримінованою і забороненою циркуляром Валуєва й Емським указом, який діяв до 1905 року. Адже, за словами царських чиновників, «ничто так не соединяет побежденные народы с победителями, как язык». А ще ж у радянські часи виморений голодом південь і схід України заселили курськими, брянськими, рязанськими людьми, які перемішалися з поріділим корінним населенням: українцями. Отак і з’явилися джерела двомовности в Україні.
Але натхненні творці вищезгаданого закону, намагаючись ввести нас в оману, прикриваються положеннями Європейської Хартії регіональних і міноритарних мов, яку самі довільно інтерпретують. Адже Хартія жодним чином не зобов’язує і не уповноважує державу запроваджувати офіційний правовий статус для тієї чи иншої мови, тим паче, коли це шкодить мові державній. Отож ситуацію, яка склалася, важко назвати здоровою. Тому для оздоровлення українського державного організму потрібна денонсація (відмова) цього ганебного закону і серйозна підтримка мови титульної нації самою нацією, зокрема, проявом своєї національної гідности.
Ось так коротенько, за що я люблю свою рідну (а заодно – державну) українську мову! І ось чому намагаюсь пропагувати її і завжди захищати! А хто з вас, дорогі студенти, має відчуття, що він справді любить укр. мову? (…). Полюбіть її всим серцем, бо є за що, бо вона – ваша рідна, бо вона – найкраща (одна з найкращих!) мов світу серед багатьох тисяч мов! Але не лише любіть і пишайтесь, а й бороніть її і боріться нею, мовою, бо мова – це не лише краса і багатство, а й наша гідність, зброя і безпека! Не будьмо байдужими. Бо найгірші люди – це байдужі і манкурти. Тому наостанок прочитаю свій вірш «Манкурти».
МАНКУРТИ
В соцмережах вірш публікувала
Про моє село, найкраще з сіл.
Серед тих, котрі уподобали,
Був і москвомовний Олексій.

– Харашо как, Любушка! Любаша,
Ета ж мая родзіна мала! –
Й пише: «Нічєво нєт в мірє краше!»…
Хто ж любитель цей (здаля!) села?

Як заходжу на його сторінку –
Мамцю рідна! Це ж Олекса наш!
Односелець! Поруч з ним – і Нінка!
Вже – Нінель!.. Скацапилась й вона!

Думаєте, може, десь в Сибіри
Доля завела, тому й – «їзик»?
Зовсім ні! Години їм чотири
В рідний край їзди, але… «прівик…

Панімаєш, здєсь – работа, дзєці…»…
І пішли-поїхали «плюси»…
Ви ж якого «міра» там адепти,
Якщо ТУТ навіть не був твій син?!.

Як же скоро ти її забувся,
«Родзіну малу»: Село святе!
Мову материнську, цього бусла,
Вулицю, краян – ти зрадив теж!

Ой Олексо!.. Боляче як, прикро!
Хто ж тобі ще, друже, дорікне?..
«Нам своє робить!»! Тож сльози витру
Й можеш стерти з «друзів» і мене,

Якщо річ така – не до вподоби.
Проти шерсти – це не просто вірш.
Що від серця – не тримаю в сóбі:
Є манкурти – будуть війни вік!..

І моя ода українській мові:
МОВО ПРЕВЕЛИЧНА!
Йшли тебе понищити зусібічні зайди.
Ти – не штучно створена, тож і не загинеш.
Ти ще вся – не сказана, ти – диво несказанне,
Мово українська, Мати-Берегине!
У душі злеліяна, серцем облюбована,
Запульсуєш говором, а була ж й столична!..
Та була й розстріляна і не раз шматована,
Мово українська, страднице велика!
Ти здіймись орлицею та понад руїнами,
В золото-блакить вберись на віки, як звично.
З кожним рід-родиною хай тобі вкраїниться,
Наша предковічна ти мовонько велична!
(© Любов СЕРДУНИЧ)

Закликаю всіх вас узяти участь у Всеукраїнському радіодиктанті 9 листопада. Не бійтеся: це – не іспит, але це – долучення до нової генерації українства, це прояв своєї небайдужости і патріотизму, це ознака власної й національної гідности.
І пам’ятаймо: МАТИМЕМО ВЛАСНУ ГІДНІСТЬ – МАТИМЕМО Й РІДНУ МОВУ!
Слава Україні!!! (Героям – слава!!!). Слава Нації!!! (Смерть ворогам!!!).

Література, яку можна замовити тут: