Колись ми виберемось із примітивної радянської історіографії, яка існує лише для однієї мети: легітимізації існування на мапі світу злоякісного меланомного новоутворення під назвою росія.
Колись цей Колос на глиняних ногах навернеться к чортам собачим і ми, нарешті, повиймаємо з його підвалин уламки нашої історії. І складемо з них наш розбитий глечик. І побачимо, що випалений він із нашої автентичної глини, розписаний бузиною, крейдою, жимолостю та охрою, розведеними у живиці, або в яблуневому глеї за п`ять, десять, двадцять століть до нашої ери.
Ви не знаєте, що так можна?
Ох. А є ще уламки, декоровані таким розписом, що, наче воно і майоліка, але, наче і не може такого бути. Бо розпад вуглецю датує їх такою глибиною віків, що, згідно історіографії, наші предки щойно яблучко в раю скуштували.
А ще є намиста, коралі, кульчики, пекторалі, браслети. Золоті, срібні, бронзові. А вони з таких матеріалів, що виплавляти їх почали щойно в нашому часі.
А знайдено ті всі архаїчні артефакти в могилі молодої жінки, похованої разом з конем, собакою, мечем, арканом з волових жил, луком і стрілами. А на жінці напівзотліла сорочка з червоним вишиттям, що дивним чином нагадує роменський рушник. І кожушок овечий. А на голові дивне щось: намітка, хустка, корона – хто-зна…
І навколо жінки отої стоять горщики з пшеницею, житом, просом. Он і гладущик, в якому знаходять сліди молока. А ще ложки, черпаки, копистки з різьбленими держаками. Коцюба до печі, рогачі. А тут ось відра дерев`яні і коромисло. І ночви для купання. Зола для вибілювання і прання. Прялка, гребінці для чесання. І купа суто жіночих дрібничок: люстерко срібне, брязкальця, намистинки, підвіски.
А над жінкою курган високий насипано і вхід до погребальної камери замасковано лабіринтом і пастками убезпечено.
А курганові тому близько п`яти тисяч років.
І називають його «Поховання царської особи скіфських часів».
І «брати наші» єдинозагробні, які дуже рускі від сотворення світу, кричать одразу, наукові роботи пишуть та фільми знімають одразу:
«Ми – скіфи!»
А ми мовчимо. Бо нам все пояснять, розкажуть і покажуть кіно.
І світ мовчить. Бо отримає свою знижку на газ і нафту. Та ще запевнення, що ці невігласи загробні не підірвуть світ у цьому сторіччі. Якщо світ не заважатиме їм гробити цивілізацію на 1/6 частині, окупованої ними, суші.
І світ мовчатиме. І ми теж прийматимемо все, як даність. Нам, українцям ХХІ століття, все ще залежним від середньовічних догм і первісних забобонів на рівні тваринного жаху, розказуватимуть нашу історію. В якій нас не було і не буде.
Ми знову переживатимемо періоди, коли ми є. Короткі миті світової історії, в яких ми епізодично задаємо собі питання: хто ж ми. І отримуємо у відповідь ланцюжок гіпербореї-сколоти-скити-сармати-кімерійці-слов`яни-русичі-козаки-українці. І сумніваємось. Бо нам кажуть, що це не ми.
Бо є оцей довгий історичний серіал про нашу землю, де ми в епізодичній ролі, на задньому плані, як декорація, пейзаж, непорозуміння. І є перспектива нового сезону цього серіалу, в якому нас не буде зовсім.
Ви скажете: нас мільйони і ніхто не посміє? Помиляєтесь. У вас пам`ять коротка. Навіть, на відстань недалекої історії, навіть на одне сторіччя назад. ЦІ посміють.
Бо народ, який не пам`ятає як хоронив п`ять тисяч років тому під курганом жінку-воїна з мечем і обладунками, з коштовними прикрасами, у вишиванці, кожушкові та в красивих черевичках, які легко входили у майстерно викувані стремена; народ, який легко забуває, як п`ять років тому прощався з Небесною сотнею, а зараз роздратовано хреститься на звістку про загиблих на війні, легко зігнеться не лише під чужинським чоботом, а й під примітивними лаптями новітнього окупанта.
Ви не знаєте? Ви багато чого не знаєте. Бо не хочете. Бо яка різниця: хто ми? Ще не зрозуміло: як правильно – скіфи, чи скити. В нас із правописом негаразди. А на тих берестяних грамотах щось таке написано…
І, зрештою, амазонок вигадав Геродот. А кам`яні баби в степу – вони чиї? Скитські, сарматські, чи половецькі?
Скити. Ми – скити. Бо скитаємось власною землею, як неприкаяні.
І сколоти – теж ми. Бо колотимось в історичній мішанині.
І погоджуємось на епізодичні ролі у власній історії. І роздаємо нашу історію сусідам. В обмін на нашу сакральну хату скраю.
Знаєте про що насправді історія Адама і Єви?
Про вигнання недолугих йолопів із, побудованого ними ж, раю. То про нас із вами. Все, що залишилось від нашого Едему – це рідна земля під ногами. Але й ту ми скоро віддамо. Добровільно. І зникнемо. Як обри.
Знаєте, чому в нас стільки цивілізацій за історичними плечима, а так мало доказів, що вони наші? Тому, що в предків, аж до прийняття Володимиром християнства, не було культури некрополів. Мертвих спалювали. За різними обрядами і по-різному, але спалювали. Хоронили в землі тільки видатних людей.
А предки наші давні-прадавні залишили нам попелища власних домівок. Бо всі віки, тікали, переховувались, схиляли голови, горбили плечі та опускали руки з мечами і шаблями. І перековували мечі на плуги, і орали рідну земельку. І не завжди мали достатньо хліба. Бо не на себе працювали. На окупанта.
І рвали струни на кобзах та лірах, виплакуючи нещасну долю.
Ні, ми не пропащі якісь. Ми дурні і добрі. І готові віддати останній шматок хліба зажерливому окупантові, останню нашу сорочку в чужу етнографію, останнє наше слово в чужі словники.
Нам те все не потрібне. Історію на хліб не намастиш.
Країна мечів, перекованих на плуга. Цивілізація метушливих кендюхів, лінивих мізків та крикливих пельок.
Колись, через тисячі років, нас відкопають якісь археологи.
Знаєте: хто такі археологи? Це люди, які точно знають, що кам`яні баби колись були красивими – то їх характер ер, епох, історичних періодів та час не пожаліли. А сонечко вранці вивозять у небо золоті коні, запряжені до трипільської колісниці, якою править, одягнена в блискучі обладунки, жінка. І щоразу, коли колісниця зупиняється над Україною, жінка вклоняється скіфській бабі і каже: «Доброго ранку, ненько!»
А за колісницею біжить золотий собака. І, щойно, із-за поребрика висовується немита голова з промитими мізками і каже: «Здрасці!», собака голосно гавкає, а жінка дістає меча. Берегиня, тому що.
Зі святом вас, колеги мого космоархеолога Зайка!
Копайте глибше!

Автор: Любов Бурак.

Література, яку можна замовити тут: