Бастард — байстрюк, незаконнонароджена (позашлюбна) дитина.

Володимир-Базилій    |   Ярослав-Георгій

На початку розгляду найбільш спотвореної літописної доби братовбивчих воєн на Русі, наведемо витяги з офіційної передмови академічного видання Літопису Руського:
“Вважають, що найраніше зведення літописних матеріалів… постало в Києві у 996-997 роках. Далі в літопису йдуть 16 років майже без історичного матеріалу (998-1013), а тоді маємо детальний опис подій 1014-1017 років із Ярославом Мудрим у центрі… Продовжилися вони й далі, коли в 1018/19 році Ярослав остаточно укріпився у Києві. Оформились вони зведенням, що виникло десь між 1054-1060 роками (після постригу Ларіона в ченці під ім’ям Никона) і довело розповідь до смерті Ярослава. У цьому зведені з’явилися… розповіді про Олега Віщого, про Ігоря і його жону Ольгу, про діяльність їхнього сина Святослава… Ігумен Києво-Печерського монастиря Никон у 1072-1073 роках зробив нове зведення” (ЛР с.VІ).
Як бачимо з офіційної передмови, чисельні редакторські вставки до “Повісті” були зроблені за часи правління Ярослава-Георгія та його головного помічника й виконавця – літописця-церковника Ларіона-Никона, удостоєного званням митрополита Русі (за заслуги перед Ярославом-Георгієм). Ці офіційні відомості напрочуд прозоро доводять причетність Ярослава-Георгія та Ларіона-Никона до спотворення фактів у найдавнішому християнському літописі під назвою “Повість минулих літ”.
Дослідники староруських літописів за академічною традицією відокремлюють літописця від описуваних подій, як ніби він сторонній споглядач. Але варто лиш припуститися думки, що літописець не сторонній споглядач, а зацікавлена особа, постає зовсім інше бачення літописного тексту. Усвідомлюючи, що літописець є ніхто інший як творець книжно-літописної історії, яку він витворює на свій смак і здатний переінакшити історичні події на власний розсуд, постає нагальна потреба з’ясувати уподобання й смаки цього літописця для вірного розуміння наведених у літописі подій, адже вони подаються під певним кутом зору. Саме з огляду на уподобання літописця, зокрема й релігійні, відкривається можливість доступитися до істини, ретельно прихованій у християнських літописах.
Об’єктивне дослідження літописного тексту базується на традиційному способі порівняння літописів, створених в різних місцевостях. Але це дає можливість лише незначного корегування, як то дат, імен, географічних назв. Загалом цей метод не дає бажаних наслідків, бо попускається з уваги найголовне – особиста зацікавленість літописців. На превеликий жаль, маємо визнати, що релігійні уподобання усіх літописців однакові – всі вони сповідували християнство. До того ж староруські літописи створювались в ті часи, коли християнство тільки-но утверджувалось на Русі і мало на меті лиш одне – всіма правдами й неправдами знищити споконвічну автохтонну (рідну) релігію українців-русів, та запровадити нову чужинську релігію, що несла простому люду знедолення й залежність від правлячої верхівки суспільства.
“Язичеські жреці виступали проти поневолення вільних людей, але саме цього вимагав феодальний спосіб виробництва… Князівська верхівка (Русі) почала замислюватись над зміною ідеології, яка буде здатна захистити їх права, багатства й привілеї, та їхню владу над залежними людьми. Взори Володимира і його уряду зверталися до християнства” (КС с.78). “Деякі вже вихрещені вельможі та дружинники бастарда Володимира вважали християнство більш надійною опорою своєї зверхності над простолюддям. Нова віра породила в них сподіванні на вільне збагачення, адже була саме тією ідеологічною силою, котра допомагала тримати підлеглих у покорі як духовній, так і фізичній. Зовсім протилежний вплив мало вільнодумне і життєдайне язичницьке народовір’я” (МІ с.110). “Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ідеологічну опору, якої раніше не мали” (ІУС с.42). Саме тому правляча верхівка тогочасної Русі сприяла якнайшвидшому знищенню всенародної Рідної Віри (народовір’я) і утвердженню християнства, в той час як широкі верстви населення не приймали чужинську релігію.
З огляду на вищезазначене, зрозуміло, що нова візантійська релігія не могла укріпитися на Україні-Русі сама по собі, бо не мала підтримки широких верст населення. Тож нову релігію підтримувала правляча верхівка суспільства – розбудовувала церкви й монастирі та утримувала за власний кошт усіх церковнослужителів без винятку. За таку “батьківську” турботу церковнослужителі відробляли на подяку як могли, зокрема й церковно-книжною діяльністю, прославляючи князів-меценатів у церковно-публіцистичних творах. Найпершим таким твором і найдревнішим за часи християнства вважається “Повість минулих літ”.
Як зазначалось, “Повість” була створена за часи правління бастарда Володимира, коли за його наказом почалось будівництво церковних споруд, що було примножено бурхливою церковно-будівничою діяльністю бастардового сина – Ярослава-Георгія, за що його полюбили усі церковники і шанобливо величали “Мудрим”. Саме за часи правління улюбленця церковників було визнано християнство державною релігією Русі. Це засвідчено в офіційному виданні “Історії України”: “В часи князювання Ярослава розширюються церковні привілеї, розгортається будівництво храмів, засновуються монастирі” (ІУ с.63). “Сказане не виключає класовий характер християнства, його захисту прав і привілеїв правлячих класів та зусиль християнської церкви на шляху ідеологічного і соціального поневолення трудящого люду” (КС с.81).
Таким чином, послідовно крок за кроком ми дійшли до неспростовного висновку:
 династія бастардів, захопивши владу, навмисне знищила Рідну Православну Віру українського народу і насадила християнство, щоби забезпечити своє панівне становище та вдовольнити свою хижацьку жадобу наживи за рахунок пригнобленого народу.
Віроломство християнства засвідчено у головній писемній пам’ятці тієї доби під назвою “Повість минулих літ”, яку створив церковник Ларіон, приховавшись під ім’я Нестора-літописця. Зауважимо, що “Повість” (чи перша редакція “Повісті”, за академічним визначенням) закінчується 1037 роком і уявляє собою церковно-книжний опис недостовірних історичних подій, спотворених заради звеличення окремих історичних осіб. Тож спробуємо відтворити дійсний перебіг тодішніх подій, які не тільки жахають своїми звірствами, але й започаткували крах могутньої держави, що захлинулась в крові братовбивчих воєн, які не вщухали й за часів монголо-татарської навали.
“Здобуття столиці давало право князю (претенденту) бути сувереном всієї держави. Не випадково у 1151р. білогородці у відповідь на розпорядження претендента Юрія Довгорукого зухвало запитали: “А Київ ти отворив?”… Київ був столицею держави і “матір’ю градам руським”. Правителі держави титулувалися князями київськими” (“Український історичний журнал” №4, К,2003). “Український історик Стефан Томашевський підрахував, що між 1146 і 1246 роками 24 князі 47 разів правили в Києві. Один з них сім разів займав престол, п’ять князів правили по три рази кожен… Побоюючись втрати влади над завойованим Києвом, а також намагаючись не допустити, щоби місто затьмарило його власні володіння на північному сході, володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський, цей попередник московських князів, у 1169р. напав на Київ і по-дикунському пограбував його. Після цього місто ніколи вже не досягло колишньої величі” (ІУС с.48). Як бачимо, братовбивчі крамоли, започатковані бастардом Володимиром і активно розвинені його сином Ярославом-Георгієм, врешті-решт знищили Україну-Русь.

Бастард   Володимир
(961 – 1015)

Початок бастардової доби слід віднести до 977/978 року на час зимового військовий походу бастарда Володимира на Києв. Щоправда в “Повісті” датування дещо інакше. “На думку дослідників, літописець помилково помістив цю подію під 980р., але нічим не заповнив статті двох попередніх років – 978 і 979” (КС с.70). Однак літописець не помилився! Він навмисне переніс дату на два роки далі, і зараз ми з’ясуємо, навіщо це було зроблене. Проте одразу зауважимо, що це зробив церковник Ларіон, а не якийсь абстрактний літописець, бо під узагальненим поняттям “літописець” легко приховати відповідальність перед майбутніми поколіннями за наругу над нашої історією.
Маємо логічне пояснення так званої “помилки літописця”, бо вона наявна і в датуванні приходу Володимира у Києв: “В літописі, щоправда, поставлено 980 рік, але історики довели, що дата в літописі помилкова” (КС с.84). Відома навіть достеменна дата “вокняження” Володимира на Великоруському престолі – 11 червня 978 року. Саме в цей день Володимир підступно зарізав Ярополка – офіційного правителя Русі, запросивши його на дружню бесіду для укладення перемир’я. Можемо додати зауваження, мовляв, у літописі зазначено, що не Володимир, а два варяги-охоронці “прохромили мечами попід груди” офіційного правителя Русі тільки-но він увійшов у княжий терем, але, сподіваємося, немає потреби доводити причетність бастарда до цього вбивства, бо причетність безсумнівна.
Для з’ясування так званої “помилки в датах”, скористаємося зауваженням укладачів новітнього видання Літопису Руського про вставку пізнього походження від слів: “І сів він у Новгороді… до – Рогнідь узяв за жону” (ЛР с.45 п.1). А саме (вставка виділена):
“Прийшов Володимир з варягами до Новгорода і сказав посадникам Ярополковим: “Ідіть до брата мого і скажіть йому: “Володимир іде на тебе, готуйся насупроти, битися”.
 І сів він у Новгороді, і послав до Рогволода, князя полоцького, мовлячи: “Хочу взяти дочку твою за жону”. Він тоді (князь Рогволод) запив дочку свою: “Чи хочеш іти за Володимира?” Вона ж відповіла: “Не хочу роззувати робочича, а хочу за Ярополка”.
Повернулися отроки Володимирові, і повідали йому всю річ Рогніді, дочки Рогволода, князя полоцького. Володимир тоді зібрав воїв багато – і пішов на Рогволода. А в цей час хотіли вже вести Рогнідь за Ярополка. І прийшов Володимир на Полоцьк, і вбив Рогволода і синів його, а дочку Рогнідь узяв за жону і пішов на Ярополка”. 
І прийшов Володимир на Київ з воями многими” (ЛР с.45; Л с.59).
Тобто увесь епізод підготовки Володимира до військового походу на Києв взимку 977-978рр., включаючи вбивства у Полоцьку з так званим “сватанням” до полоцької княжни Рогніді, ніщо інше як вигадка, додана до літопису навмисне!
Вже знаємо, що всі вигадки дописував до літопису церковник Ларіон за вказівкою Ярослава-Георгія. Але навіщо?
Відповідь настільки приголомшлива, що мусимо нагадати розвиток подій напередодні братовбивчої війни. “У 970 році Святослав повертається на Дунай, посадивши свого старшого сина Ярополка в Києві, середнього сина Олега – у древлян, а молодшого, Володимира – в Новгороді” (ІУС с.41). Неправомірність династичних зазіхань бастарда розглянемо дещо далі, а зараз лише зауважимо, що Володимир визнається як наймолодший, згідно літопису, і до того ж незаконний! – названий бастардом. З огляду на це, для захвату києвського престолу йому було потрібно вбити обох братів – офіційних спадкоємців престолу з усіма їх новонародженими нащадками. Передчасна смерть Святослава Величного несподівано відкрила можливість здійснення авантюрного задуму – захоплення великокняжого престолу. Тільки-но Володимиру виповнюється 16 років, як він береться за виконання спланованої військової авантюри за допомогою найманців-варягів, опираючись на підтримку Добрині.
Згідно повідомлення “Повісті” 977р., бастард Володимир разом з Добринею приходить “з-за моря” з військом найманців-варягів і виганяє з Новгорода посадників Ярополка. Зауважимо, що перебування у Скандинавії і прихід у Новгород відбувся у той час, коли княжич Олег “Овручський” був ще живий. Адже так звана “чвара” між Олегом і Ярополком, згідно повідомлення “Повісті”, виникає лише восени чи навіть узимку, бо полювання на звіра (так звані “лови”, де нібито загинув Свенальдич від руки Олега) розпочинаються наприкінці осені. Саме в цей час бастард Володимир з варязьким військом силою захоплює Новгород і йде на Києв.
Союз з варягами був не тільки укладений на взаємовигідних умовах, але й скріплений шлюбом Володимира з варяжкою Аллогією, від якої у 978р. народився старший бастардів син Вишеслав: “Першою жоною його (Володимира), за даними ісландських саг та Іоакимівським літописом (Татіщевим), була варяжка Аллогія (Аурлог’я), мати найстаршого Володимирового сина Вишеслава. Другою жоною він силоміць зробив Рогнідь, дочку полоцького князя Рогволода” (ЛР с.48 п.9). Союз Володимира з варягами напередодні походу на Києв засвідчує замисел військового походу, а взаємовигідність угоди підтверджена повідомленням літописця про те, що Володимир потім не знав як здихатись нахабних союзників, аж поки не одіслав їх до Костянтинополя. Відтак, похід бастарда Володимира на Києв для захоплення Великоруського престолу був спланований заздалегідь і для його здійснення було заплановано вбивство офіційних спадкоємців престолу.
Можемо стверджувати, що Олега “Овручського” вбив бастард Володимир. А щоби нікому не спало на думку, звинуватити бастарда у навмисному братовбивстві, була скомпонована літописна байка про розбрат Олега з Ярополком, внаслідок чого буцім-то спричинилася “випадкова” смерть Олега напередодні Володимирового походу взимку 977-978р.. Ця дата, як бачимо, постає небезпечно близько до загибелі Олега “Овручського”, тому й потрібно було перенести дату виступу Володимира з Новгорода на більш пізній 980 рік. Адже відомо, що Володимир по дорозі з Новгорода на Києв розгромив Полоцьк, який зовсім недалеко від Овруча, а головне – по дорозі!
Відтак, виникає причинно-наслідковий зв’язок подій: спершу різня в Полоцьку, потім різня в Овручі, потім різня в Києві, – і все вподовж кількох місяців по шляху посування війська Володимира до Києва. Приховуючи цей послідовний поступ злодіянь бастарда, що мимоволі впадає в око, літописець-церковник Ларіон змінив дату виступу Володимир з Новгорода і вигадав байку про випадкову смерть Олега “Овручського”, мовляв, ненавмисне “спихнули Олега з мосту”.
Звинувачення бастарда Володимира – Великого Князя Києвського – у злодійському вбивстві Олега і Ярополка (синів Святослава Величного) оприлюднюється вперше за всю історію наукових досліджень “Повісті” і, зрозуміло, потребує неспростовних доказів його вини.
 Доказ – І.
Описана в “Повісті” так звана “втеча за море” бастарда Володимира засвідчує його перебування (разом з Добринею) поза межами Русі у малолітньому віці, бо на час прибуття у Новгород для організації походу на Києв, бастарду щойно виповнилося 16 років. Перебуваючи “за морем”, бастард Володимир уклав довготривалий договір з варягами на взаємовигідних умовах, що засвідчено у “Повісті” нахабною поведінкою варягів у Києві за неспроможності бастарда приборкати вже непотрібних союзників. Мало того, цей довготривалий договір з варягами був скріплення династичним шлюбом з варяжкою Аллогією, що засвідчує сплановану і ретельно підготовлену військову авантюру бастарда Володимира – захоплення Великоруського престолу, обов’язковою умовою якого було вбивство Олега і Ярополка, як офіційних нащадків престолу.
Доказ – ІІ. 
Приховані два роки правління бастарда Володимира на Великоруському престолі та перенесення значущої дати його “вокняження” у Києві з 978р. на 980р. – вочевидь доводить його причетність до кривавих подій двох попередніх, прихованих у літописі, років. Оскільки Полоцька різня офіційно визнана в “Повісті” за Володимиром, то приховувалось інше злодіяння, більш вагоме, а саме – Овручська різня.
Про шельмування з датами у “Повісті” довідалися з твору Іакова Мниха (“мних” – старослав’янське, “монах”). “Згідно авторитетного джерела середини ХІст. “Пам’яті і похвалі князю Володимиру” Іакова Мниха, Володимир, здобувши перемогу над Ярополком, сів на київський престол 11 червня 978р.” (КС с.71).
Підступне вбивство Ярополка, приховане науковцями за словами “здобувши перемогу над Ярополком”, залишимо на їх совісті. Лише додамо пояснення: Іаков-мних був з церковного кліру “Мономаха” і викладав події відокремлено від церковників Києво-Печерської лаври. Власне Києво-Видубицький монастир був створений на противагу Києво-Печерській лаврі, з якою Володимир “Мономах” не дійшов порозуміння.
Доказ – ІІІ. 
Літописна байка про “сватання” бастарда Володимира до полоцької княжни Рогніді спростовується самим текстом цього повідомлення, а саме – словами полоцької княжни:
“Вона ж відповіла: “Не хочу роззувати робочича, а хочу за Ярополка”.” (Л с.59). Щоправда нова редакція “Повісті” дещо спотворюю текст, з огляду на “академічну поміркованість”: “Не хочу я роззувати Володимира, а Ярополка хочу” (ЛР с.45).
Спростування цієї байки у тому, що Рогнідь могла хіба що “хотіти” вийти заміж за Ярополка, який був щойно одружений. А от за Олега “Овручського” вона дійсно хотіла і це зрозуміло за наступними поясненнями:
По-перше: Великий Князь Києвський Ярополк був щойно одружений.
По-друге: княжич Олег “Овручський” був неодружений.
По-третє: на великокняжий києвський престол позирали більш імениті претендентки на одруження, аніж древлянська княжна.
По-четверте: нещодавні події “древлянської помсти” царя Святослава за вбивство свого батька Ігоря “Старого” не додавали надії древлянським князям поріднитися з києвським двором.
По-п’яте: Київ поставав для полоцького князівства, загубленого в лісових хащах Полісся, занадто недосяжним, чого не скажеш про Овруч – і недалеко, і привабливо. Адже княжич Олег був другим сином Святослава Величного, тобто не менш великородний за Ярополка.
По-шосте: ім’я Олега не могло бути зазначене, бо на той час, згідно “Повісті”, він ніби-то вже був убитий “ненавмисно”.
З огляду на зазначені докази, літописна відповідь Рогніді мусить бути інакшою: “Не хочу роззувати робочича – бастарда Володимира, а хочу за Олега”.
Не виключно, що бастард Володимир вирізав усю родину полоцького князя не в Полоцьку, а в Овручі, під час заручин чи весілля Рогніді з Олегом, де й сам Олег наклав головою. Але це не має принципового значення. Принципове значення полягає в тому, що Володимир зробив це свідомо, як буде зазначено далі.
Доказ – ІV. 
Підбурююча причина, яка буцім-то зумовила військовий похід бастарда Володимира на Полоцьк, пояснюється “образою”, яку назнав бастард від слів полоцької княжни. Але маємо визначення науковців про недостовірність всього епізоду “сватання”, – це вставка пізнього походження, від слів: “І сів він у Новгороді” до слів: “Рогнідь узяв за жону” (ЛР с.45 п.1). Тобто сама мотивація і увесь епізод підготовки Володимира до військового походу, включаючи так зване “сватання” до полоцької княжни, ніщо інше як вигадка, додана до літопису навмисне, щоби приховати істинний мотив військового походу бастарда Володимира.
Якщо істинна причина військового походу бастарда Володимира на Полоцьк не має ніякого відношення до вигаданого “сватання”, то причина криється в стратегічних планах військової авантюри, що зумовлює вбивство Олега і Ярополка як обов’язкову частину плану.
Уважно прочитаємо, що кажуть науковці про військовий похід Володимира: “Він блискавично зібрав військо і спішно пішов на Полоцьк. Його вторгнення в Полоцьку землю було несподіваним для місцевого князя, – бо в цей час він збирався вести Рогнідь до шлюбу… І напав Володимир на Полоцьк, і вбив Рогволода і його двох синів… Цей жорстокий вчинок був скоєний Володимиром по холодному політичному розрахунку: знищивши місцеву княжу династію, він тим самим позбавив Полоцьк самостійності… Далі, не затримуючись ані дня, Володимир пішов на Ярополка” (КС с.70). Зосередимо увагу, що бастард Володимир визнається вбивцею княжої родини і гвалтівником полоцької княжни, яка не хотіла йти за нього добровільно.
Маємо й геть фантастичні переповідання полоцької різні, так би мовити – на академічний розсуд: “Війна між Ярополком і Володимиром була швидкоплинною, але сповнена драматичних подій. Спочатку Володимир захопив Полоцьк і одружився з тамтешньою княжною Рогнедою, забезпечивши таким чином собі допомогу Полоцького князівства, тоді ще не залежного від Києва. Далі від рішуче пішов проти Ярополка” (ІУО с.49). Можна було б усміхнутися потугам лукавих науковців обілити чорні діяння бастарда Володимира, якби це не читали наші діти й онуки. Тож, на жаль, після такої відвертої “наукової” брехні вже не до сміху.
Щоби не виникало двозначності трактування наукової профанації, так званого “одруження Володимир з Рогнедою”, додамо дослідження подальшого розвитку подій вже у Києві: “Рогнідь вирішила помститися за батька, себе, братів і якось уночі хотіла зарізати Володимира. Той постановив убити її, але мати дала Ізяславу меч, і коли Володимир зайшов до покою, син виступив уперед…” (ЛР с.45 п.1). Як бачимо термін “одруження” не відповідає дійсності.
 Доказ – V. 
Знищення Полоцька “по холодному політичному розрахунку” зумовлювало й знищення Овруча за тим самим “холодним політичним розрахунком”, а саме: позбавити Києв будь-якої військової підтримки з Полісся.
Відмова полоцького князя Рогволода надати військову поміч бастарду в поході на Києв передрекла фатальні наслідки для полоцького князя і його родини. Зауважимо, що бастард Володимир розраховував на поміч древлян, з огляду на недавню “древлянську помсту” Святослава. Оскільки ці реальні сподівання не справдилися, то марно було сподіватися умовити Олега “Овручського” виступити проти рідного брата князя києвського Ярополка. Тож і не було іншого виходу, як розгромити Овруч, вбити Олега і йти, не оглядаючись, на вирішальну битву під Києвом.
Відтак, наявна обгрунтована причина вбивства Олега “Овручського” не за літописним сценарієм, а за “холодним політичним розрахунком”.
Доказ – VІ. 
Всі науковці одноголосно зазначають швидкоплинність військового нападу бастарда Володимира на Полоцьк і Києв. Саме стрімкий поступ військової авантюри зумовив блискавичний успіх Полоцько-Овручської різні, яка захопила Великоруського князя Ярополка настільки несподівано, що від “зачинився у Києві”. Надамо й логічне пояснення його подальшої поведінки, щодо так званої “втечі з Києва до Родні”, коли військо бастарда Володимира отаборилося під Києвом, “окопавшись на Дорогожичі – межи Дорогожичем і Капичем, – єсть рів і до сьогодні” (ЛР с.46).
Науковці вельми надумано і суперечливо коментують ці події, проте достатньо виразно свідчать на користь самого Ярополка. “Ярополк не наважився дати битву Володимирові біля валів Києва, а зачинився у стольному граді Русі, втративши воєнну ініціативу. Укріплення Києва того часу були наймогутнішими на Русі” (ІУО с.49).
Зауважимо, що зачинитися в надійно укріпленому місті, не означає “втратити воєнну ініціативу”, навпаки, це загальновідомий спосіб захисту від несподіваного військового нападу. Щодо подальшої так званої “втечі” кн.Ярополка на південь до міста Родень в усті Росі після тривалої облоги Києва (бо ж був викопаний рів на Дорогожичі, наявний досі), науковці взагалі не знаходять пояснень. Можемо припустися найвірогідного: – напевне, то була не втеча кн.Ярополка, а похід за підмогою до Угорщини чи Візантії, адже його мати була угорська принцеса, а молода жона – грекиня (ЛР с.480). Сподівання на підмогу не справдилися: найманці-варяги перехопили кн.Ярополка, змусивши його зачинитися в Родені. Наступний перебіг подій відомий: бастард Володимир, заманивши кн.Ярополка на дружню розмову, віддав наказ зарізати брата в сінях княжого терему.
Відтак, швидкоплинність і успішне завершення військового походу є незаперечним доказом спланованого захоплення Великоруського престолу, що поєднує вбивство Олега і Ярополка в одну сплановану акцію – знищення офіційних спадкоємців престолу.
Доказ – VІІ. 
Згідно “Повісті”, кн.Ярополк щойно був жонатий на грекині і, за сучасною термінологією, саме справляв “медовий місяць” з молодою дружиною, від якої восени того ж року (978р.) народився син Святополк. Власне це й послужило приводом до виступу бастарда Володимира з Новгорода взимку 977/978 року. Зауважимо, що й у Полоцькому князівстві, згідно “Повісті”, також готувалися до весілля.
Тепер замислимося, наскільки вірогідно в “медовий місяць” намірятися вбити рідного брата напередодні його весілля без будь-яких вагомих причин?..
Відтак маємо логічне пояснення, якими мотивами керувався бастард Володимир на час виступу з Новгорода. Він хотів упередити народження нащадка офіційного правителя Русі, бо ж невідомо де його потім шукати і як впізнати новонародженого спадкоємця, якого безумовно ще й намагатимуться приховати від вбивства. Отож, щоби не сподобитися біблійному царю Іроду і не чинити поголовну різню усіх немовлят, бастард Володимир прийняв рішення на упередження – захопити престол поки ненароджений нащадок києвського князя перебуває в утробі матері. З нею, як ми знаємо, він почав жити у блуді, після вбивства кн.Ярополка, на що зауважує “Повість”, називаючи Святополка сином двох батьків.
Доказ – VІІІ. 
Замовчування в “Повісті” розгрому Овруча (“Вручого”), засвідчує небажання літописця (прихильного до бастарда Володимира) розголошувати реальні події, що у свою чергу доводить причетність бастарда до реального розгрому Овруча. Власне княжого міста взагалі не стало. Про це довідуємося з тієї ж таки “Повісті” за часи розподілу удільних князівств між синами бастарда Володимира (згідно ЛР с.67), а саме:
Вишеслав отримав Новгород, Ізяслав – Полоцьк, Святополк –Туров, Всеволод – Володимир-Волинський, Святослав – Дорогобуж (в “Деревлянах”), Мстислав – Таматарха (“Тмуторокань”), Ярослав – Ростов (згодом Новгород), Борис – Ростов, Гліб – Муром, Станіслав (Мстислав-2) – Смоленськ, Судислав – Псков, Позвізд – Волинь (перша столиця Волинської обл, сучасний Грудек Надбужний).
 Куди ж поділося княже місто Овруч?!.. Воно зникає зі сторінок літопису як наче й не було зовсім. Наступну літописну згадку про Овруч убачаємо лише через 200 років! Воно побіжно згадується у 1168р. як одне з міст Рюріка Ростиславовича (правнука Володимира “Мономаха”).
Логічний висновок напрошується сам по собі: княже місто Овруч, як центральне місто Овручської землі, було зруйноване ущент. Зрозуміло, що городяни помалу розбудували зруйноване місто за кількасот років.
Нагадаємо, як описує літописець вигадану битву десь поза Овручем: “Пішов Ярополк (в дійсності Володимир) на Олега, брата свого, на Древлянську землю. І вийшов супроти нього Олег.., і коли зітнулися війська.., побіг Олег з воями своїми в город, що зветься Вручий. А був міст через рів до воріт городських, і давлячи один одного, спихнули Олега з мосту” (ЛР с.44). Тобто місто було укріплене і мало оборонний рів попід стінами! На той час це було обов’язковою умовою для стольного града – княжого міста, де перебував удільний князь зі своїм військом.
Далі у “Повісті” розповідається, як “волочили трупи з рову од ранку й до полудня, і знайшли Олега на споді під трупами і, винісши, поклали його на коврі” (ЛР с.45). Закінчується розповідь гірким плачем братовбивці на тілом Олега, та це вже інша пісня лукавого літописця Ларіона, котрий навіть знайшов козла-відбувайла на скоєний злочин.
Доказ – ІХ. 
Надуманість сюжету за так званою намовою воєводи Свенальда, котрий підмовив кн.Ярополка йти на Овруч, доводить невдалу спробу літописця переінакшити реальні події, до яких кн.Ярополк не мав ніякого відношення.
Нагадаємо, що згідно “Повісті”, юний княжич Олег “Овручський” з несподіваним завзяттям вбиває сина Свенальда за те, що той діяв лови під Овручом. Незрозуміло не тільки факт вбивства за таку незначну провину, але й обставини, за якими невідь чому занесло Свенальдича у таку далечінь, в той час як попід Києвом було повно звіра і птиці, про що свідчать княжі лови на так званому “Перевісищі” (сучасний Хрещатик у Києві). Та й Лядські ворота (нинішній Майдан Незалежності) отримали назву від староруського слова “лядина” – розчищеного місця в лісовій хащі, бо за Лядськими воротами починалися “лісові дебрі”, наявні навіть через кілька століть при монголо-татарській навалі (ЛР с.396).
Воістину фантастична участь літописного персонажу в образі невмирущого чорного янгола смерті – учасника всіх фактичний і вигаданих трагедій великокняжої родини, в особі воєводи Свенальда, що вперше повстав на сторінках літопису у розквіті сил і званні воєводи ще 40 років тому, здобувши для кн.Ігоря “Старого” м.Пересічень після трирічної облоги, себто з 937р. (ЛР с.24 п.1). Він зазначений у якості воєводи й під час бойових дій під Овручом у 977р., згідно “Повісті” (себто вже на восьмому десятку літ). Проте невідомо, чи він взагалі був живий на той час? Адже через декілька місяців при облозі Києва за нього й не згадується. Та байдуже, він виконав призначену йому літописну місію, вірніше – місію козла-відбувайла, яку призначив йому літописець Ларіон.
Доказ – Х. 
Так звана “неумисна” смерть Олега “Овручського” була внесена до “Повісті” у вигляді нещасного випадку невипадково. Літописець-церковник Ларіон свідомо подає цю маленьку подробицю, хоча йому начеб-то ніщо й не заважало звинуватити Ярополка напряму. Але справа в тому, що пряме звинувачення несе у собі небажані наслідки.
Нагадаємо, що вбивство особи княжого роду вважалось неприпустиме в тогочасному суспільстві і викликало гнівний осуд широких верст. До того ж кияни були дуже прихильні до Ярополка, якого не спромоглись вбити у Києві надіслані бастардом шпигуни, бо саме “через городян не можна було вбити його” (ЛР с.46). Тож літописець і не акцентував увагу на зловмисному братовбивстві в Овручі. У такий спосіб применшувалась трагічність події, котра втрачала ознаку умисного злодіяння, прибираючи вигляд випадкового, а головне непередбаченого збігу обставин.
Не звинувачуючи Ярополка у навмисному вбивстві, церковник Ларіон побічно виправдовував бастарда Володимира як безпосереднього вбивцю Олега.
Додамо й найвагомий доказ до цього твердження.
Доказ – ХІ. 
З позиції здорового глузду і кримінального права, не підлягає доведенню незаперечна загальновідома істина:

офіційно визнаний вбивця більшої мірою здатний на чергове вбивство, аніж людина непричетна до жодного вбивства.

Нагадаємо, що в “Повісті минулих літ” бастарда Володимира офіційно визнано вбивцею полоцького князя Рогволода та Великого Князя Києвського Ярополка, а також гвалтівником його жони “грекині” і полоцької княжни Рогніді. Крім того в “Повісті” під 980р. сказано про Володимира однозначно: “І був він ненаситний на блуд, і, приводячи до себе замужніх жінок і дівчат, він розтлівав їх” (ЛР с.49). Тобто він, як особа з низьким рівнем моралі, разюче відрізнявся від кн.Ярополка своєю схильністю до насильства та тиранії.
Відтак поставимо на терези правосуддя бастарда Володимира – офіційно визнаного вбивцю, розпусника та гвалтівника, проти Великоруського князя Ярополка – щойно одруженого і не звинуваченого у братовбивстві навіть злостивим літописцем.
Висновок про непричетність кн.Ярополка до злодіянь в Овручі і про умисне їх вчинення бастардом Володимиром напрошується сам по собі.
Доказ – ХІІ. 
Для звинувачення кн.Ярополка у братовбивстві немає жодної обгрунтованої причини, чого не скажеш про бастарда Володимира. Розпочата ним братовбивча війна має не тільки обгрунтовану причину – захоплення Великоруського престолу, але й обгрунтований привід – упередити народження спадкоємців престолу.
Відтак маємо цілком зрозуміле й неупереджене пояснення самої братовбивчої війни і її початку саме взимку 977/978 року. Братовбивча війна бастарда Володимира мала на меті убивство усіх офіційних спадкоємців Великоруського престолу і започаткування нової бастардової династії.
Чим швидше ми визнаємо причетність бастарда Володимира до вбивства Олега “Овручського”, тим скоріше почнемо з’ясувати – якого він роду-племені, не покладаючись беззастережно на одне-єдине невмотивоване повідомлення “Повісті” про бастардову матір непевного етнічного походження – так звану Малушу. Можливо, антинародна діяльність бастарда на Великоруському престолі зумовлена не якимись історично необхідними мотивами, а тільки тим, що бастард Володимир має таке ж відношення до Святослава Величного як хан Куря на Дніпрових порогах?
Візьмемо пильніше на увагу той значущий факт, що “Повість” офіційно визнає бастарда Володимира незаконним сином Святослава Величного. Причому жодного з нащадків тогочасних правителів Русі не названо бастардом (тобто “байстрюком”), хоча позашлюбних дітей було рясно. Проте лише бастард Володимир удостоєний такого визнання.
Не пристанемо на лукаву думку буцім-то літописець незворушно переповів нам реальність обставин народження бастарда. Літописець Ларіон-Никон (так званий “Нестор”) настільки знеславив себе брехнею заради звеличення поборників християнства, що тільки невігласи можуть покладатись на об’єктивність його повідомлень. Тож літописне означення Володимира у якості бастарда несе не якусь негативну прикмету, а навпаки – позитивну. І така позитивна прикмета існує; вона криється у тому, щоби за будь-яких обставин узаконити династичне право бастарда Володимира на Великоруський престол! Іншими словами, бастард Володимир не тільки не законний син Святослава Величного, але й взагалі не його син.
Для об’єктивного розгляду візьмемо на увагу перше літописне повідомлення про бастарда Володимира. Не забуваймо, що друге повідомлення про його “сватання” до полоцької княжни ми щойно розглянули як недостовірне, ще й визнане науковцями як вставлене до літопису навмисне. Можливо й перше повідомлення про бастарда має ту ж саму ваду? Тож розглянемо у повному викладі першу згадку про Володимира у “Повісті” під 970р. (власне у липні 969р.) на вірогідність вставки виділеного тексту:
“У рік 970 Святослав посадив Ярополка в Києві, а Олега в Древлянах.
 У цей же час прийшли люди новгородські, просячи князя собі. І сказав їм Святослав: “Аби хто до вас пішов!” [“А хто пішов би до вас?” (Л с.50)] І відмовився Ярополк, і Олег. І сказав Добриня: “Просіте Володимира”, – бо Володимир був від Малуші, улюблениці Ольжиної; [Малуша] ж була сестра Добринина, а отцем їм обом був Малко Любчанин, отож Добриня був вуєм Володимирові. І сказали новгородці Святославу: “Дай нам Володимира”.
І взяли новгородці Володимира собі, і пішов Володимир з Добринею, вуєм своїм, до Новгорода, а Святослав – до Переяславця.
У рік 971 Прийшов Святослав до Переяславця” (ЛР с.41).
Чи не впадає в око літописне непорозуміння у тому, що Святослав забув, що у нього є “третій” син, який зростає бозна-де сам по собі, як билина в полі?.. І навіщо вказувати – “відмовився Ярополк і Олег”, які вже перед тим були призначені до своїх обов’язків самим Святославом? І чому нічого не відповів Святослав новгородцям?.. І чому так докладно повідомляється, хто такий Володимир: – вказується його мати Малуша, “улюблениця Ольжина”, і вуйко (дядько) Добриня, і навіть дід Малко з Любеча?.. Чому літописець повідомляє про бастарда Володимира стільки подробиць? Чи не тому, що про фактичних двох синів Святослава Величного усі знали, а про так званого бастарда й не чули!? Та й сам Святослав Величний, як бачимо, про бастарда нічого не знав!
Придивімося до літописного повідомлення уважніше: бастард Володимир зазначається не як син Святослава Величного, а як син якоїсь Малуші, – “улюблениці Ольжиної”. Хіба не дивно, що вона улюблениця Ольжина – а не Святославова!? Це може означати лиш одне: Святослав Величний взагалі не знав ніякої Малуші і літописець не наважився набріхувати це відверто! Тож літописець і порпається в лукавому словесному плетені, щоби хоч якось приліпити бастарда Володимира до києвського двору та за допомогою натяків і недомов притулити бастарда до княжої династії.
Витяг з “Повісті” навмисно подано у його фактичному викладі по абзацам, щоби наочно показати вірогідну вставку про рідню бастарда і його призначення у Новгород. Це було зроблене для того, щоби нікому не спало на думку, що прихід бастарда Володимира до Новгорода не тільки не був затверджений Святославом Величним, але після його “несподіваної” смерті був здійснений силою під удаваним правом бастарда вважатися князем на Русі. Бастард Володимир взагалі не княжив у Новгороді, він прийшов туди з-за моря і вигнав посадників києвського правителя. Ось як описується його поява у Новгороді після літописного повідомлення про випадкову смерть Олега “Овручського”, яка закінчується словами:
“…Володимир почув, що Ярополк убив Олега, то, убоявшись, утік за море.
У рік 6488 (власне 977) прийшов Володимир з варягами до Новгорода і сказав посадникам Ярополковим…” (ЛР с.45).
Вже знаємо, що Ярополк не вбивав Олега, отож за море Володимир не втікав, а перебував там на власний розсуд, до того ж невизначено довго! – можливо з народження. Адже в “Повісті” нічого не сказано про це – ані про бастарда, ані про Малушу. Про неї взагалі більше нічого не сказано. Тобто немає ні дати, ні місця народження бастарда Володимира, ані будь-яких подробиць його дитинства. Власне ми взагалі нічого не знаємо про бастарда аж доки він не з’являється з-за моря з військом найманців-варягів для захоплення Великоруського престолу, причому будучи вже одружений з варяжкою Аллогією.
Нічого не знаємо й про Добриню – опікуна Володимира. Зауважимо, що Добриня переймався такою щирою батьківською турботою про бастарда і настільки ревно перебирав на себе усі державницькі справи, що виникає логічне запитання щодо родинних зв’язків. Можливо, він не дядько-опікун, як повідомив нам лукавий літописець? Можливо, Добриня – рідний батько бастарда?!.. Тоді літописне означення “бастард” набуває зовсім іншого значення: це вже не тільки незаконне зазіхання на Великоруський престол, це вже має назву – самозванець!
Над цим вряди-годи починають замислюватись науковці, але нещиро, лише в допустимих межах “академічної поміркованості”. Ось як розігрується династичне право бастарда за усталеними правилами; наведемо коментар науковців на першу згадку в “Повісті” про рідню Володимира: “Це просте на вигляд літописне повідомлення Нестора таїть загадку. Зрозуміло, що Володимир був незаконним сином Святослава, бастардом. Але яке походження його матері? О.О.Шахматов ототожнював Малка Лубечанина з древлянським князем Малом, причетним до смерті Ігоря й сватання до Ольги. В світлі цієї зовсім не безспірної гіпотези Малуша постає древлянською княжною, оберненою у рабство Ольгою…” (КС с.69).
Але ж, панове! Невідомий Малко з Любеча – це не князь Мал з Малина. По-перше, це різні імена; по-друге, це зовсім різні землі, різні князівства, різні міста по різні сторони Дніпра! До того ж в “Повісті” не сказано про дітей князя Мала ані слова. Чи були у нього діти взагалі? Чи не за відсутності власних дітей і була складена байка про його сватання до кн.Ольги?
Припущення про родинні зв’язки князя Мала з Малушею здатне ввести в оману навіть науковців-філологів (“Малуша” як зменшене від імені “Мал”). Але ж маємо незаперечну етимологічну спорідненість слів “Малуша” й “Маленька”; до того ж літописний батько Малуші визначений однозначно – це Малко з Любеча. Тож будемо триматися реального літописного повідомлення, а не вірогідних припущень.
Спростування родинних зв’язків князя Мала з безрідною Малушею може пояснити розгубленість науковців відносно того, що “улюблениця” кн.Ольги, яка начебто тривалий час перебувала поряд з княгинею і навіть була довіреною особою – “ключницею” (як зазначають науковці), раптом підпала під опалу княгині і була вигнана з Києва. Власне Малуша ніколи й не перебувала в Києві, а якби й потрапила на очі княгині Ользі, то була б вигнана з теремного двору негайно. Однак науковці знову й знову намагаються знайти принагідні пояснення застарілій вигадці. Ось як розігрується в колі науковців опала княгині Ольги: “Ніконовський літопис звідкілясь знає, що Ольга розгнівилася на Малушу і спровадила її в село Будутино, де у тої народився син Володимир. Мабуть, княгиня була невдоволена коханням її сина з рабинею, хай навіть з княжого роду” (КС с.69).
Залишимо на сумлінні науковців невдалу спробу утвердити літописний образ Малуші під виглядом “древлянської княжни”, – важливо інше: лукаве ототожнення літописних образів дає можливість визначити рік народження бастарда Володимира. Відмітимо, що Володимир, згідно “Повісті”, визнається як наймолодший син Святослава Величного, а не найстарший, що було б вірогідно, якби Малуша зростала разом зі Святославом (адже за лже-науковою версією Малуша нібито була полонена Ольгою після літописної розправи з кн.Малом). Тобто вірогідне походження бастарда розглядається фактично після офіційного шлюбу Святослава у 958р. і після народження двох його синів, офіційних спадкоємців престолу (Ярополк – 959р., Олег – 960р.). Відтак, йдучи по слідах повідомлень “Повісті”, вірогідна дата народження Володимира – 961 рік, адже у 967р. він вже був одружений на варяжці та ще й “сватався” до полоцької князівни Рогніді у 968р., що малоймовірно до 16-річного віку.
Як бачимо, абстрактні домисли про бастарда Володимира як нащадка князівського роду пішли з припущення, яке висловили науковці минулої доби, зокрема О.Шахматов (ШР с.340-378). Та головне не в тому. Головне ми не бачимо, бо попускаємо з уваги, що імениті вчені, корифеї історії, працювали в добу царської династії, котру підтримувала християнська релігія. А утвердження християнства відбулось за часи правління бастарда Володимира. Виникав причинно-наслідковий зв’язок, зумовлюючи потребу віднаходження доказів династичного права бастарда на Великоруський престол. Тож науковці старих часів віднаходили підтвердження родовитого (княжого) походження бастарда Володимира, як могли. Але ми шукаємо істину.
Для спростування династичного права бастарда повернемося до першоджерела – до “Повісті минулих літ”. В наведеному вище літописному повідомленні про рідню бастарда, неозброєним оком убачається, що офіційні сини Святослава Величного – княжичі Ярополк і Олег – взагалі не описані. Вони були загальновідомі, тож не виникало потреби зазначати це в літописі. Натомість виклад усієї рідні бастарда засвідчує необхідність такого повідомлення. Іншими словами, крім літописця таких подробиць ніхто не знав. Оскільки літописець, сподіваємось, був непричетний до рідні бастарда і неспроможний довідатись про його рідню від широкого загалу, то ці подробиці йому були надані. Не варто пояснювати – хто надав літописцю такі подробиці родоводу бастарда та й, напевне, зрозуміло – навіщо. Однак, щоби не виникало двозначності, зазначимо: доповнення до “Повісті” про вигадане чисто князівське походженні бастарда Володимира дописав церковник Ларіон-Никон за вказівкою Ярослава-Георгія, який жадав узаконити своє династичне право на Великоруський престол.
Подібні фальсифікації не поодинокі. Нагадаємо, що крім фальшування походження бастарда Володимира буцім-то від древлянської княжни, а не від сумнівної Малуші з Любеча, фальшувалося й походження Ярослава-Георгія від візантійської принцеси Ганни (шостої дружини бастарда); як аналогічне, на жаль, загальновизнане, фальшування родоводу Володимира “Мономаха” – сина полочанки (другої жони Всеволода Ярославича), перекручене на більш іменитий родовід від візантійської принцеси Марії (Анастасії) – дочки імператора Костянтина ІХ Мономаха, хоча насправді “княгиня була не матір’ю Володимира Мономаха, а мачухою” (ЛР с.150). Та й уподобання Любеча, де Володимир “Мономах” звів для себе розкішний родовий замок, красномовно доводить його визнання родоводу від Малка Любчанина.
Невизначеність родоводу бастарда Володимира змушує розглядати всі наявні версії його походження для визначення найдостовірної. “Певний час в історичній літературі побутувала думка, що Малуша – дочка князя Мала (комусь було вигідно виводити його “чисто” князівське походження). Але існує й легенда про Малушу як дочку рабина, що заперечує її походження з цього князівського роду… Малуша за непевними джерелами, нібито була наложницею князя Святослава. В цій історичній події можна було б простежити аналогію до біблійної Естери, яку юдеї “підсунули” цареві, щоб скерувати його проти власного народу… Слова Рогнеди “не хочу роззувати робочича” означали, вірогідно, рабинича, адже за деякими гіпотезами, Малуша була дочкою рабина… Про непевність етнічного походження Малуші писав М.Грушевський: справжнє ім’я матері Володимира не Малуша, а Малфрідь… Нарешті одна з версій, що князь Святослав не був батьком Володимира” (ГЛ “Іменослов” с.72,152).
Подальший розвиток подій розгортається як по біблійному сценарію: бастард Володимир захоплює Великоруський престол і утверджується завдяки розбудові пантеону дохристиянських Православних Богів, а потім, заручившись підтримкою Візантії, усе знищує, як невідповідне християнству.
Зводячи підсумок, зазначимо, що етнічне походження бастарда Володимира і місце його перебування до захвату Великоруського престолу залишається нез’ясованим. Ми також не знаємо, коли, де і за яких обставин Святослав Величний – ревний поборник предківських звичаїв і релігії, міг сподобитись на літописну місію бастардового батька з якоюсь Малушею невідомого роду-племені? Не маючи відповіді на ці запитання, не маємо права називати самозванця Володимира сином Святослава Величного.
Зауважимо, що так звана Малуша була родом з Любеча невипадково. Найвидатні діячі християнської церкви Середньовічної Русі були вихідцями з Любеча. Наголосимо, що саме вихідці з Любеча були носіями християнської релігії, яка повернулась до Києва після невдалого Аскольдового хрещення. Утворена в Києві візантійська єпархія 860р. була повалена Олегом “Віщим” і розбіглась врізнобіч по Дніпру – вгору до Любеча та вниз – до Переяслава. Власне любчани повернулись до Києва за часи правління бастарда Володимира, а вже за допомогою бастардового сина Ярослава-Георгія заснували для себе Києво-Печерський монастир у 1033 році, де першим ігуменом став Антоній “Печерський” – Антип з Любеча (ЛР с.95), який оселився у печері першоприходька Ларіона-Никона. Більш пізні зайди-християни, що надходили до Києва з Переяслава, не ужилися з любчанами, напевне з огляду ієрархічних зазіхань. Переяславські церковники були з кліки Володимира “Мономаха” і оселилися окремо, розбудувавши для себе Києво-Видубицький монастир нижче по Дніпру.
На превеликий жаль, науковці минулої і сучасної доби замість того, щоби з’ясовувати походження бастарда Володимира і достовірні обставини його братовбивчої війни з метою захоплення Великоруського престолу, вдаються до обмови офіційних правителів Середньовічної Русі з численними неприязними висловами, зокрема на кн.Ярополка. У такий спосіб формується громадська думка про Великого Князя Києвського Ярополка з негативним забарвленням, щоби хоч якось звеличити надумані чесноти бастарда Володимира та подати його вигадані заслуги у принагідному вигляді. Намагаючись вирізнити бастарда Володимира поміж офіційних правителів Русі, не гребують навіть наклепницькими характеристиками для умисного їх приниження, наділяючи негативними рисами та образливими епітетами, як наприклад: “І тут з’ясувалося, що за державними здібностями, мужністю й силою характеру Ярополк дуже поступається братові” (ІУО с.49); або аналогічне зауваження про “безбарвного Ярополка, маріонетки в руках воєвод” (ЛР с.46 п.5). Подібні непристойні вислови та наклепи не поодинокі і стосуються не тільки князя Ярополка, але й його сина Святополка, про що власне йтиметься далі.
Не відступаючи від істини, маємо визнати, що сам Володимир непричетний до фальсифікованого викладу літописних подій. Йому, як п’яниці, гульвісі й розпутнику за визначенням “Повісті”, було байдуже – визнають його “святим” чи ні. Цим питанням переймався бастардів син – Ярослав-Георгій, який не тільки скомпонував літописні байки для свого батька, але й сфальшував принагідні оповідки про себе. Тож перейдемо до розгляду фальсифікацій, які перекладають злодіяння Ярослава-Георгія на безвинних братів і вподовж тисячоліття приховують істинного братовбивцю.
Зауважимо, що саме вподовж цього тисячоліття християнська релігія панує на Україні-Русі, приховуючи все невідповідне християнству і виправдовуючи злодіяння своїх прихильників. Звичайно, виправдати можна все. Для того й існують слова, щоби за їх допомогою виправдовувати негідні вчинки. Але самі вчинки від цього не змінюються, вони залишаються як неспростовні факти для подальших досліджень. Тож будемо розглядати не лукаві слова фальсифікаторів “Повісті”, а неспростовні факти, щоби дійти істини, яка старанно прихована літописцями у тисячолітньому мороці віків.

Ярослав-Георгій
(987 – 1054)

Пригадаємо загальновідомий вислів – вловлений на брехні не заслуговує на довіру. А творці “Повісті” вловлені на брехні багаторазово. Тому жодне повідомлення літопису не може братися до розгляду беззастережно, зокрема й фальшування років життя Ярослава-Георгія, щоби узаконити його династичне право на Великоруський престол.
“Жив усіх літ Ярослав сімдесят і шість”, повідомляє літописець (ЛР с.99). Але чи дійсно це так? Маємо незаперечні докази, що Ярослав-Георгій помер у 66-річному віці. Відтак, роки життя Ярослава-Георгія – 987-1054рр.
Пересвідчитися у цьому може кожен, перечитавши літописне повідомлення 1015 року, де йдеться про Любецьку битву між Ярославом-Георгієм і одним з його братів (але достеменно не Святополком, за лукавим повідомленням “Повісті”). Ця перша офіційно зазначена в “Повісті” битва Ярослава-Георгія і перша фальсифікація його злодіянь буде розглянута далі. Зараз лише зазначимо, що на радощах вдало складеної оповідки, літописець повідомляє про перемогу свого улюбленця: “Святополк утік в Ляхи. Ярослав же сів у Києві на столі отчім. Було ж тоді Ярославу двадцять і вісім років” (ЛР с.82). Цей вік Ярослава (28 років на час літописного повідомлення 1015р.) зазначений також в Іпатієвському, Хлєбниковському і Лаврентієвському літописах, що підтверджують істинний вік бастардового сина. Щоправда науковці виправляють цифри 28 на 38, додаючи невмотивоване зауваження: “Але з літопису точно відомо, що Ярослав помер у 1054р., маючи 76 літ; отже в листопаді 1015р. йому було 38 років, а народився він десь у листопаді 977р.” (ЛР с.82 п.5).
Спростувати зауваження науковців досить легко, адже їх визначення сімдесяти шести років на час смерті Ярослава-Георгія взято не з якихось додаткових джерел, а з тієї ж таки “Повісті”, творці якої, як ми вже визначили, не заслуговують на довіру. Іншими словами, науковці не надають підтвердження своїм зауваженням. Проте розглянемо обидві дати щодо їх вірогідності, щоби дійти єдино вірного визначення років життя Ярослава-Георгія.
Невідповідність 977р. як дати народження Ярослава-Георгія спростовують ті ж самі науковці, визнаючи бастардового сина народженим від Рогніді: “Від Рогніді Володимир мав чотирьох синів: Ізяслава, Ярослава, Всеволода, Мстислава” (ЛР с.48 п.9). Але знаємо, що Рогнідь, згвалтована взимку 977/978р. під час Полоцької різні, хіба що за “божим промислом” могла народити когось у 977 році. До того ж достеменно відомо, що після згвалтування вона народила у 978р. свого старшого сина Ізяслава, за ним – Всеволода (не раніше 979р.). Натомість немає жодних заперечень щодо 987р. народження Ярослава-Георгія, навіть від тієї ж Рогніді. Ця дата не викликає протиріч і не суперечить жодному зауваженню чи припущенню науковців за всіх часів дослідження “Повісті”. Єдине, що треба визнати, – тільки те, що літописець “помилився” в обрахунку років життя Ярослава-Георгія на час смерті. І з огляду на велику скорботу усіх церковників по втраті найулюбленого правителя Русі, подібна дріб’язкова помилка в обрахунках цілком припустима (навіть виправдана).
Такий детальний розгляд дати народження Ярослава-Георгія має своє пояснення. Прибільшення віку церковному улюбленцю зумовлене бажанням виправдати його неправомірне зазіхання на Великоруський престол, що влучно прокоментоване сучасними науковцями: “Коли у 1025р. відбулась битва між Ярославом і Мстиславом, в котрій останній переміг, він урочисто проголосив Ярославу: “Сідай у Києві, ти старший брат”. Але подібний довід не виглядає вагомим. По-перше, Ярослав з 1019р. твердо сидів у Києві… По-друге, не виключно, що ці слова були вигадані літописцем доби Ярослава чи трохи пізніше, щоби обгрунтувати його династичне право володіти Києвом. За нашим переконанням, Мстислав все ж таки був старшим братом Ярослава. Лише ця обставина пояснює ту рішучість і наполегливість, з якою він намагався заволодіти Києвом у 1023-1026рр.” (КС с.93). Щоправда автори-науковці залишають питання народження Ярослава-Георгія невизначеним, але це пояснюється вже згаданою “академічною поміркованістю”.
Відтак, всі наукові виклади про народження Ярослава-Георгія у 977р. мають бути визнані як пустопорожні балачки для спланованого академічного одурення широких верст населення. Аналогічними мають бути визнані всі звинувачення кн. Святополка у вбивстві Святослава “Древлянського”, Гліба “Муромського”, Бориса “Ростовського”, Станіслав (Мстислав-2) “Смоленського” і будь-яких інших своїх братів. Всі братовбивства скоїв Ярослав-Георгій, що й буде зараз доведено.
Перш за все відкинемо наклепницькі звинувачення на кн. Святополка, які не історичні, а вигадані за продуманим церковно-літописним сценарієм. “Існують вагомі доказі для ствердження, що… всі фактичні відомості про Святополка зводяться до одного єдиного літописного джерела… – Никонівського зводу 1073 року” (КС с.84), який зробив вже відомий нам фальсифікатор Ларіон-Никон.
З іноземної хроніки відомо, що одразу після смерті бастарда Володимира 15.07.1015р., ув’язнений кн.Святополк вирвався з в’язниці і помчав до Польщі за підмогою настільки спішно, що навіть не взяв з собою дружину, дочку польського короля Болеслава “Хороброго”. Це засвідчує “Хроніка” Тітмара, саксонського єпископа, сучасника тих подій. “Далі у “Хроніці” Тітмара повідомляється, що дружина Святополка, дочка Болеслава Хороброго, ще довго перебувала в полоні у Ярослава” (КС с.91). На відплату за це Болеслав “Хоробрий” ув’язнив сестер і першу жону Ярослава-Георгія після здобуття Києва у листопаді 1018р.
Слушно замислитись: чому Ярослав-Георгій не сподобився на так зване “християнське милосердя” і не відпустив польську принцесу до її батька й чоловіка у Польщу? Відповісти на це запитання досить важко. Або Ярослав-Георгій був нещирий християнин і через це не сподобився на “християнське милосердя”, або Ярослав-Георгій був щирий християнин і не сподобився на “християнське милосердя” лише тому, що “християнського милосердя” взагалі не існує. А якщо “християнського милосердя” не існує, то це лукава вигадка церковників. Цей логічний висновок підтверджено багатьма історичними фактами, відомими під узагальненою назвою християнська інквізиція. Саме таке “християнське милосердя” було застосоване Ярославом-Георгієм до свого рідного брата Судислава “Ростовського”, який навіть не приймав участі у братовбивчій війні за києвський престол. Проте Ярослав-Георгій повівся суто по-християнськи – ув’язнив невинного на 24 роки! І найдивовижне те, що всі науковці-дослідники “Повісті” не наважились дати належну оцінку цьому злодіянню, напевне, з огляду на “академічну поміркованість”.
Розглянемо як засвідчує ці події офіційна “Історія України”: “Після смерті Володимира 1015р. між його синами почалася жорстока боротьба за владу… Небезпечним суперником Святополка був князь Новгородський Ярослав. Боротьба, що точилася між ними (перемога Ярослава під Любечем 1015р., поразка на р.Буг біля стародавнього Волиня 1018р.), завершилась перемогою Ярослава 1019р. на р.Альта біля Переяслава. Впертою була також боротьба Ярослава з Мстиславом, яка закінчилась мирною угодою… Мстислав отримав землі Дніпровського лівобережжя з Черніговом. Останній з братів – Судислав був ізольований від міжусобної боротьби і провів 24 роки у київській в’язниці” (ІУ с.62). Зауважимо, що науковий виклад подій дещо спотворений за академічною настановою – приховати злодіяння Ярослава-Георгія, проте напрочуд прозоро й переконливо засвідчує, що братовбивча війна Ярослава-Георгія за Великоруський престол велася у повній відповідності до вже розглянутої бастардової різні Володимира – фізичне знищення усіх братів геть до одного. Тож при розгляді запеклої боротьби бастардового сина за києвський престол будемо пильніше вважати на спорідненість мети бастарда Володимира і його злостивого сина, що спричинило численні братовбивства вподовж 1015-1119рр.
Найважчим завданням у справі відродження реальних події братовбивчої війни за Великоруський престол буде визначення першого братовбивця серед дев’ятьох наявних на той час синів бастарда. Кожне наступне братовбивство дослідити легше, бо претендентів на престол стає дедалі менше, а головне – з’ясується мотив, яким керувався перший братовбивця, переступивши закони моралі. Почне спрацьовувати кримінальна статистика, згідно якої, офіційно визнаний вбивця більшої мірою здатний на чергове вбивство, аніж людина непричетна до жодного вбивства. Тож будемо розглядати події вельми уважно, щоби не помилитися у визначені першого негідника, що сподіяв братовбивчий гріх. Цей “alter Kain” притчею во язицех залишиться Окаянним убивцею на пам’яті наших нащадків!
Перше братовбивство, описане в “Повісті” за агіографічною розповіддю під назвою “Вбивство святих новоявленних мучеників Бориса і Гліба”, розглядатиметься пізніше через недостовірність дати 24.07.1015р. (себто вбивство Бориса через 9 днів по смерті бастарда Володимира відсутнім князем Святополком). Друге братовбивство за тією ж оповідкою – 05.09.1015р. під Смоленськом вже реальне, і його дослідити важче за все, бо навіть не знаємо – хто приймав участь і хто загинув у тій битві. Тож розпочнемо дослідження з розгляду спорідненості підготовки до братовбивчої війни бастарда Володимира і котрогось із його синів. Підготовка бастарда, як ми вже з’ясували, відбувалась наступним чином:
1) залучення до військового походу найманців-варягів;
2) скріплення союзу з варягами династичним шлюбом з варяжкою;
3) несподіваний і стрімкий виступ з Новгорода на Києв.
Усе це з неймовірною точністю повторив лише один із синів бастарда – за народним прізвиськом Кульгавий! “Ярослав Мудрий справді був кульгавий; рентген кісток показав, що в дитинстві княжич вивихнув праву ногу, а пізніше й переламав нижче коліна; зрослася вона неправильно” (ЛР с.82 п.2). Як бачимо, академічні дослідження провадились настільки грунтовно, що навіть зроблено рентген кісток Ярослава-Георгія. На жаль, за допомогою рентгена не вдалося визначити очевидну ідентичність стратегічних планів кульгавого князя і його батька. А може запала якась порошина в мудре око Академії Наук України?.. Чи може недобачення успадкувалося від радянських часів?.. Тож надамо можливість нашим науковцям зглянути з іншої сторони на тодішні події, а саме: зі сторони неспроможності окремих претендентів на києвський престол брати участь у братовбивчій війні 1015 року.
Претендентів на києвський престол, згідно старшинства за “Повістю” і місцем перебування на час смерті бастарда Володимира 15.07.1015р. було дев’ять:
Святополк – втік до Польщі і був відсутній щонайменше до 1017р.;
Святослав – Дорогобуж (в “Деревлянах”);
Мстислав – Таматарха (у Тмуторокані до 1023р, з 1024р. у Чернігові);
Ярослав – перебував у військовому поході з Новгорода на Києв;
Борис (князь ростовський) – у поході на печенігів;
Гліб – Муром;
Станіслав (Мстислав-2) – Смоленськ;
Судислав – Псков (не приймав участі у братовбивствах за визначенням науковців);
Позвізд – Волинь (тодішня столиця Волинської землі).
Несподівана поява Ярослава-Георгія з військом найманців-варягів на півдорозі з Новгорода до Києва з’ясувалася з літописного повідомлення про битву під Любечем 26.09.1015р. Але від Смоленська до Любеча якраз кілька тижнів ходу для обозного супроводу війська, тож присутність Ярослава-Георгія під Смоленськом 05.09.1015р. цілком очевидна. А відсутність кн.Святополка, зазначеного як супротивника кульгавого князя, засвідчує бажання літописця приховати реальний перебіг подій. Це стосується й битви під Смоленськом, де Ярослав-Георгій безумовно брав участь, хоча його ім’я й не розголошене в літописі. Проте розглянемо події неупереджено і послідовно.
Можливих учасників першого братовбивства 05.09.1015р. під Смоленськом було п’ятеро (Святослав, Ярослав, Гліб, Станіслав, Позвізд), з яких Гліб знаходився якнайдалі від місця подій, що годі сподіватися ніби він спромігся вчасно назнати про смерть батька, не кажучи про похід на Києв. Другий за місцем віддалення від арени кривавих подій був Позвізд – князь волинський, наймолодший з братів і менш за всіх здатний претендувати на престол, до того ж він приймав участь у битві трохи пізніше біля свого княжого міста Волиня. З трьох останніх можливих учасників (Святослав, Ярослав, Станіслав) наклав головою не Ярослав-Георгій і не Святослав, за якого у “Повісті” буде сказано згодом, що переможець “послав убивць до гори Угорської”, де Святослава наздогнали і вбили у 1015 році. Тож поза сумнівом у першій братовбивчій різні загинув Станіслав, князь смоленський, біля свого удільного княжого міста Смоленськ. Вбивцею князя Станіслава був Ярослав-Георгій і ніхто інший!
Однозначне визначення кн.Станіслава (Мстислава-2), як першої жертви братовбивчої війни, пояснюється не тільки місцем перебування удільного князя у Смоленську, але й тим – що його ім’я після батьківського призначення княжити у Смоленську надалі не згадується в літописі взагалі, як ніби-то його, Станіслава “Смоленського” ніколи й не було! Тобто літописець волів не привертати увагу до наявності Станіслава, як претендента на Великоруський престол, щоби не мало місця запитання – а хто ж його вбив? Адже Смоленськ прямісінько на шляху Ярослава-Георгія з Новгорода до Любеча, де кульгавий князь вже офіційний учасник битви у тому ж вересні 1015р., лише через кілька тижнів.
Окремо розглянемо вбивство Гліба, який за літописною байкою добирався до Києва настілки мудруватими шляхами, що наклав головою буцім під Смоленськом бозна чому. Ось як починається літописна оповідь за Гліба (ЛР с.78 п.21): “Прибув він на Волгу на оусть тьмы”; останнє розуміється як “на устя тьмы” – себто наприкінці ночі удосвіта, але читаємо в перекладі науковців “на устя [річки] Тьмы”, що далі зазначається як хибне і редагується як “на устя річки Смядині”, яка від Смоленська за 3 км. За таким тлумаченням літописного тексту не довго розгубити увесь зміст повідомлення, якщо, звичайно, не підганяти його у рам’я церковно-літописної байки.
Недостовірність “Борисо-Глібовської легенди” запала в очі навіть науковцям старих часів: “Правлячий у Муромі княжич Гліб сідає на коня, досягає Волги, тоді біля Смоленська пересідає на човен (“насад”), де на нього напали… убивці і зарізали. О.О.Шахматов відмітив нелогічність обраного шляху, яким Гліб вирушив до Києва. Адже Муром знаходиться на Оці, котра впадає у Волгу. Навіщо ж було князю верхи, лісовими хащами, добиратися до Волги, коли він міг обрати більш зручний і легкий шлях по воді? Вчений убачав у цій нелогічності літописної оповідки спробу об’єднати два церковні перекази: в одному Гліб їхав на човні, коли його наздогнали убивці, у другому – на коні” (КС с.89). Як бачимо, в обох випадках за церковними переказами вбивці були підіслані до Гліба, тобто головний братовбивця не власноручно вбиває княжича. І це напрочуд прозоро відтворює реальний перебіг подій.
Пригадаємо військову авантюру бастарда Володимира, яка розпочалась з розгрому древлянського війська, щоби забезпечити надійний тил при наступі на Києв. Тож немає підстави виводити Ярослава-Георгія більш дурним за свого батька; тобто першочерговим завданням бастардового сина було знищення військових угрупування опівнічніше Києва, щоби ніхто не заскочив ззаду під час посування війська до Києва. Як вже з’ясовано, Ярослав-Георгій вбив Станіслава під Смоленськом, а опівнічніше залишається лише Гліб “Муромський” і Борис “Ростовський”. Певна річ, Бориса невідомо де шукати по степах у поході на печенігів, чого не скажеш про Гліба, котрий відомо де перебував. Звичайно, Ярославу-Георгію недоцільно звертати з прямого шляху на Києв, а от послати загін вершників, щоби вбити Гліба, цілком слушно. Літописець навіть зазначає відомі на той час слова, котрими виманили Гліба з Мурома: “Іди зараз же. Отець тебе зове, бо нездоров він вельми” (ЛР с.78).
Тим часом, поки з Гліба випускали дух підіслані вбивці, Ярослав-Георгій залагоджував справу з наступним братом, щоби, як зазначалось, не лишити позад себе нікого. За географічною ознакою наступним до страти мався бути древлянський князь. А згідно літопису, в “Древлянах” княжив Святослав – другий за старшинством у династичній ієрархії. Тож можемо стверджувати, що наступна битва під Любечем відбувалась між Ярослав-Георгій і Святославом “Древлянським”. Ця битва мала вельми принципове значення, адже за відсутності кн.Святополка – найстаршого спадкоємця Великоруського престолу, його місце заступав другий за старшинством спадкоємець – кн.Святослав “Древлянський”.
Всі вбивства старанно приховані в “Повісті” на зразок вдало скомпонованої байки про виступ бастарда Володимира з Новгорода, дату якого перенесли поза дату вбивства Олега “Овручського”. Це не тільки відводило підозру від бастарда, але й накидало йому ознаку месника, “відомстившого братню смерть”. Аналогічно компонується байка ярославо-георгієвської різні – перенесенням дати виступу кульгавого князя з Новгорода поза літописну оповідь віроломних убивств Бориса, Гліба і Святослава. У такий спосіб не тільки перекладалась провина злодіянь на безневинного Святополка, але Ярослав-Георгій підносився не гірш за батька – на кшталт справедливого месника. На це зауважують сучасні дослідники-науковці: “Святополк не вбивав і не міг убити ні Бориса, ні Гліба, ні Святослава, бо в цей час перебував у Польщі. Як активно діюча політична фігура він висунувся на сцену тільки у 1018р., коли Ярослав уже княжив у Києві і коли… Бориса, Гліба і Святослава вже не було в живих” (КС с.93).
Так у 1015 році на шляху посування війська Ярослава-Георгія з Новгорода до Києва загинули від руки Ярослава-Георгія троє князів династії бастарда – Гліб “Муромський”, Станіслав “Смоленський”, Святослав “Древлянський”. “Можна звідси твердити також, що того ж дня наприкінці після Любецької битви 1015р. Ярослав був уже на київському столі” (ЛР с.82 п.3). Наголосимо, що Ярослав-Георгій увійшов у Києв вільно, адже найстарший спадкоємець Великоруського престолу кн.Святополк був у Польщі, а другий за старшинство кн.Святослав “Древлянський” зазнав поразки у битві під Любечем. Щодо зазначених у “Повісті” убивць, “посланих услід за Святославом до гори Угорської”, можемо припуститися думки, що кн.Святослав після поразки подався за підмогою до свого тестя в Угорщину. Цієї думки тримаються й помірковані укладачі літопису (ЛР с.80 п.29): “Судячи з маршруту втечі, можна з великою вірогідністю припускати, що Святослав був одружений з дочкою угорського князя Гейзи; їх у Гейзи було три, шлюбні зв’язки їх відомі… (це друга по старшинству)”.
Наступною жертвою Ярослава-Георгія став Позвізд – князь волинський. Його ім’я як правителя тамтешніх земель говорить саме за себе. А щодо імені реального вбивці – свідчить відсутність згадки про Позвізда у “Повісті”, аналогічно як про Станіслава. Але хтось таки його вбив! А якщо літописець навіть не згадує про це, то не варто пояснювати – чому? Хіба що для “академічної поміркованості” надамо однозначну відповідь: у 1018р. біля міста Волиня відбулась битва між Ярославом-Георгієм і волинським княжичем Позвіздом, внаслідок чого претендентів на Великоруський престол поменшало ще на одного; княжич Позвід наклав головою.
Безпідставно звинувачувати у цьому братовбивстві кн.Святополка, адже кожного супротивника кульгавого князя треба розглядати як союзника Святополка у його боротьбі з Ярославом-Георгієм, а не навпаки. Крім того, не маємо морального права наводити гріх братовбивства на кн.Святополка, в той час як у битві під Волиню, згідно “Повісті”, приймав участь давно визнаний братовбивця Ярослав-Георгій, для якого байдуже – одним убивством більше чи менше.
Події 1018р. йдуть у своїй логічній послідовності: головний братовбивця, забезпечуючи собі єдиновладне панування на Русі, вбиває четвертого претендента на Великоруський престол на р. Буг біля м.Волинь, а повертаючись до Києва, дізнається, що кн.Святополк разом із Болеславом “Хоробрим” вже захопили Києв. Зауважимо – кн.Святополк разом із Болеславом “Хоробрим” йшли саме на Києв, а не кудись на південь, на Волинь. Бо в Києві перебувала жона кн.Святополка і дочка Болеслава “Хороброго”, ув’язнена Ярославом-Георгієм.
Треба розуміти, що Ярослав-Георгій після вбивства кн.Позвізда не одразу повернувся до Києва. Підпорядкування волинського князівства під зверхність Києва, справа не однієї доби. Необхідно призначити посадників повсюди та обійти всі великі поселення, щоби оголосити волю Великого Князя Києвського та покарати непокірних, а головне – зібрати “полюддя”. До того ж Волинь достатньо віддалік од Києва: тижнів зо два для обозного супроводу. Тож для Ярослава-Георгія при повернені до Києва восени 1018р. було прикрою несподіванкою, що у Києв йому не ввійти.
Про розгубленість кульгавого князя читаємо в літописному повідомленні 1018р.: “Коли ж Ярослав прибіг до Новгорода, хотів він утікати за море. Та…новгородці порубали човни Ярославові, кажучи: “Ми можемо ще битися за тебе…”. І стали новгородці гроші збирати: з мужа – по чотири куни, а з старост – по десять, а з бояр – вісімдесят гривень. І привели варягів, і дали їм гроші, і зібрав Ярослав воїв многих” (ЛР с.83). Додамо пояснення, щоби не склалася думка, буцім новгородці любили Ярослава настілки беззавітно, що ладні були віддати йому останнє. Їхня любов була куплена Ярославом, а ціна була надзвичайна велика – знищення Русі як держави. “Новгородці за допомогою Ярослава одержали грамоти, що дали їм деяку незалежність від Києва. Це було початком самостійності Новгорода і початком роздроблення Києвської держави” (Л с.203). Крім того Ярослав був одружений на варяжці, тож літописний вислів “хотів утікати за море” не треба розуміти буквально. За морем у Ярослава-Георгія була не тільки рідня, але й вагома військова підтримка, власне, як було й у батька – бастарда Володимира. Проте він перевершив старого своєю завбачливістю; для більш надійної запоруки варягів, а головне для більш чисельного припливу військових найманців, він одружується вдруге і знов-таки на варяжці, дочці іменитого Олафа Скотконунга, на ім’я Інгігерд, переназваної на ім’я Ірина.
На цей час події в Києві розгортались логічним шляхом: польський король Болеслав “Хоробрий”, захопивши Києв разом із Великим Князем Києвським Святополком, не міг надовго затриматися, адже на нього чекали державні справи у Польщі. Коли від подався додому, прихопивши у полон сестер Ярослава-Георгія і його першу жону варяжку, кн.Святополк зостався у Києві один. Без достатньої військової підтримки він не утримав Києв при повернені Ярослав-Георгій з Новгорода з великим військом найманців-варягів. Оттоді кн.Святополк загинув – чи у битві, чи якось підступно, але взимку 1018/1019р., коли Ярослав-Георгій, згідно “Повісті”, став княжити в Києві, кн.Святополка вже не було в живих.
Про це свідчать безглузді, позбавлені будь-якої аргументації і елементарної логіки, літописні вигадки про те, що кн.Святополк, перебуваючи з Болеславом “Хоробрим” у Києві буцім-то підмовляв бити ляхів і врешті “вигнав” тестя з Києва, а потім здав місто Ярославу-Георгію і втік до печенігів. За цією ахінеєю проглядає невдала потуга лукавого літописця перенести арену військовий подій на лівобережжя Дніпра. Бо надходила славнозвісна битва на Альті 1019 року, в якій “невловимий” кн.Святополк мав би зазнати поразки і втекти “між ляхи і чехи” (себто невідомо куди). Але це вже нова сторінка історичних подій, де кн.Святополк відсутній, бо пішов у небуття, ставши п’ятим у братовбивчому списку жертв кульгавого князя.
На 1019 рік з дев’яти претендентів на Великоруський престол лишилося в живих тільки четверо:
1) Мстислав – Таматарха (у Тмуторокані до 1023р, з 1024р. у Чернігові);
2) Ярослав – Київ – Новгород;
3) Борис – Ростов (лівобережжя Дніпра);
4) Судислав – Псков (не приймав участі у братовбивствах за одноголосним визначенням усіх науковців).
Відтак, переходячи до битви на Альті 1019р., маємо на розгляді лише двох реальний учасників битви – це Ярослав-Георгій і князь Борис. Хоча це й несподівано для усталеного погляду на тодішні події, але звинувачений кн.Святополк має засвідчену у “Повісті” непричетність до вбивства кн.Бориса. А саме: на час злодіянь за “Борисо-Глібовською легендою”, його взагалі не було на Русі. Тобто реальний убивця Бориса прихований у “Повісті” і неважко здогадатися чому. Реальним убивцею Бориса був Ярослав-Георгій, провину котрого вже давно перекладено на кн.Святополка. На думку літописця, ця обставина за давністю терміну малась бути давно визнана й забута. Але відсутність реального факту вбивства кн.Бориса доводить, що він ще живий. І факт вбивства ще має відбутися під час якоїсь реальної битви. Саме для цього й використовується ім’я кн.Святополка, як підставного учасника битви на Альті.
Під 1019р. у “Повісті” сказано: “Прийшов Святополк із печенігами, з великою силою. І Ярослав зібрав множество воїв і виступив супроти нього на Альті. Ярослав при цьому став на тім місці, де ото вбили Бориса” (ЛР с.83). Ця згадка про Бориса, за приказкою “на злодії шапка горить”, дивовижним чином засвідчує, що йдеться власне про битву з Борисом. Адже Ярослав-Георгій не міг знати де було вбито Бориса, якби не був його убивцею. Навіть повідомлення “Повісті” стає більш зрозуміле в новому баченні подій: “Прийшов Борис з печенігів, з великою силою…”
Стає більш зрозуміла й пишномовність літописної розповіді про битву, і наведені біблійні паралелі, і злостива огуда на кн.Святополка з лайливими доріканнями – все для того, щоби не заронився найменший сумнів у тому, що Борис не вбитий, а ось він – живий! І саме тепер, у цій битві, він буде вбитий!
Нагадаємо, що при дослідженні “Едмунтової саги” Н.Ільїн дійшов висновку, що вбивцею Бориса й Гліба був Ярослав “Мудрий”. Та й сама легенда “мученицької смерті Бориса й Гліба” була не витворена за народними переказами чи реальними подіями, а була запозичена з чеського фольклору Хст. – мученицької смерті чеського князя В’ячеслава, що була складена за півстоліття до байки про “Вбивство новоявленних мучеників Бориса і Гліба” (себто факт запозичення не підлягає сумніву). “Культ святого В’ячеслава був відомий на Русі вже на початку Хст.: один з синів Ярослава Володимировича носив це ім’я… Легенда про В’ячеслава мала вирішальний вплив на створення аналогічного твору про Бориса і Гліба” (КС с.90).
Не варто розпорошувати увагу на численні докази про реальних суперників битви на Альті, зосередимо увагу на одній деталі, яка настілки вражаюча, що не може бути випадковою. Дивовижна річ така приголомшлива, що лиш варте подиву – як спромоглися не помітити цього науковці-дослідники “Повісті” уподовж багатьох століть?!..
Йдеться про те, що дата битви на Альті співпадає з датою вбивства Бориса на тій же Альті в “Борисо-Глібовській легенді” – на відстані в чотири роки.
24.VІІ.1015 – вбивство на Альті за церковною легендою (ЛР с.78).
24.VІІ.1019 – битва на Альті за церковним літописом (ЛР с.83).
Що це – випадковий збіг обставин чи цинічний жарт літописця?! Саме у такий спосіб поставлено крапку у літописному спектаклі, де на арені літописних подій Ярослав-Георгій, намагаючись “помститися за братовбивство” невловимому Святополку, в дійсності сам коїть братовбивчий гріх – вбиває братів одного за одним, усуваючи усіх спадкоємців Великоруського престолу. Можливо тепер надійде просвітлене усвідомлення літописно-церковної омани під назвою “Повість минулих літ”, де Ярослав-Георгій вподовж чотирьох років провадив битви не з князем Святополком, а зі своїми братами, перекладаючи притому усю провину за свої злодіяння на невинного кн.Святополка.
Спершу гадалося, що вчене око Академії Наук України запорошила якась порошина, але виявляється, що це не порошина – це добряча деревина, яку досі не розгледіли бідолашні науковці. Чи може вдають, що не розгледіли, з огляду на вже відому “академічну поміркованість”?
Переходячи до завершення розгляду злодіянь Ярослава-Георгія, нагадаємо, що князь Мстислав перебував у Тмуторокані до березня 1024р. (ЛР с.85). Наперед зауважимо, що його також вб’є Ярослав-Георгій, але зробить це у більш вишуканий спосіб. Спершу нас змусять повірити, що після Лиственської битви 1024р. між братами запанувала щира любов і повне порозуміння. Варто лиш пригадати знамениті слова до Ярослава-Георгія, приписані лукавим літописцем князю Мстиславу після його перемоги в Лиственській битві: “Сиди ти на столі своїм у Києві, оскільки ти старший брат, а мені хай буде ся сторона” (ЛР с.86), тобто лівобережжя Дніпра.
Достеменно не визнати, якою була фактична угода між кн.Мстиславом і Ярославом-Георгієм про поділ влади, але вочевидь не за літописним сценарієм. “Та не одважувався Ярослав у Київ іти… І сидів Мстислав у Чернігові, а Ярослав у Новгороді, а в Києві сиділи мужі Ярославові” (ЛР с.86). За словами “а у Києві сиділи мужі” виразно проступає непорозуміння, адже усюди посадник від князя був один. Тож можемо припустити вірогідне значення так званої “мирної угоди” – ніхто з братів не займає Великоруський престол, а в Києві сиділи мужі – посадники Ярослава і Мстислава.
Про підступну вдачу кульгавого князя свідчить його боязнь справедливої помсти живих братів. Це виразно проглядає за тодішнім розвитком подій: незважаючи на те, що кн.Мстислав сів у Чернігові, кульгавий князь не йшов до Києва вподовж десяти років, терпеливо чекаючи нагоди позбутися останнього претендента на Великоруський престол – дивовижно хороброго, несподівано мужнього, неймовірно сильного і ніким не здоланого князя чернігівського Мстислава “Красного”. Урешті таки дочекався кульгавий князь допоки вмер кн.Мстислав наглою (несподіваною) смертю у розквіті фізичних сил (близько 40 років). “В літо 1034 Мстислав вийшов на лови, і розболівся, і помер. …Після цього ж узяв волость його Ярослав і став єдиновладником Руської землі” (ЛР с.87). Щодо “несподіваної” смерті Мстислава, можемо стверджувати, не взявши гріха на душу, що в його наглій смерті винен Ярослав-Георгій, бо лише після того він вперше сів у Києві, не побоюючись помсти живих братів.
Підозра на підступне вбивство (власне отруєння, як найуживане у християнстві) не тільки правомірна, з огляду на численний братовбивчий гріх Ярослава-Георгія, але й історично підтверджена подальшими подіями. Одразу після “несподіваної” і довгоочікуваної смерті Мстислава “Чернігівського”, Ярослав-Георгій коїть своє останнє злодіяння – засаджує в поруб на 24 роки останнього з дев’яти братів, який взагалі не приймав участі у кривавій бойні. “У той же рік після довгоочікуваної смерті Мстислававсадив Ярослав у поруб Судислава, брата свого, у Пскові; йому звели [на брата] наклеп” (ЛР с.89). Варто лише додати, що після цього у Ярослава не лишилося жодного конкурента поміж численних братів. Всіх до одного прибрав Ярослав на своєму кривавому шляху до Великоруського престолу.
Висвітлюючи з літописного мороку реальні події братовбивчої війни, вражає не злостива вигадка літописця-церковника про “окаянного братовбивцю Святополка”, жахає те, що сучасні науковці замість викриття літописних нісенітниць та їх спростування, потурають омані та виправдовують літописні фальсифікації. Наведемо слова акад. П.Толочко у статті “Хто вбив Бориса і Гліба” (“Київська старовина”, 1999, №4), де він з непідробним ентузіазмом виступає на захист літописного викладу про вбивство “братів-мучеників” князем Святополком, а не Ярославом-Георгієм: “Підозри у причетності Ярослава до убивства братів… рівнозначні звинуваченню наших древніх хроністів у навмисній і жахливій фальсифікації історії…, що було б вищим за їхнє розуміння честі й совісті”. На жаль, наші древні хроністи (християнські літописці) вже давно звинувачені у навмисній і жахливій фальсифікації історії, і це вже доведено неодноразово; а такі поняття як “честь і совість” в християнській релігії взагалі відсутні, – тож маніпулювати цими поняттями, чемно кажучи, неетично.
Зауважимо, що фізична вада Ярослава-Георгія, який змалку накульгував на праву ногу, по мовчазній згоді усіх науковців-дослідників “Повісті” взагалі не береться до уваги. Однак саме ця обставина може пояснити нелюдську жорстокість Ярослава-Георгія. Адже людина з фізичною вадою здатна злоститися на увесь світ без видимої причини. Бо причина криється в неповноцінності людини, яка сама усвідомлює свою фізичну ваду і виміщає своє невдоволення на оточуючих. Всесвітня історія має достатньо прикладів великомасштабних проявів агресії людей з фізичними вадами чи відхиленнями від норми, як наприклад, малий зріст та кульгавість Наполеона Бонапарта. Мова йде про підсвідомі, внутрішні мотиви, які призводять до розладу психіки від самоусвідомленої меншовартості, що підбурюють на агресивні вчинки. Іншого логічного пояснення нелюдської жорстокостіЯрослава-Георгія Окаянного поки що немає.
На жаль, ми не можемо дослідити де саме і за яких обставин був убитий Великий Князь Києвський Святополк, але хоча би скинемо з нього наклепницьке звинувачення у скоєні тяжкого гріха братовбивства. Його ім’я має лишитися незаплямованим у пам’яті прийдешніх поколінь.
Про непричетність кн.Святополка до вбивства братів свідчить хоча би той факт, що іменем “Святополк” названо онука Ярослава-Георгія у 1050р. Це означає, що натоді ще не було складено “Борисо-Глібовської” байки і Святополк не вважався “Окаянним”. Лише після канонізації 1072р. Бориса й Гліба як святих, з’являється в літописному Печерського зводі 1073р. ім’я Святополк “Окаянний”, вписане рукою Ларіона-Никона. Щодо укладача цього зводу ніхто з науковців немає сумнівів – саме Ларіон-Никон у Печерському монастирі відновив літописну традицію спотворення історичних фактів Середньовічної Русі.
Невже ми поступаємося розумом якомусь убогому монаху, що жив тисячу років тому, щоби й надалі переповідати нащадкам його ниці побрехеньки? Адже вони плюндрують пам’ять величних правителів Стародавньої України-Русі, задля звеличення негідних зловмисників. Згадаємо народне прислів’я: “Ворон ворону око не виклює”, щоби усвідомити незаперечний зв’язок між церковниками-літописцями та князями-правителями. Достеменно відомо, що “Повість минулих літ” була створена у Києво-Печерському монастирі, який розбудував Ярослав-Георгій і насадив церковниками-монахами, та ще й утримував їх за власний кошт – усіх церковників без винятку, за що й оспіваний у “Повісті” як “великомудрий” правитель…
З огляду на розглянуті літописні непорозуміння і чисельні зауваження дослідників “Повісті” щодо недостовірності історичних фактів, внесених до літопису навмисне, мають бути визнані недоцільними до використання у сучасному книговиданні літописні вигадки, що паплюжать нашу величну історію та заплямовують світлу пам’ять давньоруських правителів, принижуючи їхню честь та заслуги задля звеличення історичних осіб не гідних вшанування. Переповідаючи літописні байки, ми тим самим принижуємо себе до рівня церковників-монахів, що базграли свої убогі вигадки на сторінках древньоруських літописів. Хіба ж наші розумові здібності настільки нікчемні, що ми неспроможні відрізнити зерно істини від церковного лушпиння? Хіба ми не здатні усвідомити, що нас і надалі намагаються пошити в дурні лукавими вигадками церковників минулої доби? За краще визнати історичні факти якнайшвидше, щоби наші нащадки не блукали слідом за нами у літописному мороці церковної омани.

Джерело:

http://kolovolhviv.top/історія/д-и-н-а-с-т-і-я-б-а-с-т-а-р-д-і-в-володимир/

Література,яку можна замовити тут:

Таємниця матриці укрів-русів.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=203

 

Спадщина тисячоліть.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=213

 

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.