Переглянуло:

Старовинна магія українців.

 

Особлива роль в українській народній магії належала відьмам. Славнозвісний образ української відьми поєднував язичницькі уявлення та християнський вплив. Безперечно, найколоритнішою знаною українцями відьмою стала пані Солоха, зображена Миколою Гоголем у повісті «Ніч перед Різдвом» із циклу «Вечори на хуторі поблизу Диканьки».

До цього яскравого образу звертався й Григорій Квітка-Основ’яненко. Його відьма, Явдоха Зубиха, «…вже і тоді така стара була, як і теперечки, так, що, коли б не забрехати, було їй літ п’ятдесят зроду. І кажуть про неї люди, що вона як удень, то і стара, а як сонце заходить, так вона і молодіє; а у саму глуху північ стане молоденькою дівчинкою, а там і стане стариться і до сход сонця вп’ять стане стара, як була учора. Так вона як помолодіє, то й надіне білу сорочку і коси розпустить, як дівка, та й піде доїти по селу коров, овець, кіз, кобил, собак, кішок, а по болотах жаб, ящериць, гадюк. Уже пак така не здоїть, кого задумала! Хоч і ні за що і нічого нема, то вона таки візьме своє».

Слово «відьма» походить від давнього «відати», тобто «знати». Відьмою й до сьогодні називають жінку з надприродними силами, які вона використовує на шкоду людям (тому не слід плутати відьом із чарівницями, бо ті чинять тільки добро, багато знають, але нікому не шкодять). За основні вміння відьом в Україні вважали такі-от: здатність до перевертництва на різних звірів; уміння відбирати молоко в корів, вовну в овець, яйця у свійської птиці та сало у свиней, позбавляти людей урожаю й робити їх вовкулаками, насилати хвороби, псувати продукти. Відьма може також керувати погодою: наслати град, посуху тощо. Навіть наснившись, лиха чаклунка може призвести до прикрощів.

Згідно з народними уявленнями та переказами, відьма буває природною або навченою. Перша дістає таємничу силу відьмацтва від природи, тільки через особливості свого народження. Так, природна, або «родима», відьма з’являється, коли в когось народжуються поспіль сім дівчат, а між ними жодного хлопця; вона також може бути представницею третього покоління позашлюбних дівчат чи є просто дочкою відьми (залежно від регіону). Родима відьма могла народитись і в матері, котра, будучи вагітною, готувала свят-вечірні страви та ненароком проковтнула вуглинку, або коли дитину в утробі матері прокляли «в таку хвилину», або коли дівчинка була народжена поза шлюбом від так само народженої поза шлюбом матері. У деяких місцинах існувало переконання, що відьмою могла стати також дівчинка, котру понад два роки мати годувала грудьми. Відьомська сила передавалася тільки по жіночій лінії.

І. Є. Репін. Солоха і дяк

 

Кажуть, що природжену відьму виказують очі: вона ніколи не дивиться у вічі співрозмовникові, погляд її спрямовано донизу, а надто, якщо вона перебуває в церкві. Якщо ж таки зазирнути природженій відьмі в очі, то в зіницях можна буде побачити перевернуте зображення того, хто туди наважився глянути. Позір вона має тяжкий і недобрий, очі ямкуваті й мають чорний колір. Звичайно, такий опис відьомських очей зовсім не слов’янський, оскільки слов’янки зазвичай мали очі зеленого або сірого кольору. Чорні та темно-карі очі, кажуть антропологи, з’явилися в слов’ян від татар і монголів, що набігали на наші землі. Крім того, такий відверто негативний опис лихих відьминих очей має християнське коріння та з’явився за часів, коли «відати» стало гріхом, «не від Бога». Дохристиянська ж культура жінку-відунку шанувала й вітала. В очах її сховано мудрість і здатність зазирати у приховані світи, минувшину, майбуття, бачити душі живих і померлих.

Однак найхарактернішою ознакою природженої відьми є хвіст, а точніше хвостик: казали, що він схожий на чортячий і видно його, тільки коли відьма спить, а як проснеться – то він ховається. Такий рудимент, вочевидь, підкреслював дике тваринне нутро і сильний зв’язок відьми з природою. Хвостик, за переказами, іноді увінчував собою смужку темного волосся, що тягнулася від потилиці відьми аж до низу хребта. Волохатість у деяких переказах пов’язували з терміном відьмування: що більший він був, то волохатішим ставав хребет.

Основною відмінністю «родимої» відьми, порівняно зі «вченою», люди називали те, що перша може іноді й виправити заподіяну шкоду, але друга того ніколи не зробить.

«Учена» відьма набирається своїх надприродних сил від іншої відьми, від чорта чи взагалі від нечистої сили. Відьму часто сприймали як таку, що контактує з нечистою силою, як подружку чорта, жінку із зіпсутою душею. Оскільки ж вона при всьому тому жила серед звичайних людей, що могли навіть і не здогадуватися про її таланти, таку її дволикість пояснювали також тим, що відьма має дві душі. Одна – людська, інша – демонічна. Саме зі смертю людського засновку та відселення в тіло демонічного були пов’язані ритуали перетворення на відьму. Більшість зі способів являли собою випроби, що їх жінка мусила здолати, перше ніж стати до ініціації. Ці випроби були ніби символічним переродженням, коли учениця відьми начебто вмирала, а відтак, у ході ритуалу, пролазила крізь символічний родовий канал (за деякими переказами, наприклад, учениця відьми мала пролізти через труп тварини) і з’являлася на світ відьмою. Крім ритуалу переродження, перекази згадують про ініціацію через опоганення: учениця відьми мала сплюндрувати святиню (потоптати ікону, прочитати молитви навспак тощо). Іноді розповідають про обряд, коли старша відьма вмивала молодшу чарівним наваром, після чого учениця вилітала в комин і поверталася вже відьмою.

Та остаточно навчання завершувалося на Лисій горі, головному місці відьомських шабашів. Згідно з повір’ями, тут відьми складають іспит перед вищою нечистою силою. Відбуваються ці шабаші зазвичай у перший тиждень кожного нового місяця, або проти свята, як-от Юра та ін. Часом подейкують, що коли відьма вирушає на такий шабаш, то відлітає тільки її душа, а тіло залишається на місці. Якщо ж пересунути відьмине тіло головою туди, де були ноги, то душа вже не зможе до нього увійти.

Найбільш містичною видається передання відьомського дару з рук у руки. За знання та зв’язок з темними силами відьмі призначали тяжку смерть, однак вона не могла вмерти, не передавши свого дару. Всюди по селах України згадують моторошні перекази про відьом при смерті. Стара відьма могла мучитися кілька діб, виючи як тварина, видаючи дивні, нелюдські звуки, звиваючись і то завмираючи, то знову б’ючись в агонії. Не дивно, що за таких обставин мало хто наважувався взяти від умирущої відьомський дар, хоча зробити це було доволі просто: треба було взяти бідолашну стару за руку та сказати «Беру твій дар». Та коли за життя відьма не спромоглася навчити бодай одну ученицю й доживала до глибокої старості, то мучилася доти, аж доки в її оселі не зривали дах. Не весь, звісно, а лише частину, щоб утворився отвір, достатній для того, щоб душа відьми відлетіла в інший світ. У багатьох сучасних селах досі таке практикують, коли довго й тяжко конає самотня дивакувата бабуся, а щойно смерть таки наступає невдовзі після того, хатою потім лякають малих дітей: «Не ходи, там відьма жила». Хай як дивно, та звичай робити отвір над мерцем у поховальних усипальницях, трунах чи мавзолеях, є в багатьох культурах світу. Чи то надто велика та обтяжена знаннями душа у відьми, чи то гріх від того, що такі знання забирає із собою у домовину, не дає їй упокоїтися мирно, хтозна… По смерті, відьми, як і упирі, можуть підводитися з могили, особливо якщо зазнали за життя якоїсь кривди, за яку хочуть помститися.

Найулюбленішою справою українських відьом було відбирати молоко від корів, бо коров’яче молоко з росою – то найулюбленіша їхня їжа. Відьми люблять приймати в себе по святах різну нечисть, але, щоб її почастувати, мусять перше дістатися чужих корів і видоїти їх до крові. Родима відьма доїть корови, як і всяка інша жінка. Натомість навчена відьма, після першого надою, робить дірку в одному зі стовпів своєї хати, затикає її замовленим чопом, і потім молоко тече з тієї діри, мов із крана. Згідно з іншими джерелами, відьма годна зібрати на межах або пасовиську фартухом чи сорочкою росу та витиснути: молоко тектиме безперестанку. Деколи відьма бігає доїти корів, перекинувшись білим собакою. Якщо ж відьма не може красти молоко, то вона хоч нашкодить корові, і в тієї з вимені замість молока тектиме кров.

Відьми ніби впливають на погоду, можуть затримувати дощ і таким чином насилати посуху. У зв’язку з цим забобоном постав звичай випробувати відьом водою, що про нього згадує у своєму «Слові» від 1274 року Серапіон, єпископ Володимирський, який спершу був архімандритом Печерської лаври і склав «Слово» проти самосудів над відьмами на підставі спостережень за життям українського народу. Люди вірили, що відьма може зумовити град і викликати різні хвороби, ба навіть смерть, завиваючи закрутки на ниві; що вона вміє красти зірки з неба та спричиняти затемнення сонця й місяця.

За народними переказами, відьми часто літають. Перед подорожжю відьма роздягається догола, звертається з магічним замовлянням до хатнього порога, що з-під нього вона добула глини, щоб виготовити мазь, до якої додає різне зілля, зміїні голови та жаб’ячі лапи. Використовує вона й відвар тирлича – зілля, котрим натирається під пахвами. Прості дівчата теж знають магічний вплив цього зілля, що викликає до них кохання. Натершись чарівною маззю, відьма перекачується через стіл, сідає верхи на помело, мітлу, кочергу чи коромисло, хапає в руки мечик від терлиці (ручне знаряддя, призначене для тріпання льону й конопель) та вилітає у комин.

Подейкували, що коли хто хоче побачити відьму, то має подивитися крізь колоду, у якій випав сучок, або крізь такий самий отвір у дошці, котру тешуть на труну. Можна побачити відьму й через осикову борону, виготовлену за день. Утім, вважали за краще не бачити відьом, щоб не накликати на себе хворобу. Найближчу відьму можна прикликати й довідатися, хто вона, таким чином: варити шмат сирого полотна, в котре встромлено дев’ять шпильок; поставити в піч молоко на пательні, до котрої заздалегідь вкинуто тричі по дев’ять голок; на Великдень розпалити в печі колодами, відкладеними щопонеділка впродовж Великого посту з дров, які вносять до хати на розпал. Парубок може вдягти картуза дашком назад, а руки, скрутивши попередньо дулі, сховати одну до кишені, а другу за пазуху. Відьма при цьому починає злоститися й лаяти його.

Побачивши відьму, треба вхопити її ззаду, за в’язи або за волосся, бо більше ні за що не можна тримати. Також говорили, що, піймавши, не можна змінювати рук, бо відьма вискочить. Можна було також зловити відьму, забивши цвяхи в те місце на стіні, куди лягає тінь від неї.

Підозрювану у відьомстві могли певним чином перевірити. Найпевнішим способом вважали такий: кинути у зав’язаному мішку до водойми. Якщо опісля того жінка не випливала, то її визнавали невинною. У народній місцевій розправі над відьмами переважали побої, що супроводжувалися катуваннями, тілесними ушкодженнями, зрідка – штрафом. Підтвердженням цього також слугують народні перекази. Повсюди в Україні популярними є розповіді про те, як поранили запідозрену тварину (найчастіше це жаба-ропуха, але може бути й собака, кіт, свиня й навіть муха) або пошкодили підозрілий предмет, на який ніби перетворилася відьма, а на ранок виявили каліцтво сусідки… Також побутує уявлення, що коли завдати шкоди пов’язаній з відьмою тварині, то вона мучитиметься та прийде «відпрошуватись» або щось позичати.

Прагнучи захиститися від відьми, люди застосовували певні обереги, приміром, на Юрія малювали дьогтяні хрестики на дверях. Також обійстя, стайні та хліви обсипали свяченим маком: відьми, які дуже полюбляють мак, визбируватимуть по мачинці й не матимуть часу підійти до худоби. Замість маку подекуди використовували свячене зерно, також всюди перед вигоном окроплювали стайню й безпосередньо худобу свяченою водою, здебільшого йорданською чи стрітенською. Для захисту хліву від відьом над дверима або між віконцями застромлювали косу, серпа, ножа, сокиру (іноді у двері запихали голку чи шпильку). Ніж або серп також клали на поріг хліву чи в дійницю.

Одним із поширених оберегів для корови від відьом були освячені на Вербницю галузки верби. Саме вербою вперше виганяли худобу на пашу. Принісши таку вербову гілку з пасовиська, її застромлювали десь у хліві.

За інший оберіг від відьми вважали попіл від купальського вогню, якщо закопати його під ворітьми огорожі. Люди були переконані, що відьми дуже бояться псів-ярчуків – собак із вовчими зубами. Проте такого собаку не легко виховати, бо він походить аж із дев’ятого покоління від дев’ятої суки. Відьом проганяли також плакуном верболистим, кропивою чи коноплями. Однак, попри те, що сенс існування відьми становила шкідлива магія, до таких жінок інколи зверталися по допомогу й захист, а частіше, щоб причарувати коханих. Цікаво, що відьми бояться знахарок, бо ті добре допомагають людям різним зіллям і замовляннями, знають про їхнє минуле та майбутнє, аби ті не брехали.

Порівняно з Західною Європою, де відьом жорстоко переслідували та палили (вперше за відьмування спалили людину 1275 року в Тулузі), на українських землях систематичного переслідування відьом просто не було, хоча спалення як покара за відьомство було закріплене у звичаєвому праві Війська Запорозького. Усі процеси проти українських відьом були побудовані на скаргах про якусь конкретну шкоду, що її ніби заподіяла відьма, і розпочиналися тільки за позовом приватних осіб, за наявності скривдженої сторони. При цьому церква була геть зовсім не зацікавлена справою. За спостереженнями дослідників, таку ситуацію можна пояснити не так гуманністю суддів, як особливостями демонологічних уявлень українців: припускаючи існування в природі сил і законів, не знаних загалові, народ гадав, що чимало цих законів відомі особам, котрі зуміли в той чи той спосіб їх пізнати. Отже, саме по собі опанування таємниць природи не вважали за щось гріховне, таке, що суперечить релігійному вченню.

Спорідненим з відьмою образом виступає відьмак, тобто чаклун. За однією версію народних уявлень, він діє заодно з відьмами та є начальником над ними в певній місцині, тобто являє собою просто чоловіка-відьму. Такий відьмак, як і відьма, може бути природженим і навченим. Природжений відьмак може не мати вусів і бороди, волосся на тілі або й узагалі статевих органів, у нього є невеликий хвостик із чотирма волосками; зображення в зіницях перевернуте догори дриґом. Навчений відьмак нічим не відрізняється від нормальної людини.

Відьмак знає усіх відьом і чаклунів, керує відьмами, які звітують перед ним про те, що вони зробили. Нерідко відьмака вважали сильнішим від відьом. Він навчає відьом, а також вступає з ними у статеві зносини. Відьмак може діяти у змові з відьмами, відбираючи молоко в корів, насилаючи на них вроки, обертаючи людей на вовкулаків, особливо на весіллях. Часто відьмак користається зі своїх здібностей, щоб звести особисті порахунки з недругами: може вийняти в людини очі й повернути їх на місце без будь-якої шкоди, подути в рот – і випадуть усі зуби, глипнути у вічі таким поглядом, що людина зараз же розхворіється й за кілька днів помре. Кажуть, буцімто відьмак не годен зашкодити русалці, вміє управляти бджолами, розгонити хмари.

Відьмакa, як і відьму, можна розпізнати: якщо під церковним порогом закопати кісточки ніжок ягняти, то він не зможе вийти з церкви; якщо в окріп кинути кінську підкову й камінь, то відьмак мучитиметься та прийде до оселі, щоб вилікувати зіпсовану ним корову.

Вважається, що відьмак має дві душі – людську й демонічну, і вони можуть виходити вночі з його тіла крізь отвір під колінною чашкою, під стегном або під куприком. Відьмак здатен бути перевертнем. Кажуть, що за допомогою чарів і власного бажання він перетворюється на метелика, коня, вовка та ін.

Як і відьми, відьмаки збираються, щоб улаштувати шабаш. Так, скажімо, напередодні Різдва та Великодня це відбувається на перехрестях доріг, там відьмаки танцюють і веселяться. На відміну від відьом, які регулярно збираються на шабаш на Лисій горі, відьмаки влаштовують такі «гулянки» на Червоних горах, що ними в Україні називають високі пагорби в старих урочищах.

Перед смертю відьмак має передати свої знання іншій людині. Коли він помирає, настає посуха або йдуть нескінченні дощі. За одним повір’ям, після смерті відьмака слід відрубати йому голову, покласти його долілиць, забивши в рота кілок. До відьмацької труни конче слід покласти шматок осики, цвяхи, папір, тирсу, а навколо могили тричі розсипати мак. Люди вірили, що тільки тоді померлий відьмак не перетвориться на упиря.

У народних переказах існує також інший погляд на відьмаків, згідно з яким вони, навпаки, захищають людей від відьомських чарів та заложних мерців (люди, що жили негідним життям і померли неприродною смертю, чиї душі через це не можуть перейти до потойбічного світу), з котрими б’ються на цвинтарях, а також лікують людей і тварин. Такі відьмаки навіть після своєї смерті охороняють місцину, де жили, не пускаючи туди мерців.

За часів козаччини відомими були характерники, котрі, згідно з народними легендами, вміли ворожити, лікувати поранених козаків, знали психотерапію, вправи з фізичної підготовки козаків. Маємо цілу низку історичних свідчень, що підтверджують існування таких чаклунів на Запорозькій Січі. Більшість оповідей та легенд про характерників записано в Україні лише в ХІХ ст., хоча саме явище вважають за дуже стародавнє, подибуючи згадки про нього ще в літописах, що стосуються другої половини XVІ ст. До творення образу характерника долучилися й відомі українські письменники: Дмитро Яворницький («Історія запорозьких козаків»), Євген Гребінка («Чайковський»), Пантелеймон Куліш («Чорна рада»), Адріан Кащенко («Запорозька слава», «На руїнах січі») та чимало інших. Серед сучасних авторів: Василь Чумаченко, Анатолій Скульський, Тарас Каляндрук, Юрій Фігурний тощо.

 

Невідомий художник. Козак-бандурист

 

Найвідомішим козаком-характерником називають Мамая – ідеалізований образ козака-мандрівника, воїна, мудреця, казкаря й характерника в одній особі. Мамая називають легендарним українським козаком, що ходив світом і допомагав людям у біді, боровся за правду та карав кривдників. Його образи можна було побачити в багатьох українських хатах поруч із іконами святих. З іменем козака щільно пов’язані поняття «мамаювати» (мандрувати, козакувати, вести козачий спосіб життя), «ходити на мамая» (йти навмання, світ за очі).

Сучасні дослідники феномену характерництва говорять про те, що в самому зображенні Мамая закодовано енергію національного духу. Сидить він по-козацьки, підібгавши та схрестивши ноги, у звичаєвій для степовика позі, що дає змогу відпружитись. У той самий час поза козака утворює «трійцю» – прадавній священний символ духовності, втілення триєдинства – поєднання трьох сакральних начал в одному. На сьогодні підтверджено, що високий рівень військової досконалості козаки досягали завдяки систематичним вправам не лише фізичного штибу, а й духовним – через систему медитації. На згаданій картині козака опанував спокій. Він урівноважений, його шляхетне обличчя незворушне, чистотою сяють очі, його погляд пронизує глядача, простір і Всесвіт.

Козак Мамай на народних картинах – це воїн під час медитації. Цей стан, у багатьох варіантах, як додатковий акцент підкреслює трохи схилена набік голова козака. На певний час відклавши зброю та військову справу, Мамай є мислителем, що звеличує свою душу думками про Бога та вічність, самовдосконалюється, творить образ довершеного воїна, котрий перекидається вовком під час бою. «Чого дивишся на мене? Хіба не знаєш, звідки я родом та як звати мене? Нічогісінько не знаєш! У мене ім’я не одне, а є їх до ката, як потрапиш на мого свата…» – такий текст подекуди трапляється під зображенням козака Мамая у деяких регіонах України.

Як твердять перекази, майже всі козацькі гетьмани, кошові отамани та відомі полковники були характерниками. З-поміж них – Остап Дашкевич, Дмитро Байда-Вишневецький, Іван Підкова, Самійло Кішка, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, а найбільший характерник серед них – Іван Сірко. За час свого отаманування Сірко брав участь у понад 100 битвах і не мав жодної поразки. Козаки вірили, що він знає наперед про те, хто з ним збирається воювати, що під час бою може обернутися на хорта, вовка чи яструба або заклясти вороже військо. Османський султан навіть видав фірман (указ) про моління в мечетях на загибель Сірка. Побутує легенда, що козаки 5 років не ховали Сірка після його смерті, возили його тіло з собою в походи та були переконані, що він і мертвий наганяє жах на ворогів і допомагає їм перемагати. А згодом відтявши його правицю, ходили з нею на війну й за потреби виставляли її наперед, приказуючи: «Стій, душа й рука Сіркові з нами!»

Польський історик Бартош Папроцький (1540–1614) написав спогади про козаків, які не лише замовляли кулі, а й збирали їх із себе руками та кидали назад у ворогів. Ті, у кого потрапляли ті кулі, гинули на місці. Масово чаклуни-характерники вперше взяли участь в обороні у квітні 1638 року Говтви від коронного війська, капелан якого Шимон Окольський згадував ось що: «Тисячами посадили на валах людей, гармату розложили на шанці, сотнями обсадили башти і брами, по високих дахах розсадили чарівниць і чарівників, аби слідкували звідти і чинили замовлення на добру стрільбу, повітря і вогонь». Чимало сучасників свідчили про наявність козацьких чаклунів і чаклунок і у війську Богдана Хмельницького.

Загальновідомо, що 1775 року Запорозьку Січ зруйнували. На те були послані московські війська, яким більшість запорожців здалися. Але найнепокірніші, очолювані характерниками, покинули Січ і перейшли за Дунай до Османської імперії, де заснували Задунайську Січ (на території сучасної Румунії). Характерники показали себе і на новому місці – у війні з козаками-некрасівцями. За легендами, характерники допомогли козакам заволодіти липованським містечком Дунаєвець.

Після зруйнування Січі багато старих характерників залишилося на Великому Лузі. У народних оповіданнях збереглися прізвища декого з них: Джерелівський – «сам кував рушниці й умів заговорювати їх, був великим стрільцем і мисливцем, не боявся ні хмари, ні грому» й «завжди охоче давав притулок всім запорожцям, що після зруйнування Січі не пішли на Дунай і лишилися без притулку»; три брати-запорожці Канцибери «силачі були великі», а жонатий Канцибера «був великий галдовник (чарівник) – загалдував свої гроші» і їх ніхто не брав; був іще козак Гайдук та інші. Прожили вони, за переказами, понад сто років. Донині побутують деякі географічні назви, пов’язані з ними: Джерелівське урочище, Канциберівське озеро й урочище.

То хто ж такі характерники? Вони були сильними чаклунами, котрі, зокрема, вміли спиняти кров, заговорювати біль, ловити кулі голіруч, ходити по воді та вогню, упродовж годин перебувати під водою, ставати невидимим, гіпнотизувати, з’являтись у кількох місцях водночас і викликати панічний жах у ворогів, що спричиняло втечу їх з бойовища. Ці козаки також могли бачити майбутнє, події, що відбувалися за сотні кілометрів в інших краях, впливали на свідомість людей, неживу природу, лікували смертельні рани (навіть оживлювали мертвих!), знаходили скарби, виходили сухими з води. Характерникам приписують і вміння керувати погодою – розганяти хмари або, навпаки, накликати дощ. Злива могла зволожити порох, що робило вогнепальну зброю непотрібною. Також дощ міг перетворити бойовище на болото, у якому грузла важкоозброєна кіннота суперника. На думку сучасних дослідників, козаки-характерники походять від давньоукраїнських язичницьких волхвів. Імовірно, і самі вони переважно не були християнами, оскільки в документах згадується, що «їх ніколи не ховали попи, а ховали їх запорожці по-своєму».

Характерниками ставали зазвичай люди з екстрасенсорними здібностями, зі схильністю до навіювання, гіпнозу, яснобачення, телекінезу чи телепатії. За переказами, їх готували з дитячого віку. Мабуть, досвідчені галдовники могли розпізнати юний талант іще в сповитку. Хлопчик на тривалі роки ставав спочатку джурою (служкою) у старшого бійця-химородника. Поруч із учителем він осягав премудрості старожитніх знань. Учитель передавав учневі ті знання, яких сам був навчений. Процес навчання тривав багато років і являв собою систему психофізичної підготовки, що вміщувала магічні ритуали, а також обов’язкове навчання військового ремесла й мистецтва.

Коли вчитель-характерник бачив, що учень уже готовий, відбувався ритуал посвячення його в характерники. Рубали просіку в густому лісі, повалені дерева з неї не прибирали, рубали тільки сучки. Наприкінці цієї просіки обирали два дерева на відстані двох метрів, нахиляли їх одне до одного, тим самим утворюючи фігуру, схожу на ножиці чи хрест, а потім, розрубавши посередині, зв’язували верхівки дерев. Виходило щось на кшталт цифри вісім, але зі зрізаним низом. У точці, де кола тієї вісімки перетиналися, глухої ночі запалювали білий яскравий вогонь. Через рівні проміжки часу кричав пугач. Козака уводили у стан сновиди, у якому він мав дістатися просікою на той вогонь. Коли козак збивався з дороги, пугач замовкав. Так неофіту вказували шлях. Завданням було пройти в ті «ворота», за якими наставало справдешнє розуміння навколишнього буття в стані вже «пробудженого сновидіння». Полуда спадала з очей, і характерник вже бачив і розумів реальний стан речей у навколишньому світі.

На думку сучасних дослідників характерництва, переходячи у змінений стан свідомості, козак мав змогу споглядати інший світ, у якому діставав розширене його сприйняття. Слід було ту здобуту можливість вивести в «денну» проекцію світу. Саме цього й прагнули, проводячи новонаверненого через такий ритуал. Козак шукав дорогу зі світу «сновидінь» до реального світу, поєднавши їх обидва в собі на час виходу на білий сліпучий вогонь. Така вправа потребувала неперевершеної мужності та неабиякої сили духу.

Коли ж у місцині не було лісу, а лише голий степ, опівночі розпалювали величезне багаття, біля якого широким півколом сиділи старші характерники. Молодий характерник ставав між цим півколом і вогнем. Починали співати довго та протяжно, спричиняючи тим співом відповідний стан у юнака та приборкуючи полум’я. Нарешті воно зникало, і перед молодим козаком відкривався широкий тунельний прохід. То був внутрішній простір, де цілком відтворювався ландшафт України з білими хатами під горою, вербами та містком через річку, зеленою соковитою травою. За свідченням дослідників, котрі студіювали цей феномен, відвідування цього місця в характерників було обов’язковим для кожного втаємниченого. Ключовим знаком входу в таке місце були два волячі роги, що їх встановлювали за багаттям. Лівий (місячний) ріг відкривав шлях до того простору. Шлях через правий – золотий сонячний ріг – для молодих козаків був закритим. Перебуваючи у внутрішньому просторі, козак мав пройти низку випробувань, щоб підтвердити чистоту своєї душі, і, якщо іспити він складав вдало, за винагороду йому правило пробудження вищих здібностей, уже притаманних його душі. Відтак неофіт мав повертатися назад.

Народні перекази твердять, що молодий характерник міг переходити від одного вчителя до іншого, навчаючись тих чи цих особливостей характерницького ремесла. Потім збирав навколо себе інших характерників, у колі яких тривало подальше вдосконалення набутої майстерності. З цього зрештою виростав окремий військовий підрозділ – курінь, як називали його в запорозькому війську.

За легендами, вбити характерника могла тільки срібна куля, потрапивши в його серце. Ті ж, хто доживав до безлітньої старості, перед смертю мали передати свої знання молодим козакам. Характерників ніколи не ховали, як звичайних людей: деяким у груди забивали кілок, щоб не могли підвестися з домовини після смерті, але найпоширенішим було поховання долілиць, щоб сонце не могло торкнутися його своїм живодайним промінням (козаки на Січі ставилися до сонця дуже по-особливому: із сонцем лягали й вставали, табір розташовували так, щоб схід сонця без перешкод було видно з-за обрію, а заради цього навіть розчищали ліс чи плавні). Дослідники характерництва часто згадують поховання козака-характерника, знайдене 1936 року в Ясиноватському районі Донецької області: козак лежав обличчям донизу в дубовій труні, зробленій без жодного цвяха, був одягнений у червоні шаровари, синій жупан, підперезаний зеленим поясом, за котрий заткнуто штоф горілки, запечатаний сургучем.

На сьогодні в Україні наявні спроби відродити як бойове, так і лікувальне, віщувальне мистецтво козаків-характерників, існують школи, де можна спробувати наблизитися до стародавніх знань наших предків завдяки різним методикам і технікам.

В одному з найцікавіших творів Михайла Коцюбинського, повісті «Тіні забутих предків», що була написана під враженням після відвідин Гуцульщини, читаємо таке:

«Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт:

– Стій! Я тебе не пускаю!..

Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу. Але Юра так само міцно стояв, і кучері вились на голові в нього, як у гнізді гадюки.

(Розділ з книги).

Автор:Вікторія Садовнича.

Книгу можна замовити тут:   http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=245

Старовинна магія українців.

 

×
Завітайте в наш магазин!