4–10 травня — Русалії.

04.05.2020 Sribnovit звичай, культура., Русалії, Русалчин Великдень, Традиції

З Святом Вас,Українці!

4–10 травня — Русалії — Русальний, або Зелений тиджень (сьомий тиждень після Великодня Дажбожого).

«… Той, хто підходить до язичницького світобачення з убогими мірками християнського віросповідання, і намагається судити про нього з рівня подібної «кучки зору», той ніколи не зрозуміє і не оцінить всієї величі, глибини і краси язичницького світосприйняття, заснованого не на раболіпному, болісно-шкідливому ниттю і плазуванні перед «господом», а на довірчих відносинах сильних, мужніх, щирих людей, які зберігали честь і гідність перед ликом тих Могутніх Сил, яких вони почитали своїми Природними або Старшими Родичами»

Доброслав.

Міфологічний світ “Лісової пісні”.

З початку XX століття літературознавці і дослідники творчості Лесі Українки намагалися визначити політичні, релігійні, національні погляди цієї визначної письменниці.

В комуністичні часи Лесю Українку зображали сформованою революціонеркою, а в навчальних закладах України пропонували для вивчення лише ті твори, в яких Леся писала про знедолене життя “трудового народу”, і Б яких ніби чулися заклики до майбутньої “соціалістичної революції”…

Часи змінилися і вже сьогодні про Лесю Українку, нарешті, говорять переважно як про невтомну проповідницю української національної ідеї і борця за самостійну Україну. І знову підбираються відповідні до часу твори… Але в усі часи щиро відзначали її самобутній твір “Лісова пісня”, в якому письменниця зібрала міфічні образи давньої релігії українців та інших сусідніх народів, Саме цей твір був визнаний як найкращий твір Лесі Українки на тему язичництва, а означенням духовного стану письменниці стали слова головної героїні” Лісової пісні” Мавки: “Я в серці маю те, що не вмирає!”.

Чимало вже написано досліджень, в яких розглядається міфологічний світ “Лісової пісні”. Усі дослідники творчості письменниці майже одноголосно зауважують, що в цьому легендарному творі найповніше зібрано пантеон низових Богів і духів, які завжди жили поряд з людьми. Найчастіше розглядалися ті образи, імена яких письменниця винесла на початок твору у “список діячів “Лісової пісні”. До нього, крім людей, увійшло лише 13 імен: Лісовик, Водяник, Доля, Той, що в скалі сидить, Перелесник, Той, що греблі рве, Потерчата, Куць, Мавка (Лісова), Русалка (Водяна), Русалка Польова, злидні, Пропасниця.

Літературознавці розглядали ці образи, послуговуючись переважно поверховими поясненнями етнографів-християн. Та, незважаючи на це, й досі ще не проведено ґрунтовного і глибинного дослідження ні “Лісової пісні”, ні всієї творчості письменниці…

За підрахунками, в тексті “Лісової пісні” можна зустріти, крім вищезгаданого списку міфічних дійових осіб, ще й імена 30 інших міфічних постатей. Леся Українка внесла ці імена в розмову дійових осіб. Дядько Лев згадав Бога, Сонце, Місяць, Зорі, Урая, Зірницю (“найкращу Зорю”), Оха-Чудотвора, Трьомсина, Царівну Хвилю, Білого Палянина, Цур-Пека. Лукаш згадує Мавок і Упирицю Лісовик – Бабу, що любить зимувати в соснових борах, і Вітра Водяник – Метелицю Гірську, Русалок (водяних), Осіннього Дощика Мавка – Весну, Вихора і Ніченьку чарівниченьку. Русалка (водяна) згадує Морського Царенка, Лелю (“Ой, Леле!”), Матінку і Бабусю Куця. Той, що греблі рве – Царя Морського і Океана. Перелесник згадує Змію-Царицю, Літавиць – Гірських Русалок.

Уособлено згадуються також дерева і кущі: Вербиця-вдовиця, Береза-сестриця, Дуби, Клен-князь, Явір, Ясень, Калина, дика Рожа, Осика, Глід. Коли Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка хапає його за руку: Мавка …Не ріж! не убивай!.. Не точи! Се кров її. Не пий же кров із сестроньки моєї!…

Коли Лукаш признався Мавці: “Я думав, дерево німе, та й годі”, то почув від неї слова, які могли б стати епіграфом до “Лісової пісні”: “Німого в лісі в нас нема нічого!”

ПОСТАТІ, ЗГАДАНІ В “ЛІСОВІЙ ПІСНІ”
сили небесні
СИЛИ НЕБЕСНІ Бог Сонце Місяць Зірниця-мати (найкраща Зоря) Зірка-пряха Зорі СИЛИ ПОВІТРЯНІ Білий Палянин Вихор Вітер Осінній Дощик
сили земніСИЛИ ГІРСЬКІ Метелиця гірська Той, що в скалі сидить Літавиці – русалки гірські СИЛИ ЛІСОВІ Лісовик Баба, що любить зимувати в соснових борах Перелесни Мавка (цариця лісова,лісовичка) Мавки Баба Куця Мати Куця Куць
СИЛИ ПОЛЬОВІ Русалка польова СИЛИ ВОДЯНІ Океан Цар морський Морський царенко Той, що греблі рве Водяний царенко Царівна-Хвиля Водяник Потерчата Русалка (водяна, озерна, озерянка, водяна царівна) СИЛИ ПІДЗЕМНІ Змія-Царівна ІНШІ Урай Леля Весна Доля Цур-Пек Ніченька-чарівниченька Мара (Марище) Ох-Чудотвор Трьомсин Пропасниця-Трясавиця (лиха Трасця, Шіпле-дівиця) Упириця Злидні

Якщо уважно поглянути на ці образи, то можна легко помітити, що вони поділяються не лише на сфери перебування: Небеса, повітря, гори, ліс, поле, вода, земля, хата тощо, але й на цілі родини. Найкраще це зображено у розмові Мавки з Лукашем:

Лукаш: Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка: Я зроду не виходила ще з нього.
Лукаш: А ти давно живеш на світі?
Мавка: Справді, ніколи я не думала про те… Мені здається, що жила я завжди…
Лукаш: І все така була, як от тепер?
Мавка: Здається, все така…
Лукаш: А хто твій рід? Чи ти його зовсім не маєш?
Мавка: Маю. Є Лісовик, я зву його “дідусю”, а він мені: “дитинко” або “доню”.
Лукаш: А хто ж він – дід чи батько?
Мавка: Я не знаю. Хіба не все одно?
Лукаш: А хто ж тобі тут мати чи баба, чи вже як у вас зовуть?
Мавка: Мені здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то – матуся. Вона мене на зиму прийняла…

Якщо Русалка водяна називає Водяника “батьком”, то лісовика називає “дідусем”. Мавка також називає Лісовика “дідусем”, а Лісовик, говорячи Мавці про соснові бори, зауважує: “наша Баба любить у них зимувати”. Хто ця “Баба”? Чи не вона покровителька усіх покійних душ?.

Мавка називає Вербу “матінкою”, а Березу – “сестрицею”. Русалка Польова називає “сестрицею” Мавку. Нескладно припустити, що сестрами є всі русалки і мавки: водяні, польові, гірські та лісові.

З розмови Того, що греблі рве з Водяником дізнаємося про Океан (діда), про Царя Морського, а від Русалки (водяної) про Морського Царенка – його сина.

Від Русалки Водяної дізнаємося, що в Куця є матінка й баба. Від Водяника дізнаємося, що у Того, що греблі рве є мати – Метелиця Гірська, а від Перелесника – про його сестриць Літавиць – гірських русалок.

З байки, яку дядько Лев розповідає Лукашеві стає відомо, що сином найкращої Зірки – Зірниці є Білий Палянин, а дочкою Царя Морського – Царівна-Хвиля.

Із слів Водяника дізнаємося, що Той, що греблі рве, хоч і водяного роду, але є “чужинцем” подібно до Морського Царенка.

Можна нині сперечатися, наскільки правдиво Леся Українка передала міфологічні відомості й знання, які ще затрималися на Волині в кінці XIX – на початку XX століття, а які створила сама чи привнесла з міфологічної традиції інших народів, але, без сумніву, цей твір містить найповніші відомості про невидимий світ наших давніх Предків.

Необхідно зауважити, що ці залишки міфологічного світогляду українського народу Волині серед самих людей сприймалися вже неоднаково. Леся Українка вклала в уста своїх дійових осіб чимало двозначних висловлювань, велика частина яких сформувалася у світогляді народу протягом християнської доби. Чимало дослідників давньої української віри та релігієзнавців погоджуються, що християнським ідеологам для поширення християнського “пантеону богів” (зокрема й ангелів, архангелів, херувимів, святих та ін.) необхідно було спочатку підмінити весь релігійно-міфологічний світ давньої віри українців, потім очорнити його, “опоганити” і змінити ставлення народу до його представників. І це їм вдалося. Леся Українка ще застала в народі суперечливе ставлення до міфологічно-релігійних постатей давньої української віри. Про це дізнаємося із розмови дядька Лева з його сестрою (матір’ю Лукаша):

Мати (до Мавки): Чого ти все розпатлана така? … Як відьма ходить.
Дядько Лев: Що ти, сестро, так уїдаєшся раз у раз на дівку?
Маш. Ти б іще зібрав сюди усіх відьом із лісу.
Лев: Де ж є відьма в лісі? Відьми живуть по селах.
Мати: Та що ж,, принаджуй ту погань лісову…
Лев: Що лісове, то не погане, сестро, – усякі скарби з лісу йдуть…

Дядько Лев зображений народним знахарем і відуном. Лісовик з повагою ставиться до нього і зауважує, що це єдиний з людей, який вміє правильно поводитися в лісі.

– Я, небоже, знаю, як з чим і коло чого обійтися: де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути, та й годі. Посієм коло хижки мак- відюк, терлич посадимо коло порога, та й не прис- тупиться ніяка сила…

І свої знання він завжди застосовував при потребі. Про це читаємо:

– Що це за мара? – вигукнув дядько Лев. – Ага вже знаю. Добре, що побачив!..

Виймає з кошеля якісь корінці та зілля і простягає назустріч Марі, немов боронячись від неї:

…Ось тобі полинь – згинь, Маро, згинь!.
Помітивши Потерчат, дядько Лев і їм пригрозив:
-Ну-ну, чекайте ж, приведу я завтра щеняток- ярчуків, то ще побачим, хто тут заскавучить!

Але й дядько Лев непослідовний. І він ображає і ганьбить покровителя лісу і всі сили лісові:

-Ей, кодло лісове! Така в вас правда!.. Ну, попаду ж і я Лісовика, то вже ж вирветься, – в пеньок дубовий вщемлю те бородище-помелище, то буде відати!

Не може дядько Лев налагодити свої стосунки і з володарем озера Водяником. Він рибалить на озері без благословення Водяника і ледь не топиться в озері. Тому й дядько Лев спересердя лає покровителя річок і водної стихії загалом:

-Той клятий Водяник. Бодай би всох! …Ще трохи – затопив би! А щоб ти вслиз!

Часом і Потерчат дядько Лев ображає словами “невірна пара, відьомський накоренок!”

Сама Леся протягом всього твору протиставляє людям Водяника, Лісовика, Русалку (водяну), Куця, Потерчат, хоча тисячу років тому ці постаті мирно уживалися з людьми.

Незвично чути з уст Перелесника і Лісовика слова химери, химерна. Відомо, що ці слова потрапили в нашу мову з грецької міфології через церковні книги, в яких ці слова подані вже з християнським, негативним забарвленням, як страховиська.

Ніхто із дослідників навіть не робить спробу припустити, що галявина, на якій відбуваються події твору, у дохристиянські часи могла бути святим місцем – Священною Галявиною, де на свої релігійні свята збиралися Предки українців. Опис цього місця знаходимо на початку твору:

“Старезний, густий, предковічний ліс на Волині. Посеред лісу простора галявина з ппакучою березою і з великим престарим дубом. Струмок витікає з гущавини лісу…”

Отже, бачимо усі принади природного Храму: чисте місце серед густого і предковічного лісу, великий престарий дуб і струмок. Недаремно Лукаш згадує сільський поговір:

– Люди кажуть – тут непевне місце! Колись тут велися і танцювали люди, тепер тут танцюють лиш лісові мавки та бавляться русалки.

Місцеві люди, ставши сповідниками нової чужоземної релігії суму – християнства, перестали відзначати свої веселі свята.

Християнська релігія зробила свою чорну справу, заповівши: “їхні дерева святі повирубуєте!” (ЗМ, 34:13). І були вирубані предковічні дуби, зруйновані місця давнього покоління Богам. Дядько Лев, який до смерті оберігав останного священного дуба в лісі, з сумом зауважує: “Ще й не такії були дуби, та й тії постинали…” і вже скільки ненависті чується в словах розлюченої Килини:

-Та я б і цілий ліс продати рада або протеребити, – був би фунт, як у людей, не ся чортівська пуща. Та тут, як вечір, – виткнутися страшно!

Ліс, який колись годував, став для людей страшним, німим і темним, чужим, ворожим і холодним. Після смерті Дядька Лева люди все ж зрубали останнього старого священного дуба…

Поза увагою дослідників залишалися і натяки Лесі на стан природи в той святковий день, коли дядько Лев з Лукашем прийшли до лісу. Мить пробудження Русалки водяної та Водяника письменниця не описує, але день пробудження Мавки неважко визначити вже з опису стану природи:

“Провесна. На узліссі і на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава. Дерева ще безлисті, але вкриті бростю. що от-от має розкритись”.

Інші подробиці про стан природи повідомляє Лісовик Мавці, яка спитала: “Чи довго я спала?”:

-Довго, дочко! Вже сон-трава перецвітати стала. От-от зозулька маслечко сколотить, в червоні черевички убереться і людям одмірятиме літа. Вже з Вирію поприлітали гості. Он жовтими пушинками вже плавлють на чистім плесі каченята дикі

З розмови дядька Лева з Лукашем легко визначити І те свято, в яке вони прийшли до лісу.

Лев: Та вже бався, бався, на те Бог свято дав… Вже час до лісу бидло виганяти. Бачиш вже онде є трава помежи рястом?

В Україні челядь (бидло) виганяли на полонини і галявини майже через місяць після Великодня (рівнодення). Відомо, що в день, коли на деревах і кущах розпускалося листя, давні русичі відзначали свято слов’янського Бога Ярила, яке християни заступили днем мученика Юрія (Георгія). Леся Українка зазначає, що після гри Лукаша на очеретяній сопілці відразу ж почало розпускатися листя і зацвіли квіти. До нас дійшло повір’я: де пройшов Ярипо, там розквітають квіти і зеленіють дерева. Крім очеретяної, у Лукаша були сопілки з інших дерев: вербова, калинова, липова. Із слів Мавки до Лукаша довідуємося, який великий вплив на Природу і на саму Мавку справляє гра на сопілці: “Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені…”

Твір “Лісова пісня”, незважаючи на казковість обставин, містить чимало молитов, замовлянь, заклять і проклять, які Леся з дитинства чула і запам’ятала від простих українців. У її творі проголошують їх і селяни, і лісові сили. Лукаш:

Прогорни, моя Доле,
Хоч руками долинки,
Чи не знайдеш під снігом
З дивоцвіту стеблинку.
Магайбі!
Дядько Лев:
Щіппе-дівице, Пропаснице-Трясавице!
Іди ти собі на куп’я, на болота,
Де люди не ходять,
Де кури не піють,
Де мій глас не заходить.
Тут тобі не ходити,
Білого тіла не в’ялити,
Жовтої кості не млоїти,
Чорної крові не спивати,
Віку не вкорочати.
Ось тобі полинь –
Згинь, маро, згинь!
Вже знов якась мара? Цур-Пек! Щезай!
Мавка: -Дяка щирая тобі, Ніченько-чарівниченько,
Що закрила ти моє пиченько!
І вам, стежечки, як мережечки,
Що вели мене до березочки!
Ой, сховай мене, ти сестриченько! (ховається під березу).
Потерчата:
Ой, Леле! не нуртуй! Хатки не руйнуй!
Килина:
-Живі бувайте, нас не забувайте!
Мати Лукаша:
Веселі будьте, та до нас прибудьте!

Беручи за зразок літературні твори західноєвропейських письменників, які використовували знання з міфології своїх народів, Леся Українка створює власний твір на язичницьку тему, в якому стирає межу між світом людей і невидимим міфічним світом. Вона намагається звести докупи невидимий світ із людським світом і навіть робить спробу “привчити” представницю того світу, Мавку, жити за безладними законами хрещеного люду, а також поводитися так, як поводяться люди.

У “Лісовій пісні” є й деякі розходження із міфо- релігійним мисленням давніх українців. Добре вже знаємо, що невидимі сили: водяні, польові та лісові подавапися усіма дослідниками-міфологами як істоти духовні – духи або душі переважно безтілесні, а з “Лісової пісні” дізнаємося, що у Мавки лісової душі немає. Так, дядько Лев у розмові з Мавкою зауважує:

– Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш, та серце добре в тебе.

Відомо вже, що лише в похристиянізованій Україні мавками, русалками (річковими, озерними, польовими і гірськими) почали вважати тільки нехрещених дітей або самовбивць… Але чи це так?

Якщо зважити на те, що в давні язичницькі часи нехрещеними були усі наші Предки, то стане зрозумілим, що русалками і мавками вважалися душі всіх русичів, які відійшли із світу людей в невидимий світ духів. І цей “невидимий” світ завжди був поруч: у лісах, полях, горах, річках, озерах і оселях людей. Там покійники знаходили своє пристанище після “смерті”. В уста Мавки, письменниця вклала слова: “Я не можу вмерти!” В язичницькій Україні-Русі ці слова могла проректи будь-яка дівчина і будь-яка людина, бо вірили в безсмертя душі.

Про цю неможливість вмерти дізнаємося зі слів тієї ж Мавки до Лукаша:

– О, не журись за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшись, в рідну землицю, вкупі з водою там зродить вербицю, стане початком тоді мій кінець. (…) Я обізвуся до них (людей) шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх…

До хрещення Русі переважав поховальний звичай спалювати покійників, аби допомогти душі швидше звільнитися від нерухомого тіла. Порох спаленого тіла родина зберігала у себе в хаті рік, переважно в особливому поховальному горщику на Покуті (що породило уявлення про домовика- Діда). Через рік уся родина справляла останні поминки за покійником, і потім його попіл розвіювали: одні – в воду, інші – на своєму полі, а ще інші – в лісі. За уявленням наших Предків, покійники, попіл яких був розвіяний у полі, ставали русалками польовими, в лісах – мавками, у воду – русалками водяними (річковими, озерними), в горах – літавицями (русалками гірськими). Вважалося, що після переходу в “Інший світ” покійники допомагають своїм родичам у проявленому житті. А живі їх шанують, поминають і запрошують на всі свої свята, доки ті не отримають нові тіла…

Говорячи про русалок, усі чомусь найперше згадують про те, що русалки при зустрічі з дівчиною чи парубком нападають на них і залоскочують до смерті. Це Леся Українка показує І в “Лісовій пісні” в образі Русалки водяної. Старші жінки ще й досі пам’ятають, як матері лякали їх русалками, коли вони збиралися йти в ліс чи в поле. Але чи знають сучасники, з чого постало таке вірування про русалок?

Коли наші прадавні звичаї та обряди ще не були покалічені християнством, молоді дівчата та молодиці весною виносили в ліси власноручно вишиті сорочки і вивішували їх на деревах, щоб душі русалок мали в що одягнутися (втілитися). Матері, у яких померли діти, розвішували на деревах (вербах) стрічки. Отримавши “нові тіла”, русалки, мавки і потерчата залишали свої тимчасові пристанища: дерева, кущі, водоймища, гори, і народжувалися новими немовлятами в українських поселеннях. Етнографи неодноразово записували від людей повір’я про те, що “на Зеленому і Русальному тижнях душі русалок і потерчат літають у повітрі і випрошують собі “сорочку” (тіло).

У протоєрея Григорія Дяченка вже читаємо, що ці душі літали в повітрі сім років і випрошували не сорочку, а “хрещення1’… (Г. Дяченко. ПЦСС, с. 562).

Внаслідок боротьби церкви із залишками язичницьких вірувань, із святами і обрядами, українські жінки перестали вивішувати в лісах “одяг” для наступних поколінь немовлят. Щоб повернути чи врятувати ці звичаї, старші люди створювали легенди про те, що ображені русалки відбирають тіла у хрещеної молоді, аби народитися в тілах…

Коли народ навернули в християнство, то русалками почапи називати лише покійників, які за життя не були хрещеними, або жінок, які покінчили життя самогубством (зокрема, утоплениць). Про таких покійників хрещені люди і попи почали говорити як про “проклятих Небом і Богом”, але в нашому народі продовжували поминати і проводжати їх кожного року, зокрема, на Русаліях (нині – Трійця). Цікавим є повідомлення жінок з Полісся: “Жінки (незалежно від віку), які померли на Трійцю (Русальному тижні) стають русалками”. (Зверніть увагу на те, що вони “стають русалками”, незважаючи на те, що були хрещені і вважалися вже християнами.)

Віра в те, що після смерті душа може переходити в дерева, кущі і рослини була і є настільки ще живучою, що зберігається не лише в казках і піснях, але й перейшла в святкові звичаї вже християнізованої України. Бо інакше як зрозуміти звичай на Трійцю заносити в свої оселі зілля і гілки з дерев І кущів? Колись це могли були гілки дерев і кущів, які були посаджені на місцях поховання своїх покійних родичів.

Щоб знищити цей давній поминальний звичай, християнські ідеологи поширювали думки, що з могил не можна нічого зривати і приносити додому. Нині люди ще продовжують приносити в свої домівки траву аїр, відому як татар-зілля, зірвану на берегах водоймищ (річках, болотах). Приносять зілля додому без будь-якого усвідомлення зробленого і встеляють ним долівку, розвішують його на дверях і вікнах. Виносять його з хати лише через тиждень. В такий спосіб був збережений дещо видозмінений звичай вносити на свято в хату разом із зіллям душі покійних родичів-русалок.

Коли під час “проводів русалок” дослідники запитували жінок, чи хтось з них бачив русалок, то жінки запевняли, що “старі люди їх ще бачили і з ними зустрічалися. Але місцевий піп закляв їх і з того часу вони зникли, і ніхто їх більше не бачив”. Але і після цього дехто й досі продовжував поминати і проводжати русалок, що суперечить християнському вченню про покійників Подібні слова Лукаш говорить Мавці і в “Лісовій пісні”:

Лукаш: Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам,

Мертвонароджені діти (викидні) отримували назву “потерчата” (від ст, слов’янського потеря- втрата). У “Лісовій пісні” Потерчатами названі двоє дітей (мабуть близнюків), але вже байстрюків (безбатченків), яких умертвила мати. Вони згадують останню колискову, яку співала мати перед їхньою смертю:

– Люлі-люлі – люлята, Засніть, мої малята!

А ось пісенька самих Потерчат:

– Нас матуся положила

і м’якенько постелила. (…)

– Убога наша хатка.

Бо в нас немає татка…

Тому Потерчата неприхипьні до представників чоловічої статі. Скориставшись цим їхнім почуттям, Русалка водяна називає Лукаша їхнім татком і намовляє Потерчат завести його в трясовину.

Найкращими сторонами “Лісової пісні” є те, що письменниця все ж змінила уявлення усіх сучасних українців про русалок і мавок з негативного на позитивний, зобразивши їх гарними, чарівними і звабливими дівчатами.

“Лісова пісня”- художній твір, тому письменниця і не намагається зберегти незмінними усі народні вірування українців кінця XIX століття про невидимий світ, а використовує вже доволі поруйновані міфо-релігійні знання й уявлення волинян для свого літературно задуму. Цей задум і досі не з’ясований, хоча чимало дослідників творчості Лесі Українки робили спроби відгадати його…

Леся Українка обрала жанр драми-феєрії для того, щоб описати любов між представниками двох непоєднуваних світів: світу людей (Лукаш) і світу покійників (Мавка). Але складається враження, що письменниця намагалася зрадливій любові живих людей протиставити чисту і щиру любов безтілесної Мавки, хоча добре знала повір’я про те, що лісовим силам небезпечно закохуватися в людей. Бо душі перевтілюються в тіла земних людей саме для того, щоб мати щастя насолодитися почуттями земної любові. Тому Мавка готова все віддати, навіть своє безсмертя, щоб відчути (бодай на мить) людську любов. [Леся закохує Мавку в Лукаша. Але до чого ж повинна була привести така неприродна і безплідна любов між покійницею Мавкою і Лукашем? Звичайно ж, що до смерті останнього…

Мусимо нагадати про один з давніх звичаїв українців: передавати що-небуть через поріг, переступивши або наступивши на нього. Нині цей звичай вже пояснюють спрощено: “щоб не посваритися”. Але ще й досі у весільній обрядовості українців зберігся звичай виносити “запорожцям” те, що залишилося від весільного короваю, після розподілу його між усіма присутніми. “Запорожців” (душі покійних родичів) уособлювали люди, які в цю мить знаходилися за дверима приміщення, в якому відбувався розподіл короваю. Порогами (межею між двома світами) в українців було назване те місце на Дніпрі, де загинуло чимало людей, які робили спробу переплисти їх, щоб вийти в море.

У художньо-етнографічному творі Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків”, написаному в 1911 році (одночасно з “Лісовою піснею”), зображена любов між Марічкою та Іваном. Після загибелі в горах, Марічка стає мавкою. Спроба Івана піти в ліс на поклик своєї коханої покійниці закінчилася і для нього смертю… Ніхто, однак, не зауважив, що Марічка стала мавкою, незважаючи на те, що була в дитинстві охрещеною. Тому поширена нині думка, що мавками й русалками стають після смерті тільки нехрещені покійники, не має підстав…

На жаль, нині багато сучасних “міфологів” почали створювати все нові і нові “легенди” на давню язичницьку тему про русалок, лісовиків, водяників і домовиків. Недавно мені доводилося чути одну з подібних легенд про те, як у своєму лісі заблукав (?) Лісовик і забрів в інший ліс, де був господарем інший Лісовик. Лісовик, що заблукав, оселився в новому лісі, де його не злюбили ні мавки, ні русалки, ні сам господар Лісовик… Але, попри все, цей Лісовик ще й закохався 8 місцеву селянську дівчину, яка була гарніша за Сонце, і всі сили лісові постійно шкодили цим двом незвичним закоханим…

Може ніхто з сучасників і не помітить абсурдності змісту цього новотвору, може ніхто не перепитає автора: як могло статися, щоб повновладний господар лісу Лісовик міг “заблукати” у лісі?..

До того ж, нині також стало модним називати своїх коханих або гарних дівчат прадавнім українським словом русалочка чи русалонька. Звернімо увагу, що в прадавні часи назвати людину “русалкою” значило те ж саме, якби назвати нині живу людину “покійником”. Тому мусимо зауважити, що русич-язичник дуже чудувався б з такої сучасної мовної етики.

Але що сучасним невіруючим, біблійним християнам і науковим атеїстам до “чудувань” Предків? Вони вже не вірять в тих чудернацьких русалок і мавок, водяників і лісовиків, перелесників і літавиць, і взагалі вони уявляють їх з риб’ячими і козячими хвостами, з козиними і свинячими копитами, ратицями і рилами, із нерозчісаними, брудними бородами і в обідраному одязі. На жаль, такими їх тепер зображають і на сцені.

В листі до матері Леся Українка обурювалася: “Чому слов’янські Боги конче мусять бути косолапими, кривоносими потворами – всі?..” (Твори: у 12 т.-Т.Ю).

Наші праведні Предки, як і ми нині, ніколи не уявляли своїх покійних родичів бридкими, навіть після їхньої наглої смерті. То чому ж ми дозволяємо противникам і ненависникам наших давніх предковічних уявлень про кругообіг і незнищенність життя на Землі збиткуватися над нашими давнім родовим корінням, над нашими гарними звичаями, святами і обрядами, над нашою життєрадісною, життєстверджуючою, світлою і прекрасною вірою Давніх Предків Русичів-Українців?

З текстів Велесової Книги з’ясовуємо, що деякі міфічні образи, згадані у “Лісовій пісні”, належать до Божественних світів – Світу Прави і Світу Нави:

“Нам Сварогу славу співати і Дажбогу, які є в Сварзі пречистій; Перуну і Стрибогу, які громами і блискавками повелівають, а Стрибог вітри яритиме на Землю; і тому Ладобогу, який править лади родинні і благості всякі; і Купал- богу, який до Митнищ правитиме всяким омо- вінням; і Ярбогу, що править ярим цвітінням, і Русаліями Водяними, і Лісовими, і Домовими – і Сварог тими править! Всяк Род мас Щурів і Пращурів, які впродовж віків померли – тим Богам почитання маємо дати, а від них радощі матимем!” (Дощ. 38-А).

Настав уже час сучасним українцям прийняти душею і серцем світлу Віру Наших Предків і зрозуміти, що в минулому тими русалками і мавками були й ми самі перед наступним своїм народженням в Україні. У Велесовій Книзі читаємо про вічне перевтілення душ: “Од отця Орія походимо, і він час від часу народжується серед нас.” (4-Г).

https://www.ridivira.com/uk/suspilstvo/mifolohichnyi-svit-lisovoi-pisni