РОЗДІЛ ІІ

 

 

 

Церковний Устав Володимира Христителя

(ймовірно 996 р.)

 

Один з перших писемних документів, що засвідчує боротьбу церкви з рідними давньоруськими звичаями. Уставом, серед різних злочинів, які були притаманні й раннім християнам (як наприклад, бійки, крадіжки церковного майна, збочення та ін.), передписано карати язичницькі моління у священних гаях, волхвування, лікування травами, чародіяння та ін. Устав давав право церкві завідувати мірами і вагами, встановлював закони про підсудність церковних судів князеві та пільги на користь церкви.

Зміст цього документа відомий також як “Правило о церковних людех і о десятинах і судах єпископських і о мірилах градських”. Деякі науковці сумніваються, що цей указ належить особисто князю Володимиру, стверджуючи, що він з’явився в ХІІІ–XIV ст.; проте для надання йому авторитету нібито християнські писарі приписали його князю Володимирові. Переписувачі, звичайно, протягом століть надавали документові певних відмінностей. Однак, як стиль, так і зміст документа, особливо його початок і висновок, не викликають сумніву, що він належить саме князю-христителю Руси, адже ніхто з християнських пасторів не називає його Василієм (Базилієм), в той час як для самого князя його нове християнське ім’я було актуальним. Заголовок документа міг бути скоригований уже пізніше. Подаємо два варіанти (фрагменти) тексту. Літеру y передаємо українською і (рідше ї).

 

 

 

УСТАВ

Святого князя Володимира,

крестившаго Русьскую землю, о церковных судех
(мовою оригіналу)

 

Уривок 1

1. Во имя отца, и сына, и святого духа.
2. Се аз, князь Базилий (Василий), нарицаемы Володимир, сын Святославль, внук Игорев, блаженыя княгини Олгы, въсприял есмь святое крещение от грецьскаго царя и от Фотия патриарха царегородьского, взях пьрваго митрополита Леона Киеву, иже кьрсти всю землю Русьскую святымь крещеньемь.
3. По томь же літом многым минушем создах церковь святыя Богородица Десятиньную и дах їй десятину по всій земли Русьстеи іс княжения в сборную церковь от всего княжа суда десятую векшю, а іс торгу десятую неділю, а іс домов на всяко літо от всякого стада и от всякого жита чюдному Спасу и чюднеи его матери.
4. По томь разверзъше грецьскыи номоканон и обретохом в німь, оже не подобаеть сих судов и тяжь князю судити, ни бояром его, ни судьям.
5. И аз, съгадав с своею княгинею с Анною и с своїми дітми, дал есмь ты суды церквам, митрополиту и всім пискупиям по Русьскои земли.
6. А по семь не надобе въступатися ни дітем моим, ни внучатом, ни всему роду моему до віка, ни в люди церковные, ни во всі суды их.
7. То все дал есмь по всем городом и по погостом, и по свободам, где нъ суть християне.
8. И своим тиуном приказываю церковнаго суда, не обидети ни судити без владычня намістника.
9. А се церковний суди: роспуст, смилное, заставанье, пошибанье, умычка, промежи мужем и женою о животі, в племени ли в сватьстве поймуться, ведьство, зеліиничьство, потвори, чародіяния, волховования, урікания три: бляднею и зельи, еретичьство, зубоежа *, или сын отца бьеть, или матерь, или дочи, или снъха свекровь, братя или дети тяжються о задницю **, церковная татба ***, мертвеци сволочать, крест посікуть или на стенах ріжють, скот или псы, или поткы **** без великы нужи въведет, или ино что неподобно церкви подіеть, или два друга иметася бити, единого жена иметь за лоно другаго и роздавить, или кого застануть с четвероножиною, или кто молиться под овином, или в рощеньи, или у воды, или девка детя повьржеть.
10. Те всі суды церкви даны суть…
11. То люди церковные, богадельные. Митрополит или бискуп ведает межи їми суд, или обида или котора, или вражда, или задница.
12. Аже будеть иному человеку с тымь человекомь речь, то обчии суд.
13. Кто преступить сі правила, яко же есмы управили по святых отець правилом и пьрвых царів управленью, кто иметь преступати правила си, или діти мои, или правнучата, или в котором городі наместник” или тиун, или судья, а пообидять суд церковный, или кто иныи, да будуть проклята в сии вік и в будущий семию зборов святых отець вселеньскых.

 

Джерела: Российское законодательство X–XX веков: В 9 т. – М., 1984. – Т.1. Законодательство Древней Руси. – С. 148–150.

 

Пояснення слів та понять:

1курсивом у тексті позначаємо ті явища, які є традиційно руськими (язичницькими). – Ред.

* зубоежа – кусання зубами, сварка, бійка

** задниця – спір про залишену спадщину

*** церковна татба – втрата, спричинена крадіями церковного майна

**** поткы – неясне, можливо, від потнути, потяти – вбити.

 

УСТАВ

Великого князя Володимира Київського

і всія Русі 6504 (996).

(Переклад українською)

 

Уривок 2

…Якщо довгий час не хрестять же дітей своїх… Хто нехтує великий піст або поститься в неділю і суботу та інші дозволені дні; не поститься у велику суботу та лає інші великі пости; не ставить на церкві хреста і хто будує церкви без благословення священика; за порушення закону, єретицтво, відунство, потвори, чародійство, кобеніє *, зілейництво. Якщо попрікне хто кого без вини назве “перелюбцем”, “волхвом” “єретиком”… Тих, хто знімає тріски з церкви, хреста з ікони. Хто носить наузи **. Хто робить щось недозволене в церкві… якщо хтось без потреби заведе худобу до церкви.

…Якщо моляться творінням: Сонцю, Місяцю, Зорям, Хмарам, Вітрам, Криницям, Рікам, Дібровам, Горам, Камінням… Або якщо хтось під Овином молиться, або ворожить під гаєм, або біля води… – то всі суди від Бога дані споконвіку священним церквам…

І я грішний князь Володимир, названий у святому хрещенні Базилієм, так само установив і дав святій церкві і святителям по всій Руській землі… І якщо хтось порушить цей Устав, тому буде гріх і непрощення від Господа Бога, і гнів, і горе на себе накличе… Якщо хтось заповіт мій і настанову мою порушить, чи сини мої, чи онуки мої, чи правнуки мої, хай приймуть помсту від Христа Бога і від достойників, що тримають державу Руську.

 

Скорочено, за кн.: Уставы. – М., 1808. – С. 1–4. Переклад на українську подаємо за публікацією “Сварог”, № 2, 1995, с. 26.

 

* кобеніє – ворожіння за пташиним польотом.

** наузи – язичницькі обереги у вигляді вузликового плетіння, які носили на шиї, на руках або на поясі; також використовували для захисту домашніх тварин, бойових коней та ін.

 

 

 

Слово нyкоего Христолюбця. ХI ст.

(уривки)

 

Вже з перших століть після християнізації Русі грецькі попи всіляко викорінювали стару язичницьку віру русів. Писали сотні різних повчань проти давніх звичаїв, переслідували тих, хто виконує рідні обряди. Таким повчанням є “Слово якогось Христолюбця, ревнителя Правої Віри”. Це, напевно, не перекладне Слово, бо грецького оригіналу його не знаємо. Воно відоме нам у трьох рукописах XIV і XV ст. Перший список його знайшов академік А. Востоков. Початкова редакція цього Слова була написана тільки проти бенкетів (пирів), ігор, забав та пісень, а трохи пізніше в ньому з’явилися нові вставки вже проти язичництва та двовір’я.

“Слово Христолюбця” (скорочена назва) – найдавніше Слово, яке постало в середині ХІ ст. за князя Ярослава Мудрого. Є. Анічков, ґрунтовно дослідивши його, твердить, що це проповідь до священиків, яка була виголошена на одному з їхніх з’їздів, а може на Соборі, при Софійській кафедрі. До Софійської Київської кафедри щороку на “Збірну Неділю” збиралося християнське духовенство, й оце власне їм було сказане це Слово, що має, таким чином, і канонічний характер як Слово митрополита Соборові.

Подаємо тут Слово в оригіналі та в перекладі українською мовою з Новгородського Софійського рукопису XV ст. (за Є. Анічковим, ст. 374–379).

 

 

Слово Христолюбца

ХІ век

 

(…) …не мога тьрпити хрьстьян, двовирно живущих и вирують в Перуна, и в Хрса, и в Сима, и в Рьгла, и в Мокошь, и в Вили, их же числом тридесяте сестрениць, глаголють оканьнии невигласи и мнять богинями, и тако кладуть им треби и коровай им молять, кури рижють, и огневи молять же ся, зовуще его Сварожичьмь, .. богом же творять, егда же будеть у кого пир, тогда кладуть в видра и в чаши, и пьють, веселящеся о идолих своих.

И егда же у кого их будеть Брак, творять с боубьни, и с сопильми, и с многими чюдеси бисовьскими… Не хужьше суть жидов и еретик и болгар, иже в Вири и в Хрьщении суще, а тако творять. Не токмо же то творять невижи, но и вижи, Попове и книжници. (…) Але ли не видять, да слишать, и не хотять их поучити. (…)

Да аще тако творящим не лишаться проклятаго того моления и служби тои дьяволи, то достойни будуть огню невгасимому и смоли присноврющий. Си же учители под ними будуть, аще их не обратять от лица невирних людий, приходящих в Хрьщение и учению добрих дил… (…)

…Не подобаеть хрьстьяном в пирех и на свадьбах бисовьских игр играти, аще ли то не Брак (Весилля) наричеться, а идолослужение, иже есть пляска, гудьба, писни мирьския, сопили, бубьни, и вся жертва идольска, иже моляться огневи под овином, Вилам, Мокошьи, Симурьглу, Перуну, Волосу, скотью богу, Хрсу, Роду, Рожаницям и всим проклятим богом их. (…)

Не токмо же простотою зло творим, но и смишаем никия чистия молитви с проклятим молениемь идольским, трьсвятия Богородиця с Рожаницами, иже ставять лише кутья, ини трапези законьнаго обида, иже нарицаеться беззаконьная трапеза, минимая Роду и Рожаницам в прогнивание Богу.

 

 

 

 

 Слово Христолюбця ХI ст.

(Переклад українською)

 

Не можна терпіти тих християн, які живуть двовірно, і вірять в Перуна, в Хорса, в Сима і в Рьгла, в Мокошу і у Віли, яких нараховано числом тридцять сестер, про яких говорять окаянні невігласи і вважають їх Богинями, а також кладуть їм треби, і коровай їм молять, ріжуть для них курей. І вогневі моляться, називаючи його Сварожичем… Богам же творять, коли хто справляє пир, тоді кладуть у відра і в чаші, і п’ють, славлячи своїх кумирів.

А коли у кого буде Шлюб, творять його з бубнами, з сопілками та іншими чисельними бісовськими (язичницькими) чудесами… Не гірше є від жидів, єретиків і болгар, якщо, будучи хрещеними і віруючими [християнами], таке роблять. Але ж це роблять не лише незнаючі (невіжі), але й знаючі (віжі): попи і книжники. (…) Вони бачать і чують [це], але не хочуть невігласів повчати. (…)

Ті, хто це творить і не відмовляється від того проклятого моління і тієї диявольської служби, то отримають вогонь незгасимий і смолу… Ці ж вчителі будуть під ними [у вогні], якщо не відмовляться від діянь невірних людей, і не повернуться до Хрещення і навчання хорошим ділам…. (…)

Не годиться християнам в пирах і на весіллях язичницьких ігри грати. То не Весіллям називається, а ідолослужінням, якщо там є пляска, гудьба, світські (мирські) пісні, бубни і всяка жертва ідольська (язичницька), якщо моляться вогневі під овином, Вілам, Мокоші, Симарглу, Перуну, Велесу (Волосу), Богу тварин (скотини), Хорсу, Роду, Рожаницям і всім їхнім проклятим Богам. (…)

Не тільки через простоту зло діємо, змішуючи деякі чисті молитви з проклятими язичницькими моліннями, змішуючи трисвяту Богородицю з Рожаницями, яким ставлять кутю та іншу їжу (трапези) законного обіду, через що ця їжа перетворюється в беззаконну трапезу надуманим Роду і Рожаницям на прогнівання Богу. (…)

 

 

“Слово як погани кланялися ідолам”. ХІ ст.

 

Цінне джерело з язичницького Богознавства “Слово, як язичники поклонялися ідолам”, за основу якого взято грецьке “Слово на Богоявлення” Григорія Богослова, відоме на Русі уже в перекладі ХІ ст. з додатками місцевих реалій. Сам же Григорій Богослов (329–389), ще будучи язичником, отримав класичну освіту в Афінах, вивчаючи там риторику, поезію, геометрію і астрономію. Його вчителями були відомі язичницькі ритори Гиморій і Проересій. Разом з Григорієм там же вчився й майбутній архієпископ Василій, пізніше названий “святим”, з яким Г.Богослов мав “духовну дружбу”. Тут же він познайомився з Юліаном, майбутнім імператором (361–363), який спробував повернути рідну язичницьку віру, за що християнами був названий “відступником”. Отже, Григорій чудово знав язичницьку дохристиянську філософію та літературу. У 358 році Григорій таємно втік з Афін і повернувся до своїх “святих” батьків в Назіанз. Тут він, майже в 30-річному віці, прийняв хрещення від свого батька, затятого християнського пастора, деспотизму якого підкорявся все життя.

Цей твір з’явився так само, як і Слово Христолюбця, в Києві, може вже в Печерському монастирі. Автор нашого Слова скоротив текст Григорія Богослова, але додав до нього свої вставки десь, може, в 60-тих роках ХІ століття, які для нас є досить цінними. Для вияснення дохристиянських вірувань це Слово дуже важливе, – це перша основна праця з української міфології. Слово відоме з кількох рукописів XIV–XVII ст. і кількох редакцій. Найповніша редакція – з Новгородського Софійського рукопису XV ст., переписувач якого повносив до тексту всі попередні пояснення – ґлоси.

Подаємо цей текст за виданням Є. Анічкова (ст. 384–386). Повний титул такий: “Слово святого Григорья, изобритено в толцих о том, како первое, погани суще, кланялися идолом и треби им клали, то и нині творять”.

 

 

Слово, как погани кланялися идолам. ХІ в.

 

Видите ли оканьную сию и скверненую службу, стваряему от скверних язик? Елени оканьнии! Блядивия жертви! Учением дьяволим изобритено, потвореньем темнаго биса и кощюною злим бисом кладем. Зловирнии, мняще суету истиною, служаще и кланяющеся идолом, никое ухищренье творят.

Ми же сих, чада, отметаемься нечестивих жертв, и Диева служенья, и кладенья треб Критьскаго оканьнаго мучителя, и Мамеда проклятаго, сарациньскаго жерца, еленьския любви, бубеньнаго плесканья, свирилнаго звука, плясанья сотонина, фряжьския слоньница и гусли мусикийския и замора, иже бисятся, жруще матери бисовьстии Афродити богини, и Коруни, Коруна же будеть Антиихрисця мати, и Артемиди прокляти и Деомисси… и фивийское безумное пьянство почитают, яко бога, и Семелино требокладенье грому и моланьям, и Вилам, иже есть бил идол, нарицаемий Вил…

Тим же богом требу кладуть и творять и словеньский язик: Вилам и Мокошьи, Диви, Перуну, Хрсу, Роду и Рожаницам, Упирем и Берегиням, и Переплуту, и верьтячеся пьють ему в розих, и огневи Сварожицю молятся, и навьм мвь творять, и в тести мости дилають, и колодязи и ина многая же. (…)

Тако же и до словин доиде се слово, и ти почаша треби класти Роду и Роженицам преже Перуна, бога их, а преже того клали треби упирем и Берегиням. По Святим же Крещеньи Перуна отринуша, а по Христа, Бога нашого, яшася. Но и ноне по украинам молятся ему, проклятому богу Перуну, и Хрсу, . и Мокоши, и Вилам, то творят отаи. Сего же не могуть ся лишити, наченше в поганьстви, даже и досели, проклятаго ставления втория трапези, нареченния Роду и Роженицам на велику прелесть вирним крьстьяном и на хулу Святому Крьщению и на гнив Богу. (…)

Си же повисть велика есть, но ми, литописи ради, от многа мало избрахом”.

 

 

 

 

Слово про те, як язичники поклонялись кумирам ХІ ст.

(Переклад українською)

 

Чи бачите цю окаянну і скверну службу. Яку творять скверні язики, язичники окаянні?! Блядиві жертви! Все це створено темним бісом, і кощуни злим бісам присвячуємо. Зловірні, які вважають суєту істиною, служать і вклоняються кумирам, і деякі хитрощі творять.

Ми ж від цих людей відвертаємося і від їхніх нечестивих жертв, і від служіння Дию, і покладання треб Критського окаянного мучителя, і Мамеда проклятого, сарацинського жерця, еллінської любові, бубенного плескання, сопілкового звуку, сатанинського плясання, фражського сонця (?), мусикійських гуслів і замору, бо веселяться, жертвуючи бісівській (язичницькій) матері Богині Афродиті, і Коруні, яка є матір’ю Антихриста, Артеміді проклятій і Діонісу..; і фівійське безумне пияцтво шанують, як Бога, і Семелине требокладення Грому і Блискавкам (Молоньям), і Вілам, і кумиру, якого звуть Віл…

Цим Богам требу приносить і слов’янський народ (язик): Вілам і Мокоші, Диві, Перуну, Хорсу, Роду і Рожаницям, Упирям і Берегиням, і Переплуту, і по колу п’ють на їхню честь з рогу. І Вогню-Сварожичу моляться і Нав’ям омовіння (молитви) творять і в тісті мости роблять, і колодязі і багато чого іншого. (…)

Перед тим, як з’явився звичай у слов’ян класти треби (жертви) Роду і Рожаницям, вони клали своєму Богу Перуну, а ще перед тим – Упирям і Берегиням. Після святого хрещення слов’яни від Перуна відмовилися і прийняли Бога нашого Христоса. Але й нині по українах моляться йому – проклятому Богу Перуну і Хорсу, Мокоші і Вілам – їм творять таке. Цього язичництва не можуть позбутися, тому й досі другу трапезу ставлять, присвячуючи Роду і Рожаницям, на велику звабу вірним християнам і на образу святому хрещенню і на Божий гнів. (…)

 

Ця розповідь є великою, але ми для історії (літопису) з великого числа вибрали лише незначну частину.

 

 

 

 

Стоглав

 

“У літо 7059-е місяця лютого в 23 день…” (1551 р.) Іван IV Грозний, вважаючи себе наступником візантійських імператорів, вирішив скликати церковний собор, який за кількістю прийнятих статей назвали “Стоглавим Собором”, а його матеріали назвали “Стоглавом”. Крім опису відкриття собору і тексту першої промови царя, міститься повідомлення про велику радість церковних ієрархів з приводу царського запрошення. Це пояснюється не тільки низькопоклонством перед царем, але й тим, що цей Собор був необхідний і самому духівництву для вирішення ряду питань, які до середини XVI століття потребували негайного вирішення, оскільки церква не мала ніякого авторитету серед народу.

Це, насамперед, питання зміцнення церковної дисципліни серед духівництва, повноваження церковного суду, боротьба проти шкідливої (порочної) поведінки представників церкви (пияцтва, розпусти, хабарництва), лихварства монастирів, уніфікація церковних обрядів і служб, жорстка регламентація (а, по суті, введення своєрідної духовної цензури) порядку листування, написання церковних книг та ікон, будівництва церков та ін. Скликання собору з цих міркувань було не тільки виправданим, але й необхідним. Одночасно з цим, з усією ненавистю до народних звичаїв собор виступив і проти залишків язичництва серед населення.

Собор відповідав на запитання царя, який запропонував теми для соборного обговорення. Учасники собору, як випливає з тексту, обмежувалися висловлюванням своїх думок на запропоновані теми. У першому розділі коло питань собору висловлюється нашвидку, дещо плутано, іноді наводяться відповіді, іноді – ні. Протягом дня, а може, й кількох днів, собор вирішував питання спільно з царем. З цим пов’язано, мабуть, виникнення так званих “других царських питань”, які висловлені в 41 розділі “Стоглава”. Вони торкаються в основному питань богослужіння і поведінки мирян. Царські питання можна розділити на три групи:

1) ті, що стосувалися інтересів державної казни (питання: 10, 12, 14, 15, 19, 30, 31);

2) ті, що викривали безладдя серед попівства і в монастирському управлінні (питання: 2, 4, 7, 8, 9, 13, 16, 17, 20, 37);

3) ті, що стосувалися безладу в богослужінні, викривали забобони і нехристиянське життя мирян (питання: 1, 3, 5, 6, 11, 18, 21-29, 32-36).

Як бачимо, з 1551 р. держава цілком передоручала всі галузі життя християнській церкві, у якій вбачала свою ідеологічну підпору. Тут подаємо ті статті (глави), які стосувалися заборони народних звичаїв та їхніх етнокультурних основ.

 

 

Стоглав

(Мовою оригіналу. Скорочено)

 

[…] А попы и церковные причетники в церкви всегда пьяни и без страха стоят и бранятся и всякие речи неподобные всегда изо уст их исходят. И миряне зря, на их безчиние, гибнут такоже творят. Попы же в церквах бьются и дерутся промеж себя, а в монастырех такое же безчиние творится.

А в олтарь и в жертвенник по священным правилом пива и меду и квасу и браги и кутьи и хлеба и колачей и всякого брашна ни людских сокровищ не вносити, разве свещи и фимияна и служебного вина и просвиры и укропа и книг. Такоже бы на божественный престол и на жертвенник ничего не возлагали, разве святого евангелия и животворящаго креста и священных сосуд и сударей и покровцов и воздухов и покровов и прочих освященных. Да в олтарь же бы простым людем и второбрачным входу не давали.

[…] А кум был бы один любо мужеский пол, а любо женский, а по два бы кума и мнози кумове не были, как у вас преже сего было.

[…] А второму браку венчания несть, но токмо молитва по правилом, и третьему молитва под запрещением по священным правилом. Второму – 2 лета епитемьи, аще будет млад, то едино лето. А третьему пять лет от общения и ото всякия святыни. А четвертый бы брак от вас никогда же не именовался, четвертый же брак и законниц правила возбраняют, блудяй убо себе единому неправду сию имеет. А иже четвертого брака яко рекше себе смесив поругается, убо сим возбраняющим божественным и священным правилом, он убо который разрушает божественных и священных правил, каковое имеет благочестие и каковый ответ ждет на страшном суде, той убо и сам себе отлучи от славы божия. Богословию же тезоименитый великий Григорий: первый, рече, брак-закон, вторый-прощение, третий-законопреступление, четвертый-нечестие, понеже свинское есть житие.

[…] А которые будут святыя книги евангелие и апостолы и псалтыри и прочая книти, в коейждо церкви обрящете, неправлены и описливы, и вы бы те все святыя книги с добрых переводов справливали соборне, занеже священныя правила о том запрещают и не повелевают неправленых книг в церковь вносити, ниже по них пети.

[…] Также которые писцы по городом книги пишут, и вы бы им велели писати с добрых переводов. Да написав правили, потом же бы и продавали, а не правив бы книг не продавали. А которой писец написав книгу продаст не исправив, и вы бы тем возбраняли с великим запрещением. А кто у него неисправлену книгу купит и вы бы тем потому же возбраняли с великим запрещением, чтобы впредь тако не творили. А впред таковии обличени будут продавец и купец, и вы бы у них те книги имали даром безо всякого зазору, да, исправив, отдавали в церкви, которые будут книгами скудны.

[…] А которые соборные священники и ружные и предельные священники и дьяконы не учнут протопопов слушати, а учнут упиватися в пьянство и о церковном пении небречи, и протопопом таких соборне наказывати, чтобы в пьянство не упивалися и к церквам божиим ходили, и на божественном пении чинно стояли со всяцем духовным вниманием, а не билися и не лаялися, и не сквернословили и пияни бы в церковь и во святый олтарь не входили, и кровопролития не билися, занеже священныя правила апостольския и отеческия таких всех безчинников отлучают, а биющихся и кровь проливающих не токмо отлучают, но и конечному извержению предают.

[…] А разве бы жен своих не знали иных и наложниц не держали, и чад своих наказывали и учили страху божию.

[…] Иная убо творится в простой чади в миру: дети родятся в сорочках, и те сорочки приносят к попом и велят их класти на престол до шти недель. И о том ответ. Впредь таковыя нечистоты и мерзости во святыя церкви не приносити и на престоле до шти недель не класти, понеже и родившая жена до четыредесяти дней, дондеже очистится, во святую церковь не входит. Аще ли который священник таковая дерзнет сотворити, и тому быти под запрещением священных правил.

[…] Да на освящение церкви миряне приносят мыло и велят священником на престоле держати до шти недель. И о том ответ. Впредь священником на освящение церкви от мирян мыло не приимати и на престоле до шти недель не держати. Аще ли которой священник дерзнет таковая сотворити, и тому быти во отлучении по священным правилом.

[…] В мирских свадбах играют глумотворцы и арганники, и смехотворцы, и гусельники и бесовские песни поют. И как к церкви венчатися проедут, священник со крестом едет, а перед ним со всеми теми играми бесовскими рыщут, а священницы им о том не возбраняют. И священником о том достоит запрещати. И о том ответ. К венчанию ко святым церквам скоморохом и глумцом пред свадбою не ходити, и о том священником таким запрещати с великим запрещением, чтобы таковое безчиние никогдаже не именовалося.

[…] Да в нашем же православии тяжутся нецыи же непрямо, тяжутся и поклепав крест целуют или образы святых и на поле бьются и кровь проливают, и в те поры волхвы и чародейники от бесовских научений пособие им творят: кудесы бьют и во аристотелевы врата1, и в рафли2 смотрят и по звездам и по планитам глядают и смотрят дней и часов. И теми дьявольскими действы мир прельщают и от бога отлучают, и на те чарования надеяся поклепца и ябедник не мирится и крест целует и на поле бьются и, поклепав, убивают. И о том ответ. Благочестивому царю в царствующем граде Москве и по всем градом своя царская заповедь учинити, чтобы таковыя волхвы и чародеи, и кудесники, и смотрящии во рафли, и во аристотелевы врата, и по звездам и по планитам смотря дней и часов, и теми дьявольскими действы мир прельщают и от бога отлучают и прочая еллинская бесования3 творят, и таковая вся богомерзская прелесть4 и святыми отцы отречена бысть. И от ныне бы и впредь та ересь попрана бы была до конца в твое христолюбивое царство. Аще ли кто впредь от православных хрестьян учнет таковыми чародействы в народе или по домом или уполь прельщати, и потом обличени будут, и таковым от царя в великой опале быти, а тем православным хрестьяном, которые учнут от них то еллинское и бесовское чарование приимати, всячески от церкви отверженным быти по священным правилом.

[…] Да во Пскове граде моются в банях мужи и жены, и чернцы и черницы в одном месте без зазору. Достоит о том запретити, чтобы престали от того безчиния, а по правилом святых отец не подобает мытися мужу с женою в бани в одном месте. И о том ответ. По священным правилом не подобает в банях мужем с женами в одном месте мытися; такоже иноком и инокиням возбраниша и запретища в баню ходити. Аще ли внидут, да под запрещением будут священных правил.

[…] Да по погостом и по селом и по волостем ходят лживые пророки-мужики и жонки, и девки, и старыя бабы, наги и босы, и волосы отрастив и распустя, трясутся и убиваются. А сказывают, что им являются святая Пятница и святая Анастасия и велят им заповедати хрестьяном каноны завечивати. Они же заповедают крестьянам в среду и в пятницу ручного дела не делати5, и женам не прясти, и платья не мыти, и каменья не разжигати и иные заповедают богомерзкие дела творити кроме божественных писаний. Что тем нагим и босым и лживым пророкам путь, чтобы миру не соблажняли.

И о том ответ. Благочестивому царю зде в царствующем граде Москве и по всем градом и по волостем и по погостом и по селом велети своя царская заповедь учинити. И где таковые прелестники, порицаемые лживые пророки, обрящутся и учнут смущати православных крестьян всякими богомерзкими прельщении, от снов смущаеми и от бесов прельщаемы, учат и заповедывают в среду и в пятницу ручного дела не делати и женам не ткати, ни прясти, и платья не мыти, и каменья не разжигати и иные заповедают богомерзкие дела творити от бесов прелщаеми, и таких бы прелестников православные хрестьяне не слушали и из домов от себя изгоняли, и от них удалялися, понеже святии апостоли и святии отцы предаша и заповедаша и уставиша всем православным крестьянам в пять дний делати, а в суботу и в неделю на молитву упражнятися и празновати. Также заповедаша всем православным хрестьяном чрез весь год в среду и в пяток не токмо поститися, но и тружатися во всяких подвизех и делати своима рукама, и заповедь учиниша по священным правилом, аще кий списком или презвитер, или дьякон, или всяк причетник, или мирской человек в четыредесятницу и через год в среду и в пяток не постится, таковый да отлучится. И того бы ради православные хрестьяне таковых прелестников дволично не слушали, а в среду бы и в пяток не токмо постилися и чисто жили, но и всякими делы тружалися во славу божию по своей силе.

[…] Злыя ереси кто знает их и держится: рафли, шестокрыл, воронограй, остромий, зодей, алманах, звездочетьи6, аристотелевы врата и иные составы и мудрости еретическия и коби бесовские7, которые прелести от бога отлучают, – и в те прелести веруючи многих людей от бога отлучают и погибают. И о том ответ. Не токмо благочестивому царю в царствующем граде Москве, но и по всем градом царскую свою грозную заповедь учинити, да и всем святителем коему ждо во своем пределе по всем градом запретити и заповедати с великим духовным запрещением, чтобы православные хрестьяне таких богоотреченных и святыми отцы седмью соборы отверженных тех всех еритических книг у себя не держали и не чли; а которые будут люди по се места те еретическия и отреченныя книги у себя держали и чли или иных учили и прельщали и теми от бесов прельщалися, и они бы о том каялися отцем своим духовным и впредь бы у себя таковых еретических книг не держали и не чли; а которые люди отныне и впредь учнут таковая еретическия книги у себя держати и чести или начнут иных прельщати и учити и потом обличени будут, и тем быти от благочестивого царя в великой опале, а от святителей по священным правилом в конец во отлучении.

Вопрос 23. В троицкую суботу по селом и по погостом сходятся мужи и жены на жальниках8 и плачутся по гробом с великим кричаньем. И егда начнут играти скоморохи гудци и прегудницы, они же, от плача преставше, начнут скакати и плясати и в долони бити и песни сотонинские пети, на тех же жальниках обманщики и мошенники. И о том ответ. Всем священником по всем градом и по селом, чтобы детей своих духовных наказывали и поучали: в кое время родителей своих поминают, и они бы нищих поили и кормили по своей силе, а скоморохом и гудцом и всяким глумцом запрещали и возбраняли, чтобы в те времена, коли родителей поминают, православных хрестьян не смущaлu и не прельщали теми бесовскими своими играми.

Вопрос 25. А о велице дни9 оклички на радуницы10, въюнец11 и всякое в них бесование. И о том ответ. Чтобы о велице дни оклички на радуницы не творили и скверными речьми не упрекалися. И о том священником детем своим духовным запрещати, чтобы впередь таковая не творили.

Вопрос 27. В первый понедельник Петрова поста в рощи ходят и в наливки бесовские потехи деяти. И о том ответ. Чтобы православные хрестьяне в понедельник Петрова поста в рощи не ходили и в наливках бы бесовских потех не творили и от того бы в конец престали, понеже то все еллинское бесование и прелесть бесовская, и того ради православным хрестьяном не подобает таковая творити.

А по кельям бы архимариты и игумены и строители и соборные старцы и вся братия молодых ребят голоусов12 однолично не держали. А которому старцу невозможно будет без служащего быти немощи ради или старости, и архимариты и игумены бы посылали к тем старцом братию на службу единого или два или человека мирского в совершенном возрасту, имущего браду, а голоусых бы робят отнюдь в монастырех по кельям не держали и в кельи бы приходити к себе не велели.

Такоже архимариты и игумены, и строители, и соборные старцы ели бы в трапезе с братиею вкупе, а по кельям бы не ели, разве немощи и старости; а пища бы архимаритом и игуменом, и строителем, и соборным старцом с братиею обща была, и иных бы брашен на архимаритов и на игуменов, и на строителев, и на старцов соборных особных не было, разве немощи, а пища бы была в трапезе всем равна.

А по которым монастырем доднесь горячие вина курили и по кельям держали, и по тем бы монастырям впредь отныне и в прочие лета однолично вин не курили и хмельного пития не держали и в пьянство не упивалися, занеже в пьянство питие не токмо священническому и иноческому чину отречено бысть, но и простым самом Христом, якоже рече во святом евангелии: “Да не отягчают сердца ваша объядением и пьянством и печальми житейскими”.

А у которых попов или у дьяконов или у чернцов увидят или вымут жонку или девку в келие, и тем попом и дияконом изверженым быти от священства по священным правилом, а простым чернцом отлученным быти от всякия святыни по тем же священным правилом. А робятам молодым по келиям не жити, и по селам со архимариты и игумены и с старцы не ездити.

А чернцы бы к ним из монастыря в домы не приходили никоторые ради потребы, а жонки бы и молодые отроки и девки отнюдь никакоже никоторыми делы в монастырь не входили ни с ким послужением, а входили бы слуги сверстные и женатые бо время о всяких потребах и о всяких монастырских службах, о им повелят и куды их пошлют, и они потому творят.

О том же от книг Иустиянина царя. Правило 74. Глава 57. Аще ли кто божественным тайнам или иным святым службам совершаемым, во святую церковь вшед, или епископу, или причетникам, или инем слугам церковным досаду нанесет, повелеваем убо сего муками казнити и в заточение послати. Аще же и божественныя тайны и службу божественную смятет или совершити возбранит, с мeчeм главу его отсекут13. И такова ему отмщати повелеваем не токмо градцким но и воинским властелем.

О том же правило 87. Того же Устиянина царя. Глава 59. Не творити пакости мнишескому чину: ни черноризцу, ни черноризицы. Никим любо образом не поругатися церковному строению. Се же аще кто дерзнет сотворити, телесную подъимет муку и в заточение предан да будет.

Такоже не смеет никтоже посужати и изыскивати коми от моих наместников или судей моих. И аще кто смеяв от наместников или от судей царства моего посудити или проданная к церкви, или даная от кого, или какова отдана будут: всяк бо, иже аще таковое изыскивати или посужати смеет дерзнути, немилостивно сего дом пограблен да будет в дом церковный или судиям, и той сам по вся лета живота своего безчестен да будет, и от сана своего и от служения моего отлучен, яко противяся царству узаконенному, еже благочестие и боголюбезно церквем и монастырем отдавшего.

Ответ о кроваядении и удавленины не ясти. Глава 91. Также правило 67 святаго вселенского шестого собора возбраняет всем православным удавленины и крови ясти, сииречь колбасы. Правило 67-е. Божественное писание заповедало есть удалятися от крови и удавленины, и от блуда. Нецыи бо угождения ради чревняго кровь коего любо животного хитростию никакою сотворят снедно еже глаголют колбасы, и тако кровь ядят. Подобно запрещаем таковым. Аще убо кто кровь отныне животного ким любо образом ясти начнет или удавленину, аще есть причетник – да извержется, аще ли мирский человек – да отлучится. И того ради благочестивому царю повелети по всем градом свою царскую заповедь послати и по торгом многажды кликати, чтобы удавленых тетеревей и утиц, и зайцов не возили, и православные бы християне удавленины зайцов и тетеревей, и утиц удавленых не покупали, и удавленины бы и всякого животного крови не яли, тем бы себя не оскверняли и бога тем не гневили, и боялися бы священных правил запрещения. Да не осуждени будут отлучением от всякия святыни. Также и священнический чин да не постражет конечным извержением по тем же священным правилом.

Ответ о игрищах еллинского бесования. Глава 92. Еще же мнози от неразумения простая чадь православных християн во градех и в селех творят еллинское бесование, различныя игры и плескание13 против праздника рождества великого Ивана Претечи в нощи и на самый праздник в весь день и нощь. Мужи и жены, и дети в домех, и по улицам обходя, и по водам глумы творят всякими игры и всякими скомрашствы, и песньми сатанинскими15, и плясанми, и гусльми, и иными многими виды, и скаредными образовании, еще же и пьянством. Подобна же сему творят во днех и в навечерии рождества Христова, и в навечерии Василия Великаго, и в навечерии богоявления. А инде иным образом таковая неподобная дела творят в троицкую суботу. И заговев Петрова посту в первый понедельник, ходят по селом и по погостом, и по рекам на игрища. Тая же неподобная еллинская бесования творят, и тем бога прогневают. В неведыи согрешают простая чадь. Никим же возбраняеми и обличаеми ни запрещаеми, ни от священник наказуеми, ни от судей устрашаеми таковая творят неподобная дела святыми отцы отреченная. Вместо же сего бесования отныне и впредь подобает крестияном на таковая святыя и честныя праздники и посты к церквам божиим на молитву упражнятися и песньми божественными услаждатися, и святаго почитания божественного со вниманием слушати, и на божественных литоргиях со страхом стояти, и потом брашном и питием в домех своих учреждатися вкупе, о бозе ликовствующе со священническим чином и со други своими и маломощных питающе, и веселящеся в славу божию, а не пьянством, якоже и в прочия господьския праздники. И того ради по священным правилом и по заповеди святых отец отныне и впредь всем православным християном на таковая древняя еллинская бесования не исходити ни во градех, ни по селом, ни по рекам. И о том благочестивому царю по всем градом и по селом своя царская заповедь учинити, чтобы православные християне на таковое бесование еллинское впредь не сходилися и чтобы то еллинское бесование отныне и впредь божиею благодатию и в твое христолюбивое царство попрано было до конца. И о том о всем еллинском бесовании и игрании свидетельство от священных правил сице написахом. Святаго вселенского шестого собора Праздность бо и пьянство, и играние всему злу начало есть и погубление велие. Сего ради отрицают вся божественная писания и священныя правила всякое играние, и зерни, и шахматы, и тавлеи, и гусли, и смыки, и сопели, и всякое гудение, и глумление, и позорище, плясание. Рече бо господь: “Горе вам, смеющимся ныне, возрыдаете и восплачете”.

Ответ о том же еллинском бесовании и волхвовании и чародеянии. Глава 93. Правило 61 и 62 святаго шестого собора святых отец возбраняет к волхвом ходити и запрещает православным християном поганских16 и еллинских обычаев и игор, и плясания, и плескания, и над делвами, сиречь над бочками, и корчагами квас призывающее, и грохочюще, и прочих неподобных дел творити. И о всем о том толк.

61 правило. Иже последуют поганским обычаем и к волхвом или ко обавником17 ходят, или в домы своя тех призывают, хотящий уведати от них некая неизреченная18, такоже и кормящей и хранящей медведи или иная некая животная на глумление и на прелщение простейших человек, и иже в получай веруют и в родословие, рекше в рожданицы, и в обояния, и иже глаголются облаки гонящей 19, таковая творящим повеле святым собор 6 лет запрещения дали. Якоже за 4 лета – да стоят с припадающими. Друзии же 2 лета – да стоят с верными. Итако да сподобятся божественных даров. А ще же неисправлении пребудут, и по запрещении еллинских сих хитростей не останутся, от церкви всячески всюду да ижденутся. О волсвех же и о обавницах реша богоноснии отцы и церковнии учитилие. Паче же инех Златоустый глаголет. Яко волшествующец и обавление творящей, аще и святыя Троица имя нарцают, аще и святыя призывают, аще и знамение честного креста Христова творят, бегати подобает от них и отвращатися.

О том же еллинском бесовании тогоже правило 62. Каланты и вота, и врумалия еллински и греческим языком глаголется еже есть первые дние коегождо месяца20, наипаче же марта месяца, празднование велие торжественно сотворяюще, и играния многая содевашеся по еллинскому обычаю. Се же собор всех сил и подобных сим играния творящих отметает и запрещает. Сице же и женская в народех плясания яко срамна суща и на смех и на блуд воставляющц многих. Такоже мужем и отроком женским одеянием не украшатися21, ниже просто женская одеяния носити. Ни женам в мужеска одеяния облачатися, но комуждо подобная своя одеяния имети и от сего познаватися. Такоже неподобных одеяний и песней плясцов и скомрахов и всякого козлогласования и баснословия их не творити. Егда же вино топчют22 или егда вино в сосуды проливают, или иное кое питие сливают, гласование и вопль велий творят неразумнии по древнему обычаю еллинская прелести. Елиннскаго бога Диониса, пьянству учителя, призывают и, гласящи великим гласом, квас призывают, и вкус услажают, и пьянство величают. Се же святый собор сих всех не повелевает творити. Неповинующихжеся – запрещает. Пребывающих же в том, аще причетницы суть – изметает, аще мирстии суть – отлучает.

О том же еллинском бесовании правило 65 шестого собора. Вжизаемыя огнища23 в новыя месяца от неких пред своими де дательницами и пред домом яже и прескакати нецыи по некакому обычаю древнему блудят, отселе престати повелеваем. Иже убо таковое что сотворит, аще клирик будет – да извержется, аще же простец – да отлучится. Писано бо есть в четвертом царстве: “И созда Манасие требник всему воинству небесному пред двема дворы дому господня и проведе чада своя по огню, и вошнествование, и вражаще, и сотвори волшебницы и угадателей, и умножи сотворити злое пред господем, якоже прогневати его”. Толк. Нецыи же пред храмы своими идеже купят или продают, или пред враты домов своих пожар запалив прескакаху по древнему некакому обычаю. И се упражняюще отцы повелевают, аще убо обрящется причетник таковое нечто творя – да извержется, мирский же человек – да отлучится, ибо и Манасия царь, сквозе пламень провед чада своя и волшествуя, разгневи бога. Толкование тому же. Сей святый собор многия обычая древняя возбрани и отмета, якоже глаголемыя каланды и иная многая отверже. Такоже и сия, иже марта месяца и в прочия новыя месяцы24 волхвования сотворящая, или в великий четверток труд полагают в древо, и то древо иже имать в обоих концах труд, концы полагают во два древа, и той огнь вжизают во вратех или пред враты домов своих, или пред торговищи своими сюду и сюду. И тако сквозе огнь проходяще с женами своими и с чады своими по древнему обычаю, волхвующе, якоже писано есть в четвертом царстве о Манасии цари, иже сквозе огнь проведе чада своя, вражаше и волхвуяше, и разгневи бога. Всякое волхвование отречено есть от бога, яко бесовское служение есть. Сего ради собор сей отныне таковая творити не повелел есть и запрещает причетником – извержением, простым же– отлучением.

О епископах и о причетницех. Правило 80. Глава 96. Аще кий епископ или презвитер, или диякон, или в причитаемых в клирос, или простец ни едину нужду тяжкую имать или вещь неподобну на множае остатися от церкви, но во граде пребывая в три неделъныя дни, в три седмицы не сходится в собор, аще клирик – да извержен будет, ащели простец – да отлучен будет от комкания. Толк. Иже за три недели кроме церкви пребудет без всякия нужи и великие напасти, аще есть причетник – да извержется, аще ли мирский человек – да отлучится.

О скоморосех. Бога ради, государь, вели их извести, кое бы их не было в твоем царстве. Се тебе, государь, великое спасение, аще бесовская игра их не будет.

 

Пояснення слів і понять:

1 “Арістотелеві ворота. Тайная тайних” – назва середньовічного твору “Sekreta sekretorum”, автором якого вважають Арістотеля. Ворожильна книга, де поєднані астрономічні й фразеологічні кліше, за якими й ворожили про майбутнє. Є різні гасла, наприклад, “Знай и відай”, назви планет, з вказівками часу їхнього впливу на людей, які народилися в той чи інший час. Церква забороняла цю книгу.

2 рафлі (грец.) – апокрифічний твір ворожильного характеру, “гадательные тетради”. Рафлі були в індексі “отреченных книг” (тобто заборонених церквою). Рафлі – це коло із цифрами та буквами в різних поєднаннях, на які кидають кульку або зерно. Відповіді були переважно християнського змісту (афоризми з біблії, через які можна було отримати символічну образну відповідь на задане запитання).

3 еллинская бесования – так церковники називали всякі народні позацерковні обрядодійства; тут йдеться не про грецькі обряди, а про рідні слов’янські язичницькі традиції.

4 богомерзская прелесть – так церковники зневажливо називали язичницькі звичаї, які на їхню думку спокушають (“прельщають”) паству.

5 в пятницу ручного дела не делати – п’ятниця вважалася днем Мокоші, яка, за язичницьким віровченням, як Богиня Долі пряде нитку життя; тому ще в язичництві існувала заборона на прядіння, ткання та інші види жіночого рукоділля в цей день. Після християнізації функції Мокоші перейшли до так званої святої П’ятниці й жінки продовжували дотримуватися цих традицій, але церква заборонила їх.

6 шестокрыл, воронограй, остромий, зодей, алманах, звездочетьи – назви язичницьких ворожильних та астрологічних книг, які заборонялися церквою.

7 коби бесовские – інша назва “кобеніє”, ворожіння за пташиним польотом.

8 жальники – могилки пращурів, де здійснювали поминальні та жалобні обряди.

9 велице дни – Великодній тиждень.

10 оклички на радуницы – обряд окличок для поминання померлих родичів, що здійснюється на кладовищах у наступну після Великодня неділю – “проводи”, “могилки” та ін.

11 в’юнець – свято на Радуницю, неділя після Великодня; з піснями й хороводами водять “в’юнця” і “в’юницю” – молоде подружжя. Молодята мають пригостити всіх учасників дійства яйцями, з яких роблять яєчню для спільної трапези. За всіма ознаками це давній язичницький обряд родючості, який церква забороняла.

12 молодые ребята голоусы – священикам заборонялося брати підлітків для послуг, так само, як і молодих дівчат, щоб не впасти в спокусу.

13 “мeчeм главу его отсекут” – у православній християнській церкві існувала смертна кара шляхом відсічення голови, що передписано “Стоглавом” для тих, хто перешкоджає церковному священнодійству: “божественныя тайны и службу божественную смятет или совершити возбранит”.

14 плескание – на свято Купайла та на весіллях молодь грала в ігри на честь Богині Лади, щоб прикликати любов на подружню пару: плескання в долоні зі співом “Лелю-Полелю!”, “Ладо моє, Ладо!”, що заборонялося церквою. Нині такі ігри збереглися в етнопедагогічній практиці для найменших малюків – “ладусі”.

15 скомрашствы и песни сатанинския – скоморохи (співці, музиканти) та пісні язичницькі церква називала глумливо “сатанинськими”.

16 поганськи – так глузливо церква називала язичницьку (народну) рідну віру.

17 обавник – чарівник, від “баяти, обаяніє” – словесні чари.

18 “хотящий уведати от них некая неизреченная” – церква із заздрістю ставилась до давнього священного знання, яким володіли волхви; тому Стоглав забороняє людям запрошувати волхвів до своїх родин з метою дізнатися від них давню “неізреченну” мудрість народу.

19 облаки гонящей – “облакогонителі”, мольфари, які вміли проганяти грозові хмари.

20 первые дние коегождо месяца – переважно добра магія на зростання виконувалася на новому місці, молодику; особливо вшановували новоліття – молодик у березні, вважався першим днем Нового літа (року).

21 “мужем и отроком женским одеянием не украшатися” – йдеться про деякі стародавні обряди народного рядження, наприклад, Маланкування 14 січня, коли чоловік вдягається жінкою (Маланка) а жінка чоловіком (Василь); подібні звичаї існують досі на другий або третій день весілля; така сміхова народна культура мала своє символічне і обрядове значення. Церква боролася і з цим народним звичаєм.

22 вино топчют – перед початком виноробства здійснювалися заклички Богів для гарного бродіння і чистоти виноградного напою; церква забороняла ці обряди. Богом виноробства, вірогідно, був маловідомий Квасуро (згадка у Велесовій Книзі), тотожний еллінському Бахусові.

23 “вжизаемыя огнища в новыя месяца” – на Новоліття, а також на кожну фазу молодика запалювали вогнища для очищення обійстя, дому, хліва та ін.

 

 

Вибірковий переклад окремих розділів Стоглава

 

Глава 40, питання 16. У світських (мирських) весіллях грають глумотворці, і органники, і сміхотворці, і гусельники, і язичницькі пісні співають. І як до церкви вінчатися поїдуть, священик із хрестом буде, а перед ним з усіма язичницькими іграми скачуть, а попи їм цього не забороняють, а попам це необхідно забороняти.

Питання 17. І в нашому православ’ї судяться (тяжаться), і дехто брехливо обмовляючи, хрест цілує або образи святих, і до підлоги припадають, і кров проливають, і в той же час волхви і чарівники (чародії), застосовуючи язичницькі знання, допомагають їм, кудеси б’ють, і в Аристотелеві врата й у Рафлі дивляться, і по зірках і по планетах стежать за днями і годинами, і тими язичницькими дійствами світ спокушають і від Христа, і на ті чарування надіючись обмовник і ябедник не мириться, і хрест цілує, і на підлозі б’ються і, обмовивши, відбивають.

Питання 19. А по дальніх країнах ходять скоморохи, об’єднуючись у чисельні ватаги по шістдесят-сімдесят чоловік і (навіть) до ста, і по селах у селян наїдаються і напиваються, і з кліток тварин крадуть, а по дорогах людей грабують (розбивають).

Питання 21. А по кладовищах і по селах і у волостях неправдиві пророки (ходять), мужики і жінки, і дівчата і старі баби, голі і босі, і волосся відростивши, розпустивши, трясуться, і бідкаються, і розповідають, що їм являлася св. П’ятниця і св. Анастасія (Неділя) і наказали заповідати канун засвічувати; вони ж заповідають християнам у середу й у п’ятницю ручної роботи не виконувати, і жінкам не прать, і каміння не розігрівати, і інші богопротивні справи не творити, крім (читання) Божественного писання; якби тим голим і босим і брехливим пророкам заборонити ходити, щоб людей не спокушали.

Питання 22. Злі єресі, хто знає їх і дотримується: Рафлі, Шестикрил, Воронограй, Астрономій, Зодій, Альманах, Звіздочотець, Аристотель, Аристотелеві врата, та інші збірки і мудрості єретичні і кобі бісівські, чари, що від Христа відлучають і в ті чари вірячи, багатьох людей від Христа відтягують і відмовляють.

Питання 23. У Троїцьку суботу по селах і по кладовищах сходяться чоловіки і жінки на могильниках (жальниках), і плачучи по могилах з великим кричанням, а коли почнуть скоморохи, і гудці і перегудники грати, вони (кричащі) припинивши плакати, починають скакати і плясати й у долоні плескати (битки), і пісні язичницькі співати…

Питання 24. Русалії близько Іванового дня, в надвечір’я Різдва Христового, і Водохрещення сходяться чоловіки і жінки і дівиці на нічне оголення, і на вільну розмову, і на плясання, і на скакання, і на злюбні дії, і буває отроком розбещення і дівам розтління, а коли ніч настає, тоді йдуть до річки з голосними вигуками, як шалені, умиваються водою; і коли почнуть заутреню дзвонити, тоді розходяться по своїх оселях, і падають, мов кволі, від великого клопотання.

Питання 25. А близько Великих днів гукання (перегукування), на Радуницю і В’юнець і всяке в них оживлення… Ось на те відповідь. Щоб на Великі дні і на Радуниці гуканки не здійснювали, і злюбними розмовами не спілкувалися, і про те попи своїм духовним дітям повинні забороняти, щоб надалі таке не робили.

Питання 26. А у великий четвер на світанку (зрання) солому палять і кличуть покійників; деякі ж невігласи попи у великий четвер сіль під престол кладуть і до сьомого четверга до Великих днів її тримають, і ту сіль дають на зцілення людям і скотині.

Питання 27. У перший понеділок Петрового посту в гаї ходять і в наливки язичницькі утіхи діяти. Ось на те відповідь. Щоб православні християни в понеділок Петрового посту в гаї не ходили й у наливках язичницьких утіх не діяли, і щоб врешті зовсім перестали, оскільки те все язичницькі веселощі, чарування язичницьке; і тому православним християнам не личить таке робити.

Глава 92. Відповідь про ігрища язичницького святкування. Ще багато хто з простої чаді християн від нерозуміння у градах і в селах здійснюють язичницькі святкування, різноманітні ігри і плясання, проти свята Різдва Христового, великого Івана Предтечі й до ночі на саме свято, ввесь день і до ночі, чоловіки, і жінки, і діти, в оселях і вулицями обходять і по водах дії творять усякими плясаннями і гранням на гуслях й іншими чисельними видовищами, сиречь іграми і скаредними діяннями. Ще ж і пияцтвом подоба ж цьому творять у днях і в надвечір’ї Різдва Христового, і в надвечір’ї Василя Великого, і в надвечір’ї Богоявлення. А в інших місцях й іншим чином такі непотрібні дії творять у Троїцьку суботу, і заговіння Петрового посту в перший понеділок ходять по селах, і по кладовищах, і по ріках на ігрища, там же несхвальні язичницькі святкування здійснюють, і тим Христа злять, у незнанні грішить проста чадь, і ніхто цього не забороняє, не викриває і не застерігає, ні з боку попів не караються, судді не залякують тих, хто творить подібні справи…

Замість цих веселощів відтепер і надалі православним християнам личить за такі святі і чесні свята по святих церквах Христових на молитві упражнятися і співом християнським насолоджуватися, і святе величання Христове з увагою слухати, і на християнських літургіях із страхом стояти, і потім бражкуванням і питтям в оселях варто вшановувати разом Христа, радіючи з попами і своїми друзями, і стримано їсти, і веселячись во славу Христову, а не впившись, як і в інші Господські свята. І того ради, за священними правилами і за заповідями святих отців, відтепер і надалі православним християнам на такі давні язичницькі веселощі не виходити, ні по містах, ні по селах, ні по ріках, і про те благочестивому Царю по всіх своїх містах і селах царський наказ видати, щоб православні християни на такі язичницькі веселощі надалі не сходилися, щоб ті язичницькі веселощі відтепер, Христовою благодаттю, і у твоє христолюбиве царство були потоптані […].

Запитання та завдання:

1. Чи існувала язичницька народна традиція в ХVІ ст., і в яких формах?
2. Яку участь у язичницькій обрядовості брали християнські священики? Чому вони йшли на компроміс?
3. Які книги церква назвала “єретичними” і чому їх забороняла?
4. Користуючись цими статтями “Стоглава” та іншими джерелами, опишіть неупереджено народну обрядовість весняно-літнього циклу.
5. Що пропонувала церква замість язичницьких традицій? Чому, на Вашу думку, народ так довго не хотів позбуватися традицій своїх предків?

 

 

 

Іван Вишенський

 

Книжка об очищенню церкви

(З послання Івана Вишенського князю Острозькому, 1599 р.)

 

О иноческом чину реклося досыт; зась о очищенню церкви, докончаючи, речем. Празничные ярмарки, што вы зовете соборами, очистите, як в Жидичинy и в горах святого Спаса, зане же ест мерзско богу, иж диявол вмісто его чести и хвалы под титулом божиим собі чинит вшетеченствы и пиянствы и торгами купецства, – ибо рече: “Дом мой, дом ест молитвы, а не вертепу и корчмы и ярмарку”. Празник бо ест твой таковый не християнский, але дияволский. Коляды з міст и з сіл учением выженіте; не хочет бо Христос, да при его рождествy дияволские коляды містце то мают, але нехай собі их в пропаст свою занесет. Щедрый вечер з міст и з сіл в болота заженіте, нехай з дияволом сyдит, а не с християн ся ругает. Волочілное по воскресении з міст и з сіл выволокши, утопіте; не хочет бо Христос при своем воскресении славном того сміху и руганя дияволского иміти. На Георгия-мученика празник дияволский на поле изшедших сатанy офіру танцами и скоками чинити разоріте; гнівает бо ся на землю вашу Георгий мученик, што німаеш християнина православного, которий би руганье тое дияволское очистити и изгнати могл. Пироги и яйца надгробные в Острозy и где бы ся то знаходило упразнyте, да ся в християнствy тот квас поганский не знаходит. Купала на Крестителя утопіте и огненое скаканя отсічите; гнівает бо ся Креститель на землю вашу, што ся на день памяти его попущаете дияволу ругатися вами з вас же самых. Петр и Павел молят вас, если хочете от них ласку мати, да потребите и попалите колыски и шибеницy на день их, чиненые по Вольню и Подолю и где бы ся толко тое знаходити мало; мерзко бо им на землю с небеси смотрети на тое дияволское позорище християнским людем збираючися. И другие прелести, которие бы были, очистіте и тое писане всім до ушу пропустіте.

Книжка про очищення Церкви

З послання Івана Вишенського князю Острозькому, 1599 р.

(Переклад зі староруської)

Про чернечий чин говорилося достатньо; тепер про очищення церкви на закінчення поговоримо. Святкові ярмарки, які ви називаєте соборами, очистіть, як у Жидичині, так і в горах святого Спаса, бо це є огидно Богу, бо Диявол замість його честі та хвали під іменем божим собі чинить втіху і пияцтво і торги купецькі, бо сказано: “Дім мій є домом молитви, а не вертепу, корчми і ярмарку”. Таке свято не християнське, а диявольське. Коляду з міст і сіл вченням виженіть, бо не хоче Христос, щоб при його народженні диявольські коляди місце мали; нехай Диявол їх в провалля своє занесе. Щедрий вечір з міст і сіл в болота заженіть, нехай з Дияволом сидить, а не з християн насміхається.

Волочільне по неділях з міст і сіл виволокши, втопіть; бо не хоче Христос при своєму воскресінні славному того сміху і наруги диявольської мати.

На Георгія-мученика знищіть свято диявольське, під час якого, йдучи на поле, офіру (жертву) танцями і скоками Сатані чините; бо гнівається Георгій-мученик на вашу землю, що немає християнина православного, який би ту диявольську наругу очистив і прогнав.

Пироги і яйця надгробні в Острозі, де б то не було, всюди ліквідуйте (упраздніте), бо в християнстві того квасу поганського нема. Купайла на Хрестителя утопіть і скакання через вогнище знищіть; бо гнівається Хреститель на вашу землю, що в день його пам’яті дозволяєте Дияволу збиткуватися з вас через вас же самих.

Петро і Павло молять вас: якщо хочете від них ласку мати, то розбийте та попаліть колиски (гойдалки) і шибениці, які побутують на Волині та Поділлі, і там, де б вони тільки з’явилися; гидко бо їм на землю з небес дивитися на те диявольське позорище християнським людям, що збираються. Та інші приваби, які б вони не були, очистіть і це писання всім до вух доводьте.

 

Джерело: Вишенський І. Вибрані твори. – К., 1972. – С. 52.

 

Пояснення слів:

Колиски – йдеться про гойдалки, які встановлювали навесні та влітку до язичницьких свят Лельника, Ярила, Купайла. Такі гойдалки на Волині ще мали назву релі – вважалося, що на них спускаються душі в підземне царство (ремені, полотно, канати, прикрашені квітами, зеленню, та й сама колиска у вигляді човна).

 

Запитання і завдання:

1. Складіть перелік традиційних звичаїв, які церква забороняла і переслідувала.
2. Які з них церкві довелося включити в християнську обрядовість і чому?

 

 

 

 

Грамота царя Алексія Михайловича до воєводи Шумського 1649 г.

(Фрагмент мовою оригіналу)

…Чтоб скоморохов с домрами, и с гуслями, и с волынками, и со всякими играми, и ворожей, мужиков и баб, к больным и к младенцам в дом к себе не призывали, и в первый день луны и в гром на водах не купались, и с серебра по домам не умывались, и олова и воска не лили, и зернью и картами и шахматами и лодыгами не играли, и медведей не водили, и никаких бесовских игр не творили, и на браках [весіллях – ред.] песен бесовских не пели, и никаких срамных слов не говорили, и по ночам на улицах и на полях богомерзких и скверных песен не пели, и сами не плясали, и в ладоши не били, и кулачных боев меж себя не делали, и на качелях не качались, и личин на себя не накладывали и кобылок бесовских, и на свадьбах безчинства и сквернословия не делали.

 

Джерело: Сумцов Н. Досвитки и вечерницы. – К., 1886.

 

 

Грамота царя Алєксєя Михайловича
Шуйському воєводі Змієву

Про Коляду, Усень і народні ігри, 7157 (1649 р.)

(Переклад українською)

 

Від царя і великого князя Алєксія Михайловича всієї Русі в Шую воєводі нашому Семенові Іллічу Змієву. – У цьому 157 році, 22 грудня, у Галицьку четь, до дяка нашого Семена Софонова.., за приписом дяка нашого Дмитра Жеребилова, написано: у цьому 157 році, 19 грудня, нам відомо що сталося, на Москві, напередодні цього в Кремлі й у Китаї, і в Білому, і в Земляному містах, і за містом, і по провулках, і в чорних і в ямських слободах по вулицях і провулках, у надвечір’я Різдва Христового багато людей гукали (кликали) Коляду й Усеня, а в надвечір’я Богоявлення Господнього гукали (кликали) плуга; і в Москві діється безчинство: багато людей співають язичницьких, сороміцьких пісень, й у суботу ввечері, і в неділі, і в Господські і Богородичні свята натоплюють лазні і перуть одяг; і багато хто з людей сваряться матірно і всякою непристойною лайкою, і жінок і дівиць сварять ганебними словесами. – І на Різдво Христове і до Богоявленських днів збираються на ігрища, зборища бісівські, і на Москві ходять п’яні попи, і монахи, і православні християни всяких чинів, і непристойною лайкою [язичницькимивіншуваннями – ред.] сваряться [перегукуються, вітають одне одного – ред.], і б’ються [влаштовують кулачні бої – ред.] кричать і вигукують, і без пам’яті впиваються; і багато людей, дотримуючись єресі, бороди голять, і в неділю сидять у корчмах, і по вулицях до обідні продають усяку їжу (харч) у дні, й у Господські свята, й у Богородичні, і в середу, і в п’ятницю, і пости ігреці бісівські – скоморохи з домрами, і з дудами, і з ведмедями ходять, і над дарунком Божим, хлібом, збиткуються, випікаючи всяких тварин, скотину, звірів і птахів.

І ми наказали про те оголосити на Москві, і в містах, і в повітах сувору засторогу, щоб нині і надалі ніхто з людей по вулицях і по провулках, і на подвір’ях, у надвечір’я Різдва Христового і Богоявлення, Коляд, і Плугів, і Усенів не кликали, і пісень бісівських не співали, матірною і всякою непристойною лайкою не сварилися, і в неділю й свята, і в суботу ввечері лазні не натоплювали, і в недільні дні й у Господські свята одяг не прали, і ніякого безчинства, що суперечить християнському закону, ні від яких людей не було. І за нашим наказом дяку нашому Семенові Сафонову наказано надіслати наші грамоти в міста, які відомі в Галицькій четі.., і наказано в тих містах по вулицях і по торжках, і на перехрестях, і по провулках, проголошувати бирючем щоденно, щоб люди усяких чинів нині і надалі в надвечір’я Різдва Христового Усені й у надвечір’ї Богоявлення Господнього Коляди й Плуги не кликали, і язичницьких, сороміцьких пісень не співали, у суботу ввечері і в свята лазень не натоплювали, і в неділі, і в Господські свята одяг не прали, і щоб п’яні люди всякого чину не ходили, і бороди не голили, і на гойдалках не гойдалися, і до обідні в корчмах не сиділи, і по вулицях не розносили, на ігрища не сходилися. А хто з людей нині і надалі продовжуватимуть шанувати (учнуть) Коляду, і Плуги, і Усені, і співатимуть сороміцькі пісні, або хто почне когось сварити матірною і всякою лайкою, – і тим людям за такі супротивні християнському закону неподобності бути від нас у великому гонінні й у жорстокому покаранні. І наказано цей наш наказ оголошувати усім людям… щоденно, щоб цей наш наказ був відомий людям різних чинів, щоб нині і надалі такого неподобства не було. А хто з людей почне такі неподобства чинити, тих наказано впіймати і за ці їхні провини покарати їх за нашим наказом […].

Писаний на Москві 7157 літа, 24 грудня.

 

Джерело: Москвитянин. – 1842. – № 1. – С. 237.

 

Пояснення слів та понять:

Четь – давньоруська земельна міра (йдеться про Галицьку землю).

Гукати Плуга – Різдвяний обряд, що відображає космогонічні народні уявлення про дарування Богом Сварогом народові Плуга (сузір’я Оріон), який “падає з неба” (найнижче в році положення над горизонтом).

Усень – Овсень, персонаж слов’янської міфології, пов’язаний із сонцем і родючістю. Близький до германського Бога весни Фрейра, що виїздить верхи на вепрі. В давньоруській фольклорній традиції йому відповідає “свинка-золота-щетинка”, у скіфській – “вепр початкового часу”. В українських землеробських міфах згадується “кабан, що носом оре, ушима сіє, а хвостом волочить”. Чехи “златым прасятком” називали планету Венеру, яка сходить в “надвечір’ї Різдва”. Різдвяний Святвечір у всіх слов’ян починався вигляданням (а може й викликанням) цієї зорі.

Пісні бісівські – так зневажливо церква називала дохристиянські обрядові пісні: колядки, щедрівки, веснянки, купальські, весільні та ін.

 

Запитання і завдання:

1.Користуючись цією грамотою та додатковим фольклорно-етнографічним матеріалом, складіть неупереджений опис традиційного святкування Різдва та Овсеня.

2. З яким народними обрядами боролася церква і влада?
3. Чому, на вашу думку, найважче поборювати звичаї, пов’язані з родом?

 

 

Універсал Гетьмана Iвана Скоропадського

проти вечорниць, кулачних боїв,
зібрань на Купала 1719 року

(Переклад українською)

 

… Нам повідомляють з різних місць, що в наших полках, в містах, містечках і селах багато молодих людей /своєвольних/ чоловічої і жіночої статі і неповнолітніх дітей, замисливши собі безчинне гуляння – вечорниці, наймаючи у подібних собі легковажних осіб приміщення для цього і збираючись там по ночах, Купали справляють, ігри, танці і пиятики, на яких бувають “галаси” і зачіпки до звадок, .. до того ж, під час таких зібрань чиняться різні ексцеси: гріхи блудні, розтління дівчат, беззаконне прижиття дітей, .. про що нам повідомляють з різних місць.

Тому ми, бажаючи вивести в нашому народі ці безчинні зібрання, злонравні для християнського звання, противні заповіді Бога, надсилаємо суворі укази і наказуємо, щоб пан полковник Стародубського полку своїй полковій старшині, а духовні і свіцькі державці – наглядачам своїх маєтків суворо наказали спостерігати за тим, щоб з цього часу в містах, містечках і селах на згадані вечорничні зібрання, а, до того, які припадають на Петрівчаний піст, і на кулачні бої, під час яких багато молодих людей калічаться, а інші гинуть, і це ображає Бога, ніхто, ніколи і ніде не сходився і жодного безчинства, галасів і звадок затівати не наважувався…

А тих, хто, противлячись заповіді Бога і цьому нашому указу, надалі не перестане цих звичаїв дотримуватися, то наказуємо міським і сільським старшинам кидати до в’язниці і киями бити усіх без винятку, а тих, хто наважиться надати для таких зібрань своє житло, карати.., духовній владі (церковникам) необхідно наглядати і таких порушників суворо мучити (істязовати), а тих, хто не виправляється, повинні і від церкви відлучати…

 

Джерела: Киевская старина. – К., 1894. – Т. 45. – С. 542–543;

див. також: Сварог № 2, ст. 15.

 

Пояснення понять:

Кулачні бої, бійки – народна ритуалізована розвага; на Лівобережжі утрималась із дохристиянських часів до ХХ ст. Відбувалися переважно на Різдвяному тижні (Водохрещі). Гра мала чіткі неписані правила: починали боротьбу діти, потім парубки, далі – дорослі чоловіки; не можна бити лежачого, не можна бити з-за спини; переможцями вважається сторона, якій вдалося витіснити противника з поля бою. Воювали сусідні села (хутори) або вулиця на вулицю; іноді відступаючих переслідували аж до їхнього села; найпрестижнішим вважалося зняти дзвін з церкви противника, що для переможених було найбільшою ганьбою і вони мали сплатити викуп. Кулачні бійці в народі користувалися повагою (Українська минувшина, с. 191).

 

Запитання:

1. Які українські народні звичаї забороняла церква і чому?
2. Які покарання застосовувала церква за здійснення язичницьких ритуалів та традицій?

 

 

Настанова

Білгородського архієпископа Iасафа Горленка 1750 року

 

Мовою оригіналу:

Усмотрено во многих городах и селах, что народ, языческого празднования и идолослужения следы храня, делает колыски, называемые “рили”, и в неделю св. Пасхи, в день св. Апостолов Перта и Павла на них качаются; также в неделю св. Тройцы праздную бесовский праздник Березы, и в день св. Иоанна Предтечи – Купала и вечерницы и песни скверные; все же следы идолопоклонства празднуют в народе от неразумения своего, а священики, по званию своего пастырства, того им не возбраняют.

 

Переклад українською:

Помічено, що в багатьох містах і селах народ, зберігаючи залишки язичницького святкування і ідолослужіння, робить колиски, називані “рілі”, і в неділю св. Пасхи, у день св. апостолів Петра і Павла на них гойдаються; також у тиждень св. Трійці відзначають язичницьке свято Берези, а в день св. Івана Предтечі – Купала і вечорниці, і пісні скверні (шлюбні, любовні – ред.); усі залишки язичництва святкують у народі від свого нерозуміння, а священики, по званню свого пастирства, того їм не забороняють.

 

Джерело: Мир. – 1882. – Т. 1.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зразок церковної проповіді

проти народних звичаїв

 

О, в пітьмі блукаючі! Кумири повалено, але ви продовжуєте поклонятися попереднім Богам. Богами називаєте стихії, сонце і вогонь. І вогню також молитесь, називаючи його Сварожичем! Віруєте у стрічу, і в полаз, і в пташиний грай, і у ворожіння; волхвуєте на птахах і звірях.

…Ви все від своїх Богів бажаєте мати: і багатство земних плодів і дощі! Замість того, щоб вимолювати благодать господню на весняні поля і лани, ви рядитесь у звірині шкури, надягаєте личини, гуртами (толпами) виходите викликати Перуна або поганського Ярилу (Ярило-яр-весна – ред.), з криком і галасом бігаєте по селах, гримаючи в бубни, тази, сковорідки, мідні дошки, дзвонячи у дзвіночки і ляскаючи нагайками (бичами), таким чином Зиму і морок проганяєте…

І таки до нечистого дійства звертаєтеся: обів’єте (уквітчаєте) дівчину квітами і травами, водите її по полях, обливаючи водою, а самі, переряджені у звірині шкури, бігаєте довкола неї з бісівськими піснями, з плясанням та скаканням. Від народження до самої смерті своїм богам тільки служите; чи можна назвати те шлюбом, коли збираєтесь на ігрища і дівчину собі любу вибравши, на конях ристающе (скачучи), підскакуєте і з собою умикаєте. І то є вам одруження! І коли стане увіщевать (повчати) вас пастир, то ви відповідаєте: християнський обряд вінчання придатний тільки для князів і бояр, а ми люди прості. Живемо як батьки і діди жили, і по дві жінки мати можемо!..

А як ви пастиря душ зустрічаєте? Плюєте, неосвічені, зустрівшись із святим отцем, богам закляття читаєте і, як від недоброї стрічі, назад повертаєтесь!

А волхвам і скоморохам, і гудцям, співакам, що гуртами із села в село ходять, і язичницькі треби і волхвування творять басні про богів бають із струнним гудінням, – їх послухаєте та їх ублажаєте і чествуєте (вшановуєте), і під час своїх свят все ними мовлене творите, і на кладовища з ними з вогнем ходите, і довкола могил пісні язичницькі співаєте (возглашаєте) і скаканням і плясанням святе місце оскверняєте!

Молитви (християнської) жодної сотворити не можете, хіба-що “Господи, помилуй!” із страхом скажете, заклять (народних замовлянь) знаєте багато – і до вітрів, називаючи їх Стрибожими чадами (онуками), і до зорі – як до жінки, яка сидить на морі, на океані, в хоромах з червоного золота та чистого срібла, і до вогню Сварожича, і до печі, і до інших, які є стихійними за своєю сутністю, або руками зроблених!”

 

Джерела: Майков. Сочинения. – Т. 2. – С. 414

Подано за: Богданович А. Пережитки древнего миросозерцания у белоруссов. Этнографический очерк. – Гродно, 1895. – С.186).

 

 

 

 

Сергій Єфремов

Безупинна війна з народом…

 

1. В курсах історії письменства народна поезія звичайно ставиться на початку, як вихідний пункт усієї еволюції, що переживає письменство за довгий час од свого народження й до останніх часів. Роблять так через те, що народну поезію вважають, і цілком справедливо, не тільки хронологічно старшою од професійного книжного письменства, але й ідейно вищою од тих книжних творів, які звичайно постають на світанні людської думки. Од народної поезії справді дуже багато запозичує книжне письменство, великого зазнаючи впливу од того ґрунту, на якому проростає народна поезія й на якому сам народ свою виявляє творчість. За нормальних обставин найбільш натуральний для розвитку письменства шлях був би такий, що письменство цілком виходило б із народної поезії.

Почавшись першими зародками творчості колективної, в якій справжній автор невідомий, а співробітником його буває кожен, у кого в устах живе даний твір, письменство далі і поруч провадилося б серед гурту книжників, письменних людей на основах тієї народної творчості, відповідно до її духу й форм, до всіх отих традицій, що виробилися в народі ще перед початками справжнього письменства. Так воно подекуди й бувало, – напр., грецьке античної доби письменство цілком виросло з народної поезії, розвиваючи її форми, роблячи глибшим та ширшим її зміст, доповнюючи й розробляючи особистою, індивідуальною творчістю те, що дала до того часу творчість колективна. Письменники античні тільки далі сукали ту нитку художньої творчості, що зачалася й зародилась серед мас, у недовідомих народного духу глибинах.

Та не так було у нас. Як ми вже знаємо, старе наше письменство книжне почало якраз навпаки – з розриву з народною поетичною традицією, з запеклого ворогування проти народної творчості. Одібравши з Візантії разом з християнством і зразки письменства, обмеженого вузьким колом переважно церковно-релігійних та моралістичних інтересів, наші письменні люди, до того ж духовні здебільшого особи, зразу ж побачили у вільній народній поезії грішне і стидке діло, ознаку “діавольскаго наущенія” на спокусу людям, і через те одразу ж таки стали на ворожу щодо неї стопу.

Старі письменники навіть слів досить не знаходять, щоб вилити своє обурення проти народних звичаїв і заплямувати оте “играніе, плясаніе и гудєніе”, а то і просто “бісовское пєніе” своєї неслухняної пастви. Бувши заступниками нової віри, вони бачили тут недобитків того “поганського” [язичницького – ред.] світогляду, віри та культу, з якими боротьбу вважали за святу повинність усього свого життя. “Се бо не погански ли живемъ?” – запитує книжник XI ст. і зараз же подає цілу низку тих прикмет “поганського” життя, які бачив навкруги себе. Тут знайдемо і деякі забобони, як віру в пристріт або чхання, і захоплення “трубами и скоморохы, гусльми и русалки”, і збирання на “игрища утолочена”, – і за всі такі диявольські втіхи автор накликає суд божий та кару на винуватих (“Слово о казнехъ божіихъ”).

Правда, викорінюючи народну поезію, книжники дуже часто поза формальну християнську фразеологію й самі не виходять, стоячи не вище од того “поганського” світогляду, який так гостро картають. Ми вже згадували про двовір’я, що на нього грішні були не самі прості люди, а й письменні – “вyжи, попы и книжники”, як гостро нарікає “нікій христолюбець” XII ст. – і це зовсім натуральна річ, коли стрічаються два світогляди й народна думка силкується звести їх в одне ціле. Проте нарікання на “поганські” звичаї та боротьба з народною поезією безупинно йдуть через усю нашу історію аж до останніх часів. У Вишенського, напр., маємо громові промови проти народних звичаїв, знову ж таки з вузькоклерикального погляду християнського аскета. […]. Не допомогло палке слово афонського аскета, бо трохи згодом уже Галятовський так само обурюється проти весільних, купальських та різдвяних, як він каже, “розпусних” пісень. “Духовенство, – пише Галятовський, – силкується викорінити оті забобони своїм словом, та його не слухають; через те треба, щоб забороняли їх ще й світські власті”. Галятовський тільки висловив цим потаємну думку духовенства, що не раз потім оберталось до влади з проханнями заборонити ті або інші народні звичаї.

Маємо дуже цікавий, напр., наказ проти вечорниць од Київської консисторії, виданий р. 1719 на підставі гетьманського універсалу, “даби везде по городахъ, містечкахъ і селахъ малоросійскихъ поперестали богомерзскихъ молодихъ людей зборища навкулачки. Богу и человкомъ ненавистниє гулянія, прозиваємия вечерницы, на коториє многие люде молодиє і невпостягливиє оть родителей своихъ, мужеска и женска полу, діти по ночамъ купами собираючися, неисповдимия безчинія и мерзския беззаконія творять, справуючи себі игри, танци и всякне пиятики скверная и воздухъ оскверняючая пісней восклицанія и козлогласованія”. Вважаючи вечорниці причиною кари божої неврожаєм, посухою та страшними слабостями на людях і на скотині, гетьман і консисторія “на крyпко пригрозили вишь спецфікованимъ богомерзскимъ зборомъ вечорничнимъ оть сего часу не собиратися”.

Відома “Суплика або замыслъ на попа” теж торкається цього болючого в народному житті пункту: селяни там жаліються на священика:

…що не велів челяді колядувати,

На улицю ходити і на Купайла через огонь скакати:

Об клечінні заказав вінців робити

І тих вночі на воду до річки носити;

Не вольно вже парубкам з дівчатами гуляти, –

По чім же вони молодість свою будуть знати?

Не буде мабуть, помилки, коли сказати, що нікуди, очевидно, не витратило стільки енергії всяке начальство, як на безупинну боротьбу з народними звичаями та на їх заборони, на зразок наведеної. Од перших книжників почавшись, війна проти народних звичаїв тягнеться аж до нашого часу, коли духовенство й поліція так само розганяли “богомерзскія збори” – колядників на Різдво, ігрища на Купайла і т. ін. Над поезією народу, над його совістю, естетичними смаками та вподобаннями увесь час тяжку роблено нетямущою рукою операцію. На шкоду і народній поезії, й самому письменству між ними витворилась ота ворожнеча, що викопала глибоку безодню між народною творчістю та зразками книжного письменства і одну цікавими пам’ятками збіднила, а друге – живого духу й життєвої безпосередності позбавила…

Правда, ні викорінити до краю народну поезію оці вічні картання та заборони не здолали, ні навіть убезпечити саме письменство од впливу тієї поезії не могли. Нема більш безнадійної справи, ніж боротьба з побутом, як і нема, може, нічого більш сталого, як ті устояні форми життя, що змінюються тільки поволі і самі собою під впливом нових обставин, але ніколи під впливом самих заборон та наказів. Знов же й одгородитись казаннями од живого життя – річ неможлива, і вже сама неугавність отих чернечих нарікань якнайкраще свідчить, що то була просто таки Сізіфова робота, ота безупинна війна з народом, і що народ задовольняв таки власними силами свої естетичні потреби, цураючись книжної моралістики, або по-своєму її переробляючи. Та й самі книжники, з другого боку, часто дивились на справи очима того ж таки народу й мимовільно брали до своїх писань дещо з тієї самої народної творчості, яку так кляли немилосердно зі своїх кафедр та книг.

Проте, як згадано, принципове ворогування між книжним письменством та усною творчістю дуже нещасливо одбилось на розвитку самого письменства й на долі народної поезії. Воно позбавило нас найдавніших витворів народних, бо щирий інтерес до них прокинувся аж геть-то пізно і не встиг захопити багато дечого, що під впливом часу й обставин позникало серед народу. Через те давня народна поезія дійшла до нас не в тих формах і не в такому вигляді, як зародилася була серед народу, а в новіших варіантах, на яких часто знати напластування пізніших подій і взагалі руку “всесокрушающего времени”. Таким чином, навіть одкинувши думку про навіки й безповоротно втрачені зразки народної поезії, те, що ми тепер маємо в наших записах і що взагалі знаємо про народну поезію, не відповідає тому, що колись було, в ті часи, як почало було витворюватись у нас письменство […].

2. Як було зазначено, деякі зразки народної поезії можна зустріти вже в перших пам’ятках нашого письменства – в літописах (перекази й легенди, приказки, уривки з пісень), у духовній літературі, в “Моленії” Данила Заточника (приказки), у Володимира Мономаха і т. ін. Найбільше таких окрушин народної творчості безперечно дає нам невмируще “Слово о полку Игореві”; та й само воно не що інше, як окрушина цілого циклу дружинної творчості, дуже близької до народної поезії: ця близкість впала в око вже давнім дослідникам “Слова”, що не дарма його були охрестили “першою думою”.

Та й сам термін “дума”, що зайшов до нас, певне, з південнослов’янської сторони, означав те саме, що в старовину означало “слово”, тобто віршовану героїчну поему, – і таким чином думи стали немов безпосереднім протягом староруської творчості, тих “слів”, з яких дійшли до нас “Слово о полку Игоревім” та “Слово о Лазареве воскресеніи”. Виразні звістки про думи і навіть сам оцей термін маємо вже в документах з початку XVI ст. Оповідаючи про війну з волохами р. 1306, польський письменник Сарницький додає, що тоді вбито братів Струсів, про яких, каже він, “і досі співають елегії, що у русинів звуться думами” (“de quibus etiam nunc elegiae, quas dumas Russi vocant, canuntur”). Співано ції думи на сумний голос, співці ілюстрували спів відповідною жестикуляцією й мімікою, і цю манеру од професіональних співців переймали й селяни, приграючи собі на сопілках. Опріч наведеної звістки Сарницького, з XVI ст. не одно ще маємо свідчення про думи, і цю форму народної поезії можна вважати за досить тоді вже розповсюджену, так що “dumy ukrainne” такої навіть дожились були честі, що попали до старих поетик, як poesis naturalis…

Але це тільки порізнені факти, що свідчать про деякий інтерес до народної творчості. Перші ж систематичні спроби досліджування народної поезії й справжні етнографічні праці починаються вже з нового, ХІХ-го віку, особливо з розцвітом романтичного напряму в літературі та в зв’язку з новим курсом у науці, який розпочали брати Гріми.

Честь першого серйозного почину в українській етнорафії належить полякові з роду Зоріянові Доленга-Ходаковському, за життя відомому під ім’ям Адама Чарноцького (1784–1825). […]. “Єсть іще на землі щастя, – писав Ходаковський у своєму щоденнику, – тинятись поміж народом, жити поетичним життям селянства. Який же я щасливий у своїй свитині, з моєю вбогою стравою, коли мені оповідають люди згадки свої й бажання! Серед народу живе чеснота, серед народу живе поезія. Лихе ж має серце той, хто не кохає народу всією силою братерської любові”. В ті часи такий погляд на народ справді був ще новим словом, і не диво, що ентузіаст-етнограф мав великий вплив на дальше покоління українських етнографів, як Максимович, Залєський тощо.

На жаль, сумні обставини особистого життя Ходаковського, якому цілий вік довелося жити нелегальним, та нерозуміння його ідей серед громадянства, для якого він був тільки “грубымъ чудакомъ и невеждой”, багато гіркого дали йому спити й гальмували його роботу. Найгірше те, що його етнографічні записи так таки не опубліковані цілком і досі, тільки манісенькою часткою увійшовши до видань Максимовича та окрушинами з’являючись у тодішніх журналах. Загадкою промайнув Ходаковський перед сучасниками, і ми можемо тепер тільки шкодувати, що його величезна, як на свій час, праця не була за його життя надрукована. Зовсім би інший тоді мала вигляд українська етнографія в своїх початках, бо, опріч багатства матеріалу, Ходаковський одразу надав би їй і тієї свідомості, якої бракувало іноді навіть у пізніших працях […].

Михайло Максимович (1804–1873) після невідомого сучасникам Ходаковського був першим, хто в основу своїх етнографічних та літературних праць поклав українські переконання, любов до народу й бажання служити йому своєю науковою роботою. Він пробував сили і в красному письменстві, але в історії українства далеко більшу мають вагу його наукові праці, аніж досить благенькі поетичні твори. Етнографічні збірки Максимовича (“Малороссійскія пісни”, 1827 p., “Украинскія народныя пісни”, та “Голоса украинскихъ пісенъ”, 1834р., “Сборникъ украинскихъ пісенъ”, 1849) цілком перевернули старі погляди на українську народну поезію, показавши піснями історичними та побутовими красу її, багатство й різноманітність. Ці перші збірники мали величезний вплив не тільки в українському письменстві (на Костомарова, Куліша й галицьких письменників), але і в російському: Пушкін і Гоголь багато брали з них, як свідчить сам автор “Полтавы”, признавшись перед Максимовичем: “а я обираю ваши пісни”. Перейшовши з Москви до новозаснованого в Києві університету ректором, Максимович пильну звернув увагу на українську старовину, працюючи в “Коміссіи для разбора древнихъ актовъ”, і разом проклав дорогу місцевій періодичній пресі своїми збірками – “Кіевлянинь” (три томи, 1840, 41, 50) та “Украинецъ” (два томи, 1859–1860). Наукова діяльність Максимовича мала велику вагу для українознавства, особливо в сфері історії та словесності, і цю вагу його для української науки дуже влучно зазначив Драгоманов, назвавши Максимовича “цілим історико-філологічним факультетом”.

В історії українського письменства найбільшою заслугою Максимовича було те, що він перший цілком серйозно поставився до народної поезії і всюди в своїх працях проводив думку про близькі зв’язки її з старим письменством, особливо з “Словомъ о полку Игореві”, яке він же й переклав рідною мовою, бажаючи Україні її старе добро повернути. Щодо поглядів Максимовича на українське письменство, то вони були досить умірковані; для нього українська мова була все-таки мовою простого люду і самими простонародними темами, переважно в белетристиці та поезії, й обмежував він сферу українського слова. Розвитку українського письменства в Росії Максимович не сподівався, думаючи, що тут можуть бути тільки поодинокі письменники, які ніколи не спроможуться витворити цілу літературу. Інакше ставивсь він до галицьких українців і їм радив про все писати народною мовою, щоб захистити себе від полонізації. З цього бачимо, як хиталися навіть самі діячі українського відродження, не прочуваючи тих наслідків, до яких провадить консеквентно їхня власна праця.

…Ізмаїл Срезневський (1812–1880), одбираючи науку в Харківському університеті, так захопився був українством, що спершу цілком присвятив йому свою діяльність. … “Въ настоящее время, – писав він р. 1834, – нечего доказывать, что “языкъ украинскій (или, какъ угодно называть другимъ, малороссийскій) есть языкъ, а не нарчie русскаго или польскаго, какъ доказывали некоторые, и многіе уверены, что этоть языкъ есть один изъ богатйшихъ языковъ славянскихъ, что онъ едва ли уступить богемскому въ обиліи словъ и выражений, польскому въ живописности, сербскому въ пріятности, что это языкъ, который, будучи еще не обработанъ, можеть уже сравниться съ языками образованными по гибкости и богатству синтаксическому, – языкъ поэтическій, музыкальный, живописный” (“Взглядъ на памятники украинской народной словесности”).

Знаменитий історик-художник Микола Костомаров (1817–1885) до української етнографії й українства взагалі звернувся під впливом видань Максимовича, перших повістей Гоголя й тієї загальної атмосфери захоплення народністю, що в ті часи панувала. “Мною, – оповідає Костомаров у своїй автобіографії, – овладела какая то страсть ко всему малороссийскому, меня выводило изъ себя, что невежды, какихъ тогда было очень много, съ презрніемь отзывались о хохлахъ и всякое малороссийское слово возбуждало только сміхъ. Я вздумалъ писать по-малорусски, но какъ писать? Нужно учиться у народа, сблизиться съ нимъ…”….

Своєю красою великою та глибоким змістом українська народна поезія дуже промовисто свідчить про ту непропащу силу духа, що таїться серед народних українських мас і тільки через нещасливі обставини життя їхнього не може вийти уповні на верх, витворивши блискучу своєрідну культуру. Потенціяльно висока це культура, та тільки в зв’язаному стані мусить вона перебувати, дожидаючи слушного часу, щоб усіма сторонами розгорнутись.

 

Джерело: Єфремов С. Історія українського письменства. – К., 1995.

Галина Лозко

Коляда, заходь до хати!

 

Сценарій Різдвяного свята з рідновірським вертепом про те, як церква тисячоліття боролася з народним святом Колядою, та так і не змогла його знищити й досі.

 

Дійові особи:

Волхвиня

Господар

Господиня

гурт колядників

дві дівчини-чтиці

маленький хлопчик

Кий – засновник Києва

князь Володимир-христитель

цар Московський Алєксєй Михайлович

чернець Іван Вишенський

 

Свято відбувається 21-22 грудня на зимове сонцестояння. На сцені прапор України, рушники, корогва з Сонцем, престіл, застелений рушником, на якому стоїть Дажбожий знак, трисвічник зі свічками та є місце для Куті, Божичного короваю та печеного поросяти, під столом можна покласти плуга. По обидва боки світлиці – столи та лави для гостей. На стіні плакат зі словами з Велесової Книги:

Кий заснував град,

який обжили славні Роди наші.

Там оселилися і вогнище творили

Дубу і Снопу,

який є Сварог – Пращур наш!

Велесова Книга

 

 

Частина I. Священий Зачин

 

Волхвиня в національному українському одязі виходить до престолу, запалює три свічки:

Праві – Слава!

Яві – Здоров’я!

Предкам – Пам’ять!

 

Бо Права є таємно уложена Дажбогом,

А по ній, як пряжа, тече Ява,

і та сотворила життя наше…

Ява текуща, а творена в Праві,

Нава бо є по тій:

До тої є Нава, і по тій є Нава,

А в Праві ж є Яв…

Поучившись старому,

Зануримо душі наші в нього,

Бо то є наше,

Як це вже нині повернулося

Коло Свароже до нас –

Творящу Богом силу узріли в собі,

Бо дано нам Дар Богів,

і не потребуємо це напраснити.

 

Князь Кий з Велесовою книгою в руках:

Молімось Богам,

щоб мали ми чисті душі

і тіла наші,

і щоб мали ми життя

з Праотцями нашими,

в Богах зливаючись

в єдину Правду!

Так оце єсть ми –

Дажбожі Внуки!

 

Велесова Книга розповідає про Різдво Світла:

“Вогнища розпалюємо біля дубів

і також Снопа вносимо

і речемо хвалу Йому.

Ми – Дажбожі Внуки

І не сміємо нехтувати

Славу нашу і заповіти”.

 

З дверей входять: Господар з Дідухом, Господиня з соломою, гурт колядників із восьмипроменевою Зіркою та з дзвіночками під спів колядки “Божич”:

Божич, Божич уступає,

Коло Свароже починає,

Несе пучечок золота,

Щоб позолотить ворота.

Коляда, заходь до хати,

Будем Діда шанувати.

Вже на Покуті Кутиця,

Буде Сонце веселиться!

Дай же, Боже, в полі роду,

В полі роду, в хаті згоду.

Бо велика в нас родина –

Славна Ненька Україна !

 

Господиня спершу стелить солому на стіл. Господар, тричі піднявши Дідуха вгору, проголошує:

 

Слава Дідуху-Коляді! (тричі)

 

Відповідь із залу: Навіки слава!

 

Господар ставить Дідуха на солому, промовляє замовляння:

Дай Дажбоже, ці свята

Щасливо зустріти

і Нового Року діждати.

Від Нового року – до Великодня,

Від Великодня – до Купайла,

Від Купайла до Обжинок,

Від Обжинок – до ста літ,

Доки Род призначив вік !

Усім, хто в цім храмі,

Дажбожим онукам,

Святій Матінці-Україні

На славу !

 

Волхвиня розповідає про Різдво:

Зимове сонцестояння… Свят Вечір…

День прибуває,

зростає Світло Дажбоже,

бо вже Сварог покотив

Колесо Живучого Явлення до Весни.

Разом з Дідухом-Раєм

входять у нашу хату добрі Духи Ладу.

Це для них, для нашого Сонця ясного

влаштовуємо ми святкову Братчину,

як і тисячу літ тому робили наші Пращури.

“Вже йде Кутя на Покутя !” –

Так казали Діди наші сто і тисячу літ тому.

Так скажемо і ми з Вами.

Бо в наших обрядах оживають

Не просто Предківські звичаї,

Оживає сама Україна,

Оживає наш орійський дух !

 

Господиня виносить Кутю, піднімає її вгору: Вже йде Кутя на Покутя!

 

Всі гукають:

– Вже йде Кутя на Покутя!

Господиня ставить макітру з Кутею поруч з Дідухом.

Волхвиня: Наші Пращури перед їдою завжди творили молитву:

Дажбоже наш,

Ти даєш нам їжу в добрий час.

На щастя, на здоров’я, на життя,

Дай нам їжу цю й пиття! (всі повторюють)

 

А першу ложку Куті завжди підкидали до стелі в пожертву Богам і робили це завжди найповажніші чоловіки в родині або громаді:

 

Поважний у громаді чоловік (або сам Господар) тричі підкидає ложку куті на стелю, проказуючи:

– Щоб так худібка високо підскакувала та розвивалася!

– Щоб так рослини високо виростали та врожай добрий давали!

– Щоб так бджоли роїлися та багато меду давали!

 

Господиня подає Господарю мисочку з накладеною кутею для Добрих Сил.

Господар:

– Пресвяте Сонце, Місяцю ласкавий, зорі ясні, дощі рясні – йдіть до нас на Святу Вечерю – Кутю їсти!

– Святі наші діди-прадіди, батьки-матері, брати-сестри, діти, онуки-правнуки – усі душі наші Лада, йдіть з нами вечеряти!

Господиня:

– Шануємо вас і просимо до господи Святу Вечерю споживати!

 

Господиня подає Господарю мисочку з накладеною кутею для Злих Сил.

Відчиняють кватирку і Господар у неї гукає, запрошуючи “злі сили”:

– Морозе, буйний Вітре, люта Буре, йдіть кутю їсти! … Не йдете? Щоб повік-віків не приходили на наші поля, не псували наші ниви, садки та городи! Щоб ми вас видом не видали, слухом не чували…

Скам’янійте ж у скелях, кручах, темних лісах, високих горах, глибоких кручах, у снігах-льодах, куди курячий голос не доходить, собаки не догавкують, де люд вкраїнський не ходить…

Волхвиня запрошує всіх добрих людей і гостей:

Просимо всіх, добрі люди, до нашої Братчини, до Святої Вечері! Пам’ятайте, що разом з нами вечеряють святі Душі наших Пращурів, тож сідаймо обережно, подмухаємо на лави, щоб не зачепити ненароком якусь душу…

 

Дівчата разом з Господинею ставлять кілька макітер куті та узвар на столи по боках світлиці.

 

Волхвиня:

Кутю споживать так, щоб обов’язково залишилося в макітрі для душ Пращурів, ще й ложки слід покласти на всю ніч.

 

Всі гості запрошуються до страви, пригощаються, куштують…

Частина 2: Коляда

 

Входить хор колядників із Зіркою та дзвіночками

Кий (на Гуцульщині ведучий колядницького гурту називається “Береза”):

Чи не гоже було б нам, братіє,

Розпочати повість славную

Про Світа сотворення

Та Божича народження?

 

Дівчина 1:

Бога Світла славимо Сварога,

аби минула зима

й повернуло на літо.

Тому то співаємо славу,

як Отці в полях.

 

Колядники співають Колядку про Сотворення Світу:

Коли не було з нащада світа, Дажбоже,

Тоді не було неба ні землі, Дажбоже.

А лише було синєє море, Дажбоже,

А серед моря зелений явір, Дажбоже.

На явороньку три голубоньки, Дажбоже,

Три голубоньки радоньку радять, Дажбоже,

Радоньку радять, як світ сновати, Дажбоже:

“Та спустимося на дно до моря, Дажбоже,

Та дістанемо дрібного піску, Дажбоже.

Дрібний пісочок посіємо ми, Дажбоже,

Так нам станеться чорна землиця, Дажбоже.

Та дістанемо золотий камінь, Дажбоже.

Золотий камінь посіємо ми, Дажбоже:

Та нам ся стане ясне небонько, Дажбоже,

Ясне небонько, світле сонічко, Дажбоже.

Світле сонічко, ясен місячик, Дажбоже,

Ясен місячик, красна зірниця, Дажбоже,

Красна зірниця, дрібні звіздочки, Дажбоже.”

 

Волхвиня:

Так повелося споконвіку, що під час Сонячних свят припинялися війни між народами. На Коляду, Великдень, Купайло всі язичницькі народи перебували в мирі й злагоді. Про це розповідає Велесова Книга.

 

Дівчина 2:

Коли Свята наближаються до нас,

А ті Свята: перше – Коляда,

а друге – Яр і Красна гора,

Овсяна велика і мала, –

йдуть ті свята, як муж іде з города

до села огнищанського.

І тими землями мир гряде

од нас до інших

і од інших до нас.

 

Волхвиня:

Про Сотворення Світу розповідає найдавніше у світі Святе письмо – Рігведа. Не даремно, наші видатні поети перекладали Рігведу на українську мову, дуже близькі вони до української колядки, яку ви щойно почули. Послухаймо цей славень у перекладі Лесі Українки та Володимира Шаяна:

 

Дівчина 1:

Як не було ще нічого: буття й небуття, ні етеру, ні неба,

що покривало усе те, чого не було ще?

Де було скрито таємне? У хвилях? В безодні? –

Смерті й безсмертя тоді не було; і ніщо не ділило

темної ночі від ясного дня, і жило тоді тільки

“Все” неподільне, а в ньому ніщо не жило.

Отже і все, що було. Його темрява крила,

мов океан, безпросвітна. І “Все” було скрите глибоко,

скрите в самому собі, і вродилось воно і зростало

під своїм власним теплом. Тож найперше кохання

“Все” пройняло, бо кохання – духовного світла первісток.

В думці міркуючи, мудрії Ріші почули той зв’язок,

що то єднає буття з небуттям. Але ж був той промінь,

що то побачили Ріші? Чи був Він вгорі, чи в безодні?

Впало насіння, і сили зродились; внизу – народження,

сила і воля – вгорі. А хто теє знає?

Хто ж нам повідав те, звідки взялися світи всі безкраї?

Адже пізніше, ніж тії світи, всі Боги народились.

Хто ж може відати, звідки пішло все? Хіба тільки той сам,

з кого постали безкраї світи, – чи створив він,

чи не творив їх, – Він бачив усе з високості,

Він певне знає усе; а може, і Він не відає?..

 

Кий:

Не було Буття, ні небуття тоді,

Ані простору, ні неба синього,

Хто сплодив яйце Прабуття? І коли?

Чи було море в безодні темряви?

Не було смерті, ні Богів безсмертних,

Не було ночі ані світила дня.

Лише “це одне” в ядрі непростертім,

в ньому Всесвіт тхненням безвітряним тлів.

Була темінь у тьми сповита гущу,

все було бурею безодні й тьмою,

Тоді “це одне” пробивши шкаралущу,

Вродилось жаром волі та снагою.

Із того в началі постає жага,

це було духа первісним насінням,

ядро таємне – у небутті буття –

знайшли у серці віщуни сумлінні.

Скісно розпружений їх сніп вогнистий.

що було тоді “вгорі”, що в “долині”?

Вгорі буйний розгін, сім’я іскристе,

долі – напруги лон, потуга твердині.

То хто збагне ці тайни споконвічні,

звідкіль ця творчість, звідкіль усе життя?

Боги не знають, вони ж поцейбічні, –

хто ж нам проголосить тайну всебуття?

Тільки Всевишній годен це сказати, –

Що оком сонця з небес споглядає, –

творець він, чи ні, – він лише годен знати!

А може навіть, – може й він не знає?

 

Дівчина 1:

Молимо Велеса – Отця нашого,

хай потягне в небі коня Суражого

і хай прийде до нас сурі вішати,

золоті Кола вертячи.

Бо то – Сонце наше,

як святе для домівок наших,

і перед ним блідне

лик вогнищ домашніх.

 

Волхвиня: Наші колядки воістину є Священними текстами. Так, у колядках розповідається про Сотворення Неба зі світового хаосу – Моря.

 

Колядники співають:

Заграло море в неділю, рано, Дажбоже!

А на тім морі сосниця стоїть, Дажбоже!

На тій сосноньці три голубоньки, Дажбоже!

Три голубоньки радоньку радять, Дажбоже!

Радоньку радять, як світ сновати, Дажбоже!

Що перший голуб в море упірнав, Дажбоже!

Виніс він з моря золотий камінь, Дажбоже!

Що другий голуб в море упірнав, Дажбоже!

Виніс він з моря срібляний камінь, Дажбоже!

Що третій голуб в море упірнав, Дажбоже!

Виніс він з моря мідяний камінь, Дажбоже!

Що з золотого Сонце постало, Дажбоже!

Що з срібляного Місяць зродився, Дажбоже!

А з мідяного Зірки постали, Дажбоже!

Так нам сталося ясне Небонько, Дажбоже!

 

Волхвиня: про Сотворення Землі, яка нагадує нам чарівне яйце-райце, та про те, що Пращури вносили Дідуха до хати, розповідає нам Велесова Книга:

 

Маленький хлопчик:

Се бо Дажбог створив нам яйце,

яке є Світ-Зоря, що нам сяє.

І в тій безодні повісив Дажбог Землю нашу,

аби тая удержана була.

Так се душі Пращурів суть.

І ті світять нам зорями од Іру!

 

Дівчина 2:

Це Велес навчив Праотців наших

орати землю і злаки сіяти,

і жати віна-вінча

на полях страдних,

і ставити Снопа до огнища

і чтити Його, як Отця Божого!

 

Волхвиня: У ці дванадцять Священних днів і ночей сотворюється Нове Коло, Світовий і родинний Лад. Знову і знову народжується (оновлюється) Сонце, Місяць і Зоря. Саме про ці три головні свята – “Радості”, співають колядники з давніх часів, а не про християнських святих, яких було додано пізніше на догоду церкві.

 

Колядники співають про три Свята:

Пане господарю, застеляй столи.

Приспів після кожного рядка:

Святий вечор, добрий вечор!

Застеляй столи, клади пироги.

Бо до тебе їдуть милії гості.

Милії гості та три Радості:

А що перша Радість – світле Сонечко.

А що друга Радість – ясен Місячик.

А що третя Радість – рання Зірниця.

Святий Вечор, добрий вечор!

Добрим людям – на здоров’я!

Волхвиня, звертаючись до гостей:

– Скільки ж страв було на Різдвяному столі наших Пращурів?

Відповіді: 12 страв!

Волхвиня: Так, 12 страв присвячувалося кожному з 12 Богів-покровителів місяців. Різдво– це єдиний в році день, коли Боги Місяці одночасно збираються разом на Різдвяну Братчину. Далі протягом року кожен з них приходитиме у свій час. А бувало й так, що Богів на Різдвяну Братчину приходило 13!….Хто знає чому?

Відповіді… Місяць триває 29, 5 доби, а не 30 чи 31. Тому через кожні три роки набігає 13-й місяць….

Волхвиня: А які ж саме страви були на Різдвяному столі наших Пращурів?

Відповіді: Пісні…

Волхвиня: Піст був нав’язаний нашим Предкам лише з впровадженням християнства. У рідновірів посту не було. З історії відомо навіть про бунти, які влаштовували дружинники та бояри проти церковних заборон на м’ясну їжу. Отже, на Різдво вживали й сало, й смаженину, і книші та вареники з м’ясною начинкою, голубці з капусти, пампушки, пироги… А от хто знає, якої страви справді не повинно бути на Різдвяному столі і чому?

Відповідь: Птиці! Бо птахи сотворюють Світ.

Волхвиня:

– Так! Птицю не забивали протягом 12 світотворчих днів, з Різдва до свята Дани, поки триває Світотворення. А яка страва на Різдвяному столі символізує Початок Часу?

Відповідь: Порося!

Волхвиня: За орійською міфологією, Вепр Початкового Часу виходить з Моря (космічного хаосу), щоб своєю жертвою започаткувати нове обрядове коло… Свинка Золота щетинка відома в слов’ян і в германців – вона була пожертвою зимовому Сонцю. Саме тому на Різдвяному столі українців завжди було печене порося… А хто знає, який обрядовий танець виконували до цієї страви?

Відповідь: “Печеноє порося!”

 

Господиня поважно виносить печене порося й ставить на стіл зі словами:

– Щоб отримати кусень поросяти,

треба йому станцювати!

 

Звучить музика й пісня, а всі бажаючі танцюють “до поросяти”… Господар тим часом розрізає порося на малі кусочки, а господиня запрошує скуштувати всіх, хто не поститься, як християнин…

 

 

 

 

 

 

 

 

Частина 3. Рідновірський вертеп

 

Волхвиня:

Слово “Вертеп” слов’янського походження.

У давнину воно означало “вир”

та всілякі явища природного крутіння стихій.

Невідомо, хто й коли почав уживати його

стосовно Різдвяної народної драми.

Знаємо лише, що біблійний вертеп поширився

завдяки бурсакам та учням братських шкіл,

які на вакаціях (канікулах) заробляли собі

сякий-такий гріш та звеселяли народ.

Нас зазвичай мало цікавлять чужинські біблійні історії…

А оскільки про язичницький вертеп

нам не лишилось писемних згадок,

то ми сьогодні робимо чи не першу спробу

показати вам Рідновірський вертеп про те,

як нищили наше старовіцьке свято Коляду,

та як вона – наша одвічна традиція Коляда,– вижила,

дійшла до нас крізь віки і житиме вічно!

 

Перший руйнівник наших Рідних звичаїв – Князь Володимир з власним Указом

(з поеми Лауреата Шевченківської премії Володимира Коломійця):

 

Дівчина 1:

Він справді міг би світом володіть – з таким ім’ям,

але згубив. Як різав, убивав, завів гарем –

то волхви вкрай соромили… аж врешті,

вщерть нагрішивши, він одріксь од Віри Русів

й од свого ймення – помолився звечора, покаявся,

а вранці вже Базилієм прокинувся – і став … “святим”.

 

Дівчина 2:

Ця святість учинилася – на знак подяки –

оравою попів із Візантії, у зловтісі

за свій реванш ідейний, безкривавий…

Ба, кров – була, та вже по-сьогобіч Дунаю:

князь Волхвів-рідновірів ревно вирізав,

утвердив християнство “добровільно” –

по коліна в крові…

 

Виходить князь Володимир (у князівському плащі-корзно, застібнутому на фібулу, з пергаментом в руках та княжим посохом), читає:

Устав

“Я – грішний князь Володимир, названий у святому хрещенні Базилієм, установив і дав святій церкві і священикам по всій Руській землі…

І якщо хтось порушить цей устав, тому буде гріх і непрощення від Господа Бога, і гнів на себе накличе…

Якщо довгий час не хрестять дітей своїх… Хто нехтує великий піст… за порушення закону, єретицтво, відунство, потвори, чародійство, кобеніє, зілейництво… Хто носить наузи… Якщо моляться творінням: Сонцю, Місяцю, Зорям, Хмарам, Вітрам, Криницям, Рікам, Дібровам, Горам, Камінням… Або якщо хтось під овином молиться, або ворожить під гаєм, або біля води – то всі суди від Бога дані священним церквам!

Якщо хто заповіт цей мій і настанову мою порушить, чи сини мої, чи онуки мої, чи правнуки мої, – хай приймуть помсту від Христоса і від достойників, що тримають державу Руську”. Стукає об землю посохом та виходить.

 

Волхвиня: Знаємо, що єретицтвом попи називали всякі вірування, що були неугодні церкві: потвори – лікарська магія, яку творили чародійки, коли до них зверталися за допомогою; кобеніє – то було лише ворожіння за пташиним польотом, а наузи – магічні вузли-обереги, які виготовляли, супроводжуючи молитвою… Як бачимо, Володимир своїм указом заборонив молитися Богам Природи, Рідній Землі і Рідному Небу!

 

Дівчина 1:

Скільки їх було, отих нищителів Рідної Віри за тисячоліття!

О, Леле! Й перерахувати важко: перші попи в Русі – греки.

За колядки, щедрівки, писанки, веснянки –

вони до крові карали людей, кидали в холодну, проклинали…

 

Дівчина 2:

У 1274 році Київський митрополит Кирило ІІІ

наклав прокляття “на народні пісні, щедрівки, колядки, –

бо вони бісівські, поганські”.

У книзі “Церковні настанови” попи писали:

“Хто колядує: Уроди Боже жито, пшеницю! –

хай буде проклятий.

Колядування походить від скоту, а не від людей”.

І так століттями проклинали свій народ і Свою Віру!

 

Волхвиня:

А ось чернець-полеміст Іван Вишенський

у скрутний для України час залишив Батьківщину

і втік у Грецію на гору Афон

нібито “молитися” за народ, за “віру христову”.

Не раз кликали його козаки назад –

рятувати православ’я своїм мудрим словом.

Та що з того вийшло?

Послухаймо, що пише Іван Франко в поемі про нього

та власний лист Івана Вишенського.

 

На сцену виносять стіл і стілець. Іван Вишенський у чорному монашому одязі з хрестом на шиї та з гусячим пером і з листом від козаків, виходить, читає:

 

Ану почитаємо, що ж тут пишуть козаки?

 

“Поверни ти на Вкраїну,

зігрівай нас своїм словом,

будь між нами мов та ватра

у кошарі пастухів…

Покажися тут між нами,

як старий борець незламний!…”

 

Чухає потилицю… Думки Вишенського вголос:

Що мені до України?

Хай рятується, як знає, –

а мені коли б самому

дотиснутись до Христа…

 

Ні, не зраджу свого Бога,

не зламаю заповіту,

і ярмо хреста оцього

до могили донесу…

 

Робить рухи хрестом, схожі на рухи фехтувальника. Сідає писати листа в Україну, бере гусяче перо, згорток паперу:

Буду писати з Афону своїм братам українцям, як треба вірувати в Ісуса Христа і відкинути стару язицьку віру… О!

 

Говорить і пише:

“Святкові ярмарки… Таке свято не християнське, а диявольське. Коляду з міст і сіл вченням христовим виженіть, бо не хоче Христос, щоб при його народженні диявольські коляди місце мали; нехай Диявол їх в провалля своє занесе. Щедрий вечір з міст і сіл в болота заженіть, нехай з Дияволом сидить…

І це писання всім до вух доводьте!” Згортає листа, виходить задоволений.

 

Волхвиня:

Через триста років немовби сама Україна устами поета Володимира Коломійця заговорила “До Івана Вишенського через століття”:

 

 

Дівчина 1:

Може, і ти материнську веснянку

чув десь під вишнею на світанку?

Тільки ж недовго за ненину руку

тримавсь… Попи повели в науку.

Чом воно так ведеться негоже:

йдуть із народу внуки Дажбожі

в школу чужої, лихої освіти –

щоб зневажати, а не любити!

Розум тобі дав народ і душу, –

чом же ти Лад Предковічний рушиш?

Звичаї, пісню рідну тавруєш…

Вдатно хрестом, як мечем, фехтуєш.

 

Дівчина 2:

Ладану чад і церковного дзвону…

Гнівно речеш з амвону, з Афону.

Трощить і палить гаї зеленаві

люта твоя, велемудра ненависть?

Ще недокрадене є у цім краї,

Радість! – дознищити закликаєш!

Богом біблейським страхаєш запекло.

Звергуєш небо. Вивергуєш пекло.

 

Дівчина 1:

Нищили нашу українську коляду й Московські царі…

 

Волхвиня:

Ось як, наприклад, Московський цар Алєксєй Михайлович з грамотою до Воєводи Галицької землі.

 

Цар Алєксєй Михайлович виходить із згортком паперу (грамотою), читає:

“По нашему Указу дяку нашему Семену Сафонову велено послати наши грамоты в города, которые ведомы в Галицкой чети… и велено в тех городах по улицам и по торжкам, и по крестцам, и по переулкам прокликати бирючем по многие дни, чтоб всяких чинов люди ныне и впредь в навечерии Рождества Христова Коледы и Усени и в навечерии Богоявления Господня Плуги не кликали бы, и бесовских, сквернословных песней не пели, в субботу ввечеру против воскресных дней и в праздники бань не топили, и в воскресные ж дни и по Господским праздникам платья не мыли, и пьяные б люди всякого чину не ходили, и бород не брили, и на качелях не качалися, и до обедни в харчевнях не сидели, и по улицам не разносили, на игрища не сходились. А которые люди ныне и впредь учнут Коледу, и Плуги, и Усени, и петь скверные песни, или кто учнет кого бранить матерны и всякою лаею, – и тем людям за такие супротивные христианскому закону за неистовства, быть от нас в великой опале и в жестоком наказанье. И велено тот наш указ сказывать всяким людям всем вслух, и бирючем велено кликати по многие дни, чтоб тот наш указ всяких чинов людям был ведом, чтоб ныне и впредь такого неистовства не было. А которые люди учнут такие неистовства чинить, и тех велено имать, и за те их вины наказанье им чинить по нашему указу…

Писан в Москве, лета 7157, декабря в 24 день”.

Стукає суворо посохом об землю, виходить.

 

Дівчина 1:

Ось що пише Марія Влад у своїй книзі “Стрітеннє”:

“Розказував мені один старий гуцул:

“Первовіку аж до половини минулого століття

у нас в горах ніхто не переслідував колядників за їх коляди.

Старовіцькі коляди передавали Прадіди своїм правнукам.

Первовічні коляди переходили з покоління в покоління.

Ті старовіцькі коляди люди найбільше любили, та й і донині люблять.

Старовіцькі коляди – це були первовічні Божі слова.

Ними споконвіку наші Предки, та й ми славили Бога Сонце

та величали ними Боже Різдво””.

 

Дівчина 2:

Проти старовіцьких коляд сильно боролися попи

після другої половини ХІХ століття.

Так, за наказом своїх владик почали переслідувати давні коляди,

аби їх повністю викорінити з-поміж народу.

Попи кричали з наказниць у церквах:

“Гуцульські старовіцькі коляди – то поганські, а ми християни”.

Казали, що в тих колядах

“укривається поганська віра, тому їх гріх колядувати”.

 

Дівчина 1:

О, наша старовіцька Колядко!

Скільки прийшлось тобі витримати

чужинських нападів, глуму, знущань!

Нищили чужі й свої, а ти живеш віки!

Свіжа, чиста, повновода криниця народної мудрості, –

тієї Води Живої, що оживить мертвого,

напоїть спраглого, дасть впізнати рідного!

 

Волхвиня:

У нашому Вертепі звучали тексти: Велесової Книги, Ріґведи в перекладі Лесі Українки та Володимира Шаяна, поеми Івана Франка, вірші Володимира Коломійця та книги “Стрітеннє” Марії Влад. А також автентичні тексти Указів князя Володимира, послання Івана Вишенського та грамоти московського царя Алєксєя. А також звучали найдавніші українські колядки, відроджені громадами Об’єднання Рідновірів України.

Частина 4: Заклички Плуга

 

Обряд “кликати плугу” проводиться на Київських горах пізно увечері, коли видно сузір’я Оріон. Перед виходом на подвір’я роздають Божичний коровай.

Волхвиня:

Божичний коровай на Різдвяному столі символізує народження Божича Коляди – ясного Сонечка, Місяця й Зірок – усієї Сварги небесної. Тому він прикрашений знаком Сварги. Його споживаємо як різдвяне причастя для оновлення Всесвіту. Обрядовий хліб, як правило, не ріжуть ножем, а ламають руками.

Господиня роздає Божичний коровай усім присутнім, які відламують по куснику свяченого.

Волхвиня: У колядках збереглися також згадки про Волхвів, які займалися сотворенням обрядового Ладу на землі:

Колядники співають:

Ой там на горі горіли вогні

Приспів після кожного рядка:

Сохвален Бог, сохвален Бог,

Сонце Боже наш на Небесах!

Горіли вогні, курили дими.

На горі волхви каміння били.

Каміння били, Терем зводили.

З трьома верхами, з трьома дверями.

З трьома дверями, з трьома вікнами.

В перше віконце сходило Сонце.

В друге віконце Місяць засвітив.

В третє віконце Сокіл улетів.

Сокіл улетів на престолі сів.

На престолі сів, три служби служив.

Що перша служба за господарів,

А друга служба за їх діточок,

А третя служба за Вкраїну-Русь.

 

Волхвиня: Наш хліборобський народ споконвіку шанував і оспівував золотий Плуг – як символ свого призначення на землі. Навіть небесне сузір’я Оріона народ назвав Плугом і щороку на Різдво кликав Плуга над Дніпром. Священне значення Різдвяного Плуга чудово передав письменник Іван Білик в одному зі своїх творів. Послухаймо:

“Яскравий сріблясто-золотий Плуг з’явився на небі першого листопада, з’явився незадовго до опівночі й стояв сторч. Жоден киянин не вгавив його появи. В кінці листопада Плуг виходив на Небо відразу з кінцем дня, здіймався дуже високо й заходив аж над ранок, дедалі дужче й дужче схиляючись лемешем до землі, а кияни з завмиранням у серці чекали, коли він, нарешті, зовсім упаде. Це мало статися в двадцять і п’яте грудня (нині святкується 21–22 грудня). І ось нарешті цей день настав…

Волохи-колядники визначили, що Зоря-Зоряниця ввійшла в перші зорі могутнього Перуна: народилось прадерево Світу – Молочна путь і в серці її – Мати Земля. До того в Світі не було анічогісінько.

Цього ж дня всесильний Сварог, володар вогню небесного, батько Сонця, Місяця та Зорі-Зоряниці, який перед цим навчив був людей жити сім’ями, – скинув їм з неба Золотий Плуг, навчив орати Землю й кувати залізо. То був день Святого Різдва”.

Колядка:

Пане господарю!

Бери Плуга Золотого

За серебляні чепіги

Та йди в поле орати,

Орати, жито сіяти –

Золотим Плугом орати,

Святий хліб сіяти,

Діток годувати!

 

Громада виходить на Печерський пагорб у Києві, де продовжують співати колядки. На схилах Дніпра рідновіри стають навколо жертовної чаші (Музей ВВВ), беруться за руки і тричі кличуть:

“Плу-у-у-у-гу!”

 

Пробуджуючи свою генетичну пам’ять, єднається громада, видивляється на сузір’я Плуга (Оріон), яке вже торкається горизонту, красу зимового Дніпра-Славутича та стольного града Києва …

На завершення свята Волхвиня говорить Різдвяне побажання:

Усе, що Ви задумали,

Нехай Вам удасться,

Усе, що Ви посіяли,

Щоб Вам уродилось!

Щоб життя лиш Радістю колосилось!

Наш Сварог – коло Брами,

Будьте з Рідними Богами!

 

Слава Україні!

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Борис Грінченко

 

Про мову, націю і національну літературу

 

Кажуть: націоналізм – форма. Еге, форма, але яка? Чи така, як одежа, що її можна що п’ять хвилин одміняти? Ні, така як шкура наша нашому тілові – а ну лиш здеріть цю форму – що станеться з тілом? Чи не вмре воно? Та й все наше тіло – чи не форма се нашому духові? А ну знищіть цю форму – як себе виявить тоді наш дух? Еге, націоналізм– форма, мова – форма, але форма така, що, віднявши її від цілого, ми тим і ціле знищуємо. Ось через віщо не другорядна, не третьорядна, а перворядної ваги річ – мова, національна література. Без мови, без національної літератури нема нації, і коли ми хочемо бути нацією, то мусимо насамперед дбати про те, щоб рідна мова запанувала в ріднім краї, щоб могла вона широко виявитись в рідній літературі. І я підіймаю чарку, шановне товариство, за нашу багату, чудову, мелодійну мову, що мусить колись зробитися наймогутнішою зі слов’янських мов, бо має до того найбільше властивостей!

 

Джерело:

Грінченко Б. На розпутті. Повість // Твори. – Л., 1892. – Т. 3. – С. 206–207.

 

 

Сергій Безклубенко

 

Церква і держава

 

Церква і держава – своєрідні “брати Прокруста”, які силоміць вкладали (і вкладають подекуди сьогодні!) культуру, особливо ж мораль, право, мистецтво та релігію, в свої горезвісні костоломні ложа.

Звернімо пильнішу увагу на цю обставину. Якщо досі у нас була мова про загалом мирний, спонтанний, мимовільний (коли не добровільний) процес взаємопроникнення та взаємовпливу культур (міжнародний, міжнаціональний ендосмос та запозичення), то тут ми вже надибуємо на процеси, – принаймні почасти, щоб не сказати переважно, – примусові: насильницького нав’язування інокультури (культури інонаціональної, яка при цьому часто-густо видається за нібито інтернаціональну, наднаціональну, космополітичну). В цьому зв’язку уявляється не зайвим зауважити: якщо християнізація європейських народів лише загальмувала “на віки” розвиток їх національних традицій, то “насадження” християнства серед східного слов’янства мало для нашої культури більш драматичні, щоб не сказати катастрофічні, наслідки: самобутні традиції виявились підрубані в корінні…

Здобувши визнання офіційної в Римській імперії, християнська церква встановила необмежену духовну диктатуру над суспільством й, запроваджуючи в життя догмати свого віровчення, з допомогою державної влади влаштувала вселенський погром античного мистецтва. Дощенту руйнувались храми, як розсадники ворожого християнству язичництва, розтрощувались скульптури, палились бібліотеки; опинились під забороною театр, інструментальна музика, всі види танцювального мистецтва, виявилось приреченим на своєрідний аскетизм і схематизм образотворче мистецтво.

 

Джерело: Безклубенко С. Українська культура: погляд крізь віки. – Ужгород: Карпати, 2006. – С. 21, 81.

 

Запитання і завдання:

1. Назвіть перші укази, спрямовані на знищення традиційної культури.
2. Чому про власну віру русичів ми дізнаємося не з першоджерел, а з документів про її знищення, які містять лише негативні характеристики?
3. Як можна реконструювати рідні традиції, користуючись ідеологічно спотвореними відомостями? Що для цього потрібно?
4. Чому народна духовна культура впродовж тривалих віків перемагає церковну диктатуру?

 

 

Іларіон Київський

Слово про Закон1 і Благодать2

 

Іларіон Київський – перший вищий церковний ієрарх з русинів (до нього церку на Русі очолювали тільки візантійські митрополити).

Іларіон – теолог, церковний діяч та філософ, священник церкви на Берестові, один з книжників князя Ярослава Мудрого. У 1051 р. був призначений київським митрополитом. Автор кількох творів, серед яких найвідомішим є “Слово о Законy и Благодати” (1030–1050 р.). Твір, написаний між 1037 і 1050 рр., торкається великого кола питань, у тому числі про походження християнської віри від юдеїв. Історіософія Іларіона тлумачить історію як цілісний та закономірний процес, а генеза людства, на його думку, здійснюється під впливом як вищої волі, так і суб’єктивного інтересу.

Подаємо уривок з твору в перекладі на сучасну українську В.Крекотня.

 

Про закон, Мойсеєм даний, і про благодать та істину, що були Ісусом Христом, і як закон одійшов, а благодать і істина всю землю сповнили, і віра на всі народи поширилась, і на наш народ руський. І похвала кагану3 нашому Володимиру, що ним охрещені ми були. І молитва до Бога од усієї землі нашої. Господи, благослови, Отче!

Благословен Господь Бог Ізраїлів, Бог християнський! Він навідав людей своїх і сотворив їм вибавлення. Він не дав до кінця творінню своєму ідольським мороком одержимому бути і в бісівському слугуванні гинути, а направив спершу плем’я Авраамове 4 скрижалями і законом, а потім Сином своїм усі народи спас, Євангелієм 5 і хрещенням увівши їх в оновлене буття, у життя вічне. Хвалімо ж Його і прославляймо, хвалимого ангелами безперестанно! І поклонімось тому, кому кланяються херувими і серафими 6, за те, що зглянувся він на людей своїх, і не через посла чи вісника, а сам спас, не привидом прийшовши на землю, а істинно, постраждавши за нас плоттю аж до могили і з собою воскресивши нас […]

Хто ж бо може зрівнятися величчю з Богом нашим? Він єдиний, творячи чудеса, готуючи істину і благодать, установив закон, аби в ньому обвиклося людське єство, од багатобожжя ідольського одхиляючись до віри в єдиного Бога; аби, як брудна посудина, людство обмилось водою, законом і обрізанням 7, прийняло в себе молоко благодаті й хрещення.

Закон бо предтечею був і слугою благодаті й істині. Істина ж і благодать слугами суть майбутньому віку, життю нетлінному. Як закон привів узаконених до благодатного хрещення, так хрещення впускає синів своїх у вічне життя. Мойсей бо і пророки 8 про Христове пришестя повідали, а Христос і апостоли 9 його – про воскресіння і про майбутній вік.

 

Примітки:

1 3акон – Старий Заповіт Біблії (П’ятикнижжя Мойсеєве), в яких викладено юдаїстичне віровчення, засноване на заповідях бога Ягве. Ці заповіді нібито Бог дав Мойсеєві, легендарному пророкові й вождю ізраїльських племен, на горі Сінай, вони викарбувані на кам’яних таблицях – скрижалях. Іларіон тлумачить “закон” як віру, що передувала християнству, була замкнута в єврейському народі й мала в собі риси юдейського язичництва.

2 Благодать – основоположне поняття християнського віровчення, викладеного в Новому Заповіті Біблії. У “благодаті” Іларіон вбачає особливу силу, нібито послану всім народам від Бога, яка дає можливість досягти спасіння. На його думку, “благодать” є вищим ступенем розвитку людства, основою віри, відкритої для всіх народів, у тому числі й Русі.

3 Каган – титул верховного правителя в тюркських народів, а також у Хозарському каганаті; у VIII–IX ст. цей титул вживався на Русі як синонім титулу “великий князь”.

4 Плем’я Авраамове – стародавні євреї. Авраам – за біблійними переказами, родоначальник євреїв.

5 Євангеліє (для євреїв – “добра звістка”).

6 Херувими і серафими – назви двох із дев’яти “чинів” (різновидів) ангелів.

7 Обрізання – релігійний обряд у євреїв та деяких інших народів, який полягає у відрізанні крайньої плоті чоловічого члена.

8 Пророки – біблійний термін для означення єврейських проповідників (Ісайї, Ієремії, Варуха, Ієзекіїля, Даниїла, Осії, Іоїля, Амоса, Іони, Михея, Наума, Аввакума, Софонії, Аггея, Захарії, Малахії). Пророками в Біблії називаються також Єнох, Ной, Авраам, Іаков, Мойсей, Самуїл, Ілія, Єлисей.

9 Апостоли – мандрівні проповідники християнства, перші послідовники (учні) Ісуса Христа.

 

Запитання і завдання:

1. З’ясуйте походження християнської релігії.
2. Чим різняться поняття “Закон” і “Благодать”?
3. Чому, на вашу думку, Іларіон шукає виправдання християнства як релігії для всіх народів, на відміну від юдаїзму, що притаманний виключно євреям?
4. Які слова Іларіона свідчать про його негативне ставлення до споконвічної релігії Русі?…..

 

Джерело: “Антологія християнства” . Автор-Галина Лозко.

Книгу можна замовити тут:

Антологія християнства.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=60

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.