Кому поклоняються християни.Автор: Григорій Новохатько.
Передмова
Якщо запитати християн, чи читали вони своє так зване «святе письмо», переважна більшість з них дасть ствердну відповідь. Причому, переважна більшість із тих, хто дасть цю ствердну відповідь, насправді бачила біблію на власні очі хіба що на картинках. Решта ж читала її за принципом «дивлюсь у книгу, а бачу …» (інакше вони б не були християнами). Скажу відверто, я й сам колись був добропорядним християнином, поки не прочитав оте «святе письмо»… Але навіть ті з прибічників «віри Христової», які відверто зізнаються, що біблії не читали, впевнено переконуватимуть усіх довкола, що все, написане у біблії, – свята правда. Інший цікавий феномен християнства – у дискусіях з опонентами християни обов’язково закликатимуть останніх «шукати істину», хоча самі її ніколи не шукали, а лише послідовно плили за течією, утвореною «загальноприйнятими» суспільними стандартами та «історичними традиціями». Все це дуже нагадує мені крилатий вислів «великого вождя світового пролетаріату» Володимира Ульянова «Учение Маркса всесильно потому, что оно верно», добре відомий ще зі шкільних лав людям мого покоління, які навчалися в епоху «розвиненого соціалізму».
Та мова, звісно ж, піде не про класиків марксизму-ленінізму і не про розроблену ними на базі християнської релігії ідеологію. Я також не збираюся вдаватися до детального аналізу самого християнства, бо вже це зробив у своїх попередніх працях «Троянський кінь для арійських народів», «Ідеологія напівнаціоналізму» та «Христос чи Антихрист?» (і частково у «Таємницях пентаграми»). Мабуть, уважний читач після перегляду перших фраз одразу ж помітив певні парадокси. І це не випадково, адже на парадоксах, власне, і побудована вся християнська віра. Про деякі з цих парадоксів я й хочу поговорити у цій коротенькій статті.
Парадокси християнства
Почнемо з найпоширенішого гасла, що християнство уособлює високу духовність. Скажіть, будь ласка, про яку духовність може взагалі йтися у релігії, в канонах якої прописано: «Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт., 5: 3)?
Наступним парадоксом християнства є те, що Ісус навчає свою «паству» смиренню і покорі:
«А Я вам кажу не противитись злому. І коли вдарить тебе хто у праву щоку твою, – підстав йому й другу» (Мт., 5: 39); «А хто хоче тебе позивати й забрати сорочку твою, – віддай і плаща йому.» (Мт., 5: 40); «Любіть ворогів своїх, благословляйте тих, хто вас проклинає, творіть добро тим, хто ненавидить вас» (Мт., 5: 44),
тоді як сам він визначає мету свого приходу на землю наступним чином:
«Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести, – я не мир принести прийшов, а меча. Я ж прийшов “порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її”.» (Мт., 10: 34, 35);
«Я прийшов огонь кинути на землю, – і як Я прагну, щоб він уже запалав!» (Лк., 12: 49).
Взагалі, говорячи про прихід «Спасителя» Ісуса, варто відзначити цікавий історичний факт: Ісус народився в часи правління римського імператора Октавіана Августа, які вважаються золотим віком – епохою миру і процвітання культури та мистецтва. Між іншим, час, в який народився Ісус, був золотим віком не лише на теренах Римської Імперії, а й в інших регіонах, на які згодом поширилося християнство (наприклад, у Скандинавії, де прийнято співвідносити цей період з правлінням Фрейра, Бога родючості і засновника легендарної династії Інґлінґів). Тому виникає цілком правомірне питання: від кого і від чого прийшов рятувати людство означений «спаситель»? Мені особисто це чимось нагадує нинішню ситуацію в Україні, коли «братня» сусідня держава прийшла на нашу землю зі зброєю в руках, щоб нас від чогось «врятувати», прихопивши у процесі «порятунку» ласий шматок нашої споконвічної території.
Ще один цікавий історичний парадокс полягає в тому, що народ, представники якого 2000 років тому створили християнство, сам його не прийняв, проте залюбки накидав і продовжує накидати іншим народам, і при цьому фактично керує християнськими державами, монополізувавши фінансову та інформаційну владу.
На перший погляд це виглядає парадоксально навіть з огляду на текст «святого письма». Адже Ісус і сам зневажав усі народи, окрім юдейського:
«І ось жінка одна, хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до Нього й сказала: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, – демон тяжко дочку мою мучить!» А він їй не сказав ані слова. Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: «Відпусти її, бо кричить услід за нами!» А Він відповів і сказав: «Я посланий тільки до овечок загиблих дому Ізраїлевого». А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: «Господи, допоможи мені!» А Він відповів і сказав: «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам». Вона ж відказала: «Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті кришки, що спадають зо столу їхніх панів». Тоді відповів і сказав їй Ісус: «О жінко, твоя віра велика, нехай – буде тобі, як ти хочеш!» І тієї години дочка її видужала.» (Мт., 15: 22-28),
і заповідав це своїм учням: «На дорогу поган не йдіть і до міста самарянського не входьте; а йдіть спочатку до загиблих овець дому Ізраїлевого.» (Мт., 10: 5, 6).
Але це лише на перший погляд. Бо в тому і полягає справжня сутність християнства, що ґой має лишатися ґоєм, і скільки б він не дбав про спасіння своєї душі, він так і зостанеться рабом і грішником, а місця в раю заброньовані тільки для синів «богом обраного народу»:
«А по цьому я бачив чотирьох Анголів, що стояли на чотирьох кутах землі та тримали чотири земні вітри, щоб вітер не віяв на землю, ані на море, ані на жодне дерево. І бачив я іншого Ангола, що від схід сонця виходив, і мав печатку Бога Живого. І він гучним голосом крикнув до чотирьох Анголів, що їм дано пошкодити землі та морю, говорячи: Не шкодьте ані землі, ані морю, ані дереву, аж поки ми покладемо печатки рабам Бога нашого на їхніх чолах! І почув я число попечатаних: сто сорок чотири тисячі попечатаних від усіх племен Ізраїлевих синів: з племени Юдиного дванадцять тисяч попечатаних, з племени Рувимового дванадцять тисяч, з племени Ґадового дванадцять тисяч, з племени Асирового дванадцять тисяч, з племени Нефталимового дванадцять тисяч, з племени Манасіїного дванадцять тисяч, з племени Симеонового дванадцять тисяч, з племени Левіїного дванадцять тисяч, з племени Іссахарового дванадцять тисяч, з племени Завулонового дванадцять тисяч, з племени Йосипового дванадцять тисяч, з племени Веніяминового дванадцять тисяч попечатаних.» (Об., 7: 1-8)
Безперечно, захисники «віри Христової» можуть вказати місця у біблії, з яких слідує, що ґої також мають шанс потрапити до раю. Але це знов-таки парадокс.
Парадокс міститься також і в християнській символіці: пропагуючи вічне життя, християнство чомусь обрало своїм символом знак смерті – хрест, знаряддя вбивства і катування.
Хочу сказати декілька слів і про так званий Декалог – 10 божих заповідей, які чомусь прийнято вважати християнськими. І якщо запитати християн, що їх привабило у християнстві, багато хто з них одразу ж заведе мову про означені заповіді. Втім, Декалог прописаний не в Новому Заповіті, а у Старому, а відтак увійшов до християнських канонів разом з Торою – святою книгою юдаїзму. У свою чергу, до Тори він потрапив зі зведення законів вавилонського царя Хамурабі, що жив приблизно ще за 1000 років до Мойсея, якому Бог, згідно Тори, нібито й дав означені заповіді. Юдейські ж рабини – автори Тори – дізналися про згадане зведення законів завдяки колоніальній залежності Іудеї від Вавилонського царства (про це пише наш видатний літератор і науковець І. Я. Франко у своєму дослідженні «Біблійне оповідання про сотворення світу»). Проте, справа навіть не в цьому, а в тому, що ці «божі заповіді» були нормою життя та суспільної моралі практично в усіх народів і цивілізацій ще за кілька тисячоліть до написання Тори. Тому визначати Декалог як християнські заповіді не лише парадоксально, але й абсолютно абсурдно.
Говорячи про Старий і Новий Заповіт, гріх не пригадати, що ці складові частини християнського вчення містять чимало суперечностей одна з одною, про що говорять і самі християни, коли їм наводиш ту чи іншу нацистсько-шовіністичну цитату з Тори – мовляв, так, згоден, але це все написано у Старому Заповіті, а от у Новому Ісус казав зовсім інше. Але при цьому християни чомусь «забувають», що означений Старий Заповіт є невід’ємною частиною їхньої віри, і сам Ісус казав про нього: «Легше небо й земля проминеться, аніж одна риса з Закону загине» (Лк., 16: 17). І це є ще одним яскравим парадоксом християнства.
Парадокси християн
З точки зору парадоксальності показовою є й манера ведення прибічниками християнства дискусій про Бога. Мова про те, що їхній головний аргумент у цих дискусіях – біблійні цитати, які вони намагаються пхати всюди, куди непопадя, доречно і недоречно. Зазвичай означені цитати виглядають голослівними гаслами, необґрунтованими і не підкріпленими історичними фактами, а іноді навіть суперечать останнім. І часом складається враження, що у християн в голові замість мізків – цитати з біблії. Але от що характерно: якщо опонент починає використовувати у дебатах з християнами їхню ж зброю, тобто біблійні тексти, адепти «віри Христової» одразу ж зауважують, що християнські канони забороняють тлумачити біблію, тоді як самі вилаштовують цілі демагогічні піраміди, роз’яснюючи нам, нерозумним і блукаючим у пітьмі, ті чи інші уривки «святого письма». І при цьому закидають тлумачення біблії як великий гріх своїм опонентам, які її жодним чином не тлумачать, а лише цитують і ставлять у відповідність беззаперечним історичним фактам.
Взагалі треба відзначити, що сперечатися з християнами стосовно їхньої віри – справа доволі невдячна. Перш за все тому, що аргументи здорового глузду (так само як і історичні факти) на них майже не впливають, і будь-яке логічне обґрунтування, здатне загнати християнина у глухий кут в теологічній дискусії врешті наштовхується на гасло «Бога треба сприймати серцем, а не розумом». Християни навіть не усвідомлюють, що заперечуючи цим штампом аргументи здорового глузду, вони фактично визнають безглуздість своєї релігії…
Інший поширений «залізний» аргумент християн: «Вам не дано цього зрозуміти, бо ви блукаєте у темряві, тоді як нам Бог відкрив Істину». Деякі йдуть навіть ще далі і починають розповідати, що у них було видіння, в якому їм явився Ісус. Таким співрозмовникам можна хіба що порадити не зловживати галюциногенними препаратами. А стосовно гучних заяв, буцімто Бог відкрив адептам християнства Істину – особисто в мене вони викликають дуже серйозні сумніви, бо, на моє глибоке переконання, істина відкривається лише тим, хто її шукає.
Що ж дає мені підстави стверджувати, ніби християни (про що вже йшлося на початку статті) не шукають істини? Та сама концепція християнства, яка виховує конформізм через пропаганду покори і смирення, а відтак і знищення в людині самого духу боротьби та пошуку. А конформіст не здатен шукати – він може лише пристосовуватись до ситуації, до обставин і до загальної думки. Окрім наведених вище цитат, в яких Ісус закликає не чинити опір злу і насильству та прославляє вбогість духу (де вже тим, хто беззастережно слідує цим заповідям Христовим, шукати істину!), Євангеліє прямим текстом сприяє формуванню конформістського світогляду: «Віддайте кесареве – кесареві, а Богові – Боже» (Лк., 20: 25). При цьому прошу звернути увагу на послідовність: спершу кесареві – кесареве, а тоді вже, за залишковим принципом, Богові – богове.
А тепер, панове, погляньте на нинішнє морально і духовно деградоване українське суспільство і спробуйте відповісти: куди нас завели означені Христові заповіти? Я був шокований, коли після нещодавніх подій в Одесі буквально всі наші ЗМІ і керівництво держави за широкої підтримки народних мас щиро оплакували загибель «людей», називаючи те, що сталося, трагедією. То ворогів і державних зрадників у нас прийнято називати людьми та ще й влаштовувати жалобу по їх знищенню і шукати винних у цій «трагедії» з метою їх покарати замість того, щоб оголосити їх справжніми героями, які бездоганно виконали свій громадянський обов’язок? А пригадайте, як чинна українська влада здала московським окупантам Крим без єдиного пострілу, віддавши наказ військовим «не піддаватися на провокації». І практично те саме відбувається зараз на сході та півдні України: абсолютна бездіяльність влади замість жорстких рішучих силових заходів, спрямованих на цілковите фізичне винищення заколотників і сепаратистів. Але найприкріше, що в цій ситуації населення (перепрошую: язик не повертається назвати таку біомасу гордим словом народ) схвалює поведінку керівництва: мовляв, щоб люди не загинули. І від багатьох українців (точніше – хохлів) у розмовах про політику можна почути: «Хай там що – аби не було війни». Так і хочеться вигукнути: люди, схаменіться! Ворог напав на нашу землю, загарбав частину нашої країни, в окремих регіонах поводиться як повноправний господар, самочинно захоплюючи державні установи і організовуючи фальшиві лицемірні референдуми, за допомогою яких вирішує долю наших територій, а ми покірливо спостерігаємо за цим і молимось, щоб не загинули люди і щоб не було війни! Скажіть, будь ласка, а чи можливо таке було б у народів, які сповідують іслам чи юдаїзм, чи синтоїзм, чи будь-яку іншу релігію? На кого ж перетворили нашу націю оті заповіти Христові? На слухняне стадо баранів, на бидломасу, не здатну захищати рідну землю!
Знаю, мені можуть заперечити: такий перебіг подій і реакція на нього народу неможливі й у більшості християнських країн. Це так, але не забувайте, що лише на Русі хрещення вогнем і мечем винищило практично всю національну еліту – всіх не конформістів, що відмовилися зрадити віру предків на догоду одержимому жадобою абсолютної влади кривавому виродку Володимиру. Відтоді, між іншим, насправді і почався і занепад нашої держави, і моральна та духовна деградація нації. Тож дивіться, панове, у корінь проблеми! А стосовно решти християнських народів – ясна річ, їхня деградація ще не набула таких катастрофічних масштабів, втім її вже видно неозброєним оком, про що я докладно писав у своєму дослідженні «Троянський кінь для арійських народів».
Перепрошую, шановне панство, я трохи відхилився від основної лінії, але парадоксальність поведінки християн при обговоренні релігійної тематики безпосередньо випливає з парадоксів самої «віри Христової». Так само як безпосереднім наслідком цієї віри є щойно розглянута нинішня ситуація і останні події в Україні. Пізнаєте дерево за плодами його, – вчить біблійний Ісус, як не парадоксально наводити висловлювання християнського кумира в даному контексті.
Хто такий Ісус?
Нарешті ми підійшли до найголовнішого парадоксу християнства, який я вивів у заголовок цієї статті. Отже, кому поклоняються християни? Питання, здавалося б, надзвичайно просте, проте відповідь на нього зовсім неоднозначна, незважаючи на її, на перший погляд, абсолютну очевидність. Господу нашому Ісусу Христу – одностайно скажуть всі прихильники «віри Христової». Так, для них Ісус є Господом – це безперечно, але чи є він Богом?
Почнемо з історії християнства і поставимо ще одне питання: коли і як було визначено божественність Ісуса? У 325 р. на І Нікейському Соборі шляхом голосування. Таким чином близько 90% існуючих на той час Євангелій були відкинуті і потрапили до розряду так званих апокрифів, бо заперечували божественність Ісуса, а, відтак, і його воскресіння після смерті, вважаючи Ісуса лише пророком, посланим Богом на землю. Сам по собі метод встановлення божественності за допомогою голосування може викликати в будь-якої здравомислячої людини навіть не те що серйозні сумніви, а хіба що саркастичну посмішку. Втім, залишимо це на совісті творців християнських канонів та учасників Нікейського Собору, і надалі братимемо до уваги лише канонічні біблійні тексти.
Тепер спробуємо з’ясувати, чи є Ісус Богом за чинним «святим письмом». Одразу ж зазначу, що в жодному вислові жодної з книг біблії Ісус не називається Богом – його називають Цар Юдейський, Христос, Син Людський, Син Божий, але аж ніяк не Бог. Зауважу також, що самі факти народження і смерті Ісуса, описані, описані в Євангеліях, суперечать сутності Бога: адже Бог – це вічне, це те, що не має ні початку, ні кінця, тобто ні народження, ні смерті. Отже, поклоняючись Ісусу, християни порушують першу заповідь вже згаданого вище Декалогу: «Хай не буде тобі інших богів переді Мною!» (2М., 20: 3). Знов-таки маємо справу з очевидним парадоксом. Але от що цікаво: щоб позбавитися даного парадоксу, християнські демагоги-богослови створили ще один парадокс: при абсолютній ідентичності в юдаїзмі і християнстві тексту означених Десяти Заповідей, даних Богом Мойсею, в канонах обох релігій вони тлумачаться по-різному. Якщо в юдаїзмі ця заповідь цілком правомірно вважається першою, то у християнстві вона лицемірно подається лише як вступ до Декалогу. Хоча по суті це нічого не змінює: сотворивши собі кумира Ісуса Христа, адепти християнства моляться йому в збудованих на його ж честь храмах. Християнські ідеологи пояснюють це «триєдністю» Бога-Отця, Сина і Святого Духа. От тільки скажіть, будь ласка, чи бачив хто християнські храми, присвячені Богу-Отцю чи Святому Духу?
Далі в Декалозі слідує заборона зображувати Бога: «Не роби собі різьби і всякої подоби з того, що на небі вгорі…» (2М., 20: 4), підкріплена й іншими текстами «святого письма», наприклад: «І славу нетлінного Бога змінили на подобу образа тлінної людини…» (Рим., 1: 23). Дана заповідь (нарешті вже перша за канонами християнства) порушується буквально всюди художніми розписами у церквах, іконами та різьбленими розп’яттями, зображуючими Ісуса, які є практично в кожному домі адептів найпоширеніших християнських конфесій – католиків й ортодоксів. На тому, що це є порушенням Божої заповіді, наголошують і протестантські течії християнства. Втім, і тут християнські богослови дають відповідні «роз’яснення», які полягають у демагогічних пірамідах, побудованих на суперечностях з іншими біблійними фрагментами. Отже, знову парадокс. До речі, мені доводилося читати ті «роз’яснення», що з точки зору здорового глузду не витримують жодної критики, між тим як самі християни від них у захваті, бо мають їхніх авторів за божих людей, яким дане розуміння вищої мудрості. Якщо читач пригадує, раніше ми вже розібрали характерні особливості поведінки пересічних християн при обговоренні релігійної тематики – це і демагогічні піраміди, і самочинне тлумачення біблії, і «розуміння вищої Істини». Тож, як бачимо, їм є в кого вчитися.
Але не тільки християни порушують Божі заповіді. Оцю Божу заповідь: «Шануй свого батька та матір свою» (2М., 20: 12) порушує сам Ісус. Наступний фрагмент Євангелія яскраво свідчить, як Ісус «шанує» свою матір: «Коли Він ще промовляв до людей, то Його мати та брати стояли надворі, намагаючись спілкуватися з ним. Хтось сказав Йому: Ось твоя мати і твої брати стоять надворі, бажаючи з тобою розмовляти. Він же відповів тому, хто говорив до нього: А хто моя мати і хто мої брати? Простягнувши свою руку до Своїх учнів, сказав: Ось моя мати і мої брати.» (Мт., 12: 46-49).
Більше того, «Спаситель» виступає не просто порушником, а й супротивником означеної заповіді: «Я ж прийшов порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю» (Мт., 10: 35).
На цих же засадах Ісус формує і команду своїх учнів: «А інший із учнів промовив до нього: “Дозволь мені, Господи, перше піти та батька свого поховати”. А Ісус йому каже: “Іди за мною, і зостав мертвим ховати мерців своїх! “» (Мт., 8: 21, 22) ; «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути учнем Моїм!» (Лк., 14: 26).
Відтак, цілком закономірно задатися питанням: а ким же є насправді цей «спаситель людства», який закликає зрікатися власних батьків всупереч заповідям Божим, який вознісся понад Богом у свідомості людства (принаймні, його християнської частини) і якому збудовано незліченні храми (замість, а подекуди і на місці храмів Божих), і в цих храмах поклоняються його зображенню знов-таки всупереч Божим заповідям; ким є цей Ісус, який називав себе Царем Юдейським, за що й був засуджений римським прокуратором Понтієм Пілатом і страчений?
Як не парадоксально, але відповідь на це питання міститься в одному з біблійних пророцтв: «І виявиться беззаконник, призначений на погибіль, що противиться та несеться над усе, зване Богом чи святощами, так що в Божому храмі він сяде, як Бог, і за Бога себе видаватиме» (2 Сол., 2: 3,4). Як бачимо, Ісус з цих рядків упізнається цілком однозначно, враховуючи все вищесказане у цьому розділі. Проте мова в наведеному пророцтві йде про прихід Антихриста. І це далеко не єдиний фрагмент біблії, з якого напрошується висновок, що створений юдейськими рабинами казковий персонаж Ісус і є Антихристом – служителем ворога роду людського. «О роде невірний і розбещений, доки буду з вами? Доки терпітиму вас?» ( Мт., 17: 17), – говорить «спаситель людства». Не буду вдаватися в деталі тези про Ісуса Антихриста, бо це питання я дуже докладно висвітлив у одній зі своїх попередніх праць «Христос чи Антихрист?».
Післямова
Чи випадкова така парадоксальність християнства? Впевнений, що ні. Навіщо ж юдейські рабини – творці християнської релігії – заклали у свій «продукт» стільки парадоксів? Якщо менталітет людини виховується на парадоксальному світогляді (а, погодьтеся, релігія є базовим інструментом формування менталітету), це збиває з пантелику, дезорієнтує, заважає особистості розвиватися гармонійно і знищує здатність логічно мислити та об’єктивно оцінювати реальність, тобто сприймати світ таким, яким він є насправді. А тому є цілком очевидною відповідь і на наступне питання: куди ж привели нас розглянуті в цій статті парадокси християнства? – у наше парадоксальне сьогодення, в якому найвідомішими і найпопулярнішими людьми в країні є ті, хто має бути відомим лише вузькому колу правоохоронних органів; в сьогодення, у якому щойнозгадані правоохоронні органи являють собою не уособлення боротьби зі злочинністю й корупцією, а, навпаки, є однією з найбільш злочинних і корумпованих структур державної влади, що охороняє і покриває злочинців та їхні злочини; в сьогодення, у якому ми, громадяни України, свідомо раз-по-раз обираємо до влади одних і тих самих злодіїв,крадіїв і корупціонерів, віддаючи кесареві кесареве. Про деякі інші реалії українського сьогодення вже йшлося трохи вище… Втім, я цілком припускаю, що хтось має інші відповіді на ці питання, хоча, на мою думку, це було б парадоксом.
То може вже настав час робити якісь висновки, може вже настав час скинути із себе ярмо вихованого в нас християнською ідеологією конформізму і почати шукати Істину? Я чудово розумію, що віра – це особиста справа кожного. Проте ми живемо не кожен сам по собі – ми живемо у суспільстві, ментальність, а відтак і майбутнє якого залежить від світогляду сукупності його одиниць. Гадаю, що всі ми мріємо про світле майбутнє для нашої держави, але це світле майбутнє треба, перш за все, заслужити перед Богом, а не перед Антихристом, який проповідує блаженство вбогих духом!
© Григорій Новохатько
Література для замовлень.
Велесова Книга. Волховник. http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=127
Антологія християнства. http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=60
Україна під Ісусом. http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=248
Не “вбивай” по-християнськи. http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=246
Переоцінка Духовної Вартости. http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=274
Мага Віра. http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=81
