Переглянуло:

Чи рідна для українців християнська релігія? Автор: Богдан Савченко.

 

 

Усім відомо, яка жорстока боротьба точиться нині в Україні між християнськими церквами. В нашій державі діють: Українська автокефальна православна церква, Українська православна церква – Київського патріархату, Українська православна церква ­­– Московського патріархату, Українська греко-католицька церква, Римо-католицька церква, а також низка християнських протестантських церков.

Зрозуміло, що за таких умов говорити про якесь примирення, порозуміння вельми важко. Прикро, але активну участь у міжконфесійному протиборстві, причому з протилежних боків барикад, беруть представники одного народу, сини однієї нації – української.

Всі знають, як прийшло до нас християнство. «Христову віру заведено в нас не через попівську проповідь; вона прийшла не з переконання, а так сказати, «по указу», з наказу власті», – писав ще 1898 року Іван Франко.

Наші предки казали: «Наша батьківська Віра для нас є тим, чим є Небо для Землі; тим, чим є корінь для дерева. Ми в батьківській Вірі. І батьківська Віра в нас. Хто нашу Віру зневажає, той зневажає нас (нашу душу, наш розум, наш спосіб життя)».

Сьогодні, правда, багато українців твердять, що християнство стало для нашого народу рідною вірою. Чи так це? Спробуймо ще раз звернутися до початків християнства на нашій землі. Адже тільки той цілком спроможний оцінити сучасне, хто знає своє минуле. Отож згадаймо свою історію та признаймося: починаючи від 988 року, себто з моменту хрещення киян, ми втратили право творити свої незалежні духовні цінності. Ми стали покірними споживачами чужої духовності. Нам було заборонено не лише мати свою Рідну Віру, але й по-українському трактувати віру Христову. Грецькі архієреї в Русі нищать сліди цієї Русі. Руйнуються наші святині, знищуються бойові прапори, державні договори, заповіти предків, мечі та кольчуги богатирів, котрі прославились у ратних боях, рідні імена замінюються чужоземними.

Київський князь Ізяслав Великий бачив, що наставлені Візантією архієреї ведуть політику, шкідливу для Русі і корисну для Візантії. І він у 1147 році скликав Київський собор, на якому русича Клима Смолятича проголошено митрополитом Київським і всієї Русі.

Греки – єпископи збунтувалися і почали ректи, що митрополит Клим Смолятич «антихрист, поганин, відступник». А у 1149 році князь Довгорукий, виконуючи благословення патріарха Візантії, зненацька вторгнувся до Києва, щоб покарати митрополита Смолятича і князя Ізяслава за бунт проти Візантії.

Минуло двадцять років, і вже патріарх Лука Хризоверг посилає своїх послів – ченців до князя Андрія Суздальського (Боголюбського). Ченці вручають останньому патріарший меч, на якому грецькою мовою викарбуваний напис: «Пресвятая Богородиця. Поможи рабу твоєму Андрею». В чому ж мала допомогти пресвята Богородиця? Розгромити одновірців Візантії, киян, які, бач, захотіли мати, ні, не свою власну, національну віру, а лише трактувати по-своєму християнську релігію, її догмати. Маючи патріарше благословення, князь Андрій Суздальський з північною ордою (мордвини, меря, мурома) в березні 1169 року вторгається до Києва з тим, щоб перетворити столицю України-Русі в попелище. М. Аркас пише: «Як дика орда лютували суздальці в городі. Два дні, –оповідає літописець, – грабували вони і палили будинки, мордували городян, жінок та дівчат забирали з собою, старих та дітей убивали без жалю, обдирали церкви та монастирі, забирали ікони, книжки, ризи, дзвони. Настала у Києві велика туга, смуток і сльози. Не раз досі брали Київ усякі князі, але не руйнували; тепер брав його тяжкий ворог на те, щоб його знищити, зруйнувати, ослабити».

За цю «святу справу» грецькі архієреї проголосили князя Суздальського святим Андреєм. І донині православні українці кладуть поклони до цього святого ката – кривавого.

Україна-Русь, яка в часи Олега Віщого, Ігоря, Ольги, Святослава мала могутнє військо, вела переможні бої на кордонах північного Ірану, на Волзі, в Болгарії, Візантії, прийнявши «віру від греків», поступово почала чахнути й занепадати.

Тим часом зі степу повільно насувалася татарська орда. Хто боронитиме рідну землю? Немає волхвів, які вміли підняти внуків Дажбожих в обороні батьківської землі та віри, говорячи: «Не є русичем той, хто боїться вмерти за Русь». Християнські ж священики втовкмачують, що «не меч оборонить Київ, а Діва Марія» і що «не про земне, а про небесну отчизну Христову дбаймо». У церквах архієреї віри Христової рекли: «Раби Божі, нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога.» Отже, хто проти влади хана, той проти Христа?!

Татари зуміли належно оцінити таку позицію. У свою чергу хан Берке видає ярлик (наказ): «Не буде пощади тому, хто неприхильне ставиться до попа.»

Така вже доля судилась нашій Україні – 750 років жити в пітьмі безпросвітнього рабства. Спочатку господарювали на нашій землі татари, пізніше – литовці, поляки, москвини. Коли утиски ставали нестерпними, то не священики в церквах Христових, а кобзарі й лірники йшли від села до села, від міста до міста, закликаючи народ кидати працю в панів і архієреїв та ставати до бою з поневолювачами. Так було, зокрема, в 1648 році, коли український гетьман Богдан Хмельницький підняв українців-русичів до боротьби за волю. Сьогодні мало хто знає (можливо, це замовчується свідомо?), що в той час жоден з архієреїв в Україні – ні православний, ні уніатський – не став на боці народу, не підтримав гетьмана Богдана.

Або згадаймо іншого славного гетьмана України Івана Мазепу, який так багато зробив для зміцнення християнської церкви. За те доморощені архієреї, очолені Київським єпископом – малоросом Феофаном Прокоповичем, проголосили йому в місті Глухові анафему (прокляття).

У неволі московській жила наша Вітчизна, її сини із закованими руками йшли на далеку північ будувати нові «города». Там, у болотах, складали свої молоді голови. А чи ж не за наказом православної «матушки» Катерини II була знищена Запорізька Січ? Чи ж не християнська церква підтримувала заборону на вивчення в Україні української мови? Чи ж не християнська церква проповідує чужою для українців мовою дотепер? Чи ж не вона пригасила нашу національну свідомість, людську гідність, назвавши нас рабами Божими? Чи ж не християнська релігія, проповідуючи безнаціональність, космополітизм, інтернаціоналізм, підірвала в багатьох українців любов до рідної землі, до неньки-України? Чи ж не ця церква донедавна тісно співпрацювала з антиукраїнським більшовицьким режимом, з керівництвом спецслужб?

То чи ж є рідною для українців християнська релігія?

Про людоненависництво іудохристиянства можна прочитати тут:

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=60

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

×
Завітайте в наш магазин!