Переглянуло:

Звідтам Русь . Ярослав Орос.

 

 

«Як я вже казав: переміщаються не тільки люди, переміщаються також зірки. Одні – гаснуть, інші народжуються. Нічого сталого у Всесвіті невпинному немає. Бурлить небесне піднебіння і рокотом відлунює на Землю. Звісно, що хтось (не один) пантрують сей «упорядкований безлад», управляють ним бездоганно: точно і вміло, назвемо їх, оповитих таємницею керманичів Усесвіту, для зручності – множина Бога. Як мовиться: один не впорається з усім, усі ж не здужають одного. Ідеться, звісно, про небо, землю, підземелля – всеохоплюючого Триглава, позаяк власне з праарійського Києва, а саме з-під розпластаного у вигляді птаха сузір’я Хрест і розпочинаємо неквапом ходу під самісінькі шати сузір’я Малий Віз з його ясночолою зіркою – Квочка. Веде, осяває нам шлях на північ ряснозоряна Божа Дорога, довкруж якої обертається звільна жовтогаряче Сонце-Дажбог. Слід не забути, варто неодмінно згадати й про Місяця-Хорса, що звечора важно порядкує до рання, сприяє мандрівці вночі.

Отже з божою поміччю напосіли ми дружно з волхвом-звіздарем на весла, чи то пак опачини, й рушили з вітром попутним на Сівер, до вольностей Бога холодних вітрів. За кормою лишились: Почайна, притики, Щекавиця, оболонь та Бобровня, попереду – Вишгород, Любеч, Смоленськ і дістанемось таки до загадкового Новгорода з його дотепер безліччю нерозгаданих тайн. Адже звідтам заповзятливі та войовничі варяги й перенесли своє кишло-столицю на берег Дніпра, ба більше, заграбастали й ототожнили по дорозі «у греки» з десяток племен, об’єднали їх на свій манір самоназвою – русь, русичі, русини (з давньоскандинавської мови roths перекладається: веслярі, Швеція фінською – Ruotsi, естонською Швеція – Rootsi). Здається тут усе зрозуміло, чому Русь на обширних просторах Арктойської зірки прибрала таку назву й під орудую тих таки зайд-веслярів збила в  о д н е  поневолені [розпорошені] племена (Хоч у самому Новгороді самоназва країни варягів прижилася значно пізніше). Либонь на запитання поневолених, ошелешених, доброзичливих, розморених теплим підсонням тутешняків:

– Хто ж ви такі?

Варяги-забіяки без докорів сумління зухвало стенали плечима:

– Хіба не бачите – русь, веслярі, – тримаючи напохваті меч і сулицю. – Ставайте до нашого гурту, то будете такі дужі та спритні, як ми. Інакше – рішимо!

На що радо зголошувався тутешній вайлуватий і ласкавий люд, не раз зазнавши на собі лихої з півдня навали:

– Чому б ні… Ми також не ликом шиті. Будемо сполом – могутньою руссю. Станемо пліч-о-пліч проти хозарів.

Roths-веслярів не слід вважати однорідним норманським племенем, радше – се волоцюги, в основі своїй різноликий набрід, що окошився довкола тодішнього Новгорода з усіх усюд і розпорошився поволі дорогою «в греки» то там, то сям як згуртована, рекрутована русь. Але перше ніж дістанемось Новгорода, зробимо нетривалу зупинку в Любечі. Любеч тоді вважався північним забралом, вратами на підході до праарійського Києва з його вдатним розташуванням, підсонням, достатком збіжжя та заповзятливих робочих рук. Той, хто володів Любечем, мав вільний доступ з півночі до Києва. Перегодом Любеч не раз ставав визначальною місциною у долі Русі. Власне і ми наголосимо саме у Любечі: варяги, збройно захопивши далі на південь околишні землі, одначе здалися на ласку – визнали світогляд тутешніх племен, взяли за свій. Се засвідчує вельми промовистий приклад з «Літопису руського», ідеться ж там, як у рік 6453 [945] прийшли до Києва грецькі посли та приймав їх князь Ігор: «Послані ж Ігорем посли прийшли до Ігоря з послами грецькими і повідали всі речі цесаря Романа. Ігор тоді призвав послів грецьких [і] сказав: «Говоріте, що вам повелів цесар!» І сказали посли цесареві: «Се послав нас цесар. Рад він єсть мирові і хоче мир мати з князем руським і дружбу. А твої посли водили вже цесаря нашого до присяги, і нас послали водити до присяги тебе і мужів твоїх». І обіцявся Ігор так учинити.

І на другий день призвав Ігор послів і прийшов на пагорби, де стояв Перун. І поклали [руси] оружжя своє, і щити, і золото, і присягнув Ігор, і мужі його, і скільки [було] поган-русів. А християн-русів водили присягати в церкву святого Іллі, що є над ручаєм кінець Пасинчої бесіди, бо це була соборна церква, а багато варягів і хозар були християнами».

Знаємо й те, що у рік 6415 [907] візантійські «цесар Леон з Олександром мир оба вчинили з Олегом, згодившись на данину і присягнувши межи собою. Цілувавши самі хреста, Олега і мужів його водили вони до присяги по руському закону. Клялися ті оружжям своїм, і Перуном, Богом своїм, і Волосом, Богом скоту. І утвердили вони мир».

З писемний джерел також відомо, що у рік 6479 [971] князь Святослав так само заприсягався Богами праарійського Києва: «Як і клявся я цесарям грецьким, а зі мною бояри і русь уся, будемо ми додержувати попереднього договору. Якщо ж ми не додержимо чого із сього і [зі] сказаного раніш, то я і [всі, хто] зі мною і підо мною, хай будемо прокляті Богом, у якого віруємо, — в Перуна, і в Волоса, Бога скоту, — хай будемо ми золоті, як ото золото се (тобто – мертві. Я.О.), і своїм оружжям хай ми посічені будемо, і хай ми вмремо. Ви ж майте се за правду, що нині вчинив я вам і написав на хартії сій, а ми своїми печатями запечатали».

Отже зверхники Русі поклонялись, як видно, не Одіну та іншим варязьким [нормандським] Богам, а власне – Перуну, Волосу (Велесу). Перун як слов’янський Бог уперше згадується в VI сторіччі візантійським істориком Прокопієм Кесарійським: «…Вони вважають, що один тільки Бог, творець блискавиць, є володарем над усіма, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священні обряди».

Позаяк шлях нам на північ з волхвом-звіздарем наразі осяває ряснозоряна Божа Дорога, вклонімося щиро сузір’ю Стрілець, у якому й порядкує войовничий Перун. Як знаємо, в сузір’ї Стрілець-Перун, що міститься в самому осерді Божої Дороги, й настає раз у році Різдво (різати надвоє) та розпочинається ярґа – шлях до весняного Сонця. Що стосується Волоса, то він також тривко пов’язаний з небесами, а саме з сузір’ям Бик, у якому й розташоване зоряне скупчення Стожари (Волосожари). Чимдалі, гляди, коли рухаєшся з півдня на північ, переконуєшся ще й ще раз у тому, що світогляд праарійського Києва тісно переплетений з давньоіндійським: той таки Перун уособлює Індру, Волос – Шиву. Та насамперед нас цікавить капище з божницею, святилище праарійського Києва, розміщене на [трьох] його пагорбах й оболоні, «звідки пішла Руська земля». Звісно, що князь Володимир, як ідеться в скомпільованому «Літописі руському», не має ніякого стосунку до їхнього встановлення, мовляв «у рік 6488 [980] … поставив він кумири на пагорбі, поза двором теремним: Перуна дерев’яного, – а голова його [була] срібна, а вус – золотий, – і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла, | і Мокошу». Адже його, Володимира, батько Святослав та дід Ігор значно раніше до року 6488 [980] заприсягалися і Перуном, і Волосом, через що перегодом і вилізла оця брехня боком: люті противники арійства – ченці-переписувачі тодішніх літописів не раз вдавалися у текстах до маніпуляцій, аби догодити черговому князю та почету його. «Літопис руський» рябіє, наголошую, значними неточностями, вставками, компіляціями…

– Піп та князь, як тоді, так і тепер, були заодно. В спайці, – запевняє мене волхв-звіздар. – Їх мало цікавив світогляд простого народу, більше переймалися: збагаченням, накопиченням статків.

Отже кам’яне, муроване капище (звідки й походить слово «каплиця») на старокиївській горі – найголовніший і найдавніший кульовий осередок, де поклонялися й приносили дари Триглаву. Ліворуч, якщо стояти спиною до Дніпра, викрашався сам-один на пагорбі Перун, трішечки знову ліворуч, через виярок, уже на іншому пагорбі: Хорс, і Дажбог, і Стрибог, і Сімаргл, і Мокоша. Се, що нам достовірно відомо, збереглося, хоч і з деформованих, писемних джерел. У капищі вирізнявся на чільному місці Триглав (санскр. Тримурті, давньорус. Троянъ) – уособлення триєдності Бога, себто: Сварог, Перун, Світовид.

Сварог (санскр. svar – звучання, svarga – небо). Небесний покровитель вогню, ковальства, ремесел та творчості.

Перун (той, що періщить, пере, лупить, б’є) – зрозуміло, Бог грому, війни та блискавок, один з найдавніших Богів, ототожнення відичному Дьяусу.

Світовид – Бог Усесвіту, війни, сонця, вогню і плодючості. Завдяки данському історику Саксону Граматику, який бачив та описав се святилище на острові Рюґен (в Арконі), маємо цілісний образ його. Зберігся та заслуговує у даному разі на увагу й чотириликий і триступеневий Збручанський Світовид.

Мало-помалу з літами-віками на капищі з уособлення Триглава виокремився сам-один Перун як головний Бог, заступник і покровитель праарійського Києва, через що окремішньо поставили його на пагорбі, аби вирізнявся з-поміж інших.

Хорс, і Дажбог, і Стрибог, і Сімаргл, і Мокоша – се так би мовити допоміжні небесні Божества, що появилися значно пізніше в київській божниці та кожен з них окремо виконував своє призначення. Вони «породилися», виокремилися також з усесильного, найдавнішого з усіх Прабожеств – Триглава.

З усіх перерахованих Богів на особливу увагу заслуговує Волос (Велес), покровитель волхвів, ототожнення Шиві. Бог достатку, розваг, підземного царства, також поєднаний з небесами, а саме – зоряним скупченням у сузір’ї Бик. Поклонялися йому внизу, на оболоні, де кияни випасали худобу, товар. Невідповідність, супротивник Перуну. Духівник, наставник: музики, співу, образотворчості, письма, знахарства та звіздарів. Руйнівник сталого, зашкарублого світу.

Після Любеча ми вирушили чим ближче до Новгорода. Неподалік Смоленська оглянули загадкову містину Гньоздово, що відкрила нам з волхвом-звіздарем, утаємничений од стороннього ока, де водою, де волоком-суходолом шлях до колишніх земель полабських (ільменських) словен, які власне й заснували місто Новгород. А словени, як знаємо, нам не чужі, прадавні їхні землі сягали Карпат. Власне не де-небудь, а саме тут нормани-скандинави і словени заприсяглися, об’єдналися під одним іменем «варяги» (від давньопівнічногерм. væringjar – об’єднані клятвою). Звідси то і пішло гуляти по світу слово «русь», від – невпокорених північчю, холодним підсонням  войовничих, кочових племен веслярів. Вони ж бо й підкорили, відтак, завоювали терен-угіддя, посполитих і стіл (з давньоінд. sthаlam, sthalī – узвишшя) праарійського Києва з околишнім середнім Подніпров’ям, що перегодом  у с е  в  о д н о м у  набуло місткої назви – Русь. Прикметно те, що ворохобні варяги, коли оволоділи праарійським Києвом, виявилися так би мовити без кола і двора, без певних вірувань та світогляду, слабко пам’ятали, а то й не знали, якого вони племені-роду, за своїми розумовими здібностями значно поступалися духовній самосвідомості тодішніх киян. Одне слово, в світогляд праарійського Києва Новгород увірував і перейняв назву – Русь значно пізніше. Хоч з Новгорода ще задовго у «греки» путь для безіменних розбишак пролягав Волгою аж до теперішнього Каспію, проте поволі занепав через свою скудність і численні переваги судноплавства по Дніпру, багатому на щедрі узбережжя та вдатне підсоння.

 

Уривок з книги.

Література по темі. Замовити можна тут:

Велесова Книга. Волховник.

http://magazin.intelektnacii.top/image/cache/catalog/velesova-knyga.-volhovnyk–7-vydannya–702769.800x800w-500×500.jpg

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

×
Завітайте в наш магазин!