Переглянуло:

Род-Світовид – код від Предка.

 

 

 

Частина перша.

Територія України залишила нам велику кількість артефактів культур, які заселяли ці землі. Особливе місце в скарбниці української духовності мають посідати кам’яні скульптури дохристиянської доби, образи яких вдалося донести до нащадків.

Основну частину найдавніших кам’яних образів залишили індоєвропейці, які жили в степах на території нинішньої України в період раннього металу. Вцілівші кам’яні образи переважно відносяться до групи тюркського походження кочових племен, які заселяли степову зону сучасної України, скіфського походження і образи слов’янської культури. На початкових етапах вивчення статуй, різні типи були об’єднанні в єдиному ареалі, якому приписувалась єдина генетична і етнічна концепція. Але, вже при більш детальному вивченні, виявилось, що з кочівницьких «баб», можна бачити риси слов’янського типу [Довженок В.И. Древнеславянские языческие идолы из. с. Иванковцы в Преднестровье. КСИИМТ, 1952. С. 139]. Ареали розповсюдження різних типів дещо накладались один на одного, переплітаючись з місцевими міцно сформованими традиціями обробки каміння з ідеологічними основами різних етнічних культур, які мігрували по території України. По суті, головна різниця між статуями тюркського походження і слов’янського, що в перших зображали воїна (меч, лук, колчан), в другому типі – Богів, жреців (відсутність військових атрибутів).

З точки зору зображувальних осіб кам’яних скульптур України, науковці виділяють чоловічі, жіночі, двуполі статуї. З точки зору положення образів – стоячі, сидячі і напівсидячи.   З точки зору  способу представлення – зображення всієї людини (чи Бога-Богів) чи тільки голови, або ж тільки обличчя.

Найбільш розповсюджена загально народна назва кам’яних статуй «кам’яна баба», «кам’яний дід», «кам’яний чоловік», «баба-мужик», «мара», «мамай». Деякі дослідники представляють це питання таким чином, що половці ідолів називали «балбалами», а літописці Древньої Русі передали це слово як «болван» (чи, хоча б, в «Слово о полку Ігоревім» – «тьмутараканський бльвань»). Звичайний люд, вимовляв це чуже слово  як «баба». Так і називали ці статуї, не дивлячись на стать зображуваної особи [Плетнева С.А. Половецкие каменные изваяния. С.6]. В причину того що кам’яні статуї (різних типів і культур) представляють собою загальну образотворчу функція, для не посвяченої людини в деталі сакрального мистецтва, поняття «кам’яна баба» стало домінуючим поняттям, повністю стираючи розуміння їхнього відношення до якоїсь з етнічних спільнот,  слідів колишнього значення, закладеної в неї ідеї, втрачалися відчуття культурного надбання колишніх поколінь. Ситуація ускладнювалась після прийняття на Русі християнства Візантійського обряду. Православна церква, виступала проти збереження спадку язичницького минулого, проповідувала необхідність знищення скульптур. «Густинський літопис», який була складений на Чернігівщині, початок ХVIст., відобразив розгорнуту боротьбу церкви проти залишків язичництва [Полное собрание русских летописей. Т.2, СПБ 1843. С.257]. В Києві, в 1674р. вийшов першим виданням «Синопсис» архімандрита Києво-Печерського монастиря  І. Гизеля, в якому два параграфа направлені проти розуміння «ідолів» та інших пережитків язичництва [ГізіельІ. ∑ύνоᴪіð или краткоє собраніє от различніхь летописцевъ, о начале славяно-російского народа первоначалныхъ кн[я]зеяъ б[о]госпасаемого крада Кієва …, (вид.5-е, [К] 7188 [=1680 л. 26-28 обор.16 ]. Видана в 1686р. в Чернігові брошура українського проповідника І. Голятовського: «Боги поганскіе въ болванахъ мешкаючіе духове злые; тут же посполу ихъ розмаитіи злости напісани, жебы хр[и]стіяне правовъерныи могли отъ себе злыхъ духовъ одогнати, и подоптати, и попліовати и силу ихъ зламати, и над нимы триумфовати» [Брошура И.Голятовського. Экземпляр Государственной библиотеки СССР им. Ленина в Москве. О ее содержании см. также – Н. Костомаров, Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей, Т.2, изд.5-е, СПб. 1905, С. 377-378; также Н. Сумцов, Иранникий Галтовский. К истории южнорусской литературы XVIIIв., «Киевская старина», 1884, №4, С.586], ще більш підсилила ворожість до спадку попередньої культури предків. Але чи могли українці, зневажати минувшину кровних батьків і виконувати настанови верховних ієреїв?  Ще в пам’ятці «Книга большому чертежу»[С.64-65], яка датується 1627р., відмічається, що: «На речке на Терьновке стоит человек камен, а у него кладут из Белагорода станичиники доездные памятки, а другие памятки кладут на Самаре у двух девок каменныхъ». Певно, що з часом, проповіді церковників проти кам’яних скульптур вплинули на простий люд. Церква почала формувати погляд на пам’ятники старовини, як на закам’янілих людей, які були великими в минулому грішниками, які не хотіли служити церковним настановам, і Бог за це їх покарав, перетворивши в камінь. Про це писав П.В. Алабин, Д.І. Багачей. Ми зустрічаємо ці відголоски забобонів в народних переказах.

Те, що кам’яні скульптури підлягалися повсемісному знищенню не підлягає ніякому сумніву. За дослідженнями археологів, апогей знищення образів припав на XVIII-XXст. При тому, це здійснювалося не тільки з причин сформованих забобонів, а й ще за наказами місцевої влади, щоб унеможливити «ідолопоклонство» [Терещенко А., Очерки Новороссийского края, III, ч. 79, 1853, №8, С.44].

В 1850 році біля с. Лопушна, Рогатинського повіту (нині Івано-Франківська обл.) з річки Липиці, місцевими жителями було витягнуто кам’яну фігуру, яка мала чотири лиця і чотири ноги. Образ був виконаний у вигляді двох людських постатей, які злилися в єдине ціле. Обоє одягнуті в довгу по коліна туніку.  Образ одержав назву «Лопушанський Світовид». Подальша його доля склалася типово, як для культурного надбання дохристиянського періоду. Місцевий піп наказав розбити «поганського Бога», розбивши голови й тулуб велів на залишках ніг поставити кам’яний хрест в знак перемоги христової віри над поганством. В 1910 році Вадим Щербаківський, співробітник Національному музею Львова, навідався у Рогатинський повіт для дослідження давньої української культури. Тут він багато фотографував, в тому числі зафіксував понівеченого слов’янського кумира. Світлину було опубліковано у збірнику НТШ 1911 року, пояснивши, «що літ 50-60 тому піп з Липицї велів розбити виловлену в ріці Липицї статую Святовида». З цією світлиною можна ознайомитись у відкритому доступі.

«Лопушинського Світовида» досліджували львівські науковці, висуваючи свої гіпотези щодо його зовнішнього вигляду та призначення: «У 1850 році з ріки Липиці, в Рогатинському повіті витягнуто величезних розмірів кам’яне божище у вигляді двох людських постатей, припасованих одна до одної спинами: обоє одягнуті в довгу по коліна туніку, звернені лицями у протилежні боки. Одразу ж після віднайдення ,місцевий ксьондз наказав того ідола розбити «яко пам’ятник поганства». На вцілілих ногах божища поставили хрест заввишки 4,64 м. У такому вигляді залишки ідола в 60-х роках сфотографував львівський археолог і краєзнавець Антоній Шнайдер. Хрест на ногах поганського божища довгий час був шанований серед селян, щороку перед Великоднем жінки його старанно білили. На початку XX ст. «ноги» божища було перевезено до Львова і встановлено перед входом до Національного Музею, де вони зберігаються і сьогодні» [М.Бандрівський. Молитви до кам’яних Богів. // Літопис Червоної Калини, №3, 1991.].

Церква для населення слугувала неабияким прикладом як грамотно утилізувати кам’яний матеріал. Так, за дослідженнями видатного археолога, професора Веселовського М.І.: «Церкви сооружали на фундаменте из баб, их встраивали в церковные ограды» [Веселовский Н.И. Современное состояние вопроса о «Каменных бабах» или «Балбалах».Одесса. 1915. С.420]. Наслідуючи церковних провідників, селяни використовували «бованів» замість стовпів для парканів, як камінь для фундаментів, використовували як точильні камні і т.д.

Основна маса статуй була утилізована в господарських потребах. Тяжко собі уявити ту сферу господарського життя, де б не були задіяні «бовани». В селах «баб» укладали в фундамент хат і сараїв [Терещенко. Очерки Новороссийского края, ІІІ, 1848. С.37] , з них робили устої чи підпорки сараїв, укладали в стіни хат та хлівів [Спасский, Днепровские курганы, Т.1, 1848. С.594, Кельсиев, О каменных бабах, С.77, Ружицкий, Краткое сообщение о каменных бабах в Таврической губ., 1906. С.113], робили з них сходинки чи пороги [Кельсиев, Там само, Ружицкий, Там само, JerneyJ, Keleti utazásaaMagyaroköshelyeinekkinyomozásavégett 1844 es 1845, 2 köt, Pest 1851, С.95], біля хат чи на вулицях пристосовували «баб» під лавки[Терещенко. Там само, Кельсиев, Там само,Веселовский, О каменых бабах, С.65, PetzholdtA, ReiseimwestlichenundstidlichenRusslandimJahre 1855. Leipzig 1864, C.261], на них навішували ворота, укладали їх в підворіттях [Терещенко. Там само,Спасский.Там само, Крылов А. Сообщения о раскопках. Т.31., 1878-1879. С240., Kohn A. Die Steinfiguren in den russischen Steppen und Galizien genannt «kamienne baby», steinerne Weiber, «Zeitschrift für Ethnologie», Bd. 10, Berlin, C.261].  В садах ,чи в городах за ними була закріплена функція не тільки садової скульптури, ще й «пугала»  [Терещенко. Там само,Спасский. Там само]. Для селянина це ще був матеріал, з якого можна було видовбати корито для води [Ружицкий, Там само, С.113].

В полі «баба» – це межовий знак чи точильний камінь для заступів і кос. На пасовищі – це місце, навколо якого запалюють вогнище, камінь, об який чешеться скот, чи мішень для  метання каменів. Іноді це ще – «позорний стовп» до якого прив’язували конокрада [Багалей, Кельшев, Алабин,Petzholdt, Кельшев]. Відома історія будівництва підвалу «ісправником» (керівник повітової поліції), в Новомосковську, Катеринославська губернія, в 70-х роках ХІХ ст. На будівництво було зібрано кам’яних скульптур з усього повіту. В підвалі для випадкового відвідувача з усіх сторін дивилися зцементовані «бовани», а дві скульптури стояли на вході [Эварницкий Д. Каменные бабы. «Исторический вестник», Т.41. Спб. 1890. С.193].

В кращому випадку, на скульптури наносили пам’ятні написі, як приклад (з матеріалів етнографа і археолога О. Терещенка): «здесь стояла дивизия генерала Берга в 1770г.». Звичайно, графіті на язичницьких пам’ятках, може рахуватися більш благородною справою, ніж їх знищення, але в кінцевому результаті і ці артефакти були знищені.

В 1818 р. ,під час поїздки в Україну Російського Імператора Олександра І, згідно доносу Таганрогського градоначальника Міністерству внутрішніх справ, «всі мамаї були зняті з курганів і відвезені на почтову дорогу відомства Маріупольського грецького суду, де розставлені замість дорожніх знаків» [Веселовский Н.И. Современное состояние вопроса о «Каменных бабах» или «Балбалах». Одесса. 1915. С.418]. Скульптури у дорогах стояли практично до 60 років ХІХ ст., за спогадами свідків наводячи жахіття на мандрівників, при місячному світлі вони здавалися страшними привидами. За це в народі називалися – Мара.  Цікаво що у «Велесовій Книзі» (далі «ВК»)  згадується Божество Мар-Мара, споріднене з арійськими Марутами й Марою, за уявленням Божество смерті.  Можемо з цього проаналізувати, які глибокі зв’язки  народної пам’яті з глибинами освітленими у «Дощечках Ізенбека».

З часом всі придорожні скульптури  були знищені чи переміщені невідомо куди.

Ймовірно, велика кількість кам’яних пам’яток була знищена просто заради забави, легковажності, пристрасті до руйнації, релігійної упередженості, та як наслідок всього цього, недосвідченості населення, такий стан справ задовольняв державні інституції, які освячували цинічний вандалізм. Всі ці та інші причини слугували масовій загибелі цінних елементів прадавньої культури. В маховику невігластва було утилізовано найдавніші реліквії язичницької культури, не важливо, чи то тюркського походження чи слов’янського – для церкви вони були «поганськими ідолами», в яких закладена «поганська ідея», яка забезпечувала зв’язок поколінь.

Український любитель старовини Г.С. Чириков (1879р.) казав про «незліченну кількість знищених кам’яних статуй».

Український історик, археолог Д.І. Яворницький (Эварницкий) писав в 1890 році: «Років 30-40 тому назад […] кам’яних баб було значно більше в новоросійських степах, чим зараз: в даний час вони або спотворені до невпізнання, або зовсім винищені, і чим далі тим менше їх стає […].  Кам’яних баб зовсім винищують»[Эварницкий Д. Каменные бабы. «Исторический вестник», Т.41. Спб. 1890].

Український краєзнавець А.І. Ружицкий описував відношення населення Таврії до «Бовванів»: «Не можу не відмітити перш за все байдуже ставлення населення до залишків старовини. Мій приїзд в село і пошуки кам’яних баб викликали чутки та посмішки до примхів праздної людини, чи подив: «Нащо здалися ті каміння?» [Ружицкий А., Краткое сообщение о каменных бабах в Таврической губ., 1906. С.111,113].

На думку археолога, професора С.О. Плетньової: «Тисячі, можливо десятки тисяч статуй були варварськи знищені».

Разом з цим, люди, які берегли віру своїх предків, намагалися сховати та передати для нащадків те, що вони формували тисячоліттями. Так, при археологічних розкопках давніх курганів, науковцями було виявлено підземні схованки в яких «боввани» зберігались без слідів наруги і мали високі показники збереженості. Під землю ховали навіть цілі святилища з групами кам’яних скульптур. Так, в Бахмутському повіті, Катеринославської губернії, в середині ХІХ ст., в невеликому кургані (висотою приблизно 1 м.) було знайдено 12 Баб [Чириков Г.С., Каменные бабы в Харьковской губерни, ЗХУ кн.4. С.19].

В 1848р. біля села Личківців (тепер Гусятинський район Тернопільської області), внаслідок аномальної посухи та різкого падіння рівня води ,над поверхнею води р. Збруч з’явилася кам’яна голова.  Прикордонники (в ті часи саме по цій території проходив кордон між Україною (Російською імперією) та Австро-Угорщиною), прийняли її за голову утопленика.  Коли було виявлено що це кам’яний образ, люди витягнули знахідку волами. Усі ознаки вказували на те, що давню пам’ятку було приховано під землею недалеко від берега річки. Кумира обережно зняли з його попереднього місця і приховали. Незадовго до 1848 р. берег підмило, і таким чином практично незаймана статуя потрапила до води. Ця версія була підтримана Г. Леньчиком [G. Leńczyk, “Światowid zbruczański,” 57–58.], подальші експертизи дослідників підтверджували це.

Після її знаходження, статуя зберігалася у маєтку власника села пана Костянтина Заборовського, який подарував її Мечиславу Потоцькому. Потоцький розпорядився поставити статую на майдані в центрі села (за іншими відомостями — на насипі, при в’їзді до села), але  місцеві мешканці пригрозили М. Потоцькому: якщо не забере статую то розіб’ємо її на шматки, через те, що вона ніби-то могла принести нещастя.  М. Потоцький вирішив передати статую до Краківського Археологічного музею, її перевезли возом до Кракова. Преса широко писала про прибуття статуї поганського божка, — згадував польський журналіст Ян Адамчевський. Віруючі ідола називали антихристом, якого треба втопити. Нині Збручський кумир досі зберігається в Краківському археологічному музеї.

Ця мистецька скульптура висічена на чотирьохгранному,  триметровому стовпі з крем’янистого вапняку, який розповсюджений в Гусятинському районі на Поділлі. Збруцький кумир, що датується IX-X сторіччям нашої ери, знаходився у святилищі Богит, на стику земель чотирьох слов’янських племен: волинян, білих хорватів, бужан і тиверців.

Верхня частина кумира оформлена у вигляді круглої шапки, під нею чотири обличчя, 2-ва з них мають більші розміри, 2-ва менші. Лиця переходять в чотири плоских грані. Кумир розділений дослідниками  на три горизонтальні яруси. Верхній ярус – 160 см., середній – 40 см., нижній 67 см. Таким чином, вся скульптура розділена на 12 секцій, і має об’ємний вигляд, загальна ідея пов’язує окремі сюжети скульптури в одне ціле. Вага статуї -1 тонна. В різних частинах скульптури збереглися сліди мінеральних червоних фарб на основі заліза, що вказує на те, що первинно образ був розфарбований в червоний колір.

Здобутий образ відразу було співставлено з верховним Богом полабських слов’ян Свантовитом (Святовитом, Світовидом),якого описав Саксон Грамматик в храмі Аркони, у вигляді чотирьохликого ідола, який тримає в руці ріг. З цього українська святиня й отримала свою назву Світовид.Гельмольд, у своїй «Слов’янській хроніці» називає Світовида «Богом Богів». На думку більшості дослідників, та академіка Б. Рибакова  Бог «Род» зображений на Збручській статуї, знайденій на Тернопільшині у 1848 р., символізує Божество Всесвіту [Рыбаков Б. Язычество древней Руси. – Москва, Наука, 1987. – С. 247, 423, 462-463]. Давні українці поклонялися Роду-Світовиду, у значенні Діда-Всевіда, як найвищому верховному Божеству [Рыбаков Б. Язычество древних словян. – Москва: Наука, 1981.– С.461]. За дослідженнями Б. Рибакова, культ Рода прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату, й установився ще до виникнення військового культу Перуна. Підсумовуючи дослідження Б. Рибакова, можна вивести основні характеристики Рода-Світовида: він Творець Всесвіту, цей образ представляє собою не зображення будь-якого окремого божества, а дає цілу космогонічну систему, сформовану після культу Богині Матері (тобто після епохи  матріархату) і до культу Перуна (тобто епохи військових конфліктів), також Род – Світовид пов’язаний з вогнем.

Твердження Б. Рибакова спонукають заглибитись в суспільство праіндоєвропейців, щоб зрозуміти головні віхи розвитку культу Рода-Світовида. Культ Богині – Матері був сформований в епоху, коли жінка була  господинею родового вогнища, і Великою Богинею Матір’ю в релігійному житті. Мати дає життя, продовження Роду, як  одна з найбільших природних сил Земля – яка має необмежену здатність до народження, тому в космогонічному порівнянні Мати асоціювалася з Землею. Але уявлення наших предків не були вірою сталості (незмінності), вірою заповідей чи висловів. Уявлення вдосконалювались чи змінювалися з умовами господарської діяльності, внутрішніми чи зовнішніми факторами і трансформаціями в суспільстві. Тобто віра завжди мала відповідати своєму часові, але Природна основа залишалась беззмінною. З настанням залізного віку в праіндоєвропейців підвищується роль чоловіка в господарстві, суспільстві та родині. Плуг, залізні знаряддя праці, чоловічі ремесла виводять культ Батька на рівень з культом Матері, в світі Богів Мати Земля з Батьком Небом укладають священний шлюб, тобто складають священний Рід. За Б. Рибаковим: «Род прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату», саме в цей час сформувалося уявлення про себе як нащадків Батька Неба та Матері Землі, людини, яка невіддільна від Рода і Природи. Не має більш пов’язаного слова, яке дійшло до наших часів, що асоціюється з поняттям народження, плодючості, поєднання чоловіка з жінкою – як РОД. ПриРОДа, НаРОД, РОДина, НаРОДження, поРОДа, РОДоначальник та ін. – корінь який завжди пов’язував людину з Природою, Вищими Космічно-Природними силами та власним народженням. За дослідженнями української міфології Валерієм Войновичем, Бог Род – це поєднання Батька Бога і Матері Бога. В його Генеалогії Богів давньої України Род займає найвище ієрархічне місце, над ним тільки поняття найвищої святості Вишній, Всебог, Всевідо – це різні народні назви, одного по суті розуміння – Найвищого, що вміщувало в себе весь Всесвіт. Можемо дійти згоди, що «РОД» – це не уособлення якоїсь одної божественної одиниці (як це намагаються визначати ряд дослідників), а поняття, яке включає в себе взаємозв’язок божественних сил (Богів), у взаємозв’язку яких породжується все.

Землеробські народи мали ще одну фундаментальну віху розвитку релігійної свідомості, що очевидно було сформовано в період «Золотої доби» – епохи докласового періоду, яка відзначається відсутністю рабовласництва, воєн, соціальної нерівності. За Рибаковим – це епоха до культу Перуна. В силу історичних перепетій, культ Перуна підвищився з веденням війн, формуванням класового суспільства, боротьбою за владу. Пригадаймо князя Володимира Святославовича з його пантеоном, на чолі якого був Перун.

Наступний епохальний релігійний період в житті індоєвропейців, після шлюбу Батька Неба з Матір’ю Землею, можна умовно назвати ерою Дажбога – Сина Батька Неба, Цар Сонце Дажбог. Світогляд дітей Природи формувався на чуттєво-інтуїтивному сприйнятті в умовах, які були ближчими до зародження життя на планеті, і не можуть порівнюватись з умовами, в яких формувались пізніші релігійні світові напрямки в умовах насильства.Світогляд чи світо-образ, про який буде йти мова, створювався та розвивався з відчуття місця Космічно-Природних сил в Божественній ієрархії. Людина давала оцінку явищам в яких вона існує і місце цієї людини, чи-то в екваторіальній зоні, чи в помірних зонах Землі мала визначальний вплив. Так  відомо, що Сонце в наших помірних зонах, (в північній півкулі), не досягає зеніту. Висота Сонця в небі зумовлена ступенем географічної широти та порою року, і положенням Сонця в Небі відносно Землі не займає найвищої точки. Отже, місце Сонця і Божества Сонця в Божественній ієрархії, як і для ока спостерігача не є Найвищим принципом. Для неозброєного ока віщуна, який творив річний календар за планетарним рухом, було ясним,  що Сонце не займає найвищого місця на небесах. Воно виринає з Небес вранці і ввечері туди ж заринає. Разом з цим, Сонце і сонячні промені стали розглядатися як необхідна умова для людського життя і світобудови. Божественний союз Батька Неба з Матір’ю Землею, доповнився третьою еманацією – Сонцем. Стає зрозумілим, що з культу Неба сформувався культ Сонця, відповідно Сварога і Дажбога. При цьому Небо (тобто Сварог) було давнішим і вищим за ієрархією розумінням, з чого Сонце-Дажбог у відомих історичних пам’ятках, («Слово о полку Ігоревім», «Іпатівський список» ін.) згадується як син Неба-Сварога. Тут слід розуміти «син», не у людиноподібному уявленні про Божество, за зразком людської родини, а як «син» у розумінні еманації, тобто виринання Світла Сонця  із його ще вищого космогонічного початку – Неба.

 

 

Відношення чоловіка до жінки побудовані подібно відношенню Сонця до Землі. Статі, як і планети взаємодіють в Просторi, що є найвищим почерком впорядкованого Космосу. Трійця – Земля, Сонце, Небо в епоху «Золотої доби» сформували основу «Релігії Природи», з якої розвивалась природна віра індоєвропейців. Сутність верховних принципів була єдина, лишень форми з часом різнились серед слов’янських народів.

Часів епохи «Золотого Віку» сягає перлина українського народу «Велесова Книга». Саме в ній ми знаходимо підтвердження фактичних досліджень періодизації розвитку релігійних уявлень індоєвропейців, і формування Природної Трійці. В місцях, які відповідають найдавнішому періоду написання пам’ятки, зустрічаємо оповідь:

«І се повінчаємо Сварога і Землю,
І правимо весілля їм,
Де творець є Сварог
А навпроти – Жона Його.
І се празднество мали робити
Як для мужа й жони, а ми діти їхні».

Цей фрагмент «ВК» цілком відповідає сучасним фактичним даним релігійних уявлень епохи «Золотого віку», коли Батько Небо з Матір’ю Землею уклали священний шлюб і зачали Рід людський. Про це ж кажуть дешифровки написів Кам’яної Могили. біля м. Мелітополь, на Запоріжжі:  «Виразними стають в оточені БОГА-творця Ен-ліля – ’Вітру коливання’, що розділив на Матір-’Землю’ Кі та Батька-’Небо’ Ан зародок Всесвіту КіАн» [А. Г. Кифишин. Древнее святилище Каменная Могила. Опыт дешифровки протошумерского архива ХІІ–ІІІ тысячелетий до н. э. – К., 2001].

В пізніших фрагментах «ВК»:

«Нам Сварогу славу співати і Дажбогу,
які же суть у Сварзі пречистій»

В цьому фрагменті «ВК», що відповідає пізнішій періодизації, пересвідчуємося в взаємозв’язку Богів Сварога і Дажбога. Цей фрагмент вже відноситься до епохи, коли з культу Сварога сформувався культ Дажбога, як зазначалося вище. Культ Сварога-Дажбога, з прийняттям християнства перейшов на християнських близнюків Кузьму й Дем’яна.

Судячи з періодизації подій, які викладені у «ВК», після ери священного шлюбу Неба з Землю, та відділення еманації Сонця від Неба, космогонічним чоловіком Матері Землі почав розглядатися Дажбог, тобто Сонце, як запліднююча сила, податель родючості. Сонце запліднює Землю, обнімаючи її променями життя, Земля від цього квітне, але без третьої Природної сили, Найвищого Неба, яке розсипає на Землю життєдайні води, зародження життя не можливе. За «ВК»:

«І Дажбо нас народив од корови Замунь,
і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці.
І тако стали діди русове.
А із Пендеба йдемо досі до неба Сварги синьої».

Для давніх індоєвропейців, корова була символом Матері Землі. В індуїзмі, джайнізмі, зороастризмі, вона досі так вшановується. «Також як і Мати Земля, корова є символом принципу безкорисливого жертвування. Так як корова дає молоко і поживні молочні продукти, які служать одним з важливих елементів вегетаріанського харчування, індуїсти шанують її як материнську фігуру». Вищезазначений фрагмент тексту «ВК» можна віднести до періоду міграції індоєвропейців з  північноіндійського регіону сучасного Пенджабу, що підтверджується сучасними дослідження. В цьому випадку, під ведичною коровою Замунь, вшановували Матір Землю. В перекладі і з мови Фарсі (індоєвропейська мовна група) «Зам» (zam) чи «замин» – Земля.

Отже з «ВК» можна простежити лінійний, часовий розвиток верховних символів індоєвропейців: первинний культ Матері Землі поєднався з культом Батька Неба, з культу Батька Неба розвивається культ Сонячного Бога – що складало цілісну систему уявлень, Трійцю Верховно-Природних сил, Неба, Сонця, Землі, які породжують нижчі за ієрархією природні сили, і відповідно природні еманації нижчих за ієрархією Богів.  За «ВК», на етапі розділення слов’янських племен, Сонце почало розцінюватись як запліднююча сила для Землі, тобто відношення як Батька до Матері, чи як чоловіка до дружини, Небо (Простір) в цій Трійці почало очевидно розумітись поняттям вищим за Сонце та Землю.

Для розуміння зазначених тверджень, знаходимо найбільш придатні та Природні графічні загальносвітові символи, які могли б пояснити Трійцю, (в нашому випадку Трійцю – «Релігії Природи») ,в якій відображена взаємодія одночасно трьох елементів, два з яких виступають як рівноцінні і один з них розцінюється вищим за інших. Це Символ Пакта Реріха «Знамение мира» та буддійський символ «Триратна». За Реріхом «…предложенный флаг есть символ всего Мира, не одной страны, но всего цивилизованного Мира» [Знамя Мира: Сб. — М. : Международный Центр Рерихов. — 1995. — С.105.]. За будійським віровченням «Триратна» – три вищі коштовності буддійської доктрини.

В Українців створений свій, не запозичений Тринітарний символ Найвищих Космічно-Природних сил – Найвищого Неба, Землі, Сонця, створений не запозиченим українським світоглядом, національним художником Віктором Крижанівським, який  передчасно помер в 2016р. від ножового поранення. Він своїм життям наблизив людство до розгадки Бога, а смертю вказав на тіні богоборців.

На картині зображено Трійцю «Релігії Природи» – зверху символ найвищого Неба «Сварога», нижче зображені Батько Сонце з Матірю Землею, у взаємодії цих трьох символів твориться Всесвіт, і Рід людський, який нерозривно пов’язаний з Природою. Зображений «Колос життя» є універсальним символом життя як людського, так і природного, завдяки тільки взаємодії Трьох Вищих Природних Сил Простору-Неба, Сонця, Землі, зможе взійти зародок життя.

 

 

Частина друга.

Повертаючись до досліджень скульптури Рода-Світовида, та підказок всесвітньовідомого академіка Б. Рибакова, який вважав кумира втіленням цілої космогонічної системи віри предків, маємо придивитись уважніше до символів об’ємного образу, переданих мудрим предком до нащадка в забутті.

Варто розпочати з того ,що об’єднує всю скульптуру в одному образі – це кругла шапка, найвища деталь Кумира.

Величезне, безкрає небо було одним з перших найвеличніших природних явищ, які постали погляду людини, з самого моменту виникнення її як виду. Мерехтіння з глибини Всесвіту світла незліченних зірок, що оточують нашу Землю, відбивалося в душах людей Природи, зачаровувала їх своєю неземною красою, назавжди закарбувавши в психологію людського роду архетип найвищого. Людська природа, не приглушена приписами релігійних доктрин, відчувала незримий зв’язок з оточуючим її небосхилом, безкінечність Неба давало відчуття безкінечності в собі і заклало основи найвищої святості. Якщо сучасна людина, виїде з міського смогу, і буде мати задоволення спостерігати нічне небо над головою, де природа не затулена спорудами цивілізації, її зору відкриється ідея Бога. Нічне зоряне небо для нашого обмеженого оптичного зору здається Куполоподібним, здається небесною шапкою, яка покриває Землю! Як людина Природи могла передати свої відчуття і втілити в кам’яній скульптурі образ найвищої святості? Кругла шапка – це зменшена подібність Неба, в контексті Рода-Світовида символізує Вищого Бога Неба. Шапка фігурує як неодмінний атрибут більшості язичницьких Божеств. І це не виглядає примітивно навіть в XXI ст. Жодна сучасна церковна споруда не обходиться без верхівки – купола, який прикрашено тими ж зорями, тільки штучними, але до природних образів ще додані надприродні, (за церковними приписами), образи Бога, ангелів, Царства Небесного. З цього ракурсу стає зрозумілим, що людина Природи мала яснішу Божественну ідею.

Даний головний аксесуар в ранньокласовому та класовому суспільстві, став атрибутом верховної державної влади. Символіка шапки, нерозривно пов’язана з прадавнім світоглядом суті верховної влади. Цю сакральну сутність почала використовувати княжа влада, щоб в очах людей виглядати уособленням небесних правителів.  Сила цієї традиції була настільки велика, що і в більш пізні часи правителі Русі вінчалися на царство, не короною, як це робив західний світ, а особливою куполоподібною Шапкою Мономаха,  для якої була придумана своя легенда. Шапка дуже рано стала фігурувати як неодмінний атрибут одягу знаті.

Шапка –  символ Роду, грала дуже важливу роль в традиційній обрядовості, зокрема, шлюбній. Традиція вінчальної корони над головою молодят, архаїчна традиція і момент передачі космогонічного знання, хоча і пристосована церквою під свої потреби, з неї нам передалась інформація найвищих символів Роду. З цього залишається лише один крок до ототожнення скульптури Рода-Світовида,  з образом, який створюється  при шлюбній церемонії – над головами майбутнього Батька й Матері корона, тобто шапка, під якою майбутній Рід. Рід – це поєднання чоловічої і жіночої статі, в осмисленні родоводу українських Богів, все каже про те, що під шапкою-найвищим Небом, Батько Богів та Матір Богів, що складає цілісний образ Рода-Світовида.

Пояснюючи чотирьохликість кам’яного образу, дослідники неодмінно беруться відносити кожне обличчя  скульптури до якогось певного Божества, відомого з язичницького пантеону. Різність думок вмістило в чотири постаті  добру дюжину різних Богів. Неможливо погодитися з тим, що на кумирі зображено чотири різних Божества, лише тому, що у Кумира чотири обличчя.   Існують також чотирьохликі Брама та Варуна, та інші образи, що йдуть з далекого індоєвропейського минулого. Практично у всіх давніх вірах наявність чотиристоронньої симетрії ,релігійної та магічної символіки, прямо вказує на зв’язок протилежностей та на чотирьохмірний космічний простір. Якщо уявити скульптуру зверху то вона нагадає хрест, і може розглядатись як вертикаль – чоловіче, горизонталь – жіноче, як символ поєднання, злиття двох статей. У відичній традиції  знак життя саме так і позначається. Поєднання утворює хрест життя, на перетині яких зароджується Рід. Згадаймо Я. Головацького: «За космогонічними поглядами стародавніх українців первісна матерія чоловічої статі, що, поєднавшись з первісною матерією жіночої статі, утворила всі явища на землі». Взаємодія цих Верховних Богів може бути визначена як схрещення –  процес взаємодії двох елементів. Чоловіча сила увійшла в жіночу силу, злившись воєдино, подібно людській природі в момент зародження нового життя. В цьому випадку статуя відповідає лінійній проекції статей, два обличчя чоловічі (Батька) – вертикаль, два обличчя жіночі (Матері) – горизонталь, тобто хрест на хрест, (саме це спостерігаємо в скульптурі – два обличчя лінійно більші, інші два, лінійно менші). Але чому саме по два обличчя у кожного з Богів створив предок, чому не по одному можна було б зобразити в скульптурі, зазначить читач? Людина Природи рано виявила чотири фіксовані точки простору, в сукупності з астрономічно-календарними спостереженнями чотирьох пір року, які гармонійно розділялись в наших широтах на зимове сонцестояння, веснянє рівнодення, літнє сонцестояння, осіннє рівнодення, складало уявлення про форму і простір, впорядкованість, пропорційність геометрії форм, що лежать в основі життя. Чотири пори року породжуються у взаємодії Сонця і Землі (Батька й Матері). в певний період Простору (Неба). Чотирьохгранна фігура Рода-Світовида, з чотирма ликами, божественна пропорційність, в геометричній інтерпретації Космосу-Природи. Об’ємна уява моделі Природи, що увібрала скульптура, поділена на чотири сезони і на чотири грані не може закінчуватись двома обличчями, адже це порушує геометричні пропорції всеоб’ємлюючого образу. Природну Трійцю Богів, мудрим предком було втілено у впорядкованості  Батька з Матір’ю, над якими Найвище Небо (шапка). В такому розумінні і вигляді скульптура є зримим втіленням зменшеної Моделі Світу, а в світі науково-технічного прогресу дає збагнути велич інтуїції  пращура.

В 1950 році біля села Іванківці ,(Хмельницька обл.) ,на території черняхівського поселення були відкриті дві чотирьохгранні статуї з ликами. Над чотирьохгранною основою були зображення три лики, над якими не було подібно Збручському кумиру шапки.Професор В.Й. Довженок зробив заключення, що чотирьохгранні, трохликі образи являються прямою аналогією «Збручського ідола», і, можливо відображає те ж Божество. Все каже про те, що Трійця була верховним поняттям, в Збручському кумирі вона відобразилася в перехрещених образах і третім елементом була шапка-Небо, тоді, як в Іванківецьких образах Трійця виражалась трьома обличчями, без головного убору. Пригадаймо «Дощечки Ізенбека» – «Се бо молячись, найперше Триглаву поклонятись маємо, i йому велику Славу спiваємо», «Радогощ, Календо, Кришень […] Вінич, Зернич, Овсянич […] А також Родиць, Маслиць, Живиць […] І ті суть Триглавові вівці, і все наше од нього іде».

Кожна окрема слов’янська скульптура була формою впорядкованості Всесвіту і одне загальне тіло Першобога, Вишнього, Всевишнього тощо. Цього великого Бога приймали то за дрібного домовика, то прирівнювали до пугала, а в науковій літературі було  моветоном його згадувати, як і «Велесову Книгу» в якій ми знаходимо його опис:

«І Богові Світовиду Славу проголошуємо,
Се Бог Прави і Яви, і йому співаємо пісні, яко свят є.
І через нього знаємо світ бачити і в Яві бути.
І той нас од Нави вбереже, і тому хвалу співаємо.
Співаємо і танцюємо йому, і звертаємось до Бога нашого,
Який ті Землю і Сонце суне наше, і Зірки тримає».

Необхідно з цього фрагменту особливу увагу приділити останньому рядку: «Який ті Землю і Сонце суне наше, і Зірки тримає». Чи не про Трійцю Світовида йде мова – Земля Мати, Сонце Батько, Зірки Небо? Застосоване дієслово «суне» відоме й в давньо-руському лексиконі, що позначає рух, просування в якому-небудь напрямку. Всесвіт не уявлявся статичною субстанцією, все має рух і циклічність в «Релігії Природи»: Земля і Сонце рухається в Небі, яке усіяне зорями. З «ВК». Світовид Зірки тримає, що цілком співпадає з вищезазначеними аргументами, що верхня частина образу «шапка» – це символ Неба.

Отже, якщо Род-Світовид уявлявся системою взаємодії Верховних Природних сил .(Земля, Сонця, Неба), в його чотирьохгранну основу мало було б закладено Сонячну містерію протягом року, умовно розбиваючи рік на чотири сезони (осіннє і весняне рівнодення та літнє і зимове сонцестояння), чотири грані кумира. Саме з такої точки зору може розкривається код від предка про цілісну систему уявлень «Релігії Природи».

У індоєвропейців 4 точки календаря неодмінно набули міфологічного змісту та характеру містерій. Таким чином, відповідно до річної містерії Сонця, воно народжувалося в грудні, мужніло в березні, досягало свого розквіту в червні, старіло вереснем, вмираючи в грудні. Земля ,відповідно до Сонця була безплідною, кам’яніла від морозів взимку, наливалась пахощами та квітнула весною, в червні перебувала на найвищому ступені родючості, закінчувала родити восени, впадаючи в зимову безплідність.

Головною гранню статуї в циклі річного кола мала була б бути сторона, яка відносилась до літнього сонцестояння, коли в природі процес росту вивершується на найвищій ступені своєї всеживотворчої діяльності. Людина отримує з природи максимально енергії, і духовно-моральний стан теж перебуває на вершині.

Відштовхуючись від фронтальної грані літнього сонцестояння, містерія сонячного циклу, відносно Землі, мала переходити на сусідню грань по колу, за ходом Сонця, чи посолонь, тобто зліва направо, за годинниковою стрілкою. За літнім сонцестоянням, посолонь, на кумирі мала б бути прилегла грань, яка пов’язана з  осіннім рівноденням потім зимове сонцестояння і на кінець весіннє рівнодення.  Таким чином, кожна грань Кумира, відповідно порі року має давати нам натяки на це в своїй символіці й сюжеті.

Скульптура розділена на три горизонтальні яруси: верхній ярус – Боги, середній ярус – земне життя, нижній ярус – світ предків (за «ВК» – Права, Ява, Нава). Так як люди відчували себе дітьми Природи, (Богів – еманацій Природи), вважаючи  себе за цілковиту їх подобу, те що відбувалося в світі Богів, мало відповідність в земному житті, й відповідно, це б мало віднайтись в нашій унікальній кам’яній скульптурі.

Загально визнано, що фронтальною гранню Рода-Світовида є образ Бога з Рогом в руці, в середньому ярусі (земне життя) грані зображений імовірно жіночий образ, біля неї графіка маленького силуету людини, що натякає на образ дитини.  Умовно, для розуміння цю грань Кумира ми позначаємо – (2).

В грані (2) дослідники неодмінно вбачають жіночу Богиню з символом рогу достатку, що символізує земний простір, у подобі господарки символічного рогу, що визначає людську долю. Ця позиція підкріплена академіком Б. Рибаковим, за авторитетом якого пішли інші дослідники, але навіть світоч науки Рибаков зазначав, що тема язичництва розкрита на 60%, і її треба розширювати.

Новітні дослідження відкривають нам величезні досягнення українського Роду в розвитку людської цивілізації. Так, на острові Рюген в Балтійському морі, де функціонував до 1168 року  релігійний центр Аркона, з храмом Святовида (був спалений за наказом датського короля Вальдемара I), на місці колишньої святині звівся костел, в стінах якого збереглася гранітна плита розміром 1,19 х 1,68 метра, із зображенням Бога Світовида. Він зображений у вигляді вусатого чоловіка в довгій сорочці з рогом в руках.В Чехії була знайдена золота пластинка з зображенням Бога, в одній руці якого зображується ріг, в іншій молот. Цей образ було віднесено до Сварога.  В різних народах чоловічих Богів та Бога Сонця зображали з рогом в руці як подателя родючості, небесним дощем якого запліднювалась Матінка Земля ,яка живиться верховним світлом.  Тому до нього, в моліннях звертались про багатство земних плодів, а ритуал возливання з рогу у вогнище священного напою символізував запліднення Землі з Неба.

Наступною деталлю, яка збиває дослідників з пантелику – де чоловічі образи, а де жіночі в верхній частині скульптури. Є літературні ствердження, що Боги (грані (2) і (1) ),мають жіночі груди. Такий еротизм розставляє начебто крапки над «І»!? Але після розміщення в мережі інтернет -світлин оригіналу скульптури з Краківського Археологічного музею, проблематично побачити в гранях (2) і (1) жіночі груди. В цілому еротизм в сакральному мистецтві не притаманний в ранньослов’янському та слов’янському періоді.  В середньому ярусі, на гранях (2) і (1), можливо визначити жінок, так як вторинні статеві ознаки передані виразними напівсферичними виступами, їхні образи без поясів і шапок, а на голові горизонтальною лінією позначений тонкий головний убір заміжньої жінки, повністю підібравшої волосся. [Збручский идол: памятник эпохи романтизма? Статья авторства сотрудников Института археологии НАН Украины].

Згідно наших досліджень ,у фронтальній грані (2) Рода-Світовида, з символічним рогом зображений Батько Сонце – податель родючості. Цю грань віднесено до літнього сонцестояння, коли вивершуються процеси найбільшого природного росту. Священний напій, яким наповнювали ріг, готувався з буйних літніх трав. що можливо тільки в літній період. Під ним, в грані з зображенням жіночого образу графіка маленької людини – як натяк на природний ріст. Якщо врахувати наступну, прилеглу грань кумира (1), яка має відповідати осінньому рівноденню і порі укладання шлюбів, то через три сезони (тобто три грані що відповідає 9-ти місяцям) народжувались діти, що цілком відповідає в такому світлі розгадки зображення дитини.

Переходимо посолонь до наступної грані (1), зверху скульптури Божество, яке тримає в руці кільце (обручку) – символ подружжя. Кільце, вінок, каравай, калач – головні символи  шлюбу і атрибути весільного обряду слов’ян. Це зображення ми відносимо до Богині Матері Землі,  яка уклала священний шлюб з Батьком Сонцем. Грань (1) пов’язана з осіннім рівноденням, в хліборобських культах осінь період шлюбів, після закінчення польових робіт. Осінні весільні обряди мали глибокий практичний зміст для слов’ян. Діти, які були зачаті в час осіннього сезону з’являлись у світ літом, отримували достатньо сонячної енергії для зміцнення і великий шанс пережити зиму, на відміну від дітей, які були народжені в осінньо-зимовий період.

Наступна грань скульптури, яку ми умовно позначим (4), мала б відповідати зимовому сонцестоянню.Сонце поволі все нижче підіймається над землею, умовно умирає, і завершує свій цикл 21-22 грудня, народившись знову в новому сонячному циклі 25 грудня. Цей день народження Сонця вибирали днем народження спасителів і пророків у багатьох релігіях світу. Чи є натяки в сюжеті грані на зимову пору року? У верхній частині кумира Божество з порожніми руками. Це єдина грань, яка має найменшу кількість деталей в своєму сюжеті, середні і нижній ярус порожні, тільки придивившись до нижнього ярусу знаходимо цікаву деталь – невелике солярне коло, солярний знак Сонця. Протилежно цій грані, грань (2) максимального розквіту, тобто максимальної Сонячної активності, як протилежність у природі виступає пуста грань, і відповідає зимовій смерті Сонця, а солярний знак в нижній частині -підказка на найнижче положення Сонця в році.   У природі боротьба виражається протилежністю життя і смерті істот і протилежністю річних пір: літа і зими. Природа зростає, цвіте і оплодотворяється – це грань (2) кумира; природа мерзне, явища гинуть – це владарювання супротивного начала порожньої грані (4).

Грань (3) йде наступною, посолонь після грані, що віднесено до зимового сонцестояння. Четверта точка річної Сонячної містерії  – це веснянє рівнодення і неодмінно мала б бути зображена в скульптурі. Верхнє  Божество зображене з пустими руками, під ним композиція – кінь та шабля. Кінь і меч – ці військові атрибути, одразу більшістю дослідників віднесено до елементів позначаючих Бога Перуна, як покровителя воїнів, але у цих атрибутів є ще одне значення –похоронний інвентар.  Тут також варто врахувати ,що статуї слов’янських типів, за образотворчим характером, зображали Жреців, Богів і символіку, яка пов’язана з сакральним, на відміну від статуй тюрського походження, де зображувався воїн і атрибутика пов’язана з ним (меч, кінь, стріли, лук).

Щоб зрозуміти чому кінь з шаблею віднесено до цієї грані, необхідно заглибитись в народну традицію, яка зберігалась тисячоліттями і відносилась до культу предків. Період весіннього рівнодення – це період в річному колі поминально-родинних свят. В народі звалося «червона гірка», «радуницею», «могилками». Після веселих весняних обрядів ходили на «могилки». По тому справлялася тризна або страва. Все на честь померлих. Так чому ж шабля з конем відноситься до культу предків? Складовою частиною обряду поховання небіжчика були кінь і шабля в індоєвропейські часи. Найдавніші ритуальні поховання з кіньми, які знайдені на середньому Дніпрі на поселенні Деріївка,що відноситься до пізньої стадії культури Середній Стіг: кінець IV — початок III тисячоліття до н. е. [В.І. Бібікова. До вивчення найдавніших домашніх коней Східної Європи, — «Бюлетень МОІП, Відділення біології», М., 1967, т. LХХII. вип. 3, 1970, т. LXXV, вип. 5.]. Досі зберігся козацький похоронний звичай  — до небіжчика в домовину кладуть шаблю, а за труною до самого кладовища ведуть коня. Відомі традиції поминальних скачок,що найбільше збереглись у народів Кавказу. З поширенням монотеїстичних релігій культ коня повністю втратив своє колишнє релігійне значення.

Саме такий зміст дає розуміння факту чому святиня Рода-Світовида була такою шанованою в слов’янських племенах. Чотирьохсиметрична фігура  об’єднувала верховні Природно-Божественні символи: Сонце, Землю, Небо, ці сили породжували чотири річні цикли та всі явища, з якими стикається людина. В цьому циклі божественної активності породжується і сама людина, душа якої зливається воєдино з душею Всесвіту. Жодне явище Природи не уявлялось відокремленим від Всесвіту, а Рід людський складав одну Боголюдську сім’ю, де найстарший родич – Всевишній. Це розуміння давало нашим предкам  надзвичайну духовну силу, бо маючи «Релігію Природи» всі вороги, які йшли проти слов’ян, йшли проти законів Всесвіту!

То ж, згідно вищезазначених досліджень, в скульптурі Род-Світовид, втілено вищу Трійцю Природних сил у взаємодії. Але чи можна сказати, що в скульптурі зображено тільки їх? Віра індоєвропейців будувалась на генотеїстичному стані свідомості, коли Божества вступають в силу один за одним і переходять один в одного, подібно побудові Всесвіту.  Звертаючись до Трійці, одночасно вона поєднує в собі всіх інших Божеств і являє собою єдине Божество. Так скульптура Рода-Світовида,  зображуючи Батька з Матір’ю – навхрест, над якими шапка-Небо, одночасно в кожному окремому кам’яному обличчі грані, могло зображувати окреме Божество нижче за ієрархією. Так, при взаємодії Сонця з Землею, в точці простору (Неба), як приклад, під час зимового сонцестояння, породжувався Бог Коляда, і його могли вбачати в грані скульптури (4), коли Сонце з Землею перебувало в весняному рівноденні, розпочиналось прикликання Богині Лади, відповідно грань скульптури (4), переходячи до грані (2) – літнього сонцестояння, в цей період вшановувався Бог Купало і можна було звернутися до нього, як складової частини одного образу Рода-Світовида. В грані (1), яка відповідає осінньому рівноденню і періоду шлюбних церемоній, імовірно була зображена Богиня Мокоша, яка опікувалась шлюбами, дітонародженням та жіночими ремеслами. За Рибаковим: «Богиня [Мокоша] пов’язана з словами «Кьшь», «Кощь», у значенні «жереба», «долі», а також з кореневою основою слів, що означають посудину для зерна: «кош» – кошик, возик для снопів; «кошиця», «кошуля» – плетений з лози кошик» [Рыбаков Б., Язычество древней Руси. – Москва, Наука, 1987. – С. 437]. З цього видно, що етимологія «Мокоша», пов’язана з закінченням польових робіт в аграрних культах, обжинки, що припадало на початок осені. З приходом християнства, Мокоша була підмінена Параскевою П’ятницею, це свято також відноситься до осінньої пори року.

В період військових конфліктів, до Рода-Світовида могли звертатися як до покровителя війська, війни тобто Перуна – Бога грози, грому і блискавки. Род-Світовид -це єдине ціле, але з нього відділяються окремі Боги, сенс яких тільки в існуванні спільності. Виражаючи силу почуттів до могутності Природної сили, а в даному випадку небесної сили грому і блискавки, людина природи не відділяла явище природи від Всесвіту. звертаючись до Рода-Світовида, як і не могла зобразити в Кумирі фрагментальні міфологічні персонажі. Таким чином ,звертаючись до Перуна, людина одночасно звертається і до Всевишнього (за «ВК» – Вишень), як наслідок, з якого вийшов Перун.

Поняття слов’янського Всевишнього можна співставити з індуїстським «Брахман» (також Вішну) – в індуїзмі абсолютний дух, всесвітня душа, першооснова всіх речей і явищ, є божественною підставою всього у Всесвіті.  Являється також сумою всього, що було, є і буде. Згідно «Пуранам» з чола Брахми постав «Рудра», і за наказом Брахми, Рудра розділився на дві половини – чоловічу і жіночу.  В одному із гімнів Рігведи, «Двома Рудрами» називають Мітру і Варуна.  Кожна з половин Рудри, в свою чергу, розділилась на 12 особистостей, що є натяком на річний цикл. За Наливайком С.І.: «Язичницький Род тотожний ведійському Божеству Рудрі» [Наливайко С.І.,Таємниці розкриває санскрит. – К.: Просвіта, 2000. – С.90.].

На кінець, як показали дослідження, Збруцький кумир був пофарбований на червоне (родрий, рядний, рудий), тобто позначав певну космічну силу – Вогонь. З глибокої давнини джерело зародження життя асоціювалося з червоним кольором. Найшановніший символ прадавніх українців – червоне яйце, це і є символ Всесвіту, подібно Роду-Світовиду, теж розкладається на Три складові символи, жовток – Сонце, білок – Простір, шкарлупа – Земля. Червоне Яйце, як модель Всесвіту, Всебога, вимагає додаткового вивчення та осмислення, і співставлення з Трійцею «Релігії Природи».

Отже підсумовуючи, Род-Світовид, за широким колом досліджень і залучених матеріалів – це образ не  окремих Божеств, а цілої космологічної системи, з цілісною системою релігійних уявлень, яка була заснована на відчутті себе в Космосі-Природі. Цю релігійну свідомість можна охарактеризувати сучасним терміном «Релігія Природи». Єдине ціле тіло Рода-Світовида – це Всесвіт, Всебог, подібно індуському Вішну, з єдиного постала Трійця Богів, які породили все і людину, яка є невід’ємною складовою Всевишнього.

У всіх релігіях, хоч як би вони не були спотворені людським мудруванням та фантазією, заховується істина, яка вийшла з «Релігії Природи», що в глибокій давнині, в період дитинства істина людству була відкрита згори.  Знання древніх людей про Космос і Всесвіт вражає своєю глибиною. Не маючи ні супутників, ні спостережних приладів, наші пращури створили складну картину світу, з духовним місцем себе в ній. Це те що сучасні вчені вивчають й досі.

Мудрий пращур, ховаючи від релігійного екстремізму на березі річки Збруч код предка, який він зашифрував, передавши через тисячоліття до гідного нащадка в кам’яному образі, ключем до якого може бути тільки повага до власного коріння і знання. Послання предка не могло бути створене з метою розрізнення чи дробіння вірування, а передано як скарб цілісної системи знань, відродивши яку люди свого етносу отримують доступ до Бога.

Вважаємо що саме сьогодні світ потребує такої ясної ідеології індоєвропейського спадку. Єдиний шлях до досягнення єдності лежить в поверненні до витоків природної релігії. Код від предка – це той фундамент, який виб’є з під ніг ворогів закиди на примітивність нашого етносу, і неможливості на самостійне духовне існування, яке має залежати як не від Москви, так від Константинополя,Риму, чи від  земель Єрусалимових. Поки це є, правда наразі така,що  духовну силу українців  розпорошено по канонічних і неканонічних церквах та течіях.

Автор: Павло Фролов.

 

Література по темі. Замовити можна тут:

Волховник: Правослов Рідної Віри.

Славлення  Рідним Богам.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=174

Міфи і легенди давньої України.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=187

Комплект 15 плакатів із зображеннями Рідних Українських Богів.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=221

Священна країна хліборобів.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=130

Генеалогія Богів давньої України.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=226

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ.

ТОМ 1.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=137

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ [том II].

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=240

 

 

Рідні свята в Колі Сварожому : сценарії виховних заходів.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=104

 

Лебедія.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=181

Борек і Боги слов’ян.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=93

 

 

Коляда. Дитячі щедрівки, колядки та засівалки.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=207

Молитва до Дажбога.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=236

Український гороскоп.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=239

 

 

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.

×
Завітайте в наш магазин!