Прадавні українські свята, та їх християнські клони. Частина 5.

15.02.2020 Sribnovit звичай, обряд, прадавність, Свята Україна, традиція

С Т Р І Т Е Н Н Я.

“Народні вірування представляють велику ціну для науки,

бо в них заховалися останки далекої від нас старини”.

В.М.Гнатюк

2 лютого — Стрітення (Громниця).

Зима зустрічається з Весною. Молитви до Сонця, пiснi-замовляння про тепло. З цього дня вже починають закликати Весну, співати веснянки і писати писанки. Вшанування вcix язичницьких Богів, запалювання смолоскипів (христ. церква замінила їх «громничними» свічками). Спостереження за погодою: яке буде Стрітення, така й Весна. Тож хай буде цей день Сонячним!

17–23 лютого — Колодій ( Масниця,Масляна).

Парубки вибирають наречених. Магія родючості: неодруженим парубкам жінки прив’язують колодку (фалічний символ продовження роду), а також прив’язують колодку тим батькам, котрі не одружили своїх дорослих дітей (у т. ч. і дочок) у цей шлюбний сезон. Ti, кому прив’язали колодку, мають віддячити гостиною, дарунками тощо. Обрядові страви цього тижня переважно молочно-масляні (вареники, пироги з сиром і сметаною, млинці та ін.). На цьому тижні не шиють і не прядуть.

Автор-Галина Лозко.

У другі половині лютого Предки українців святкували б прадавнього українського Колодія — свято сонячного циклу, яке означає, що сонце переходить від зимового холоду й темряви до весняного тепла й світла.

Про це свідчить сама назва свята — КОЛОДІЙ. Якщо пригадати, що слово коло — це стародавня назва сонця, то неважко буде зрозуміти початкову звертальну форму, яка переросла у назву цього весняного свята: «Сонце, дій (грій)!» У тому, що після цього звертання воно справді починає діяти, гріти, наближаючи літо, можна навіть не сумніватися: сама Природа розпочинає нове одвічне Коло свого Вічного Життя з відродження та оживлення всього живого.

Наші Предки, українські слов’яни, глибоко розуміли святість цієї пори в Природі, бо й самі жили за законами Природи — космічними законами Всесвіту. Саме за цими законами, сутність яких — не порушувати космічні ритми, жити в гармонії з ними, і формувалися звичаї та обряди наших Предків. Тому свято Колодія, як і всі інші свята Кола Сварожого (слов’янського календаря), відігравало важливу роль у житті слов’ян, а особливо у слов’янської молоді. Адже це було свято весни. А весна – це час кохання й злюбу-шлюбу.

Шлюб і поява від нього дітей для наших Предків мали дуже важливе значення. Адже це не просте поповнення сільської громади новими членами, молодою робочою силою, це — одна із умов продовження роду, від чого залежало: існувати племені чи роду, а відтак і всьому народу, чи зникнути з лиця землі! Тож, як бачимо, свято Колодія з’явилося у нас задовго до впровадження християнства і є суто родовим.

Будучи сонцепоклонниками, наші Предки вважали: якщо сонце починає «діяти» (гріти, себто виконувати своє космічне призначення), то і ми повинні діяти згідно з Космічним Божественним Законом, щоб виконувати своє призначення — те, що належить робити саме в цей космічний час.

Старійшини (або волхви) слов’янського селища пильно стежили за одружуваністю молоді. Тому на Колодія тим, хто вже був на порі одруження, але не одружився чи не знайшов собі пари, жартома чіпляли або прив’язували до ноги дерев’яну колодку, вирізану з гілки плодового дерева, прикрашену стрічками чи квітами.

Колодка має кілька значень. Колодка — громадський осуд (в жартівливій формі) тих, хто не виконав свого природного обов’язку і не одружився, тобто не продовжив свій рід і не поповнив ним громаду. Вважалося, що цим вони могли погано вплинути на Природу і зашкодити Її плодючості. Колодка — це й фалічний знак — чоловічий символ продовження роду. Ті, кому прив’язували колодку, мають віддячити гостиною, дарунками чи грішми.

Південні слов’яни (словенці, хорвати) примушували неодружених волочити колодку селом, а потім її закидали на дах їхньої хати. В Україні прив’язують колодку одружені жінки, які мають дітей.

У понеділок (приблизно за місяць перед дохристиянським Великоднем жінки сходилися у Громадській хаті селища або у того, хто запрошував до себе (з приходом християнства місцем зібрання стала корчма). Одна з жінок непомітно клала сповите полінце на стіл і тоді всі враз викрикували: «Народилась, Колодка (або Коло-дій), народилась!» Потім бралися всі за руки й жвавими рухами, з веселими вигуками та співом відповідних пісень, співаних нині на Христинах, на зразок: «А вже наше дитя народилось, а вже дитя на світ Божий та й з’явилось!» — тричі обходили навколо столу за рухом сонця.

Тут же, навколо колодки, що лежала посеред столу, розкладали молочно-борошняні обрядові страви: вареники, пироги, начинені сиром, сметану, млинці та ін.; на стіл ставили пляшку з ритуальним напоєм і веселились.

На другий день гурт цих же жінок брав з собою стільки колодок, скільки є неодруженої молоді в селі, і вирушав по селу, заходячи до хат, в яких жили неодружені хлопці або дівчата, але які вже були на порі одруження.

Коли Колодієва жіноча громада заходила до таких у двір, господар не мав право її не впускати до себе в хату, оскільки боявся накликати цим на себе гнів Богів.

Неодружена молодь, знаючи, що до неї в цей день прийдуть такі гості, звичайно ховалася, але її знаходили і колодку таки прив’язували. Ті, кому це робили, від колодки мали «відкупитися» гостиною, дарунками або почастувати хмільним напоєм та закусками. При цьому батько «прив’язаного» удавав сердитого вигляду, а іноді, мабуть, і дійсно сердився та казав синові: «Так тобі й треба! Не хотів женитися, тепер і тягни колодку! Думав йому весілля справляти, а тепер доводиться від колодки викупляти». Якщо колодку чіпляли дівчині, то мати казала: «Так тобі, доню, й треба! Не заслужила молодого, тепер тягни колодку!» Звичайно, такі обрядові дії слугували досить потужним заохочувальним стимулом для одруження. Після такого «сорому», як правило, більшість неодруженої молоді в селі згодом одружувалась, щоб не скуштувати такої участі у наступному році. У деяких селах Полтавщини прив’язували колодку й батькам, ніби за те, що не впильнували своєчасно одружити дітей.

Так тривало протягом тижня. У суботу Колодій «вмирав», і його «оплакували» на останньому Колодієвому почастуванні.

Ось у такій яскравій формі наші Предки дбали про збереження нашого Роду, а відтак — українського народу, святкуючи таке дивовижне свято, як Колодій. Тож, з Колодієм будьте здорові!

За тиждень до весняного рівнодення, Великодня Дадльбожого

Вербиця, або Вербна неділя. Освячення верби — Прадерева

Bcесвіту, хльоскання вербовою гілкою є магічним побажанням здоров’я.

В четвер, перед Великоднем.

Навський Великдень, або Чистий четвер. День передвеликоднього очищення. Замовляння проти всякого зла. Душі померлих приходять на землю (їм на ніч залишають купіль). Купання в річках або символiчнi обливання річковою водою до сxiд сонця, щоб бути міцним i здоровим.

Степан Килимник пише, що у давнину молодь у ніч великого четверга розкладала вогні. Вогонь і вода є головними чистителями і святителями, то й при зустрічі Великого дня весни та весняного Сонця цими вогнями очищували села, поля, ліси, води, луки – куди лише досягала заграва цих вогнів. Вірили, що вся місцевість, люди й худоба очиститься від усього лихого, що вогні проженуть злі сили, смерть, хвороби-недуги, що вогні очистять землю, чим викличуть високий урожай, добрий приплід худобі. Друге значення надавали вогням великого четверга: треба умилостивити душі покійних. Чарівними вогнями їм освітлювали дорогу, зігрівали, коли вони блукали по світу.

Вогонь, як для Великого четверга, так і для великодньої ночі, здобувався «живий», що одержувався від тертя сухої деревини об деревину. Вогонь вважався небесним гостем, уособленням небесного Божества, всеподателя життя на землі – Сонця, – то й благання й шанування в цей день відбувалося на честь Сонця, на честь і пошану весни та добрих душ-духів покійників.

Весняне рівнодення-Великдень. Напередодні діти щедрують і засівають рідних і близьких людей. День стає довшим за ніч — великим. Свято Перемоги світла над темрявою. Прадавнє свято пробудження всієї Природи, народження нового циклу життя. Випікання ритуальних кopoваїв, освячення писанок, їжі, моління до Дажбога i вcix Богів у Сварзі. Дiвочi хороводи.

То коли потрібно щедрувати і засівати?

Досить уважно послухати старовинну, не християнізовану Щедрівку, щоб усвідомити, що це свято є весняним і жодного стосунку до 14 січня, не має. Чому б християнству не залишити в спокої язичницькі свята українського народу і святкувати своє дійство в цей день, обрізання Христа господня?

Ой на горі вогонь горить,

Щедрий вечір, добрий вечір (рефрен)

Святий Велес за плугом ходить,

А Мокоша коня воде,

Коня воде, хустку носе.

В тії хустці троє зілля:

Перше зілля – васильочок,

Друге зілля – барвіночок,

Третє зілля – любисточок.

Васильочок за образочок,

Барвіночок на віночок,

Третє зілля на весілля.

В Щедрівках мова йде про весняну обрядовість, сакральні тексти пронизані ідеєю багатого урожаю, весняної сівби(засівання) і, звичайно ж, навесні прилітає ластівочка. Рідних і близьких людей, друзів засівають священним зерном з обмолоченого Дідуха, повертаючи дух поля в родючу землю.

“Щедрик”

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка,

Стала Собі щебетаті,

Господаря віклікаті:

– Вийди, вийди, господарю,

Подивися на кошару,

Там овечки покотились,

А ягнічкі народились.

В тобі товар весь хороший,

Будеш мати мірку грошей.

Хоч НЕ гроші, то полова,

У тебе жінка чорноброва.

Щедрик, щедрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка.

Про Меланку(Богиню Мокошу) й Василя (Бога Велеса), як і про водіння Кози, слід сказати окремо; це надзвичайно древні традиції, що, з одного боку, забулися, перемішалися з християнськими новорічними традиціями, а з іншого – незмінно хвилюють нас невмирущої красою символіки, людською теплотою, веселими витівками й добрим гумором.

Взимку, коли Природа вмирає, Богиня плодючості Меланка (це та ж таки Мокоша, Марена, жіночий символ «вода–земля») перебуває в царстві мертвих. На цей час це єдиний наш зв’язок із потойбічним світом, і то саме напередодні Великодня, дня весняного рівнодення . Рахмани (вони ж брахмани) живуть «по той бік», то наші предки. Десь серед них живе й Меланка(Мокоша); а тут така справа, що їй неодмінно треба вступити в шлюб, аби рік був урожайним. Отож перед Великоднем парубоцькі ватаги й просять рахманів відпустити Меланку(Мокошу) погуляти.

Ой паночку-рахманочку,
Пусти з нами Меланочку
Із квітами, із дутками,
З хорошими парубками.

І рахмани відпускають! А що робити, такий закон Природи. За іншими уявленнями, вона сама в цю ніч шукає-блукає й таки виривається з підземного царства. Але теж не без допомоги чоловічої сили:

Ой там учора ізвечора
Пасла Меланка два качора./2/
Ой пасла, пасла – загубила.
Пішла шукати – заблудила./2/
Ой приблудила в чистеє поле,
Ой там Василько плужком оре: /2/
Ой оре, оре, жито сіє,
За ним те жито зеленіє. /2/
Ой оре, оре, сам плуг заносить,
За ним Меланка їсти носить. /2/
– Ой ти Василю, Василечку,
Виведи мене на стежечку. /2/
Ой ти, Васильку, ти чепчику,
Посію тебе в городчику /2/
Та й буду тебе шанувати,
По тричі на день поливати, /2/
Щосуботоньки проривати,
Щонеділеньки милувати. /2/
Щонеділеньки милувати,
За русу косу затикати. /2/

Схоже, вся ця містерія діється в іншому вимірі, десь у підземному царстві, і в сучасному християнському Василі нам непросто впізнати язичницького Бога Велеса, покровителя рослин, що мав людський вигляд, але після відходу в інший світ міг з’являтися на землі лише у вигляді рослини – квітки василька.

Якщо Меланка – це хтонічнна (підземна) сила, що живить рослинний світ з глибини, з води й землі, то Василь опікується наземною частиною рослинного світу.

Велес запліднює землю – плужком оре, жито сіє, за ним те жито зеленіє… Без цієї магії, без символів шлюбу Велеса з Мокошею ще й сьогодні не обходиться жодне «меланкування».

З потойбічного світу в світ Сонця є тільки один шлях, який можна подолати перед Великоднем, і Велес знає той шлях, і виводить Мокошу з царства мертвих! Щоб потрапити в реальний світ, вони долають якийсь водний рубіж. В піснях про Меланку часто згадується епізод, коли Меланка опиняється біля води і мочить свій одяг, зокрема фартух. Щоб приховати від ворогів утікачку, в Щедрівках приховується справжня причина мокрого одягу Меланки і даються інші, часто абсурдні пояснення:

Наша Меланка господиня,
На ополонці ложки мила…
Ложку, тарілку упустила
Ложку, тарілку діставала,
Біленький фартух замочала…

Наша Меланка в Дністрі була,
Та й дністровую воду пила,
Та й на камені ноги мила,
Тоненький фартух замочила.
Ой повій, вітре буйнесенький,
Висуши фартух тонесенький.
Ой повій, вітре, з яру, з яру,
Висуши фартух краще жару.
Ой повій, вітре, із болота,
Висуши фартух краще злота.
Ой повій, вітре, туди-сюди,
Висуши фартух, піду між люди.

Є варіанти Щедрівок, де фартух у Меланки золотий, що однозначно вказує її «непросте», божественне походження. Ще з іншого боку, мокрий фартух – відвертий еротичний символ, і всі ці ополонки, річки й дунаї лише для відводу очей, бо головна справа цієї Богині-Господині – плодитись і давати плодющу силу всьому сущому!

Втікачку переслідують потойбічні сили, щоб повернути її назад у підземелля. Треба збити ворогів з пантелику, заплутати сліди, і народ вдається до переодягання й маскування. Замість однієї, справжньої Богині по всіх селах ходять ватаги меланкарів. У кожній ватазі своя ряджена (підмінна) Меланка, а в її свиті Василь, дід, баба, коза, а ще й гурт охоронців – стражники, драгуни, улани чи козаки з військовими атрибутами.

Наявністю справжньої й підмінної Меланки можна пояснити її двоїсту характеристику. В одних Щедрівках Меланка – гарна господиня, справжня поміч своєму чоловіку; у відповідних ватагах її зображує гарна мати, що має кілька діток, щаслива в шлюбі, відзначається красою та пишною статурою.

В інших Щедрівках навпаки – це невміла ледащиця, і зображує її підмальований хлопець у дірявому жіночому одязі.

Наша Меланка обманниця,
На споді штани, зверху спідниця.
Наша Меланка не дівоча,
На ній сорочка парубоча.
Наша Меланка – господиня,
На ополонці ложки мила.
Стоять миски під лавкою
Позаростали муравкою.
Стоять горшки під другою
Позаростали усугою.

Парубок – уособлення Меланки підмінної; жінка-мати, очевидно, є образом справжньої Великої Богині-матері, Богині плодючості.

Час перебування Велеса в реальному світі в образі людини обмежений лише цією ніччю. Виводячи Мокошу з потойбічного світу в реальний, він, мабуть, порушує якісь заборони, за що з першими променями ранкового сонця повинен перетворитися на квітку василька.
Саме в цю ніч, і тільки в цю ніч, коли Богиня плодючості вирвалася з царства мертвих, а Бог рослинності ще не втратив людської подоби, вони можуть узяти шлюб. Від їхнього священного шлюбу залежить добробут на землі, родючість рослин і плодючість тварин. Цей шлюбний зв’язок символізують і обрядові хліби Меланка та Василь, які в новорічну ніч лежать на святковому столі один на одному, захищені магічними атрибутами – часником, конопляним сім’ям, металевою монетою. Селяни цієї ночі не сплять на печі, щоб Меланці було де переночувати з своїм Василем.

Їхнє весілля представлене в новорічних обрядових діях, фольклорі та повір’ях. Юрби ряджених грають весілля Меланки підмінної, щоб обдурити духів з того світу. Найчастіше це – фарс із веселими розвагами; ось запис О. Курочкіна: «Замість традиційної ікони останні, в дусі карнавальної інверсії, “благословляли” затулою від печі, рублем і качалкою або чимось іншим, що потрапляло під руку. Далі дійство немовби переносилося до церкви. Наслідуючи справжню церемонію, наречені тримали в руках “свічки” – качани кукурудзи, обвиті вінками з сухого барвінку, на голові вінки з бур’яну або сухого бадилля…» Очевидно, що церква в обряді виникла значно пізніше і ця дія яскраво символізує справжнє відношення українців до церковних обрядів.

Серед обрядових дій, що відбуваються в цю ніч, можна ще згадати змагання ватаг ряджених меланкарів. Вони, як правило, відбуваються опівночі на роздоріжжях або на мостах чи кладках через потік. В індивідуальних поєдинках кожна ватага виставляє свого рядженого представника. Починають боротьбу зазвичай ряджені «ведмеді», іноді їх поєдинок визначає яка ватага перемогла, а іноді справа доходить до колективного змагання «стінка на стінку», хто кого потіснить. Команда, що програла, пропускає переможців уперед.
Поєдинок на містку, на рубежі двох світів, розділених водою, та ще й опівночі, може знаменувати поєдинок з представниками з потойбічного світу, які женуться за Мокошею, а обдаровування ряджених – відкупне пожертвування потойбічним силам за Мокошу.

За дослідженнями Василя Триліса.

Щедра Вечеря, на яку збереться вся родина (вареники — обов’язкова ритуальна страва цього свята — наші Пращури за їхньою формою намагалися відтворити зображення молодого Місяця). Щедрування: чарівні обряди на щедрий майбутній рік; щедрують хлопці, молоді чоловіки — це пов’язано з магією першого полазника: у цей чарівний час першою до оселі має зайти людина чоловічого роду. Обряд Водіння Кози. Коза — образ Бога родючості й достатку. Її удавана смерть та оживлення — магічна містерія про завмирання Природи на зиму та пробудження навесні.

Галина Лозко.

Один з варіантів архаїчного українського Обряду.

Водіння Кози.

Діти збираються у ватагу, обирають між собою Козу та Кота. Для них роблять маски. Як стемніє, йдуть до оселі. Один з товариства підходить до вікна і накликає:
– Дядьку, пустіть козу до хати, бо змерзла!
– Нема де тій козі розгулятися – тісно в хаті! – відказує господар.
– Та пустіть, бо ж змерзла!
– Та я вже пустив би, але що господиня скаже?
– Будьте ласкаві, – звертається козовод до господині, – пустіть бо й козенята померзнуть!
Жінка вдає, що вже пізно, діти лягли спати, хата помащена і причіпок побілений…
– Та пустіть нас. М-е-е…
– Та йдіть уже, йдіть, тільки добре співайте, – зголошується нарешті господиня. Першим заходить козовод, ведучи за собою Козу, за ним Кіт, решта щедрівників. Знявши шапки, вітаються, старший козовод починає:
Нуте, панове,
Нуте, мурове,
Поставайте вперед,
Я козу веду!
Перевдягнені на тварин підтупцьовують у такт пісні, а діти смикають їх за хвости та вуха. Хор заспівує:
Наша козиця
Вже стара птиця,
Недавно з Києва,
З довгими кісами:
– Ногами стопчу,
Рогами сколю,
Хвостом змету!..
Коза тим часом падає, задирає хвіст і вдає, що мертва. Кіт її обнюхує, крутячи хвостом. Хор співає далі:
Треба козиці три куски сала,
Кіт: Мяу, мяу … сала!
Щоб коза встала.
Хор: Ой устань, козо,
Та й струсися.
По цьому дому,
По господарю
Ізвеселися!
Кізка нараз схоплюється і починає танцювати:
Ой слухай, козо,
Де труби гудуть,
Там млинці печуть,
То і нам дадуть.
Метка “тварина” нахабно підходить до печі, обнюхує її, а хор співа:
Хазяїн іде, пожиток несе,
Перший пожиток –
Мірочка гречки,
Другий пожиток –
Мірочка жита,
Третій пожиток –
Решето вівса,
Та й щедрівка вся!
За ці щедрівки –
Кружельце ковбаски,
А з цієї мови
Будьте здорові!
Усі, поклонившись, кажуть вголос: – Будьте здорові з празником!
Старший козовод, посіпуючи кізку, наказує їй:
– Кланяйся господарю й господарці та їхнім діткам!
За таку виставу господар обдаровує юних віншувальників пиріжками, грішми чи іншим, а Кіт тим часом біжить до господині:
– Мяу, мяу, давай ще сала, щоб Коза брикала!
– Так, так, – встряє і козовод, – давайте господине, сала, бо Кіт здохне!
– Нема сала – миша вкрала! – відказує господиня.
– Сало погасло! – додає і господар. – Не звикайте до сала, бо й нам мало!
Але наполегливий Кіт добивається свого, доки господиня не ощедрить шматочком свіжини.
Після цього всі бажають:
– Прощавайте! Дай, Боже, щоб того року діждати і вас пошанувати.

Правильна,весняна Щедрівка. Автор відео-Рогнеда Крушевська.

Література для замовлень:

Коляда. Дитячі щедрівки, колядки та засівалки.

“Коляда” – захоплююча розповідь про дивовижний світ, в якому жили наші Предки. На основі історичних джерел та багатющого фольклорно-етнографічного матеріалу автору вдалося відтворити один із найколоритніших та найулюбленіших образів української міфології – Коляду. До книги увійшли також новорічно-різдвяні щедрівки, колядки, засівалки та поздоровлення (віншівки), зібрані у багатьох регіонах України. Їх коріння сягає тисячоліть. Видання стане в пригоді викладачам українського народознавства, студентам вищих навчальних закладів мистецтва та культури, усім, хто цікавиться українською народною творчістю. Ця книга зацікавить кожного, хто шанує наші давні звичаї та обряди.

Велесова Книга. Волховник.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=127

Велесова книга Наукове текстологічне дослідження, переклад сучасною українською мовою, релігієзнавчий коментар, публікація архівних матеріалів та оригінальних текстів Ю. Миролюбова, укладання словника на 8,5 тис. слів, покажчики, бібліографія, ілюстрації. “Велесова книга” — найдавніша літературно-історична пам’ятка прадавніх українців. Велесова Книга – єдина дерев’яна книжка, що не згоріла у вогнях інквізицій і дійшла до нашого часу. Вона має багато прихильників і не менше – противників. Одні вважають її священною книгою слов’ян, інші – підробкою, фальсифікацією. Звісно, християни схильні називати фальсифікатом усе, що суперечить їхньому світогляду. Ця «релігія любові» винищила народів більше, ніж радянська імперія. Що вже казати про дерев’яні книжки! Знайдена на теренах України на початку XX століття, книжка приголомшує насамперед своєю архаїчністю, яку підробити важко. Читаючи її, українці кажуть, що пробуджується генетична пам’ять. Проте російський філолог О. Трубачов бачить у Велесовій Книзі «враждебную ідєолоґічєскую концепцию», тому чекати на неупереджене наукове прочитання пам’ятки не доводиться. Хай би там як, ми представляємо читачам геніальний літературний твір, написаний давніми українцями про славетну минувщину, в якій діють наші рідні Боги та героїчні Предки. А тим, хто хоче влаштувати дискусію про автентичність Велесової Книги, пропонуємо переключити свою увагу на Біблію та встановити, ким вона була написана та про чиїх зовсім не героїчних предків у ній йдеться.