Переглянуло:

Дослідження про злочин геноциду – Голодомору 1932-1933 років. Автор-упорядник – Барцьось Володимир.

 

“Розповідь Фросини Барцьось (Гордієнко) про Голодомор у с. Брицькому як доказ геноциду проти української нації”.

Це моє особисте дослідження про злочин геноциду – Голодомору 1932-1933 років в рідному селі моїх Предків, на основі розповідей моєї рідної бабусі, записаних мною на диктофон, коли я був ще студентом, тільки нещодавно опрацьованих і досліджених в контексті інших подій того часу. Це трагічна, драматична історія моєї родини, яка пережила це жахіття, вижила, відродилась, а значить, перемогла задуми наших московсько-більшовицьких катів. Це дослідження – виконання мого святого обов’язку перед пам’яттю моїх замучених Голодомором і терором рідних, присвячую його моїй бабусі Фросині, дідусю Кіндрату та усім моїм Предкам, хто був замучений у 1932-1933 роках і тим, хто вижив. Вічна їм пам’ять!

В основу цієї статті покладено свідчення Євросинії Гуріївни Барцьось про Голодомор-геноцид 1932-1933 років в селі Брицькому Липовецького району Вінницької області, записані 26.01.2007 року на диктофон і письмово, а також опрацьовані її онуком Барцьось Володимиром Володимировичем. Пряму мову свідка збережено, свідчення записано в хронологічній послідовності. Крім того, в статті використано архівні документи та інші джерела про Голодомор-геноцид в с. Брицьке, які підтверджують правдивість свідчень Євросинії Барцьось, розкривають та доповнюють доказову і джерельну базу про вчинення цього страшного злочину проти української нації. Свідчення в тексті статті розгортаються на фоні здійснення злочину – Голодомору 1932-1933 років як на обласному, так і на загальноукраїнському рівні. Злочину, якому немає терміну давності, який неможливо забути, і за який потрібно засудити на міжнародному рівні усіх організаторів та виконавців Голодомору-геноциду.

Отже, народилась Євросинія (Фросина) Гуріївна Барцьось, в дівоцтві Гордієнко, 2 жовтня 1914 року (за старим стилем), в с. Брицьке, тоді Бердичівського повіту Київської губернії, а нині Липовецького району Вінницької області. В родині батьків – православних українських селян Гурія Микитовича і Агафії Кирилової Гордієнків. Про це свідчить запис (1) у Метричній книзі Параскевської церкви с. Брицьке Бердичівського повіту Київської єпархії, наданій з Київської Духовної Консисторії для запису тих хто народився, одружився чи помер. Ці книги про жителів с. Брицьке писалися з 1880 по 1917 роки. З ними можна ознайомитися у Державному архіві Вінницької області. До речі, Параскевська церква в селі була дерев’яною, 4 класу, побудованою на місці старої ще 1763 року, мала 42 десятини землі і до неї було прираховано два села: Конюшівка і Ясенки (2).

Про своє життя Фросина Барцьось пригадує таке: “В моїй родині було 9 дітей – братів і сестер: Мирін (1901 р.н), Гриць (1904 р.н), Панько (1906 р.н), Марця-Марфа (1909 р.н), Олекса (1912 р.н), Петро (наймолодший 1917 р. н) і я, ще були Тодох і Гапка – звідні брат і сестра (батькові діти від першого шлюбу)”. Згідно метричної книги у Г. М. Гордієнка були ще діти, які померли у малолітньому віці. В батька Гурія Гордієнка були брати: Ладим, Данило, Кирило, Пилип. Родини матері Гапки добре не пам’ятаю, в неї була сестра – тітка Параска, були ще родичі в Липовці, Білій і Києві. Жили спочатку усі в купі. Що мати зварила, нагодувала і пішла на роботу. А ми на полудень по куснику хліба з’їмо, молока вип’ємо та й усе. Батько мій Гурій мав своє поле, також працював в пана. В селі було два пани. Де була школа був панський будинок (авт. – очевидно економія пана Рогозінського, в якій було на початку 20-х років організовано сільраду, комнезам, а згодом хату-читальню) (3). Тоді усі в пана робили. Пан платив, але люди своє поле тримали, мали коні, плуги, господарство. Своє поробили, позбирали та йдуть працювати до пана. Пан платив добре. Мати вміла вишивати хрестиком і мене навчила. Ми ходили у вишитих сорочках. В хаті все було прикрашено вишитими рушниками, на стінах висіли образи. На свята співали пісні, ходили колядники старші із зіркою, фура така їздила, посівали. Грошей не давали колядникам, а давали буханець хліба. На роботу ходили – співали, на буряки з буряків – співали, пополуднували – співають. Молодь співала в селі завжди. Тепер вже нема кому співати, повимирали та й нема. Тепер вже так не співають і не знають такі пісні. В школі я 2 роки вчилась у Брицькому. Потім малою дівчинкою служила – діти дядькам бавила. З 14 років я вже робила”.

Про жовтневу революцію 1917 року, організовану московськими більшовиками-комуністами і початок колективізації у селі, вона згадувала наступне:

“Як відбулась ця революція, то хай Бог милує. Я ще мала була. А як заснувався колгосп (авт. – спочатку колгосп називався “Комунар”, згодом імені Горького), то вже ставали діти і молодь жовтенятами, піонерами, комсомольцями, вже потім партійцями. Хоч не хоч, а тебе записували в піонери-комсомольці. Кожна дівчина мала бути комсомолкою. Коли почався колгосп, мучили людей, ходили по хатах, згонили людей, забирали землю, коні, плуги та все інше. Мені було 14 років як я пішла працювати в колгосп. Робити заставляли тяжко, косили, в’язали снопи, носили, ожеред коло ожереду, а як платити людям, то якісь пів-грамечка хліба давали. Змушували йти на роботу, що й вдома лишитися не можна було вдень. Коли колгосп заснувався, то в людей землю забрали. В нас забрали поле, а були у нас і коні, і вози, і плуги, все забрали. Батькові брати Кирило і Ладим зосталися в селі, а Данила, який був багатший – розкуркулили і вислали у Сибір. Забрали все і вислали. Пам’ятаю на Лагустівці (авт.- сільський куток, на якому жила Фросина Барцьось) двох чоловік заможних вислали, одного дядька, в якого широка левада була”.

Що цікаво, ці свідчення про розкуркулення членів родини Гордієнків, висилку на Сибір і Північ підтверджують архівні документи Вінницької окружної судово-земельної комісії. А саме “Справи про розкуркулення громадян с. Брицьке” за 1923-1924 роки. В документах цієї справи йшлося про “список кулаков и бывших помещиков, у коих подлежит изъять излишки земли на основании закона от 11 сентября 1923 года”. Список селян с. Брицьке Вахнівського району Вінницького округу склали 9 грудня 1923 року голова комнезаму А. Сторожук і секретар Є. Мрищук. Список: № 10 “Павел Иванович Барцесь – число едоков в семье 6” – з 13 десятин землі забрали 7, залишили 6. №15 “Данило Иванович Гордиенко – 5 едоков, имеется 8 десятин земли, следует по норме оставить 5, подлежит изятию 3”. № 37 “Онуфрий Евстафьевич Гордиенко – 2 едоков, имеется 5 десятин земли”, вирішили забрати 3 десятини, а дві залишити (4). У цій справі є і інші члени родини Гордієнків, в яких відбирали землю. Так, постановою цієї комісії від 7 лютого 1924 року “решено Онуфрия Гордиенка не раскулачивать”, бо має слабке господарство, а Данила і Пилипа Гордієнків розкуркулили (5). Про що і свідчила Фросина Барцьось.

Розкуркулення заможних українських селян, навіть тих, хто мав невелике господарство, проведення суцільної колективізації, було початком системної війни центрального керівництва комуністичної партії в Москві на чолі зі Й. Сталіним з волелюбним українським селянством. Війни на знищення. Метою цієї війни було повне упокорення української нації, знищення найбільш самодостатньої економічно, волелюбної і національно-свідомої частини нашого народу шляхом штучного голоду і масового терору. Голод, цілеспрямована масова соціально-економічна руйнація українських господарств, мали за задумом вищого партійного керівництва поставити на коліна українців, перетворити вільних селян на державних кріпаків і унеможливити подальшу боротьбу за відродження української самостійної соборної держави. Генеральний секретар ЦК ВКП(Б) Й. Сталін добре знав ціну селянському питанню, коли говорив: «селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання… По суті, національне питання є селянським питанням». Більш ніж очевидно писала про мету колективізації 22 січня 1930 року провідна комуністична газета “Пролетарська правда”: «знищення соціальної бази українського націоналізму — індивідуальних селянських господарств – було одним із основних завдань колективізації на Україні».

Про релігійну політику комуністів Фросина Барцьось свідчила так:
“Як була я малою, то ходила з мамою в церкву в селі, причащалась. А як ця совєтська власть зайшла, то ні Бога, ні попа. Попа вислали. З церкви зробили школу, потім розібрали, клуб з церкви зробили. У війну церкву розтаскали. Тоді влада забороняла в церкву ходити”.

Слід нагадати, що з 1930 по 1932 роки в Україні тривали масові селянські збройні виступи, волинки і повстання, які загрожували пануванню комуністичної верхівки і розпадом СРСР. Наприклад на Вінниччині такі повстання і заворушення охопили більшу частину території нашого краю. Відбувалися справжні збройні сутички та бої повсталих селян з каральними частинами ДПУ. В багатьох селах Вінниччини селяни виступали під гаслами: “Нам не потрібна радянська влада, яка грабує селян”, “Геть комуністів, які ведуть країну до загибелі”, “Геть радянську владу, хай живе самостійна Україна” (6). Відповіддю на суцільну колективізацію, розкуркулення та закриття церков стали наймасовіші й найтриваліші селянські заворушення в Україні. У березні 1930 р. в Україні відбулося 2945 масових селянських виступів з 6528 по СРСР (45%), при тому що в УСРР проживала лише п’ята частина населення СРСР. Заворушення та повстання охопили усі округи УСРР. Упродовж 1930 р. в Україні органами ДПУ було зафіксовано 4098 масових виступів. У результаті безпрецедентного селянського опору суцільна колективізація в УСРР була зірвана, станом на 20 вересня 1930 р. у колгоспах лишалося 26,6% господарств. Антиколгоспний рух у 1932 р. в Україні знову набуває безпрецедентних розмахів серед усіх регіонів СРСР. Від початку 1932 р. до 15 липня в УСРР органи ДПУ фіксують 923 масові селянські виступи (з 1630 по СРСР), що становило 56,62% по Союзу. Українське село стояло на порозі нової бурі. Другий масовий вихід із колективів зводив нанівець грандіозні сталінські плани. Радянське керівництво збагнуло, що навіть вражаючі за масштабами депортації, не принесли бажаного результату. Більшовицькою відповіддю на збурення українського села стала грандіозна за масштабами та цинізмом каральна акція (7).

Загалом впродовж 1930-го року в Україні ГПУ зафіксувала понад 4000 масових виступів. Кількість учасників цих виступів оцінюється у майже 1,2 млн. осіб. Голодомор був задуманий комуністичним керівництвом з цілком певною метою — знищити Український народ, зламати його волю до спротиву, позбавити національної ідентичності. У мові Сталіна це звучало — “перетворити Україну… у дійсно взірцеву радянську республіку” (8). Придушенням повстань безпосередньо керував головний чекіст України, голова ДПУ УСРР Всеволод Балицький. І навіть у вже голодному 1932 р. більшість масових виступів у СРСР припадало саме на Україну. Тож цілком логічним є висновок, що злочин Голодомору 1932-1933 років став відповіддю Сталіна на мільйонний селянський майдан початку 30-х років в Україні (9).

Саме тому Й. Сталін 11 серпня 1932 р. в одному із листів писав іншому організатору Голодомору в Україні і на Кубані Л. Кагановичу: “Самое главное сейчас Украина. Дела на Украине из рук вон плохи. Плохо по партийной линии. Говорят, что в двух областях Украины (кажется, в Киевской и Днепропетровской) около 50-ти райкомов высказались против плана хлебозаготовок, признав его нереальным. В других райкомах обстоит дело, как утверждают, не лучше… Если не возьмемся теперь же за исправление положения на Украине, Украину можем потерять…” . За інформацією відомого дослідника Роберта Конквеста кількість депортованих з України селян-“куркулів” на заслання в період між жовтнем 1931 і травнем 1933 років становила 150 тис. родин або між 0,75 і понад 1 мільйон душ (10).

Про цілеспрямований, штучний характер здійснення Голодомору як геноциду української нації свідчать документи, зокрема плани і директиви як вищого, так і місцевого компартійного керівництва щодо посилення хлібозаготівель. З Протоколу засідання бюро Вінницького обкому ЦК КП(б)У про стан хлібозаготівлі в Липовецькому районі від 26 лютого 1932 року дізнаємося: “Незважаючи на неодноразові попередження стан хлібозаготівлі в Липовецькому районі продовжує залишатись тяжким… Контрреволюційний, куркульський саботаж хлібозаготівлі ще не зломлений. Масова робота навколо хлібозаготівель взагалі не розгорнута, відсутня дійсно організація боротьби за хліб. Район виключно боязко застосовує до злісних нездатчиків хліба заходи репресій, що випливають з постанови ЦК” (11). Ще одним документом, який свідчить про планове вилучення усіх їстівних припасів і засобів їх виготовлення у селян, є рішення “Про вилучення жерновів (жорен) у селян” під грифом “Цілком таємно”, ухвалене на засіданні бюро Вінницького обкому КП (б)У 1 серпня 1932 року.

Цим рішенням визнано, що “наявність жерновів сприяє розбазарюванню та спекуляції хлібом, вважати за потрібне запропонувати МПК і РПК негайно перевести виявлення та вилучення жерновів” (12). Саморобні жорна були майже в кожному селянському господарстві, вони довгий час рятували людей від голодної смерті, даючи змогу отримувати помел з найрізноманітніших сільськогосподарських культур, диких рослин, жолудів тощо (13). Згодом з’явилась ще одна постанова бюро облпарткому про вилучення м’ясорубок у селян. В цей самий час вінницька газета “Більшовицька правда” в наприкінці 1932 року істерично закликає: “Примусити куркуля здати державі хліб за твердим завданням”, “Викорінювати буржуазно-власницькі традиції, рішуче і швидко реагувати на опортуністичний опір хлібозаготівлям. Без жалю, пощади витравляти куркульсько-петлюрівський саботаж хлібозаготівель” (14). Чим це все обернеться для життя українських селян, побачимо далі.

Ось як це відбувалося на практиці в Брицькому. Про початок Голодомору в рідному селі у 1932 році свідчить Фросина Барцьось:

“У 1932 році забирали хліб і мучили людей. Це така влада була, робити – робили люди, а платити, ні грамечка. Зігнали людей в когосп, а тоді навесні почали ходити по хатах, пашню забрали всю, горшки витрушували, бараболю забрали, все забирали. Прийшла до нас якось баба Параска і каже: хай матір засуне хату Фросина, бо бригада ходить (авт. – буксирна бригада). Я засунула хату і сховалась в садок. Вони прийшли, скобля вирвали і маму мучили. До стіни обертали і били. Казали:“Скажи де хліб закопала, бо вб’ємо, як не скажеш”, – Де ж я закопала, – переказувала мати,- Якщо все в колгосп позабирали. Тоді всеньке майно і хліб в людей позабирали в колгосп. Ще раніше мама покійна з хлопцями намолотили із залишків пів-мішка чи менше ячменю й пшениці, на горі простелила дуже тоненько і половою присипала. А я в цей час (коли бригада прийшла) за городами була. Я потім прийшла до хати, а мама плаче побита. Потім мати заслабла ще гірше. А на Сави і Варвари (авт.- 17-18 грудня) мати вже померла 1932 року і я лишилась круглою сиротою із молодшим братом Петром на зиму сама”.

Зазначену інформацію про побиття і голодування Агафії Гордієнко (прабабусі автора статті) підтверджує в своїх дослідженнях і публікаціях за 1993 рік краєзнавець Олександр Роговий (15), який також описував мовою архівних документів, як відбувалась хлібозаготівля в Брицькому, здійснювався терор над його мешканцями, “подвиги” буксирних бригад, місцевих і присланих активістів тощо (16).

Із цього свідчення слідує, що матір Фросини Гордієнко – Гапка-Агафія Кирилова Гордієнко, в дівоцтві Москалюк, яка народилась 4 лютого 1880 року, в родині солдата Кирила Івановича Москалюка і Анни Євтихієвої, селянка с. Конюшівка (17), померла 17 або 18 грудня 1932 року в результаті побоїв буксирної бригади, яка викачувала насильницьким шляхом і терором хліб та їстівні запаси у селян Брицького навесні, восени і взимку 1932 року. Ця смерть є прямим наслідком проведення злочинної політики Голодомору-геноциду, коли шляхом насильницьких хлібозаготівель згідно планів комуністичної партії СРСР і УСРР у селян відбирали хліб і продукти харчування, насіння, усі їстівні залишки. Це супроводжувалося побиттям, грабунком, знущанням, вигнанням із хат людей, репресіями, а в наслідку – прирікання родин українських селян на вірну голодну смерть. Але чомусь цей факт смерті не був зафіксований і прізвища Агафії Гордієнко немає в списку жертв Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні по с. Брицьке Липовецького району Вінницької області. Проте, Агафія Кирилова Гордієнко, в дівоцтві Москалюк, є жертвою політики Голодомору-геноциду 1932-1933 років, здійсненої проти української нації.

В спецповідомленні “Цілком таємно” заступника начальника Вінницького обласного відділу ГПУ П. Рахліса секретарю Вінницького обкому КП(б)У М. Алєксєєву про голодування населення Липовецького і Гайсинського районів від 13 липня 1932 року йдеться: “В большинстве колхозов Липовецкого района отсутствуют продукты питания. Колхозники питаються всевозможными сурогатами, имеется большое количество опухлых от голода, а также зарегистрировано много смертных случаев” (18).

Кампанія терору 1932 року вже розв’язала справжній Голодомор, натомість компартійне начальство, виконуючи вказівки московського Кремля і комуністичних сатрапів у Харкові, вимагає збільшити хлібозаготівлі. Наприкінці 1932 року секретар Вінницького обкому КП(б)У В. Чернявський інформує про проблеми із кампанією хлібозаготівлі. З постанови засідання бюро Вінницького обкому ЦК КП(б)У про хід хлібозаготівлі у Вінницькій області від 26 грудня 1932 року: “Ряд районов приступно снижает хлебозаготовки. Липовецкий, Литинский, Станиславчицкий, Вороновицкий, Гайсынский, Махновский особенно тяжело отстают в выполнении хлебозаготовок, благодаря отсутствию решительной борьбы с саботажниками хлебозаготовок… Дополнительно мобилизовать и перебросить с районов, закончивших план хлебозаготовок, актив для помощи отстающим районам…” (19).

На село Брицьке було призначено план хлібозаготівлі в 2 156 тисячі центнерів. Щоденно в Брицькому перебувало по 2-3 уповноважених. Хлібоздача йшла тугувато. На кінець січня 1933 року її виконання склало 71%. Навчені попереднім досвідом, селяни не спішили здавати хліб. Агенти ДПУ засікли у Брицькому розмови про те, що хліб вивезуть за кордон, а колгоспників залишать голодувати. У частівці тих років співалось: “Пийте воду, їжте січку – виконуйте п’ятирічку” (20).

Свідчення про побиття і знущання над селянами Брицького Фросини Барцьось:

“Ходили по селі бригади. Вимагали в людей хліба, викликали вночі, мучили і вимагали підписатися. Були такі хати в селі, куди скликали людей. Стоять два наших бричанських чоловіки, один із Липовця і представник сільради. В цьому штабі питаються в однієї жінки де хліб поділа, – Забрали в колгосп весь хліб, – вона каже,- Чого ви мене і людей мучите? А ці дивляться і наказують: бий її, бий, бо тебе будемо бити, – кажуть до дядька, який також сидів тут. Цей чоловік вдарив ту жінку по обличчю. Питаються знову, і знову б’ють. А я сидю. Мене теж визвали, хоч мала ще, але визвали. Також допитують. А тут нагодився мій рідний брат Гриць, який щойно прийшов з армії і був партійцем. Він прийшов в цей штаб і питає: А ти чого тут сидиш? – Мене визвали, – кажу. Він як розсердиться, побілів, почервонів, аж слина летить, почав кричати, – Я вас всіх тут вб’ю і сам себе вб’ю. Ви матір вже замучили, а тепер хочете ще дитину замучити! Більше мене не визивали”.

Наявність таких хат-штабів у селі, в яких знущалися над людьми, підтверджують як архівні документи, так і дослідження краєзнавця Рогового О. І. Зокрема, в селі було утворено 4 такі штаби, в яких працювали бригади по хлібозаготівлі. Людей викликали як вдень, так і вночі по два-три рази. Тут людей били, роздягали, саджали у льох чоловіків і жінок, старих і вагітних, заставляли співати, наказували бити один одного примовляючи “Чому не здаєш хліба”, танцювати гопака з вагою на плечах, кричати “загноїв хліб”, гавкати по-собачому, гонили босих по снігу тощо. Ці масові катування людей призвели до того, що 28 колгоспників написали в січні 1933 року листа-скаргу голові Ради Народних Комісарів УСРР Власу Чубарю, серед яких були ініціатори звернення – студенти Уманського технікуму, які приїхали у рідне село. Щодо зазначених фактів проводили відповідне розслідування, яке до речі, констатувало в керівному складі серед місцевого начальства і активістів-ударників “розклад та пияцтво». У звіті Липовецького районного комітету КП (б) У до ІІІ райпартконференції йшлося про “знущання над хлібоздатчиками робітничої бригади, що викликало велике незадоволення” (21). Для “зміцнення села, проведення масово-політичної роботи та організації підготовки весняно-посівної кампанії було відряджено на постійну працю члена бюро РПК товариша Греся” (22).

Подібні докази наводять відомі дослідники Голодомору В. Марочко та І. Шульга. “Факти фізичної розправи місцевого партійно-радянського активу над селянами, так звані самосуди, стали тоді масовим явищем” (23). Ілля Гаврилович Шульга також підтверджує свідчення Фросини Барцьось про катування селян Брицького мовою архівних документів. Свавілля, що охопило всю країну, не раз змушувало обком партії розглядати питання “Про порушення революційної законності та знущання над селянами” і приймати відповідні рішення. Але після постанов стан справ не змінювався. “Червона мітла” під дулом революції спорожнила селянські комори, колгоспні засіки, не залишаючи навіть посівного матеріалу. Людей за невиконання планів хлібозаготівлі, контрактації заносили на “чорну дошку”, позбавляли можливості придбання найелементарніших товарів. Хліборобів арештовували, штрафували, грабували, відбирали майно, худобу, залишаючи без будь-яких засобів до існування. Зубожіле село залишалося віч-на-віч з голодною смертю. Чорні крила Голодомору розпростерлися над Поділлям (24).

Про страшний 1933 рік згадує Фросина Барцьось:

“Зиму 1932-1933 років ми вже перезимували з меншим братом Петром. Я дерла крупи, варила куліш. Потім моя двоєрідна тітка забрала мене на Кацалапівку (авт.- один із сільських кутків с. Брицьке), а сестра Марця забрала Петра в Білу. А дядько – чоловік тітки каже, щоб мала сама молока випити, то вона дівчину взяла. То мені тітка говорить, я тебе заведу в Костянтинівку (сусіднє село), там такі дівчатка як ти працюють, розкидають на купки. А старші буряки садять. Там столова є, три рази їсти дають. Завела вона мене, три дні я хліб збираю, і три дні їм хліб. До тітки піду занесу хлопчикам. А коли жито почало квітувати, роботи в Костянтинівці вже не було. То їден бур’ян на городі їла, гору пообирала. Тоді жито половинками взялося, теребила, робила з цього куліш. І так вижила. А сусідка нажала жита, насушила, намолола, напекла, наїлась і вмерла. Рік 1933 був врожайним. Отак мучили людей, хай Бог такого не дає, щоб хтось таке бачив. Кожен день назначали підводу, яка їздила по селу. Вмер чоловік, чи вкинули, чи закопали, кіло хліба давали за це. Дівчина по сусідству була – Федора. Вийшла вона якось з подвір’я, впала голодна на вулиці. Під’їхала підвода. Одного з цих їздових Давидом звали. Чоловік на підводі каже: Бери її, – Ой не беріть мене, я ще буду жити, не беріть,- благала вона. Що будеш за нею другий раз їхати? Все одно вона помре. Бери її, – забрали. Але вона ще прийшла з цвинтаря назад додому. Не знаю через скільки вона померла, а померла таки”.

Про факти канібалізму і вбивств в голодний 1933 рік, загибель рідного брата Петра Гордієнка:

“Я пішла до тітки, а брат Петро пішов до дядька по сусідству. Питаю його, де ти був,- Пішов, бо Марця казала, щоб ти пішла на буряки допомогла сапати,- кажу вже сонце зайшло, сутеніє, бери чаю – наварила, їж, – кілька кусників хліба поклала скибочками. Відповідає Петро, – Я був в дядька, – а якого дядька чи двоєрідного чи чужого не пам’ятаю, казали дядько на нього, – Так наївся м’яса, – Кажу, Боже, може якої здохлятини?! Хай буде навіть здохлятина, але таке добре м’ясо. Бачу не хоче їсти цієї юшки. Полягали спати на печі. Вже розвидняється, встаємо і йдемо в село Білу, потім на буряки. Залишаємо Петра, а він пішов знову до цього дядька. Марця – сестра каже, йдемо на обід, завтра досапаємо, бо так їсти хочеться. Приходимо, а Петра немає, я біжу в Брицьке. Прибігаю і питаю сусідів чи був Петро, кажуть був, та пішов на Лагустівку. Бачили у Федоськи, що був, але пішов потім на Кацалапівку. Прибігаємо з Марцьою до цього дядька. Питаю його: у вас Петро був? Відповідає,- Був, але пішов через річку додому. А він палить у печі, а на плиті, бачу лежать штани Петра – зарізав його, а штани забув сховати. Питаю, а ось його штани. А він видер у Марці штани і каже, що Петро біг і впав до річки, та взяв Миколові чисті штани, а ці скинув. Був Петро та пішов на Кацалапівку. А дядько замкнувся і не одчиняє. Щось варить у баняках на плиті. Кажу йому, – Дядько – оддайте Петра, а він зарізав його і порубав на кусочки. Кричу, – Пустіть до хати,- не хоче пустити, – Одчиніть, бо піду в сільську раду. Я попросила сестру і її хлопчика, щоб пішли в сільську раду. Я стою під вікном. Дядько каже, – Стоїш? Стою, – Дивися, повилазить, – каже. Дивлюся. Божиться дядько переді мною, що їй Богу немає в нього Петра. То чого ж ви не хочете мене пустити? Через деякий час каже,- Ну йди, пустю тебе, але щоб не вела сільради, – Пустив у сіни, – Куди підеш,- думаю не піду до хати, а піду до комори, як там думаю, Петро сидить, то щоб не втік. – Якщо прийде виконавець і сільска рада, ти нікому не скажеш?, – каже дядько, – Нікому, – Брешеш, – Їй Богу кажу.
Я в комору – голо навкруги. Тепер в другу хату йду, обертаюся – стілець довгий стоїть, а на ньому холодець. Потім дивлюся, за дверима стоїть тлумачок. – А це що? Я за цей тлумачок. Кажу, дайте я подивлюся. А дядько каже, – Це м’ясо, – Я погляділа – бачу одразу головка кругленька. Що воно таке? Далі глядю, знайшла руку з пальцями. Приклякла до цього мішка і ще не можу повірити, що Петра зарізали. – Ой Боже! А він мене за плечко і каже: Що ти?, – Ти нікому не скажеш? – Їй Богу нікому не скажу дядьку, – Брешеш,- Нікому не скажу. Він не поспів з’їсти м’ясо. Завдав цей тлумачок і пішов до сусідських хат, де люди повмирали, в хращаки, там бур’ян такий високий був. А вже з-за річки з Кацалапівки Марця йде з виконавцем, головою сільради і головою колгоспу. Усі. Прибігли до хати, потім пішли в той бур’ян. Знайшли. Несуть. Під’їхала підвода, все з хати повиносили, поставили м’ясо на городі, дядька забрали і поставили, ще щось в хаті шукали. А до мене кажуть – викопай яму і закопай на городі це все разом з горшками. Я копаю яму, сільський голова одійшов, а дядько до мене з габлями. Але недобіг до мене, сільський голова за ним садком. І забрали його в цю кабріолєтку, і це м’ясо. Де поділи їх, не знаю до цих пір”.

Підтвердження факту загибелі Петра Гордієнка, 30 листопада 1917 року народження (25), наймолодшого з родини Гордієнків в голодний 1933 рік зафіксовано в Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні по с. Брицьке Липовецького району Вінницької області на сторінці 474 (26). Цей запис внесено на підставі свідчень Барцьось Євросинії Гуріївни. Але не зовсім точно записано причину смерті: від голоду, а насправді від злочину канібала, який заманював дітей і вбивав, щоб наїстися. Це також є пряма жертва і наслідок злочину Голодомору-геноциду. Очевидно, що десь в архівах мусить бути і кримінальна справа по цьому факту, якщо вона ще не була знищена в радянські часи.

Яскравим прикладом “моралі” комуністичних злочинців на місцевому рівні, в самий розпал Голодомору і масової смертності селян, можуть бути слова товариша Левінзона – секретаря Вінницького обкому партії, зазначені у відповіді 24 березня 1933 року на звернення секретаря Теофіпольського райкому Березенка, який інформував обком про голодування селян і просив продовольчої допомоги: “Прежде всего чрезвычайно странно для меня, что такой вопрос вообще всплыл. Я готов выслушать о Теофипольском районе что угодно, но только не заявление о голодании колхозников и просьбу о продовольственной помощи… Заявление о голодании колхозников нужно отвергнуть, потому что: Что это за квалификация такая? “Голодают колхозники, у которых большие семьи”. Голодают лодыри, тунеядцы, немало енергии положившие для разложения колхозов – вырабатывая по 30 – 40 трудодней за год. Причем среди них есть даже и такие, у которых маленькие семьи. Со всей решительностью заявляю, что голодающих таких “колхозников” очень мало, и мало таких потому лишь только, что сотни центнеров разбазарено колхозами для выдачи таким лодырям, рвачам, ворам. Писать обкому – просить помощь и брать, как базу для этого, продовольственные трудности или пусть даже голодание отдельных семей лодырей, разложителей колхозов, не понимая, не видя губительности этого пути, – это по меньшей мере очень странно и непонятно… Я твердо убежден, что вряд ли найдется хоть один еще ответственный работник района, который бы мог заявить что-либо подобное тому, о чем пишет т. Березенко в своем письме…”(27).

Тим не менше, 11 квітня 1933 року секретар Липовецького райпарткому Груздьов згадує Брицьке серед сіл, де “паршиве положення з харчуванням” (28). Інформація про смертність від голоду тотально замовчувалась і фальсифікувалась. Зокрема, Вінницьке обласне управління ДПУ 16 лютого 1933 року інформувало обком партії: “Необходимо категорически запретить какой бы то ни было организации вести регистрацию случаев опухания и смерти на почве голода, кроме органов ГПУ, так как это может привести к стихийному созданию разных организаций и к искусственному увеличению количества голодающих” (29).

Також Фросина Барцьось розповіла про загибель брата Панька (авт. – року загибелі не уточнено), якого несправедливо звинуватили в крадіжці, вбили без суду і вкинули до ями, про те, що батьки її чоловіка (дідуся автора) – Кіндрата Микитовича Барцьося 10.03. 1914 року народження (30) і його сестра померли в 1933 році від голоду:

“Батьки його (Кіндрата Микитовича Барцьося ) і сестра була їдна, молодша чи старша не знаю, повмирали в голодний рік. Він був круглим сиротою. То його забрали. В колгоспі був такий будинок, в якому жили діти-сироти батьків, які повмирали з голоду. Там їх тримали і якось годували. В 1933 році так було. Як не прожила якось, а кажуть вік пройшов. Тоді такі тяжкі роки були. Хай Господь не дає бачити і щоб хтось таке бачив”.

Батьками Кіндрата Микитовича були українці – православні селяни с. Брицького Микита Маркович Барцьось (1881 р. н) і Мотрона Йошерова Стадник (1883 р.н) (31). Мав Кіндрат Микитович ще братів і сестер, які згідно метричної книги с. Брицьке померли малолітніми дітьми. Рідна сестра Кіндрата Микитовича, про яку згадує Фросина Барцьось, що вона померла у 1933 році, ймовірно є старшою сестрою Харатиною Барцьось, 1 жовтня 1909 року народження згідно метричної книги (32).

В цій книзі не було знайдено свідоцтв про смерть батьків і сестри К. М. Барцьося. Тому з більшою вірогідністю свідчення Фросини Барцьось про смерть від голоду в 1933 році батьків Кіндрата Микитовича – Микити Марковича і Мотрони Йошерової Барцьось, сестри – Харатини Микитівни Барцьось є правдивими. Їхні імена також відсутні в списку померлих – жертв Голодомору в с. Брицьке в “Національній книзі пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Вінницька область”. Це свідчить про необхідність продовження системної дослідницької і пошукової роботи в розрізі кожного населеного пункту Вінниччини з метою всебічного та об’єктивного встановлення точної кількості жертв Голодомору 1932-1933 років, суттєвого доповнення мартирологу загиблих. Усі наші предки, які загинули голодною смертю, гідні того, щоб бути названими поіменно і гідно вшанованими.

Коли в подільських селах масово помирали від голоду українські селяни, особливо діти, то у 1933 році із зерносховищ Вінницької області кожний день вивозилось залізницею 150 тисяч пудів зерна. Про це секретарю ЦК ВКП(б) – завідувачу сільськогосподарським відділом Кагановичу Лазарю Мойсейовичу повідомляв секретар Вінницького обкому КП(б)У Чернявський В. І., прохаючи надати більше 600 вагонів для вивозу, так як зерно на зсипних пунктах та складах перегрівалось і гинуло (33). Також “червоні ешелони” з відібраним у селян хлібом і продуктами харчування у 1933-1934 роках відправлялись до союзних центрів СРСР Москви і Ленінграду, частина зерна і збіжжя йшли на експорт. Згодом, секретар Вінницького обкому КП(б)У Чернявський В. І. в доповідній записці від 10 серпня 1934 року першому секретарю ЦК КП(б)У С. Косіору – співорганізатору Голодомору, проситиме про необхідність збільшення кількості вагонів для вивезення зерна з території Вінницької області: “недогруз составляет 870 вагонов. Поступление хлеба по всем пунктам области с каждым днем усиливается”, висловлювалося побоювання, що у разі несвоєчасної подачі вагонів це “ударит по темпам хлебоздачи”(34). Пограбування злочинною владою виснажених голодом селян відбувалося і після страхітливого 1933 року.

Жахливі картини колективізації і голоду 1933 року в Брицькому і навколишніх селах описав у літературній формі письменник з с. Конюшівка Василь Вацек “Земляк”, зокрема в дилогії “Вавілон”, творах “Лебедина зграя” і “Зелені млини”, за які отримав Національну літературну премію імені Тараса Шевченка. Один із кутків літературного “Вавілону” Василь Земляк назвав Людоїдівкою, зазначивши про “антропофагів, тобто людоїдів”. А скільки у нього сюжетів про голодних дітей. Навесні 1933 року у Брицьке прислали на сівбу солдатів, бо в поле мало хто вийшов. За підрахунками колишнього секретаря сільської ради П. Врублівського у 1933 році від голоду в селі померло до 2,5 тисяч бричан із 4 тисяч проживаючих на той час. Жахлива цифра. На жаль, вона підтверджується навіть радянською статистикою. За свідченнями Степана Федорівського “У селі Брицькім Липовецького району залишилось на весну 1933 року кількадесят людей з 4 тисяч. Одних вивезено до Сибіру, інші вимерли. Село і поля навколо позаростали бур’янами. Пізніше совєтська влада заселила його людьми з інших околиць” (Документи про совєтське народовбивство. “Народна воля”, ч. 17 за 27.04.1950 р.). Таким чином, багатостраждальне село на Вільшанці втратило 2-2,5 тисячі своїх кращих громадян, які померли жахливою голодною смертю, запланованою у Кремлі для всієї України (35).

Офіційно в мартиролозі вказано заледве десяту частину від справжньої кількості жертв Голодомору, згідно зазначених вище цифр реальних втрат в с. Брицьке.

Англійський журналіст газети “Манчестер Гардіан” Малкольм Маггерідж влітку 1933 року повідомляв з України “Я побачив щось на зразок двобою між урядом і селянами. Поле цього двобою таке ж спустошене, як і в будь-якій війні, але простягається воно набагато ширше… З одного боку – мільйони селян, що вмирали з голоду, з тілами, часто опухлими від браку їжі. З другого – вояки частин ДПУ, що виконували накази диктатури пролетаріату. Вони пройшли крізь країну, мов рій сарани, забравши з собою все їстівне, вони постріляли або заслали тисячі селян, часом цілі села, вони перетворили найродючішу землю в світі на журливу пустелю” (36).

У 1933 р. помічник Сталіна, один із співорганізаторів Голодомору в Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією хлібозаготівель, заявляв: “Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйони життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!”.

Ще один британський журналіст Гарет Джонс, який подорожував Україною і написав серію статей і репортажів про Голодомор залишив такі свідчення: “Голод практично скрізь. І мільйони вмирають від нього, – пише Ґарет Джонс у листі батькам одразу по поверненні з СРСР. – Я бродив кілька днів Україною, і там не було хліба, у дітей боліли животи, всі коні та корови виздихали, й люди також вмирали з голоду. Терор набув нечуваних масштабів. Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: “У нас немає хліба. Ми помираємо!”. “Передайте в Англію, що ми пухнемо від голоду”. А 8 травня 1933 року в The Manchester Guardian зазначає: “У кожному селі я отримував однакову інформацію, що багато людей помирають від голоду…Одна часто повторювана фраза із сумною монотонністю лунала у моєму мозку: “Всі – опухлі від голоду”, і одне слово вбивалося у мою пам’ять у кожній розмові. Це слово було “голод”. Ніколи не забуду пухлі животи дітей у хатах, в яких мені довелося заночувати”(37).

Голод вніс велетенські зміни в життя і побут українського селянства. Села занепали. Майже в кожній другій хаті із стріхи, як ребра, виглядали лати, а вікна були навхрест забиті дошками. В недалекому минулому чепурні двори заростали лободою і щирицею. Плоти похилилися. Перестали брехати собаки, тільки сичі по ночах своїми перегуками наводили жах на людей. Не було кому співати дівочих та парубоцьких пісень, забувалися народні промисли: різьбярство, ткацтво, вишивання, гаптування. Вітряні і водяні млини зруйнувалися… (38).

Варто відзначити, що здійснення Голодомору в 1932-1933 роках відбувалося паралельно з спланованим знищенням української інтелігенції, національної культури, духовності і самобутності. Сталін підписав таємну директиву ЦК ВКП(б) про хлібозаготівлі в Україні, яка містила пункт про повне згортання політики українізації. Як відзначив англійський історик Норман Дейвіс у своїй всесвітньо відомій історії Європи, мета штучного Голодомору полягала в знищенні української нації. Н. Дейвіс кваліфікував Голодомор як “геноцидний акт державної політики”. “Масовий терор 1933 року проти української культури – безсумнівне підтвердження наміру знищити українську національну ідентичність… Саме на цій основі у 1988 році американська Комісія з вивчення голоду в Україні 1932-1933 років вирішила, що Голодомор був актом геноциду”, – зазначав Джеймс Мейс (39). Інший дослідник Р. Конквест дійшов до такого висновку: “Голод запланувала Москва для знищення українського селянства, як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями. Тож український селянин терпів подвійно – і як селянин, і як українець. Голодомор супроводжувався руйнуванням українського культурного й релігійного життя та масовим винищенням української інтелігенції. Здоровий глузд не дозволяє бачити у цьому подвійному ударі щось випадкове… Суд історії не може оголосити іншого вироку радянському режимові, крім кримінальної відповідальності” (40).

В цілому втрати українських селян від Голодомору-геноциду 1932-1933 років на Вінниччині складають понад мільйон померлих і закатованих жителів, знищених в результаті штучно спланованої і організованої акції совєтського комуністичного партійного керівництва в Москві і на місцях. В першій значній праці в незалежній Україні про Голодомор на Вінниччині професор, доктор історичних наук Ілля Гаврилович Шульга вказує на цифру в 1 млн. 669 тис. 564 людини, померлих в результаті Голодомору на Поділлі у 1932-1933 роках (41, 42). Вінницький дослідник Петренко В. І. називає кількість загиблих від 781 тис. 574 чол. до 1 млн. 127 тис. 761 чол. та підкреслює явно виражений антиукраїнський характер Голодомору як геноциду. Більше половини від загиблих становили діти, які були найменше захищені від голодної смерті. Найбільше постраждало населення саме тих районів, де велась відчайдушна, запекла боротьба з більшовизмом за суверенну Україну впродовж 20-30 рр. ХХ ст. (43). Науковець Маркова С. В. говорить про понад 800 тис. померлих від Голодомору на Поділлі (44).

В резолюції 12-го з’їзду КП(б)У, який відбувся в січні 1934 року, наголошувалося: “1933 рік був роком розгрому націоналістичної контрреволюції, викриття і розгрому націоналістичного ухилу на чолі з Скрипником. З’їзд відмічає величезну роботу органів ДПУ України в розгромі націоналістичних контрреволюційних елементів”. Таким чином, штучний Голодомор в Україні, який тривав впродовж трьох років і забрав мільйони людських життів, був спрямований більшовицькою владою (за своєю суттю – окупаційною), проти українського селянства – носія національної самобутності та духовності. Тоталітарний більшовицький режим застосував його як засіб для придушення тривалого, масового, стійкого опору українців державній злочинній політиці (45).

На XVII з’їзді ВКП(б) у 1934 році один із співорганізаторів злочину Голодомору-геноциду в Україні, помічник Й. Сталіна Павло Постишев хвалився: “Ми знищили націоналістичну контрреволюцію протягом минулого року, ми викрили та ліквідували націоналістичний ухил”. Цей самий кат Постишев не помічав численні прохання про допомогу від голодних селян і місцевої влади Вінниччини. 2 січня 1934 року він писав секретарю Вінницького обкому КП(б)У Чернявському В. І.: “Мы к сожалению помочь вам не сможем. Но дело в следующем. Винницкая, Киевская, Черниговская, Донецкая области – все просят хлеба для оказания помощи нуждающимся колхозникам. Все эти области, в том числе и вы, занимают совершенно недопустимую позицию…Сейчас если не большинство, то порядочное число колхозников имеет большие излишки хлеба…Обкомы стоят с протянутой рукой, просят помощь у ЦК. Какая-то привычка выработалась что ли? Хлеба у ЦК для оказания помощи нет. На получение хлеба от ЦК не надейтесь…” (46).

Свідчення Фросини Барцьось про життя після Голодомору 1932-1933 років, а також про Голодомор 1946-1947 років:

“Взимку 1934 року я одружилась із Кіндратом Барцьось. Розписались в сільраді. Він був круглий сирота. Вивчився на тракториста. А пізніше був бригадиром тракторної бригади в колгоспі. То я такого голоду вже тоді не знала як у 1933 році. Він з столової п’ятиденку приносив. І нам цього вистачало, щоб прожити. А в жнива пашню і кошти деякі отримував. Тримали господарство вже: гуси і корову. Всяка всячина була. Але після війни також голод був. Не давали нічого людям, збирали врожай на полях, десь дівали той хліб, а людям не давали. Ще 1946-1947 року люди голодували, не давали цього хліба. По 50 грам давали, ходили на роботу. Цілий день робиш – запишуть трудодень, робиш добу, все одно трудодень запишуть. День і ніч на роботі. За трудодень нічого більше не давали. Трактористам тільки давали по 3 кілограми. Хоч бідно жили, але дружно. Не так як нині, один на одного. Коли хто бачив ці коври, ці ліжка. Полик збитий, лежанка і все. Соломою, літом осокою підлогу встеляно, отиньковано, підведено і все. Отак жили. Зараз люди панують напроти того життя, яке було. Я 70 років ходила на роботу. Коли вже чоловік помер (авт. – Кіндрат Микитович Барцьось помер 13.10.1983 року, похований в с. Брицьке), тоді вже перестала ходити, пенсію получала”.

Рафаель Лемкін – американський юрист, автор терміну “геноцид”, в доповіді у Нью-Йорку «Радянський геноцид в Україні» дав чітку юридичну оцінку Голодомору: “Це не просто масове вбивство. Це – геноцид, винищення не лише окремих осіб, але й культури і нації. Це класичний приклад радянського геноциду, його найдовший і найширший експеримент русифікації – винищення української нації”(47). Відомий американський дослідник Голодомору індіанського походження, великий друг України Джеймс Мейс дав таке визначення цьому злочину: “Щоб централізувати повну владу в руках Сталіна, потрібно було знищити другу радянську республіку, а отже, вигубити українське селянство, українську інтелігенцію, українську мову, українську історію у розумінні народу, знищити Україну як таку. Калькуляція була дуже простою і вкрай примітивною: нема народу, отже, нема окремої країни, а в результаті нема проблем. Така політика в класичному розумінні цього слова означає ГЕНОЦИД” (48).

Свідок Голодомору – Фросина Гуріївна Барцьось (Гордієнко) народила у спільному шлюбі з Кіндратом Микитовичем 8 дітей. Одна дитина Галя померла у малолітньому віці. Інші 7 дітей: Анатолій, Лідія, Галина, Надія, Володимир Кіндратович (батько автора-упорядника спогадів, 28.02.1949 р.н.), Раїса, Євгенія. Свідок колективізації і Голодомору 1932-1933 років Фросина Гуріївна Барцьось пережила колективізацію, Голодомор, Другу світову війну, післявоєнну відбудову, все своє важке колгоспне життя української селянки прожила в с. Брицьке Липовецького району на Вінниччині, тяжко працюючи на рідній землі. Автору-упоряднику спогадів і статті пригадується, що бабуся любила співати українські народні пісні: селянські, побутові, козацькі, тощо. Особливо пісні “В кінці греблі шумлять верби”, “Стоїть гора високая”, а також пісню, в якій були такі слова: “тільки й мала розкошоньки, що тяжко робила”. Померла Фросина Гуріївна Барцьось 3 серпня 2008 року на 94 році життя у м. Вінниці, в любові та пошані дітей, онуків і правнуків. Похована на цвинтарі в рідному селі Брицьке поруч із чоловіком Кіндратом Микитовичем.

Втрати українського народу під час Голодомору 1932-1933 років оцінюються більшістю українських дослідників від 7 до 10 млн. жертв за найменшими підрахунками. Встановлення більш точної кількості загиблих є питанням подальших комплексних і систематичних досліджень.

Проте, Голодомор-геноцид 1932-1933 років не зламав і не знищив української нації, як планували організатори цього злочину, не вбив фізично і духовно наш народ, хоч завдав непоправної фізичної, економічної, духовно-культурної шкоди і невідворотних втрат, наслідки від яких ми відчуваємо досі. Незважаючи на пережите, важке для нашого народу 20 століття, українці відродилися як нація, позбулися московської окупації, відновили власну самостійну суверенну державу у 1991 році, а сьогодні захищають її від російського агресора і розбудовують. Це підтверджує думку, що наш героїчний і багатостраждальний народ непереможний.

Нехай ці свідчення, які є прямим доказом вчинення злочину геноциду проти української нації в конкретному українському селі, будуть віночком на могили закатованим Голодомором, стануть у нагоді і будуть представлені в доказовій базі на майбутньому міжнародному кримінальному процесі і суді над комуністичним московським режимом СРСР, над ідеологами, замовниками, організаторами і виконавцями злочинів комуністів-більшовиків, зокрема найстрашнішого їхнього злочину – Голодомору 1932-1933 років в Україні. Звершити цей справедливий суд є справою честі і обов’язком кращих синів та дочок української нації – сучасного покоління.

Вічна і незнищенна пам’ять усім убієнним жителям села Брицьке та багатьох українських сіл, які були закатовані до смерті злочинною комуністичною владою Москви під час Голодомору-геноциду 1932-1933 років в Україні.

На світлинах: 1. Свідок – Барцьось Євросинія Гуріївна (в дівоцтві Гордієнко). 2. Хата родини Барцьось-Гордієнко в с. Брицькому на сільському кутку “Лагустівка” над річкою Вільшанка. 3. Пам’ятник на кладовищі в с. Брицьке на могилі подружжя Фросини і Кіндрата Барцьось. 4 і 5. Пам’ятний знак селянам Брицького, загиблим під час Голодомору 1932-1933 років, встановлений на старому кладовищі в селі. 6 і 7. Вшанування пам’яті жертв Голодомору в Брицькому 2018 р.

Джерела та література:

1. Державний архів Вінницької області (далі ДАВО). – Ф.- Д-904, Оп.- 20, Спр.- 73, Арк.- 311-312.
2. Похилевич Л. И. Сказания о населенных местностях Киевской губернии или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся / собрал Л. Похилевич. – Киев: В тип. Киево-Печер. лавры, 1864. – с. 298.
3. ДАВО. – Ф-р388. – Оп.1. – Спр.15. – Арк.191.- Постанова Бричанського селянського сходу за 8 грудня 1921 року.
4. ДАВО. – Ф-р388. – Оп.1. – Спр.23. – Арк.4,5,6. – “Справа про розкуркулення громадян с. Брицьке” за 1923-1924 роки.
5. ДАВО. – Ф-р388. – Оп.1. – Спр.23. – Арк.21. – “Справа про розкуркулення громадян с. Брицьке” за 1923-1924 роки.
6. Васильєв В., Віола Л. Колективізація і селянський опір на Україні (листопад 1929 – березень 1930). – Вінниця: “ЛОГОС”.-1997. – с. 87.
7. Богдан Патриляк. Сталін як Путін. Голодомор – реакція на мільйонний селянський «Майдан» початку 1930-х// веб-сайт “Історична правда”, публікація від 19.11.2014 року, http://www.istpravda.com.ua/articles/2014/11/19/145925/
8. Володимир Тиліщак. Понад 5000 масових виступів. Як українське село чинило спротив колективізації// веб-сайт “Історична правда”, публікація від 23.11.2016 року, http://www.istpravda.com.ua/articles/2016/11/23/149335/
9. Тиліщак В. 1930. У.Р.С.Р. Повстання: Науково-популярні нариси. – Київ: Смолоскип, 2016 . – с. 13.
10. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор. – Київ, “Либідь”, 1993. – с. 141.
11. Голод 1932-1933, 1946-1947. Вінницька область: Документи і матеріали/Авт.-упоряд. Ф.А.Винокурова, Р. Ю. Подкур. – Вінниця: Антекс-У ЛТД, 1998. – с. 105.
12. Голод та Голодомор на Поділлі 1920-1940 років. Збірник документів та матеріалів. Обласна редколегія науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією”/ Авт. упоряд.: Р. Ю. Подкур, В. Ю. Васильєв, П. М. Кравченко, В. П. Лациба, І. П. Мельничук, В. І. Петренко. – Вінниця: ДП “ДКФ”, 2007.
13. Петренко В. Антинаціональний характер Голодомору 1932-1933 років. Голодомор як засіб політичного терору// Матеріали науково-практичної конференції .- Вінниця: Книга-Вега, 2004. – с. 51.
14. Голод 1932-1933, 1946-1947. Вінницька область: Документи і матеріали/Авт.-упоряд. Ф.А.Винокурова, Р. Ю. Подкур. – Вінниця: Антекс-У ЛТД, 1998. – с. 200-201.
15. Роговий О. Мор. Голоси із 1933-го: “Трагедія Голодомору в с. Брицьке. Брат різав брата”// Нове життя. – 1993. – №39 . -19 травня. – с. 3.
16. Роговий О. Мор. Голоси із 1933-го: “Трагедія Голодомору в с. Брицьке. Голова Раднаркому втручається”// Нове життя. – 1993. – №31 . – 21 квітня. – с. 2.
17. ДАВО. – Ф-Д-904. – Оп.20. – Спр.8. – Арк.4-5.
18. Голод та Голодомор на Поділлі 1920-1940 років. Збірник документів та матеріалів… – Вінниця: ДП “ДКФ”, 2007. – с. 318.
19. Голод 1932-1933, 1946-1947. Вінницька область: Документи і матеріали… – с. 45.
20. Роговий О. І. 1932-1933. Ніч над Брицьким. – Липовець, 2007. – с. 1.
21. Роговий О. І. 1932-1933. Ніч над Брицьким. – Липовець, 2007. – с. 11-12.
22. Роговий О. Мор. Голоси із 1933-го: “Трагедія Брицького. Судний день”// Нове життя. – 1993. – №33. – 28 квітня. – с. 2.
23. Марочко В. І. Геноцид в українському селі 1932-1933 років: історико-політологічний аспект//Голодомор як величезна трагедія українського народу.
24. Шульга І. Г. Людомор на Поділлі. – Республіканська асоціація українознавців, 1993. – с. 74, 82.
25. ДАВО. – Ф.- Д-904, Оп.- 20, Спр.- 73, Арк.- 392-393.
26. Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932-1933 років в Україні. Вінницька область. – Вінниця. – ДП “ДФК”. – 2008. – с.474.
27. Шульга І. Г. Голод на Поділлі. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 1993. – с.83-84.
28. Роговий О. Мор. Голоси із 1933-го: “Трагедія Голодомору в с. Брицьке. Брат різав брата”// Нове життя. – 1993. – №39 . -19 травня. – с. 3.
29. Шульга І. Г. Голод на Поділлі. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 1993. – с.116.
30. ДАВО. – Ф.-Д-904, Оп.- 20, Спр.- 73, Арк.- 302-303.
31. ДАВО. – Ф.-Д-904, Оп.- 20, Спр.- 52, Арк.- 246.
32. ДАВО. – Ф.-Д-904, Оп.- 20, Спр.- 52, Арк. 285-422.
33. Петренко В. Антинаціональний характер Голодомору 1932-1933 років. Голодомор як засіб політичного терору// Матеріали науково-практичної конференції .- Вінниця: Книга-Вега, 2004. – с. 51.
34. ДАВО. – Ф. П-136, Оп.- 7, Спр.- 16, Арк. 7. Копия.
35. Роговий О. І. 1932-1933. Ніч над Брицьким. – Липовець, 2007. – с. 10, 13.
36. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор. – Київ, “Либідь”, 1993. – с. 292.
37. Люди правди: Гарет Джонс //Веб-сайт Українського Інституту національної пам’яті, http://www.memory.gov.ua/news/lyudi-pravdi-aret-dzhons
38. Шульга І. Г. Людомор на Поділлі. – Республіканська асоціація українознавців, 1993. – с. 138.
39. Мейс Дж. “Ваші мертві вибрали мене. Спадщина Голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство”. Україна: матеріалізація привидів/Упор. Наталія Дзюбенко-Мейс, – Київ: ТОВ “Видавництво “Кліо”, 2016. – с. 194.
40. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор. – Київ, “Либідь”, 1993. – с. 6, с. 358.
41. Шульга І. Г. Голод на Поділлі. – Вінниця: Континент-ПРИМ, 1993. – с. 123;
42. Шульга І. Г. Гірка правда. Нариси з історії подільського селянства 1920-1932 років. – Вінниця: ВАТ “Віноблдрукарня, 1997. – с. 8.
43. Більшовицька влада та українське селянство у 20-30 рр. ХХст.: причини, технології, наслідки Голодомору-геноциду (за матеріалами Поділля). – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2008. – с. 288, 292, 293.
44. Маркова С. В. Голодомор 1932-1933 років на Поділлі: Монографія. – К.: МАУП, 2003. – с. 99.
45. Більшовицька влада та українське селянство у 20-30 рр. ХХст.: причини, технології, наслідки Голодомору-геноциду (за матеріалами Поділля). – Вінниця: ДП “Державна картографічна фабрика”, 2008. – с. 308.
46. Голод та Голодомор на Поділлі 1920-1940 років. Збірник документів та матеріалів… – Вінниця: ДП “ДКФ”, 2007. – с. 444.
47. Люди правди: Рафаель Лемкін////Веб-сайт Українського Інституту національної пам’яті, http://www.memory.gov.ua/news/lyudi-pravdi-rafael-lemkin.
48. Мейс Дж. “Ваші мертві вибрали мене. Спадщина Голодомору: Україна як постгеноцидне суспільство”. Україна: матеріалізація привидів/Упор. Наталія Дзюбенко-Мейс, – Київ: ТОВ “Видавництво “Кліо”, 2016. – с. 192-193.

Автор-упорядник – Барцьось Володимир Володимирович –
депутат Вінницької обласної Ради 7 скликання,
керівник Міжфракційного депутатського об’єднання
“Національна пам’ять”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

×
Завітайте в наш магазин!