Переглянуло:

Волхв нової України. Автор-Дмитро Донцов.

«Як волхв, віщун той молодий, він пломенів».

(Т. Шевченко – «Тризна»)

«чужим богам пожерла жертви, омерзилась»

(Т. Шевченко-«ПРОРОК»)

 

Від редакції.

Приходить час,коли кожна людина починає шукати основу рідної духовності,розуміння Бога.  Читаємо статті,монографії,дослідження відомих ,і не дуже знаменитих  різноманітних науковців і розуміємо,що не кожному це дано,в силу відсутності знань,духовності і генетичної належності до української нації. Такі автори шукають витоки священного не в українській традиції,звичаї,а в іудейсько-християнських біблійних текстах, в іноземних джерелах,які для них є найавторитетнішими,бо так прийнято,модно,таким є стереотип ,що біблійна писанина є ознакою глибоких знань і культури.  Не оминула ця облуда і Дмитра Донцова,який по формі написав патетично,велично і красиво,а по суті, пишучи про Тараса Шевченка вирішив,що наш Кобзар є ортодоксальним християнином і нашпигував свою статтю  біблійним брудом,зганьбивши себе ,як недовчений дилетант.Якби читав Донцов уважно біблію, то хіба б не побачив ось цього юродства: “Вороги
людини — це її домашні!” (Матвія, 10: 36) чи “Коли хто приходить
до мене і НЕ ЗНЕНАВИДИТЬ свого батька та матір, і дружини й
дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути учнем Моїм!” (Луки, 14: 26),. Біблійна отрута так засліпила очі  автора,що  він ,як і багато хто до і після нього “Вони,
дивлячись, не бачать, слухаючи, не чують, і не розуміють” (Матвія,
13: 13).  Описуючи геніальний дар Шевченка,Донцов ілюструє свої думки біблійними персонажами,ангелами,архангелами,михаїлами,ісакіями,які насправді від того дару були на іншому полюсі і не мали жодного стосунку ні до України,ні до Кобзаревої, тобто нашої духовності.

Судіть самі. Ось цитата Донцова із нижчеприведеної статті:«Все ж це створює Святий Дух, розділяючи кожному зокрема, як Він хоче» [Посл. І Коринт. XII.] – так, як розділяв за нагної давнини, князів київських, лицарства козацького й Лаврських святих, коли напр., з ченців Лаврських, як оповідає Патерик Печерський, один мав дар бачити духовий світ (Ісакій)..Кінець цитати. А  чим же прославився той лаврський “святий” Ісакій?  Цитата із офіційного опису життя цього “подвижника”…” І обрав цей Ісакій строге життя. Він обдер козла мішком, і натягнув на свою власяницю, і обсохла сира шкура довкола нього. І замкнувся він у печері, в келійці малій, ліктів на чотири, і тут невпинно молився богу зі сльозами день і ніч. А їжею його була одна проскура, і та через день, а води він пив в міру. їжу приносив йому Антоній і подавав через віконечко, в яке лише рука проходила. І таке чинив він сім літ, на світ не виходячи, не лягаючи, а сидячи він приймав трохи сну…Ісакія був такий розслаблений тілом і розумом, що йому було важко встати, сидіти; лежав він на одному боці і мочився під себе багаторазово, і черви велися йому під бедрами від того, що він мочився….Німий і глухий лежав він два роки, а на третій рік він заговорив, і став чути, і почав ходити.Ісакій, не бажаючи людської слави,почав юродствувати і капостити то ігумену, то братії,то світським людям, так що деякі його (навіть)били. А потім став він ще строгіше жити, і воздержуватися, і постити, і не спати. І так жив він до самої смерті. Такі ото були чорноризці Феодосієвого монастиря, що сяють і по смерті, як світила… Кінець цитати. Джерело:Літопис Руський.- К.:Дніпро, 1989.-С. 116-120.

І цей психічно хворий,який нічого корисного не зробив ні для України,ні для людей  подається Донцовим як приклад для Шевченка??? Явно,що нерозуміння світогляду українців,стадний інстинкт шукати в біблії мудрість,якої там і близько нема і  поставили  Донцова у явно жалюгідну ситуацію,бо коли людина,яка знає гнилу біблійну суть і  читає іудохристиянські відрижки  в його статті, то розуміє,що не можна торкатися в описах того питання,в даному випадку біблійного,якого  грунтовно не знаєш і не розумієш.

До речі, в оригіналі біблії,яка написана івритом,слова “Бог” немає. Це поняття невідоме жидам і жидохристиянам,воно виникло лише з перекладом  на церковно-слов’янську мову .Бог-це Творець,а не равві Христос і не жидівське криваве опудало Яхве.

Так само,в біблії відсутнє слово “Волхв” В тому ж оригіналі  мова йде про трьох мудреців,які приносили Ісусу дари. Волхв має бути  мудрецем,але  далеко не завжди мудрець є волхвом.

Шкода,але Донцов так само  не  розуміє і глибинної основи творчості Тараса Шевченка. Хіба  міг би фанатичний християнин написати наприклад так:

Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив
Людей Божих?! Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру христову,
Упивались і чужої,
І своєї крові!..
А получчали?.. ба де то!
Ще гіршими стали…
Тарас Шевченко. “Сон”
(“Гори мої високії…”)

Або так:

Світе ясний! Світе тихий!

Світе вольний, несповитий!

За що ж тебе, світе-брате,

В своїй добрій, теплій хаті

Оковано, омурано

(Премудрого одурено).

Багряницями закрито

І розп’ятієм добито?

Не добито! Стрепенися!

Та над нами просвітися,

Просвітися!.. Будем, брате,

З багряниць онучі драти,

Люльки з кадил закуряти,

Явленними піч топити,

А кропилом будем, брате,

Нову хату вимітати!

Явленними піч топити… — Ідеться про ікони, які церква оголошувала чудодійними, оскільки вони з’явилися нібито з «волі Божої», без людської участі.

Спробував би Донцов попросити якогось попа,чи монаха,щоб він і цю Поезію вголос продекламував:

Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люде!
Церков-домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна .
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!..

(СТОЇТЬ В СЕЛІ СУБОТОВІ…)

Мабуть не читав Дмитро Донцов і цієї Поезії Кобзаря:

Моя ти любо! мій ти друже!

Не ймуть нам віри без хреста,

Не ймуть нам віри без попа.

Раби, невольники недужі!

Заснули, мов свиня в калюжі,

В своїй неволі! Мій ти друже,

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби Його – ми люде!

(Ликері)

1860 р.

Лист, який пише Тарас Шевченко до  брата, В. Г. Щевченка,в тому ж ,1860 році .

23 березня 1860. С.-Петербург

Чого се ти замовк, мов тобі заціпило? Чи не завадила тобі ота казань, що ти для мене так мудро скомпонував? Спасибі тобі, брате мій рідний, друже мій єдиний! Брехня цьому! Я тілько не фарисей, не идолопоклонник такий, як оті християни — сіпаки і брехуни. Собака погавка, а вітер рознесе… Кінець цитати.

Це щоб поставити крапку в дискусії з надміру екзальтованими християнами.

 Я хочу звернутися до наших науковців,письменників,поетів,музикантів і до всіх українців. Ви витрачаєте даремно свій час ,займаючись пошуками духовності в жидівській біблії та їхніх писаннях. Нема там нічого,що стосується України,наших традицій,духовності,свят,наших героїв і пророків. Дні і роки,коли Ви порпаєтесь у юдейському смітнику ,є для Вас даремно прожиті в цьому світі і Ваші писання будуть висміяні наступними поколіннями свідомих українців. Ваш інтелект,свідомість мають бути спрямовані на пошук яскравих,рідних і коштовних перлин української духовності. Ви будете приємно вражені незрівнянною красою і чарівністю українського фольклору,пісень,поезій,містерією рідних,прадавніх свят,феєрією Колядок,Щедрівок,Веснянок. Вслухайтесь в мелодику української священної мови,загляньте в глибини своєї української душі і зрозумійте та відчуйте-Ви УКРАЇНЕЦЬ,нащадок найдревнішої і найдуховнішої Нації на цій землі!

Слава Рідним Богам!

(Волхв Срібновіт).

 

Волхв, віщун, пророк? Таким він був в очах тих, що приставали з ним, і – в своїх власних, і в творах своїх. Таким бачили його його приятелі з-поміж решток патріотично настроєного «панства козацького» (за його виразом), князь Репнін, княжна Варвара, граф Капніст та інші; таким бачили його, хоч пізніше, «коли прийшли гоненія», деякі від нього відійшли – «братчики» кирило-мефодіївські, почувши в його поезії «звук труби архангельської», а над чолом – «полум’яний язик» уздрівши, знайомі москалі бачили іноді Шевченка в страшнім унесенню, а тоді – «очі його просто палали, він скидався на пророка». І навіть жандарми московські бачили в його поезіях безмежне зухвальство». [ВУАН, Збірн. І, Шевченко і його доба, ДВУ 1925, М. Костомаров – Книга битія укр. народу, П. Куліш статті про Шевченка, «Киев. старина» 1883, IX, «Наше минуле» 1919, 1-2, «Киев. старина» 1900, т. 70.]

Інші свідчили про нього: «коли сперечався, то хвилювався, але в унесенню його не було ні злоби, ні пихи, був лише святий вогонь почуття правди і справедливості… В хвилини великого душевного схвилювання міг відштовхнути хоч кого виявом своєї загарливої ненависті» до всього, що йому нагадувало пониження і уярмлення людини і його нації – чи то було кріпацтво, чи спір про чорних большевиків – Петра й Катерину…

Він сам назвав себе «волхвом» – магом, чарівником, що стоїть в контакті з небесною Силою, не випускав з рук «свого Єзекіїля». Виховався він на півзабутих вже українською інтелігенціею праджерелах старої культури України, – на Патерику Печерськім, на Четьїх Мінеях, а крім того розчитувався в науках «халдейських магів і звіздознавців», у Сковороді – і, насамперед, в «Божественній книзі», якою була для нього Євангелія. І багато з езотерики християнства, мабуть, було відкрите йому. Через ту лектуру і через природу та через мистецтво, був він втаємничений в закони зримого й незримого космосу.

В обличчі природи вродливиці – матері України та її пам’яток історичних, міг годинами віддаватися самоті й медитації (своїм «думам»). Уникав «пів людей», як звав матеріалістів, «недолюдків». Чувся між ними як його Перебендя – «один як сонце високе». Писав (до Марковича) – «я одинокий і на Україні». Був – «всім несвій, і тут, і там». А «прекрасний світ, той рай земний (був) у всіх кінцях йому чужий». Такий в дитинстві, такий на схилі життя. В «Щоденнику» нотує, що «полюбив самоту», розкошував у «солодкій тиші ранку», коли бував сам-на-сам з природою. Уважав, що «не може бути нічого солодшого, нічого чарівнішого в житті, як самота, тоді людина занурюється сама в собі і бачить Бога на землі.» І ще – «не люблю гамірливої метушні». Ненавидів кошарний «колектив» на засланні…

Любив самоту, бо пророки стадами не ходять. Так, вглиблюючись в твориво, пізнавав його Творця. Пізнати таємниці космосу і Божественної Сили, що його створила, війти в контакт з незримою динамічною силою Духа, що «всюди є і все наповняє», «дає життя» і нас «очищує од всякої скверни», – контакт з тою Силою, пізнання позафізичного світу, від якого залежить життя світу видимого, – ось до чого прямував Шевченко і як людина релігійна і як людина до нестями закохана в своїй Україні, якої другої чи рівної їй для нього не було на світі.

В цьому йому помагала ще його мистецька, вразлива на красу, натура, мистецька освіта, крім природи його країни, дивлячись на яку годинами перебував у мовчазній медитації. Видимий світ довкола бачив він очима предків, очима автора і читачів – «Слова о полку Ігоревім». Природа була для нього сповнена плотських і безплотних духів, одушевлена безначальним первнем, всі її стихії – вода, земля, повітря, вогонь. Альта в нього – «несе вісті», Дніпро – або «сердиться» або «регочеться», сонце – хоче «спалити землю» за те, що її люди «осквернили» за те, що кинула вона виклик зухвалий законам космосу; трава степу «гнеться мов жива», вітер розвіває думи кобзаря, місяць «нашептує» йому його пісню, могили козацькі говорять, з могил бухає вогонь душ погиблих в бою; Сатурн – «гладесенько стирає» все, що хоче затримати вічнотекучий час, поїдаючи свої діти, як тиждень поїдає дні, місяць – тижні, рік – місяці, а сторіччя – роки.

Пороги Дніпрові – питаються за своїми «дітьми», Босфор «трясеться з козацького плачу», плачу невільників, посилає вістку на своїх хвилях у Чорне море, а «море ревнуло Босфорову мову, у Лиман погнало, а Лиман Дніпрові тую журбу-мову на хвилях подав»; Дніпро «зареготався» й збудив Великий Луг і Хортицю. Хортиця почула – «і Дніпр укрили байдаки» з «гістьми до султана», – вся природа у Шевченка не пестливо-ніжна, а могутня й сувора, повна незримих духових енергій.

До них звертається не раз поет, як Ярославна в «Слові о полку Ігоревім», до вітрів – «Стрибожих внуків», щоб не метали ханові стріли на воїнів князя, просить Дніпра-Славуту про вістку від свого «лада», звертається до «світлого пресвітлого Сонця», як до «господина» – може неясні спогади про сонячного Бога Аполона, культ якого дійшов аж до Києва, або про передхристиянського ясного й плідного Хорса?

Шевченко говорить безнастанно про «сонце Правди», розуміючи під тим певно наше, згадуване в молитвах, – «умноє (спіритуальне) сонце», яке прагнув «хоч крізь сон побачить». Наш народ подекуди й досі має сонце за «відблиск лиця Божого», а колись на Україні дівчата молилися до сонця як перші християни молилися до схід сонця, куди зорієнтовані і нині наші церкви. [Твори і Листування Шевченка, О. Воропай – Звичаї нашого народу, Мюнхен 1958.]

Він читав книги «про зв’язок душі людської з світилами небесними», посилав свої думки до сонця й до місяця «вічного без краю», як і душа людська, якій «почину й краю немає». «Вогонь небесний» притягав його думку до себе, той що в нашім народі уважається «святим». Відчував він, що видимий світ – є лиш вияв духової Сили; що подвійна є природа речей – матеріальна й духова, всюди відчував подув незримої духової Сили, всетворчої і всекермуючої, присутньої і в природі, і в людині, в усіх переломових годинах життя її і нації, в усіх славних і трагічних закрутах історії.

Образ «золотого сонця» над овидом, що розсівало всюди свої проміння, сприймав він як «ораторію без звуків», перейнятий її – «чудовою гармонією». В такі хвилини – він «носився думкою Бог зна де, в яких надземських просторах». На явища природи, на твори мистецтва дивився він «мовчки, стримавши віддих» як «на вияв Божественної краси», і «під її добротворчим впливом», він «відчував себе інпюю, оновленою людиною». Коли споглядав на небо в чудову місячну ніч, це була для нього «картина така прекрасна, що лише в німім благоговінні (адорації, подиву перед чимсь величним) можна було оглядати її». Іноді лінії і тони краєвиду нагадували йому «щось з могутніх акордів Гайдна».

Він, що – як свідчать його писання – знав Бетховена, Баха, Моцарта, Белліні, Россіні, Вебера, Шуберта, Шопена, Бортнянського, Ліста; він, який подивляв Рубенса і Канову; він, якого переймало тремтіння ентузіазму, коли прислухався «взнеслим мотивам наших церковних співів», які «стрясали всією його істотою, підносили душу вище небес», робили її «кріпкою і мужньою», він, як мистець, через «божественне мистецтво» (його вираз) міг пізнавати Бога. Він «дякував великому Богові» в такі хвилини за те, що Той «обдарував його почуттям людини, яка бачить чудове, досконале в його нерукотворнім, безначальнім твориві»… [Твори і Листування Шевченка, О. Воропай – Звичаї нашого народу, Мюнхен 1958.]

Через контемпляцію цієї краси божого творива, в такім душевнім стані піднесення, знанім всім «одержимим», – містикам, поетам, як Данте чи композиторам як Бетховен, він як і ті, шукав контакту з Божеством. Це був стан, у якім ці вибранці Долі доходять до вищого ступеня духового розвою. Шевченко сам писав про це – що в творах цих артистів з Божої ласки, – укрита якась «незбагнута Божа таємниця». Ці митці – «вони брати наглі лише по плоті», але надхненні звиш, уподібнюються «янголам Божим» (себто – Його післанцям) – «їх лише створив Він по свому образу і подобі, а ми тільки незугарна юрба й нічого більше».

Так писав Шевченко, і напевно був сам один з тих втаємничених, бо такі хвилини ентузіазму переживав він сам; бо писав, що коли вони находили на нього, – в нім «душа рвалась, душа ридала, розум горів». Не були це, певно, мляві сльози розжалоблення над якоюсь своєю бідою, а сльози ентузіазму, екстази, коли надхненому митцеві перед очима серця нагло встає ота «незбагнута (плотським розумом) Божа таємниця».

Він писав, що такі митці «уподібнюються ангелам», і як раз і про такий стан душевний, і майже тими самими словами – говорив св. Августин, коли писав: «людська душа може бути схоплена і взнесена вгору Божественною силою геть з цього життя в інше, в життя янголів навіть заким ще звільниться вона з свого тіла смертю», тобто за життя ще людини. Таке «схоплення», унесення в незримий світ Вищих сил, – мабуть переживав Шевченко в ті хвилини, про які писав – «я так відчуваю дивну, приємну середину між сном і бдінням», або, як він казав – «сонну солодку тишу ранку», себто час, коли душа людська блукає ще «Бог зна в яких просторах», коли в душі митця дозрівають і оформлюються геніальні концепції, коли мов блискавка приходять ясно сформовані давно шукані ідеї, коли родяться архітвори Бетховена або Гете, або – Шевченка.

Цей його стан це був стан всіх «великих втаємничених» («ініційованих»), про які читаємо в свідоцтвах всіх майже релігій, коли особливими церемоніями відкривалися таємниці всесвіту і його Творця допущеним до того. Про ці таємниці, про езотерику релігії багато знайдемо в євангелистів, і в посланіях св. Павла, і в Апокаліпсі, під різними назвами – «таємниця укрита від віків у Бога», «тайна Христова», «тайна волі Христової», «таємниця Божа», або «царства Божія» або «таємна укрита премудрість Боїка», тайна, яку в інших мовах перекладають словом «містерія».

Це «отровеніе» безперечно мав і Шевченко, або «самоініціацію», через контемпляцію природи, через святі книги лаврські Києва, через Сковороду, через мистецтво. І коли ми простудіюємо його «Кобзар», то знайдемо, що в стремлінні пізнати цю «правду Христову, укриту», він переходив сам ті щаблі, ті тайни, якими в античні часи переходили в Елевзинах чи деінде, вибранці, яким в храмах, в печерах гієрофанти відкривали ці таємниці («секретні доктрини») законів космоса і його Творця. І так – Шевченко свідчить, що він «занурюючись в собі, бачив Бога»…

І в стародавніх містеріях хто мав дістати ініціацію, – мусів в глибині душі своєї знайти Божу іскру… Шевченко, медитуючи в природі, чув ніби ораторію без звуків… Бачив «світ незримий»… Чув і бачив те, чого інші не бачили й не чули, як це бувало з Жанною д’Арк та з іншими містиками. І тоді, «стримавши віддих», прислухався і вдивлявся в відкриту йому божественну красу і – «ночував себе іншою, оновленою людиною»…

Як Савло, коли переродився духово, ставши з Савла Павлом. Його душа, що їй «початку і краю немає» вступала в розмову з духами світил небесних, – пише він… І чи ж не знаємо ми, що того вчили в містеріях старого Риму всіх кесарів при ініціаціях? Він хотів побачити «хоч крізь сон» своє «сонце Правди», чи не те «сонце Правди» – «світ разума», про яке співається в тропарі на Різдво Христове, – яке вперше уздріли «звіздам служащії» три волхви колись? – чи не є це те Сонце, яке бачити навчали втаємничених, в античних містеріях, вправляючи їх складними ритуалами, в сон?…

В цих стародавніх містеріях втаємничувані повинні були насамперед очистити своє серце, при чому символічну роль грали меч і кров… І чи не нагадує це слова Шевченка про потребу модерній людині «розпанахати гниле серце», вицідити з нього гнилу кров і налляти «козацької тої, чистої, святої», про потребу очистити своє серце? Що ж дивного коли він у хвилини екстатичної медитації – «бачив Бога»? Сказано ж, що «чистії серцем Бога уздрять»…

І чи не нагадують мову всіх містиків, всіх «втаємничених», а подекуди слова Христа, слова Шевченка про «вогонь чистий», який прагнув «засвітити в своїй хаті» (в своїй душі) – розпалити закладену в нас всіх іскру Божу, той вогонь, що Христос «зніс на землю і так прагнув, щоб він скорше спалахнув» у наших душах? Або слова Шевченка про «живу, цілющу воду», якою хотів «покропити свою хату» (душу), що коли нап’ється її, то «серце затихне як голодна дитина», яка утишила свою спрагу, чи це не нагадує слів Христа про «живу воду», що по ній вже не будемо мати спраги!

Коли йому були доступні таємниці вищих сил, незримі нам, звиклим смертним, то мав він і дар пізнавати їх. Чим, через який орган приходило йому те пізнання? Через дар властивий ясновидам. Не плотські органи сприймання відкривали йому той «світ незримий», не людський розум, а щось інше, як це бувало у пророків, або, за його виразом – у «синів сонця Правди». Він сам зраджує чим він бачив це. Каже, що «дивився на світ душею», оком душі, «третім оком» містиків, тим, що зветься по англійськи second sight. В нашій підсвідомості – ми оперуємо інстинктом, в свідомості – логікою, дедукцією, «плотським розумом», в над свідомості втаємничених, великих пророків, великих митців, – інтуїцією, ревеляцією, ілюмінацією.

Поет каже, що «світ незримий» він «приймає в душу». Його «думи – серце розривають», не мозок, таємні речі – «серцем прозирає», очима серця. Від містерії природи – «не може відвести своїх духових очей». Ось був той – теж; незримий орган – яким прозрівав незриме, не так званий обожаний матеріалістами людський «тверезий розум», який часто не міг збагнути не лише незримі, але й добре зримі речі. Паскаль писав про це: «розум має спиратися на знанню серця. Воно бачить і відкриває, розум порядкує.» Улюблений Шевченком автор «Наслідування Христа» писав:

«природний людський розум огорнутий глибокою темрявою… Може трохи лише розрізняти добро від зла, правду від брехні, бо не має повного світла правди», бо «люди помиляються, коли судять за свідченням своїх органів змислів». [L’imitation de Jesus Christ, par Thomas a Kempis, Кн. III., роз. 50.]

Один з найцікавіших представників старої нашої духової культури, Іларіон Київський, писав, що «сердечні очі» – головний орган до пізнання правди; хто ж дивиться не маючи їх, – є «осліплений незнанням». Напевно ці автори вичитали свої думки в тій «Божественній книзі», яку безперестанку вивчав Шевченко, стоїть бо там – що правда пізнається тоді, коли «дух премудрості і откровенія просвітить очі серця» людини; що «слухом почуєте, і – не зрозумієте, очима дивитиметесь, і – не побачите» поки «не зрозумієте серцем». [Ефес. І.]

Ці «духові очі», «очі серця» – це дар інтуїції, а моясе й сприймання ревеляції і мав Шевченко, геніальнии дар пізнання і відрізнення правди від брехні, добра від зла, краси від гидоти. Цим даром інтуїції, силою і магією свого слова і поясняється те розтрощуюче враясіння, яке зробила візіонерська поезія Шевченка на тих його сучасників, які вміли її розуміти. В книзі про «Містиків Франції», пише Д. Ропс: «контемпляція, інтуїція, ясновидство – бачать речі більш яскраво, ніби зблизька, віч-на-віч. Наприклад – пише автор – роздумувати про пекло, це – значить бачити, що перед вами намальований лев, бачити ж пекло очима візіонера – це бачити, що перед вами живий лев». [Daniel Rops – Mystique de France, Paris, 1941.] Це візіонерство дало змогу і силу Шевченкові – відкинути як брехню «мудрість віку цього», «мудрість» жреців «современних вогнів» так званого «прогресу» і дегенерації, протиставляючи їй «премудрість Божу таємну», хоч це й стягло на нього тоді й стягає досі злобу атеїстично настроєної інтелігенції.

Ця геніальна його інтуїція йшла в парі з даром ясновидстватобто з даром заглядати в майбутнє й в минуле і в далеке від нього сучасне, дар душі бачити щось поза віддаллю простору і часу, а значить і дар пророцтва. Це значить, вміти – як він казав – «уноситися думкою Бог зна куди, до далеких надзоряних просторів». Стан, коли «хочеться вийти за далекий овид» й поглянути, «що за ним криється». Стан, коли його думка, відірвана від всього земського, – «край світа по хмарах гуля» або «поволі з Богом розмовляє», екстаза митця, що «співає Господню славу», посилає душу «на край світу». Його думка «орлом сизокрилим ширяє-літає, аж небо блакитне широкими (крилами) б’є», «покидає землю», «прощається з нею», понад «лугами, берегами, нетрями, широкими степами, байраками», кидає всьому земському своє «прощай» («прощай, світе!»), бо тепер «шле думку аж до Бога» («його розпитати» про майбутнє), для людей – «стає незримим».

Душею відходить з цього світу, щоб бачити речі світу незримого; пише про те, що переживає «між сном і бдінням», в сновидчім стані, коли, як він каже, «кесонному сняться» речі невидимі для других. Коли «прощається з землею», коли стає «незримим», чи не є це стан подібни’й до того, що переживав апостол Павло, коли казав, що будучи в сновидчій екстазі, він сам не знав – «чи був у тілі, – не знаю, чи вийшов з тіла – не знаю, Бог знає»? Коли був «схоплений до третього неба», де чув «таємничі слова, яких не можна переказати людям»? [Твори Шевченка.]

Шевченко теж терпів, що його слів «не чули оглухлі люди». Д. Ропс у своїй книзі про містиків Франції пише, що знана містичка Люсі Крістіна в своїм «Журналі» писала про подібний свій стан: «мені здавалось, що я перенесена була в інше життя, в простори, які вже не є землею. Там душа пізнає Бога, як жадні слова не дадуть Його пізнати.»

«Що неба дістане коли полетить» той, в кого «виросли крила», – ідея Шевченка. Тому княжна В. Репніна звала «крилатою-небесною» музу Шевченка, тому він сам часто вживає символ орла: «орли України» – козаки, «орле око», «мов той орел». Тому мабуть Шевченко особливо перейнявся найбільш езотеричним євангелистом – св. Іоаном, якого емблемою є якраз птах-орел, птах, який потужним летом злітає до неба, до того, що «з початку було» – до Слова, до найвищих вершин тайнознавства. Тому у Шевченка таке містичне значення має Слово. Тому бере мотто до свого «Сну» і «Посланія» з св. Іоана, тому в символіці поета таку роль грає вогонь – символ св. Духа, тому такі близькі й свійські Шевченкові апокаліптичні образи і грозьби автора Апокаліпса, як і його мова. Голос Шевченка порівнювали сучасники з громом архангельської сурми, а якраз Іоана і Якова прозвали за їх проповідь – «громовими синами».

Обдарований такою силою духовою, Шевченко мав і дар прозирати майбутнє, отже – пророкувати. Цей дар мали душі, які могли «витати» (його улюблений вираз) – «Бог зна де», поза межами даного простору й часу. «Витав» своєю душею в тих просторах і Шевченко. Бачив минуле: перед його духовим оком ставали з могил козаки, входили в його «хату» – в його душу, їх тіні – на пораду, на розмову.

Йому все «верзеться» якийсь козак, він бачив як над Холодним Яром витають душі гайдамаків, а коли візіонуе грядучий Армагедон, – бачить метання душ давно померлих. Він вміє «перелетіти Лету» – ріку забуття і побачити літа давно минулі, які невблаганний час потягнув з собою в невідоме і незриме сучасним, літа, які в уяві інших – «Сатурн гладесенько стирає». Коли бачить ці тіні минулого – здається йому ніби «читає історію України» («Акаши-хроніка» – містиків).

Про це явище, про цей виїмковий дар казав Шатобріан в «Le Genie du Christianisme»: «у снах (і коли «несонним сниться» – Д. Д.) дорогі істоти з різних кінців світу (і часу – Д. Д.), іноді дорогі вмерлі з’являються з могил друзям»… [Твори Шевченка.] Чи це не випадок Шевченка? Вмів він «перенестись во время оне» – в далекі віки, в часи Гуса, в добу Нерона і неофітів, або св. Андрія на київських горах. В однім оповіданні пише:

«нападає на моє старе серце тута і я переношуся в віки давно минулі і бачу його (св. Андрія), сивоволосого, статечного, кроткого дідугана як проповідує з писаною великою книгою в руках».

Зазирає і в минуле, і в майбутнє. Хоче «проникнути зрячим оком непроглядну темряву грядучого». Міг «нагло відчути свіжу живу силу духа, яка одна лиш може створити чудо в нашій імагінацїї… відкриває дивний світ найбільш величних і граціозних видив». В такім стані візіонерської екстази – пише поет – «я бачив, я дотикав ці чарівні образи, я чув цю небесну гармонію, я був одержимий воскресшим духом живої, святої поезії» – тої святої поезії, яка одна лише робить з людини творіння, сформоване по образу і подобі Божій, як пише він в другім місці.

Про майбутнє писав: «є щось таємне, незриме, що натякає нам на наше майбутнє» (і майбутнє нації) – нещасливе чи щасливе, та «не все ми в силі збагнути ці таємні натяки». Він з своїм даром ясновида – був у силі збагнути багато з них і нам переказати, що він збагнув.

Як древні ясновиди й пророки, він промовляв до «ненароджених», картав «грядучих тиранів», які нагадували тиранів нашої доби; бачив упадок сучасного йому тиранства, прозирав його причини – занепад опорної сили пануючої касти, на яку те тиранство спиралося (поема «Сон»), пророкував воскресения нового лицарства України, візіонуючи добу «страшного судилища», ясно малюючи страшений зудар диявольських сил Тьми з силами Світла («Великий льох»); умів в хаосі сучасного прозирати «знамена времени», коли зійде на нашу землю Правда, і бачив – подібно св. апостолові, те, що – «не плоть і кров відкрили» йому, а Вища Сила…

Як немногі вибранці Долі, він навіть бачив наперед час своєї смерті. В лютім 1861 р., в своїм останнім вірші, прощається він з своєю Музою, щоб «рештувать вози в далекую дорогу, на той світ…, до Бога». Подібно, як передбачав день своєї смерті Г. Скоровода, а ще давніше – св. Павло, коли Бог відкрив йому, що «хутко має покинути храмину свою». [Твори Г. Сковороди, Шевченка, Єв. Матв. 16.]

Був «одержимий воскресшим духом живої, святої поезії», був обдарований тим, що зветься «дарами Духа Святого», як написано у св. Павла: – «одному дається Духом слово мудрості» – це слово вищої, не плотської мудрості – дав Шевченко нам… «іншому віра» – і хто мав її більшу й глибшу, ніж він?… «іншому – пророцтва дар», – цей дар мав він як ніхто інший, як побачимо далі… «іншому розрізнення духів», – і тут він «як сонце високо» стояв над своїми живими і ще ненародженими земляками, геніально за всіма масками розрізняючи духів Добра від духів «злоби піднебесних», духів Правди від духів брехні.

«Все ж це створює Святий Дух, розділяючи кожному зокрема, як Він хоче» [Посл. І Коринт. XII.] – так, як розділяв за нагної давнини, князів київських, лицарства козацького й Лаврських святих, коли напр., з ченців Лаврських, як оповідає Патерик Печерський, один мав дар бачити духовий світ (Ісакій), другий – бачити майбутнє (Дам’ян), інший знов – розпізнавати духів добрих від злих, демаскуючи людей одержимих чортом (Матвій) або – дар передбачати майбутнє (Єремія).

Все це – для атеїстичної, зараженої чадом «современних вогнів» нагної інтелігенції, було очевидно лише «гарними тенденційними оповіданнями» (Д. Чижевський), але про ці «тенденційні» стани багато говорить Євангелія і перейнятий нею Шевченко з’явився як справжній пророк, що приніс своє «откровеніє» поснулим землякам. «Пламенем взялось» його слово пророка, «трубним гласом» звістував він їм Правду, відкриту його віщому зорові. Кликав покаятися («схаменутися»), бачив кару, що спаде на Україну, за те що «чужим богам пожерла жертви, омерзилась». Був «світочем, що сяє в темнім місці поки не зійде ранішня зоря в серцях наших». Був справжнім волхвом, що будив мертвих, що кликав їх бути готовими – з хрестом і мечем – стрінути страшну добу страждання і воскресения. Був голосом вопіющого в пустині.


Примітки

Подається за виданнямДонцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Торонто: Накладом видавництва «Гомін України, 1961 р., с. 12 – 23.

https://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Publ/Dontsov/NezrimiSkrizhaliKobzarja/2VolxvNovojiUkrajini.html

Література про основи української духовності.

Замовити можна тут:

Волховник: Правослов Рідної Віри.

Славлення  Рідним Богам.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=174

Міфи і легенди давньої України.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=187

Комплект 15 плакатів із зображеннями Рідних Українських Богів.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=221

Священна країна хліборобів.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=130

 

 

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ.

ТОМ 1.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=137

ВІРА ПРЕДКІВ НАШИХ [том II].

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=240

 

 

Рідні свята в Колі Сварожому : сценарії виховних заходів.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=104

 

Лебедія.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=181

Борек і Боги слов’ян.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=93

Генеалогія Богів давньої України.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=226

Коляда. Дитячі щедрівки, колядки та засівалки.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=207

Молитва до Дажбога.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=236

Український гороскоп.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=239

Амазонка. Богиня-Діва-Воїн.

( За спеціальним замовленням)

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=237

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.

×
Завітайте в наш магазин!