ЧИ БУЛИ ПІДСТАВИ ВБИТИ ШЕВЧЕНКА?

Ми ж розглянемо три, дотичні до нашої теми, аспекти:
1. Природне зачаття Ісусове, видаване церквою Ісусовою саме непорочним. Для Тараса (і для нас) непорочне зачаття є щонайменше НЕПРИРОДНИМ. Бо якщо по суті, то непорочне зачаття паплюжить природу. ПАПЛЮЖИТЬ СВЯТЕ — МАТІР І МАТЕРИНСТВО.
2. Усвідомлення Ісусом свого БАЙСТРЮЧЧЯ Є ПРИЧИНОЮ ЗНЕВАГИ ІСУСА ДО СВОЄЇ МАТЕРІ.
3. Вознесіння Марії на небо — неприродне в принципі, але необхідне для догми.

Тож, повернувшись надвечір з пасовища вівців, Марія застає вдома жида-благовістителя, слухає його благу вість – євангеліє, – притулившись до старого Йосипа:

— Во Іудеї не було, —
Промовив гость, — того ніколи,
Що нині узриться. Равві !
Равві великого глаголи
На ниві сіються новій !
І виростуть, І пожнемо,
І в житницю соберемо
Зерно святеє. Я месію
Іду народу возвістить.
І помолилася Марія
Перед апостолом. Горить
Огонь тихенько на кабиці,
А Йосип праведний сидить
Та думає. Уже зірниця
На небі ясно зайнялась.
Марія встала та й пішла
З глеком по воду до криниці.
І гость за нею, і в ярочку
Догнав Марію . . .

Холодочком
До сходу сонця провели
До самої Тіверіади
Благовістителя. І раді,
Радісінькі собі прийшли
Додому.
Жде його Марія
І ждучи плаче, молодії
Ланіти, очі і уста
Марніють зримо. “ Ти не та
Не та тепер, Маріє, стала!
Цвіт зельний, наша красота! —
Промовив Йосип. — Диво сталось
З тобою, донечко моя!
Ходім, Маріє, повінчаймось,
А то . . . — Й не вимовив: уб’ють
На вулиці. — І заховаймось
В своїм оазисі “. І в путь
Марія нашвидку збиралась
Та тяжко плакала, ридала…
(Тарас Шевченко. “Марія”)

За жидівським Законом (Біблією) смертній карі — через побиття камінням — підлягають як блудниці, так і ті, хто нагуляв дитину (див. Біблія, „Левит”, 19:29-30; 20:10-21; а також „Повторення Закону”, 22:21-24).
Тож, закономірним є усвідомлення Ісусом неминучості його страждань і смерті. І не просто усвідомлення, а тверде, непохитне переконання, що все має бути саме так. І коли улюблений учень Ісуса — апостол Петро — спробує схилити Ісуса до уникнення (?!) вироку долі, (?!) вражений Петровим менджуванням (нехтуванням Закону, — сатанізмом) Ісус проголосить до Петра:

„ … Відступися від мене, САТАНО, — ти спокуса мені, бо думаєш не про Боже, а про людське!..”
(Євангеліє від Матвія, 16:23)

„ … Я прийшов не руйнувати Закон, а виконати…”
(Матвій, 5:17)

Знаємо, що Шевченко зразково закінчив Академію в Петербурзі. Але початкову освіту Тарас здобув у сільського дяка. Далі тягнуться роки подорожей зі своїм паном — вихрещеним жидом Енгельгардтом. Півтора роки — з осені 1829 до весни 1831 року — Тарас живе у Вільно (сучасний Вільнюс) поруч з генерал-губернаторським палацом та університетом. Є припущення, що Енгельгардт познайомив Тараса з викладачем Віленського університету Йонасом Рустемасом, вірменином за походженням (див., наприклад, Шевченківський словник). А вірмени, як відомо, мало відрізняються від жидів, та й християнство прийняли ще в перші віки його існування, тобто до закладення догматики, простіше, у первісному — жидівському — вигляді. Щодо самого Вільнюса, то він вже в ті, Тарасові часи, був світовим центром талмудизму, і залишається ним дотепер (талмуд — тлумачення Біблії). Жидівські довідники вказують на те, що найвищим авторитетом світового жидівства в часи становлення жидівської секти хасидів був Віленський гаон (або геній з Вільнюса) Еліягу бен Соломон Зальман. Саме він наклав херем (прокляття) на хасидів. Херем, як відомо, передбачає покарання жидівським Законом (Біблією) неслухняних жидів (з ними й жидо-християн) включно зі смертною карою:

„ … Коли ти будеш неслухняним до господа, то будеш проклятий господом, аж поки ти не будеш вигублений, і аж поки ти не загинеш через зло твоїх вчинків…”
(Біблія, „Повторення Закону”, 28:15-20)

„ … Кожне закляте — від людини і худоби до житла — буде конче забите…”
(Біблія, „Левит”, 27:28-29)

Можна тільки уявляти вагомість авторитету Віленського гаона, якщо, наприклад, після смерті (1797 рік) Еліягу бен Соломона Зальмана хасиди танцювали на його могилі (див., наприклад, М. Шапіро. „100 видатних євреїв”).

Отже Тарас від початку свого навчання у дяка познайомився з суттю християнства. А через спілкування зі своїм паном та перебуваючи в атмосфері вченого Вільнюса Тарас робить логічні висновки про суть християнства, зокрема про непорочне зачаття Ісуса — так зване благовіщення Марії. Очевидно саме людський, природний 9-місячний період вагітності Марії від благовіщення 7 квітня (25 березня за старим стилем) до народження Ісуса 7 січня природно привів Тараса до висновку про байстрюччя, зачате — заблаговіщене — трьома крапками, . . . наведеного уривку з поеми „Марія” після слів: догнав Марію.
Тож ці . . . якраз і пояснюють, чому Йосипу, враженому розвитком подій, аж дух перехопило, і він не вимовив „уб’ють на вулиці”. Саме ці . . . й пояснюють, чому Марія нашвидку збиралась — рятування повільним не буває — і тяжко плакала, ридала.

Коментуючи . . . митрополит Іларіон (в миру Іван Огієнко — міністр віросповідань екзильного уряду Петлюри) у своїй книзі „Тарас Шевченко”, розділ „релігійність Тараса Шевченка”, підрозділ 14, вказує:

„ … гость в ярочку догнав Марію, бо тут у ярочку вода була, якої мала принести Марія. По цьому, ТРЕБА ДУМАТИ, гість-благовіститель і Марія, набравши води, БЛАГОЧЕСТИВО й ЧЕСНОТНО вернулася додому. А рано-вранці Марія та Йосип провели гостя до Тіверіади…”

Ясно, що ярочок у вечірніх сутінках став притулком для двох молодих людей… Ярочок, а не хата старого Йосипа, де Марія, по-перше, наймичка, по-друге, не зможе розслабитись в присутності Йосипа і . . .
Не дивно, що рівноапостольний митрополит не прокоментував рядки про розп’яття благовістителя (апостола, возвіщавшого прихід того месії, який врятує — спасе — жидів і якого жиди чекають донині) в Тіверіаді і про те полегшення, яке відчула Марія, розуміючи, що батька того, хто в її утробі, розп’ято (за жидівським законами тільки вище духовенство може визначати і, відповідно, возвіщати прихід месії, а самозвані возвістителі, зокрема батько Ісуса і сам Ісус, підлягають смертній карі), а Йосип не налаштований свідчити про Марію як про покритку і вінчається з нею. Отже, вона врятована:

… Де ж подівсь
Дивочний гость отой лукавий?
Хоч би прийшов і подививсь
На брак той славний і преславний!
На брак окрадений! Не чуть.
Не чуть ані його, ані месії.
А люди ждуть чогось і ждуть,
Чогось непевного. Маріє!
Ти, безталанная, чого
І ждеш і ждатимеш од бога
І од людей його? Нічого,
Ніже апостола того
Тепер не жди. Тесляр убогий
Тебе повінчану веде
В свою убогую хатину.
Молися й дякуй, що не кинув,
Що на розпуття не прогнав.
А то б цеглиною убили, —
Якби не вкрав, не заховав!
В Єрусалимі говорили
Тихенько люди, що стяли
У городі Тіверіаді
Чи то якогось розп’яли
Провозвістителя месії
— ЙОГО! — промовила Марія,
І веселесенька пішла
У Назарет. І він радіє,
Що наймичка його несла
В утробі праведную душу
За волю розп’ятого мужа…

Веселіла Марія, веселів і Йосип. Бо тепер молода наймичка його, старого й убогого, не покине… Догляне до смерті.
І хоча коментарі зайві, та все-таки вони є:

„ … Ах ви проклятиє жиди… А чтоби вам свого МЄСІЮ ждать і нє дождать…”
(Від себе особисто — Тарас Шевченко. Див. „Прогулка с удовольствієм і нє бєз моралі”, частина 1, розділ 1-2)

Характерно, що той-таки митрополит Іларіон (Іван Огієнко), він же міністр віросповідань і він же й керівник Української православної церкви в Канаді, запевняє:

„ … Шевченко — поет-громадянин, якими були давні Ізраїльські пророки…”
(Іван Огієнко. „Тарас Шевченко”, розділ „Шевченкові рукописи”, глава 4)

Але Тарас по слово до кишені не лізе. Він ще за 115 років передбачив митрополичі штучки зі спекуляцією українськими пророками:

Так сміються ж з України
Стороннії люди!
Не смійтеся, чужі люди!
Церков – домовина
Розвалиться… і з-під неї
Встане Україна.
(Тарас Шевченко. “Стоїть у селі Суботові”).

Дійсно, „ … церков, хоч і признається іноді до свобідних думок, тут стала вся на услуги „темного царства”, зробилася розсадником темноти й підпорою всеї погані…” (Іван Франко. „Темне царство”, розділ 4)
Митрополит Іларіон (Огієнко: християнізм передбачає надання своїм прихильникам іноземних імен — жидівських, грецьких, римських) був далеко не першим у справі „облагороднення” Шевченка через уподібнення його до „богообраних” жидів. Бо крім сановних ще й зомбовані християнізмом світські люди, навіть вчені, допомагають попам робити „боговгодне” діло. Так літературознавець (стане академіком у Совєтській Україні) Василь Щурат проголосив 1904 року промову, опубліковану газетами, про уподібнення Шевченка до ізраїльського пророка Єремії. Лихо з цими академіками — вони не тільки допомагають попам, а ще й додають зайвої роботи нормальним людям, зокрема Івану Франку:

„ … Шевченко і Єремія! Лишаючи вже на боці загальновідому річ, що всяке порівняння кульгаве, ми все-таки були цікаві, яку ж то подібність винайде д-р Щурат між Шевченком і Єремією? Адже справді, що таке Єремія? Се відгук важкого конання юдейської держави. Се голоситель непопулярних думок, віщун руїни й кари, вислов безвихідного положення народу, засудженого на загибель. Його ненавидять, лають, висміюють і б’ють, його писання дере і палить власноруч сам король. І сей гарячий патріот до кінця життя грає сю незавидну роль ворона, що накрякує рідному народові нещастя й руїну. Яке ж тут порівняння з Шевченком, віщуном і діячем народного відродження і братолюбія? Доктор Щурат не віднині пробує грати на тих фальшивих струнах, та все якось без успіху. Вільно йому й далі пробувати сеї гри, але було б ліпше, якби він не мішав до неї Шевченка”.
(Іван Франко. „Шевченко і Єремія”)

Щодо біблійних вказівок лякатись Саваота, якого українцям накинули візантійські жиди, а також на пророцтва “Господь Сам дасть вам знака: ось Діва в утробі зачне і Сина породить” (Ісаї. 7; 14), Тарас відповідає своїм, українським, потужним пророцтвом:

І візантійський Саваот
Одурить! Не одурить бог
Карать і милувать не буде:
Ми не раби його – ми люди!
(“Ликері”)

Карать і милувать не буде який бог? Це Дажбог (дає буття), Бог Сонця, Бог України – Русі.

Меч і вогонь християнізму мали ще й свого вірного союзника — підступність. Бо знаючи, що навернувши українців силою на християнізм неможливо знищити рідну віру українців у їхній душі, христосівці підступно змішували жидівський маразм з древньою вірою українців, мовляв, немає ж ніякої різниці між вашим і нашим, „бог один для всіх”, то поклонімось же його жидівському розумінню.
Іван Франко, цей велетень української думки й українського слова, задумав і написав свій безсмертний твір “Захар Беркут” для того, щоб показати, що українці перемогли монголо-татарів у Карпатах і врятували Європу від монгольської навали завдяки тому, що були об’єднані Рідною Українською Вірою; Вірою в Дажбога, а не в Ісуса. Українці були ведені в бій проти татарів рідним Волхвом, Захаром Беркутом — служителем культу Дажбога-Сонця, культу життя та культу Предків, а не культу смерті, вороголюбства та самоприниження Христа.

“ … Діди теперішнього покоління засилали свої молитви найвищому творцеві життя, Дажбогові-Сонцю, котрого образ означала на стелі викута золотовінчана півкуля. Хоча християнські монахи давненько вже охрестили тухольський народ, то все-таки він довгі іще часи молячись у корчинській церкві християнському богу, не покидав і своїх прадідівських Богів і дорога до “Ясної поляни” ніколи не заростала, вічний вогонь серед поляни ніколи не вгасав — відти й назва її — “Ясна поляна”, — а й перед невеличкими боковими вівтарями Лади й Діда частенько курився пахучий ялівець і тріпоталися різані їм у жертву голуби — дар тухольських дівчат і парубків. Але звільна народ забував про давніх Богів. Священики надзирали остріше за тим, аби люди не молились по-давньому; молодіж перестала приносити дари Ладі й Дідові… Давня, вільна, чисто громадська релігія не лякала людей карами й муками по смерті…
… Нова релігія, зароджена далеко на Сході, запанувала на нашій землі, а радше змішалася з нашою давньою релігією, і тільки та сумішка дала їй можливість сумирно зжитися з поглядами народу…”
Далі Франко приємно вражений тим, як перед початком бою з татарами…
„ … дивний якийсь дух уступив в старого Беркута. Він оповідав про діла Дажбога, про побіди Світовида, про те, як Дажбог, Світовид і Перун сотворили землю… про першого чоловіка Діда та про його жінку Ладу… про турботливого Волоса – Велеса…” (Іван Франко, “Захар Беркут.”)
Ще далі Франко описує духовну — рідновірну, не християнську — підготовку громади українців до бою з татарами.

Аналізуючи нехристиянський світогляд українців (зокрема Шевченка) та згубний вплив на нього християнізму, Франко вказує:
„ … Темою нашої балади є туга дівчини за милим, котра доводить її до погибелі. Дівчина удається до чарів, щоб прикликати пропавшого любка, але чари остаточно звертаються проти неї самої і перемінюють її в тополю. Як бачимо Шевченко злучив у одно два осібні казкові мотиви про те, як дівчина при помочі чарів викликує неприсутнього милого, і про те, як дівчина перемінюється в тополю.
Наш народ розказує про матір, що побивалась і дуже плакала за своєю помершою дитиною і зате в сні бачила багато дітей веселих, а тільки її дитя йшло сумне і зовсім мокре. Але особливо любов мужа й жінки, парубка й дівчини має велику чародійську силу, а сльози такої любові пропалюють камінь, висушують воду, переломлюють пута смерті і засуви гробниці.
Християнство надало давнім віруванням темну, зловіщу закраску, приписуючи чари силі злого духа і настоюючи на тім, що з діл злого духа тільки зло і погибель може вийти. Під впливом християнства давня віра в солідарність і симпатію між мертвими й живими перемінилася в віру в упирів, котрі по смерті шкодять людям і всилуються погубити їх тіло й душу…”
(Іван Франко. „Тополя Т. Шевченка”)

Дещо про догми:

— 325 року Перший Вселенський собор ухвалює догму про те, що Ісус є сином біблійного бога Єгови-Саваота. Не зайве зауважити, що ця догма затверджена БІЛЬШІСТЮ голосів, а НЕ ВСІМА.
— 373 року святий Афанасій називає празник непорочного зачаття празником понад празниками, бо він починає діло спасіння людського роду.
— 431 року на соборі в Ефесі Марію визнано богородицею і непорочне зачаття святкується у всій Візантійській імперії.
— імператор Маврикій (582-602) проголошує празник непорочного зачаття ОБОВ’ЯЗКОВИМ у всій імперії.
— 1037 року князь Ярослав Мудрий віддав під опіку „божої матері” весь український народ. Віддав у храмі Благовіщення, збудованому князем над Золотими Воротами у Києві.
— 8 грудня 1854 року за часів папи Пія ІX проголошується догма про непорочне зачаття самої Марії її матір’ю Анною.
— 1988 рік проголошується папою Іваном-Павлом ІІ Маріїнським роком.
(Про вказані догми див., наприклад, будь-яку „Історія християнства”, а також отець Іван Лужецький, „Життя Марії матері Ісуса”.)

Ясно, що жид Ісус народився в Марії так само біологічно-природньо, як і нагуляний Івасик в українки Катерини — героїні поеми Шевченка “Катерина”; з тією лише різницею, що Марію пожалів Йосип, бо жид жидові око не видере.
Стоїть козак коло груші,
Дівку підмовляє,
А дівчина, як калина,
Полум’ям палає.

“А що, — каже, — як я буду
дитиноньку мати?
Хто пригорне сиротину,
Буде доглядати? ”

Козак жваво обіймає
Дівчину руками.
“ Не журись, дівчино, — каже, —
А той, що над нами!..”

А із груші старий батько:
“О, бісова мати!..
Ви будете дітей мати,
А я годувати?!”

Як почули молодята,
Та від батька в ноги:
Дівча в хату з переляку,
Козак за пороги.
(Степан Руданський. “Той, що над нами”)

І батькові Шевченкової Катерини не спала на думку ідея пустити розголос про непорочне зачаття дитини своєю донькою. Тут спрацьовує правило: що більша брехня, то легше в неї вірять. Але жидам це можна, бо вони богообрані:

„ …Ізраїлю, послухай постанов та законів!.. Бо хто ІНШИЙ (виділено в Біблії, — авт.) такий великий народ, що мав би богів таких йому близьких, як Господь, Бог наш, кожного разу, як ми кличемо до нього? І хто ІНШИЙ (виділено в Біблії, — авт.) такий великий народ, що має постанови й закони такі справедливі, як увесь той закон, що я даю перед вами сьогодні?..”
(Біблія, „Повторення Закону, 4:1-8)

Якщо з’ясовувати наявність підстав для вбивства живого Шевченка, то варто звернути увагу на мракобісся, тобто на знищення навіть покійного (вічно живого) Шевченка; на знищення того неосяжного, що залишив після себе Тарас — на знищення серед українства самого культу Шевченка.
Вражений кровожерністю ісусівців Іван Франко пише статтю „Містифікація чи ідіотизм” (тв. в 20 т., т. 16, ст. 342) про події, що відбувалися з нагоди 50-літнього ювілею знепорочнення (1854 рік) ісусородиці, тобто про події 1904 року:

„ … Не минуло ще 5 місяців від того часу, коли в день 50-літнього ювілею проголошення догми про непорочність Марії появилося „К грєко-католическим архієреям і священікам смиренного вєрующего посланіє”, в якім автор (звісний О. Мончаловський) перекинувся на ту хвилину в великого католика (звичайно він православний) і зажадав від цісарсько-королівського австрійського прокуратора і галицького духовенства, щоб вони разом до спілки ЗНИЩИЛИ КУЛЬТ ШЕВЧЕНКА в Україні. Нині маємо в руках подібний ПАТОЛОГІЧНИЙ еляборат уже з кругів самого духовенства. Дословний його текст такий:
„Слава Ісусу Христу! Всечесніший п.т.отче! Пишу зовсім довірочно по побуждению моєї совісті, яко священик до священика… Тії священики наші, котрі належать до партії молодої, най будуть патріотами-українцями хоть би ще більшими, ніж Шевченко, але най не славлять його, коли він так БЕЗЧЕСНО ПИСАВ НА ГОСПОДА і ПРЕСВЯТУ МАТІР БОЖУ в своїм поематі „Марія мати Ісусова”… Наколи Шевченко тоє зділав проти єдиного бога і спасителя нашого Ісуса Христа і проти пресвятої матері його, тож маєм його славити? Славні поети других народів такого негідного богохульства не допускалися… Но і чи єсть Шевченко правдивим народолюбцем, коли для руського народу лишив назавсіди своє ЦІЛКОВИТЕ ЗАПЕРЕЧЕННЯ ВІРИ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ТАКИМ КРАЙНІМ НЕГІДНИМ БОГОХУЛЬСТВОМ?.. Позаяк Товариство Наукове імені Шевченка (НТШ, — прим. авт) має перемінитися на „Академію наук”, про то най священики, до того товариства належачі, жадають, щоби оно надаль вже НЕ БУЛО ПІД ІМЕНЕМ ШЕВЧЕНКА, з тим заявленням, що інакше они виступлять. Чи священики наші не потрафлять БУТИ НАРОДОЛЮБЦЯМИ БЕЗ СЛАВЛЕННЯ ШЕВЧЕНКА?,,”

Далі висновок Франка:

„ … Нам здається, що якась брудна і нечиста рука підшилася під фірму щоб підірвати культ Шевченка серед нашої суспільності і тим самим позбавити ту суспільність головного кореня тої ідейності, яка додає їй запалу до праці і підносить її членів із ступня простих з’їдачів хліба до гідності людей… Цей намір, надіємося пропаде так само марно, як і всі дотеперешні клерикальні атаки на Шевченка, починаючи від тих, якими свого часу в „Сіоні” воював покійний кардинал Сильвестр Сембратович…” (Газета галицького митрополита „Сіон Руський” була перейменована в „Руський Сіон”, проте Франко називає її просто „Сіон”, і правильно робить, бо Сіон, він і в Африці Сіон, — прим. авт.)

Церква „непорочного зачаття пресвятої богородиці” на вулиці
Івана Франка у Львові, 2007 рік.

Завдяки Ісусу та його діяльності навколо Сіону (це назва гори в Єрусалимі, поруч з Храмовою горою; у жидів Храмова гора асоціюється з горою Морія, де перший жид планети Земля — Авраам — приносив свого сина Ісака у жертву Єгові. На Морії царем Соломоном побудовано Храм Єгові. На Сіоні знаходиться могила жидівського царя Давида, батька Соломонового. Свого часу Давид на чолі банди декласованих і кримінальних жидів захопив Єрусалим у корінних жителів — палестинців. Про це див. 1 книга Самуїла, 22:2, а також 1 книга Хронік, 11:5. Відтоді Сіон і Храм — символи жидівської могутності) ситуація склалась так, що тепер ми, українці, стали інтернаціональними рабами інтернаціонального жидівства. Українці є рабами в Іспанії, Італіїї, Португалії, Чехії, Польщі, скрізь, куди їм вдається проникнути. Хоча історія вчить нас, що в дохристиянські часи рабами завжди були покидьки, – жиди. Рабами й досі б мерли. Про це й Тарас говорить.
Шевченко звертається до жида – Йосипа, чоловіка Марії, нібито богородиці:

О старче праведний, багатий!
Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї хати
Нам возвістилася. Якби
Пречистій їй не дав ти руку,
Рабами б біднії раби
І досі мерли би.
(Т. Шевченко. “Марія”).

Крім усього ми, українці, є рабами ще й у себе вдома. Тим часом жиди, підсунувши нам євангелія, процвітають на нашій, не своїй землі, та й насміхаються з нас хто в бороду, хто в пейси, а хто й відкрито, як от Кравчук – Кучма – Пінчук – Медведчук – Лазаренко – Хазаров – Рабинович … – Ющенко… – Янукович…
Ні, справді, я в своєму господарстві
Се добре перевірив: кожен раб,
Як тільки християнство те перейме,
Стає покірним, чесним, роботящим,
Хоч кия забивай!
(Леся Українка. „Руфін і Прісцілла”, дія 1)

З наведеного Франком попівського послання можна зробити двозначний висновок. Бо, по-перше, можна дійти висновку про невігластво попів — Пушкін (задовго до описаних Франком подій) створив про Марію поему „Гавриліада”, де відверто глузує з Марії. А по-друге, під словами „поети других народів такого богохульства не допускали” можна з’ясувати, що навіть якщо поети других народів і допускали такі (?!) богохульства, то вони — на противагу Шевченку — не насмілились стояти на своєму насмерть. Пушкін, як відомо, зрікався свого авторства „Гавриліади”. Зрікався особисто перед царем Миколою І. Зрікався подібно до того, як апостол Петро тричі зрікався Ісуса. І тільки примірник „Гавриліади”, подарований раніше Пушкіним В’яземському, засвідчує (для нащадків) авторство Пушкіна.
Та не зрікався своєї „Марії” наш Тарас.
І якщо Шевченкова „Марія” безумовно має величезний політичний зміст, то Пушкін тільки й спромігся, що поглузувати у своїй „Гавриліаді” із сексуальної стурбованості Марії. Втім, навіть це є великим досягненням для представника вєлікой Московії:

„ … Упоєна живим воспомінаньєм,
В свойом углу Марія в тішинє
Покоїлась на смятой простинє.
Душа горіт і нєгой і жєланьєм,
Младую грудь волнуєт новий жар.
Она зовьот тіхонько Гавріїла,
Єго любві готовя тайний дар,
Ночной покров ногою отдаліла,
Довольний взор с улибкою склоніла,
І, счастліва в прєкрасной наготє,
Сама своєй дівітся красотє.
І мєжду тєм в задумчівості нєжной,
Она грєшит, прєлєстна і томна,
І чашу пйот отради бєзмятєжной.
Смєйошся ти, лукавий Сатана!
І что же? вдруг мохнатий, бєлокрилий
В єйо окно влєтаєт голубь мілий,
Над нєю он порхаєт і кружит,
І пробуєт вєсьолиє напєви,
І вдруг лєтіт в колєні мілой дєви.
Над розою садітся і дрожит,
Клюйот ейо, копишится, вєртітся,
І носіком і ножкамі трудітся,
Он, точно, он! — Марія поняла,
Что в голубє другого угощала;
Колєні сжав єврєйка закрічала,
Вздихать, дрожать, моліться начала,
Заплакала, но голубь торжествуєт,
В жару любві трєпєщєт і воркуєт,
І падаєт, об’ятий льогкім сном,
Пріосєня цвєток любві крилом.

Он улєтєл. Усталая Марія
Подумала: „Вот шалості какіє!
Одін, два, трі! — как ім нє лєнь?
Могу сказать, пєрєнєсла трєвогу:
Досталась я в одін і тот же дєнь
Лукавому, архангєлу і богу.

Всєвишній бог, как водітся, потом
Прізнал своїм єврєйской дєви сина,
Но Гавріїл (завідная судьбіна)
Нє прєставал являться єй тайком;
Как многіє, Іосіф бил утєшен,
Он прєд женой по-прєжнєму бєзгрєшен,
Хріста любіл, как сина своєго,
За то господь і награділ єго.

Не тільки цар, правильніше, не сам цар за власною ініціативою добивався від Пушкіна визнання або навпаки, зречення „Гавриліади”. Цар танцює під сопілку ненажерливих христосівців. На догоду Ісусівцям цар приймав зречення в Пушкіна, тоді як доблесні „вороголюбці” не сиділи склавши руки, і один з них, митрополит московський Філарет, дійшов до того, що ЗАОЧНО проповідував і ?! ЗАОЧНО сповідав „ворога” христородиці, — Пушкіна (див. Наука і релігія”, №2, 2007, вкладка між 32 й 33 сторінками).

Зазначимо: той цар, Микола І, що приймав зречення Пушкіна (це зречення довший час було причиною насміхань над Пушкіном як над „придворним поетом”), присудив Шевченку ДОСМЕРТНЕ заслання в киргизьких пустелях. Хіба така повільна смерть не найжорстокіша? Хіба вона не є найвитонченішим садизмом — вбивством — у покарання тому, хто насмілився виступити проти розіп’ятого, проти генокупанта України і світу — Ізраїлю з його посіпакою-християнізмом, і проти субокупанта — християнізованого царя. Адже…

„ … послухай, Ізраїлю, постанов і законів, що навчаю вас, щоб увійшли і посіли цей край, що Господь, Бог батьків ваших дає вам…. І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, — не змилосердиться око твоє над ними…” (Біблія, Повт. Закону, 4:1, та 7:16)

І якщо за часів наступного царя — Олександра ІІ — Шевченка буде звільнено від досмертного заслання (через 10 років після засудження, 1857 року, тоді й написано „Марію”), то за що ж його засуджено попереднім царем НА СМЕРТЬ у засланні? Звісно, — за поеми „Кавказ” і „Сон”, знайдені під час викриття таємного Кирило-Мефодіївського товариства.

За кого ж ти розіп’явся,
Христе, сине божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини… Чи, може,
Щоб ми з тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
(“Кавказ”)

Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
(„Сон”)

Вже на засланні Тарас творитиме інший „Сон”, відомий ще під назвою „Гори мої високії”:

Нащо вже лихо за Уралом
Отим киргизам, отже й там,
Їй же богу, лучче жити,
Ніж нам на Україні.
А може тим, що киргизи
Ще не християни?
Наробив ти, Христе, лиха!
А переіначив?!
Людей божих?! — Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру Христову.

Змінюються царі, та не змінюється чорна хмара чорноризників, що ревно відстоюють непорочну жидівську шльондру з її непорочним байстрюком:

„…І не будеш служити їхнім (чужим) богам, бо то пастка для тебе…”
(Біблія, „Повторення Закону, 7:16)

„ … Я посланий ТІЛЬКИ до загинулих овечок ДОМУ ІЗРАЇЛЕВОГО…”
(Євангеліє від Матвія, 15:24)

Так, мир і згода,
гармонія небесна панувала
в великім пантеоні. Поки дух
ЮДЕЙСЬКОГО народу, МСТИВИЙ, ЗАЗДРИЙ,
дав невидимий меч своєму сину
ІСУСУ З НАЗАРЕТА. З ТОГО ЧАСУ
ПОРУШИЛАСЬ ГАРМОНІЯ ВСЕСВІТНЯ
на небі й на землі. Не видно краю
великій боротьбі, що перейшла
на землю з неба, від богів на люди.
(Леся Українка. „Руфін і Прісцілла”, дія 1)

Жиди вміло накидають нам думку, що коли в українця немає води в крані, то українець дурний, але якщо води в крані немає у самого жида, то це вже антисемітизм.
Так відбувається тому, що християнізм нав’язав українцям почуття власної національної неповноцінності. Українка-Катерина утопилась після того як вона нагуляла Івасика. При цьому Івась є законний байстрюк. Але байстрюк жид-Ісус виявляється сином Бога (згідно постанови першого Вселенського собору в Нікеї 325 року), а Марія виявилась Богородицею згідно постанови третього Вселенського собору в Ефесі 431 року. А замість того щоб утопитись, або бути закиданою камінням, — вознеслась на небо згідно постанов Ватіканських Соборів.

“ Ні, немає глузду там
Дім божевільних весь той Ватікан
І відвернувся я сумний, оторопілий,
Та в чистім полі, під небесним зводом,
Під блиском зір предвічних міліонів,
Я крикнув оддалік від пап, церковних дзвонів
“Ти Рим, ти Бог наш, всежива Природо!”
(Іван Франко. “Pontifex Maximus”).

Християнізм зламав Шевченкові життя. Кацапські дослідники Шевченка люблять відводити підозру від християнізму. Це й не дивно, адже Московія націоналізувала Христа ще за часів царя Івана ІІІ (15 століття), жонатого на візантійці Софії Палеолог. Християнство взяте рівноапостольним князем Володимиром з Візантії. Герб Московії (пізніше Російської імперії) — двоголовий орел — є насправді гербом Візантії (до того часу гербом Московії був ведмідь, що став гербом Олімпійських Ігор у Москві 1980 року). Іван ІІІ взяв цей візантійський герб разом з візантійською принцесою.

… Збрешуть люди,
І візантійський Саваот,
Одурить! Не одурить бог, —
Карать і милувать не буде:
Ми не раби його — ми люди!
(Шевченко. „Ликері”)

Отже, кацапські дослідники стверджують, що наречена Шевченка — Ликера Полусмак — відмовила Тарасу на його пропозицію вийти за нього заміж, тому що…
“ … вона мріяла про корсет і перчатки, і претендент на її руку був не достатньо багатий…” (Зайцев. “Перше кохання Шевченка”)
Але це — продумана і відверта брехня.

Повернувшись в 1858 році із 10-річного заслання, Шевченко дізнається про прийняття (не затвердження) церквою в 1854 році догмату про тілесне вознесіння Марії на небо. Усвідомлюючи, що цим церква посилює зомбувння українців і сприяє ще більшому їхньому уярмленню (колонізації України), Шевченко на знак протесту якраз в 1859 році і створює свою “Марію”. Спільна робота в цьому напрямку українських і німецьких антихристів відтягла момент затвердження догмату про вознесіння Марії на 100 років від моменту його прийняття. Затвердження відбулося лише 1950 року (див. Історія християнства).
Фейербах визначив і без того очевидну іудейську суть християнства. У своїй роботі 1841 року „Сутність християнства”, глава 13, він так і каже:

„ … ІУДЕЙСТВО Є СВІТОВИМ ХРИСТИЯНСТВОМ, А ХРИСТИЯНСТВО Є СВІТОВИМ ІУДЕЙСТВОМ…”

Ніякі іноземці не насмілилися назвати надважливі для світової історії події і речі своїми справжніми іменами.
І лише українці — Великі Тарас, Іван і Леся — прямо вказують на байстрюччя, жидо-ісусівьку брехню і злодійську кругову поруку.

Усвідомлюючи, ким він є в очах жидівського суспільства, Ісус мимоволі зненавидів як свою матір, так і свого батька:

„ … ХТО БІЛЬШ ЯК МЕНЕ ЛЮБИТЬ МАТІР ЧИ БАТЬКА, ТОЙ МЕНЕ НЕДОСТОЙНИЙ. Я ПРИЙШОВ ПОРІЗНИТИ СИНА З БАТЬКОМ, ДОЧКУ З МАТІР’Ю, А НЕВІСТКУ З СВЕКРУХОЮ… ”
(Євангеліє від Матвія, 10:35-37)

„ … Коли він проповідував, підійшла до нього мати його, щоб поговорити з ним. І сказав хтось йому: „ОТО МАТИ ТВОЯ стоїть осторонь і говорити з тобою бажає”. А він відповів: „ХТО МАТИ МОЯ?” І, показавши рукою своєю на учнів своїх, промовив: „ОТО МОЯ МАТИ і мої брати.”
(Матвія, 12:46-49)

„ … А інший із учнів промовив до нього: „ ДОЗВОЛЬ МЕНІ ПЕРШЕ ПІТИ І БАТЬКА СВОГО ПОХОВАТИ” А Ісус йому каже: „ІДИ ЗА МНОЮ, І ЗОСТАВ МЕРТВИМ ХОВАТИ МЕРЦІВ СВОЇХ.”
(Матвія, 8:21-22)

„… Християни, правда, боролись ВИКЛЮЧНО ДУХОМ, але й УБИВАЛИ ДУХ так, як ні один цезар не вмів убивати. Вони вірне зберегли формулу, взяту від ТЕОКРАТІВ ЖИДІВСЬКИХ: „НЕМА ПРАВДИ Й РОЗУМУ, ЯК ТІЛЬКИ В МЕНІ”, — і, прикрасивши її МУЧЕНИЦЬКИМИ пальмами, передали її в спадок, по праву, всім ІДЕЙНИМ ТИРАНАМ дальших віків”
(Леся Українка. „Замітки з приводу статті „Політика і етика”)

Нічого, крім розпачу, не могло принести Ісусові його байстрюччя.
Співчуття і водночас зневага до матері роз’їдають Ісуса зсередини. Роз’їдають того, хто хоче бути праведним. Хоче, та не може — . . .

Далі Тарас:

… За ним
За сином праведним своїм,
І ти пішла. В старій хатині
В чужій покинула його,
Святого Йосипа свого!
Пішла тинятись попід тинню,
Аж поки, поки не дійшла
Аж до Голгофи. Бо за сином
Святая мати всюди йшла,
Його слова, його діла
Всі чула й бачила, і мліла,
І мовчки трепетно раділа,
На сина дивлячись. А він…
… І час і два мине — не встане,
НА МАТІР НАВІТЬ НЕ ПОГЛЯНЕ
ТА АЖ ЗАПЛАЧЕ, дивлячись
На іудейськую столицю…
… ЯК УЗРІВ ДІТОК. ПРИВІТАВ
І ЦІЛУВАВ, БЛАГОСЛОВЛЯЯ…
… А ти, спочинувши під тином,
У Назарет отой пішла!..

Очевидно співчуття до своєї матері-блудниці переходило й на інших блудниць.

Хоча різні євангелія по-різному подають імена присутніх біля розіп’ятого Ісуса, проте всі вони одностайні щодо присутності блудниці Марії Магдалини. Часто художники подають цей епізод з тією особливістю, що присутні біля розп’ятого перебувають не в стані істерики, як це часто буває на похороні, а саме у стані вдячності розіп’ятому і усвідомлення неминучості. Неминучості, адже якщо не зазіхання на Храм, то нехтування святою для жидів суботою і лояльність до блудниць неминуче призвели б до смертної кари Ісуса. Не хтось, а саме блудниці падають на коліна перед Ісусом. І не комусь, а саме блудниці Магдалині вперше з’являється „воскреслий” Ісус.

… Любив він
вино і пахощі. Любив, щоб завжди
жінки йому вродливі слугували, —
вони за ним ходили цілим роєм,
а він їм дозволяв, щоб ноги мили
йому коштовним нардом і волоссям
розкішним, як буває у блудниць,
вони йому ті ноги витирали,
О, ти його не знав!..

… Ні, він не був великий! То велика
була його жадоба й пиха!
А він не вмів нічого довершити
Все в нього розпливалося в словах
Я хутко се збагнув. Найвиразніше
се стало тут, в Єрусалимі…
День у день промови,
якісь темно-прозорі, наче прірва, —
аж світ макітрився мені від них!
Я їм не бачив ні кінця ні краю…
Уже я знав, чого ті речі варті:
„ Я заспокою вас… я вас потішу…”
Аякже, сподівайся! Він здалека
спокоєм і потіхою манив,
а скоро хто було розвісить вуха
і справді піде з ним, як я дурний,
тому таке ярмо він клав на шию,
що аж додолу гнуло. Він любив
байками й загадками говорити;
отож було не смій його питати,
як то є звичай між учениками:
„Учителю, що значить сеє слово?” –
він зараз попадав у нетерплячку:
„ Лукавий роде! Доки буду з вами?
Сліпорожденні! Дивляться й не бачать!”
І все такі слова вразливі, гострі,
що краще б він уже налаяв просто,
ніж так пекти аж до живого серця.
(Леся Українка. „На полі крові”)

Уривок з поеми “Марія”, який стосується зачаття Ісусового, наведено раніше. А щодо вознесіння Марії, то Тарас наприкінці поеми звертається до вознесенної:

Ти ж під тином,
Сумуючи, у бур’яні
Умерла з голоду. Амінь.
А потім ченці одягли
Тебе в порфіру. І вінчали,
Як ту царицю… Розп’яли
Й тебе, як сина. Наплювали
На тебе, чистую, кати…

Для того, щоб усвідомити катівство у справі вознесіння Марії, кожному з нас досить уявити, що якийсь із наших померлих предків переправився з землі на небо, і порушуючи спокій своїх останків, надає їм неприроднього положення.
„Чиста” (Марія) означає „природня”, тобто така, що зачинає у своєму лоні дитину природньо, від чоловіка, а не від…
Це викликало шалену ненависть попів. Маючи необмежений (і підтриманий державою) вплив на своїх прихожан, церковники налаштовують їх проти Шевченка. Отже й Ликері нашептали „доброзичливці” про страшний гріх мати справу з Шевченком, що й привело до їх розриву. Це підтверджується і самим Тарасом через 8 місяців після написання ним поеми “Марія”:

ЛИКЕРІ
Моя ти любо! Мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри без попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі!
В своїй неволі!!! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люди,
І візантійський Саваот,
Одурить! Не одурить бог, —
Карать і милувать не буде:
Ми не раби його – ми люди!
Моя ти любо ! Усміхнись
І вольную святую душу
І руку вольную, мій друже,
Подай мені. То перейти
І він поможе нам калюжу,
Поможе й лихо донести
І поховать лихе дебеле
В хатині тихій і веселій
(5 серпня 1860 року).

Залякана прокляттям церкви Христової, залякана Ісусовою каламутною калюжею Ликера не подала руку Тарасові. А подала вона руку петербурзькому цирюльнику і вийшла за нього заміж.
Вже через сім тижнів після свого „сватання” в „Ликері”, під впливом розриву з нареченою Тарас говорить з відчаєм:
Барвінок цвів і зеленів,
Слався, розстилався;
Та недосвіт перед світом
В садочок укрався.

Потоптав веселі квіти,
Побив… Поморозив…
Шкода того барвіночка
Й недосвіта шкода!
(“Барвінок цвів і зеленів”. 14 вересня 1860 року)

Ликеру замучить совість. І після смерті свого чоловіка — цирюльника — в 1904 році, Ликера (в 64-річному віці) переїздить з імперської столиці, з Петербургу, до Канева, з метою бути поруч з Тарасом, і доглядає його могилу аж до своєї смерті в 1917 році (подробиці див. Шевчук. “Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах і фактах”).
Будучи поруч з Тарасом, Ликера ділиться своїми спогадами з людьми, що приходять йому вклонитися. І хоча в Канівському музеї й експонується документ лікаря про підтвердження Тарасової смерті внаслідок водянки і серцевої недостатності, але це — брехня. Адже Тарасові було тільки 47 років. Існують відомості, можливо від Ликері, що Шевченко був знайдений мертвим З ПРОЛОМЛЕНИМ ЧЕРЕПОМ на другий день (10 березня 1861 року) після дати свого дня народження (9 березня).
Це було ритуальне вбивство (як не ломом, то отрутою) Українця в день його народження. І християнізм є першим в списку підозрюваних.
Недаремно сучасні дослідники піднімають питання про ексгумацію тіла Шевченка. Коїться щось незбагненне. А щоб і христосівцям „ було видно було чути, як реве ревучий”, і з метою забити осиковий кілок в могилу Тараса, християнізм збирається побудувати в Канівському Шевченківському заповіднику Тарасову церкву єднання (ніби Ісус не приніс меч замість миру, і ніби Ісус не мав на меті роз’єднання батька із сином, матері з дочкою, а свекрухи з невісткою) і з допомогою Христо-узгодженої влади в Україні розповсюджує по
всіх відділеннях міністерства зв’язку (пошта) України оголошення про збір коштів з адресою для їх надсилання: Київ, провулок Музейний, 8. Наразі ж, поки Канівський музей надовго зачинено на реконструкцію, попи приводять екскурсантів, для яких демонструється екскурсоводами металевий хрест, що передував сучасному пам’ятнику на могилі Тараса.

Це робиться для того, щоб Ісуса поставити вище від Тараса. Щоб в майбутньому стерти з пам’яті українців Шевченкову любов до України і боротьбу за неї. Тільки цього й можна досягти, б’ючи поклони до Ісуса.
Тонка продуманість в діях християнізаторів Тараса проявляється і на самому пам’ятнику. Звитяжні Христо-служителі все-таки витягли з багатих засіків Тарасового збіжжя натяк любити Ісуса:

„ … любіть Україну… за неї господа моліть.”

Керовані одним сіоністичним центром Ісусові слуги не пропускають можливості принизити Шевченка.
Митрополит Ілларіон у своїй книзі “Тарас Шевченко” (Київ, 2002) наголошує, що в Лейпцігському, 1859 року виданні віршів, їх автор подається, як Шавченко. Та митрополит вчасно наголошує (в розділі „Правопис і помилки”), що це походить не від слова “шавка”, а просто це по-білоруськи?! Правда, для наочності митрополит не забуває помістити — неодноразово — в своїй книзі фотографію Лейпцігського видання віршів Пушкіна і Шавченки.

Не відстає від православного митрополита і католицький клір.
Якщо православний Огієнко виправдовує називання Шевченка “Шавченкой” білоруським впливом на німецьке видання, то греко-католицький піп, голова Стрийської єпархії Юліан Гбур, якого христо-покірні українці називають “владика”, хоче підкреслити називанням Великого Кобзаря „Шавченкой” своє забродство (іноземне походження).

9 березня 2004 року в нібито незалежній Україні, в Стрию, в Народному Домі, що на вулиці Крушельницької 18, на вечорі, присвяченому 190-річчю з дня народження Шевченка, “владиці” було надано слово. Керівник українських греко-католиків говорив щось на зразок “заслуги Шавченки”, “твори Шавченки”, “ювілей Шавченки”. Переповнений зал не обурився. Що ж, мовляв, можна зробити, якщо нами правлять святі іноземці? Втім, питання про іноземних пастирів українців не вичерпують тему. Бо крім цього іноземства та байдужості (треба хоча б ігнорувати іноземний замінник байдужості — індиферентність) українців, а ця байдужість якраз і плекається християнізмом, маємо справу ще й зі свідомою зневагою Шевченка. Зневагою і навіть ненавистю з боку служетелів Христових. Маємо право так стверджувати, бо зневага і ненависть до Великого Кобзаря з боку лагідних ісусівців, їхня люта ненависть аж до бажання знищити саме ім’я Тараса Шевченка не є випадковою і безприкладною. Приклади випадків, або прецеденти готовності новітніх фарисео-христосівців луснути задля відмежування українців від Шевченка, мають місце ще з часів самого Шевченка і написання ним поеми „Марія”, та з часів виникнення товариства „Просвіта” імені Шевченка і Наукового Товариства імені Шевченка (НТШ).

НТШ вже згадувалось. А щодо „Просвіти”, то Іван Франко у своїй статті „Українські народовці і радикали” зосереджується на посиленні уярмлення українців Христом через проникнення служителів його, Христа, церкви у „Просвіту” імені Шевченка. Того Шевченка, який пророкує: р о з в а л и т ь с я церков-домовина, і з-під неї в с т а н е Україна („Стоїть у селі Суботові…”).

Слухаємо Франка:

„ …В „Меті” (друкований орган, що видавався до заснування „Просвіти”, — авт.) можна було говорити про тиранію поляків і москалів на Україні, — в популярних виданнях „Просвіти” принаймні про перших не можна було згадувати. В часописах і теоретичних брошурах можна було писати про „церков-домовину”, а в виданнях „Просвіти” цю церкву спочатку мовчки, а дедалі зовсім виразно було визнано за одну з найголовніших святощів України. В часописах можна було фантазувати про Україну, про козаків і про козацьку ”волю”, — для простого народу треба було писати про речі практичніші, ближчі до його життєвих інтересів. А що до цих інтересів найближче стояло духовенство, то й не дивно, що в виданнях „Просвіти” відбилися основні погляди на простий народ і народне життя — не радикального і ліберального українства, а консервативного, мало освіченого, а в справах політичної економії — просто наївного українського духовенства. „Молися і працюй”, „ощадність і тверезість”, „віра і лояльність” — це були головні засади, головні практичні поради, які вміли подати українському народові ті самі, що між собою дискутували про „церков-домовину” і з запалом декламували Шевченків „Заповіт”:

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте,
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте!..”

Прикро переконуватися, що Франкове сподівання на припинення клерикальних атак на Шевченка не виправдались і тривають донині.
То чи не про самого себе сказав український пророк:

І згадував літа лихії,
Погані, давнії літа:
Тоді повісили Христа —
Й тепер не втік би син Марії.
(Т. Шевченко. „Не гріє сонце на чужині…”)
Леся доволі виразно окреслює процес роздвоєння психіки християн, простіше, шізофренію:

„ … Психологія християн і перших, і середньовічних, і новітніх завжди основувалась на двох супротилежних принципах: етичному і теологічному, бо християнство ж не було ніколи тільки філософією, але і релігією, теологічною догмою, що, як звичайне, переходила в фанатичну ортодоксальність. Отже, один принцип, етично-гуманістичний, казав: „Не убивай, людська кровця не водиця, і кожний має таке саме право на життя, як і ти, і нема нічого без гріха, і ніхто не знає всієї правди”; другий же, догматично-фанатичний принцип наказував: „УБИЙ ЄРЕТИКА, бо інакше твоя правда і розум не будуть фактично єдиними в світі, і світ не буде безгрішним, і царство правди не запанує…”
(Леся Українка. „Замітки з приводу статті „Політика і етика”)

Крім атак є дієвий спосіб нейтралізувати ворога — умиротворити його, приспати, надавши йому якісь блага. Очевидно таким благом мала бути дворянізація Шевченка. Адже титул академіка, присвоєний Шевченку за три місяці до його смерті, автоматично передбачав присвоєння Шевченку дворянського титулу. Тарас розумів, що стати дворянином означає стати чиновником, а значить і заржавілим гвинтиком — сонним котом — російської імперської системи. Тієї системи, яка століттями гнобила Тарасову Україну. Гнобила і його самого. Гнобить і тепер, через 150 років після Тараса.
Чи багато людей прийшло б на могилу Шевченка або просто до його пам’ятника в якомусь місті чи селі в Україні та за її межами, якби Шевченко був російським дворянином?
Та й чи міг сам Тарас такою мірою суперечити своєму „Заповіту”, своїм „Гайдамакам”, „Розритій могилі”?..

Прихильник Шевченка — Нєкрасов — висловлює своє і Тарасове ставлення до дворянства (до тієї паралітичної дії, якою статус дворянства впливає на творчих людей, найперше на патріотів, найнайперше на патріотів держав — колоній Московії-Росії).

Купіш дом многоетажний,
Схватіш крупний чін,
І вдруг станєш барін важний —
Русскій дворянін.

Заживьош!.. і тіхо, ясно,
Кончіш жизнь свою.
Спі, чіновнік мой прєкрасний,
Баюшкі, баю.
(„Колибєльная”)

Коли йдеться про дворянський титул Шевченка, то завжди зустрічаємо одну й ту ж відповідь: бюрократичні заморочки стали на заваді, мовляв, не встиг Шевченко стати дворянином — помер.
Поза сумнівом, Тарас відмовився від дворянського титулу: це небачене нахабство, це неповага до царя і його двору. Бо хто ж не знає, що цар не просто цар: він — бог, цар і герой. Цього не знає академік Шевченко? І не хоче знати? Ну… це вже занадто… Історія не знає такого богохульства…
Не треба бути генієм, щоб уявити, яку реакцію серед придворних викликала Тарасова відмова…

…Фарисеї
І вся мерзенна Іудея
Заворушилась, заревла, неначе гадина в болоті…
(Шевченко, „Неофіти”, розділ 2)

… Серед цих придворних є й високопосадовці від поліції, для яких організувати вбивство будь-кого і „зам’яти” це вбивство потім — звичайне діло. Тим більше, що після повернення із заслання Шевченко був під суворим поліційним наглядом і змушений був вести регулярно контрольований щоденник московською мовою — для сприяння ретельнішому нагляду.

Ще за життя Шевченка придворні вішали йому докори про „невдячність” щодо царя, який повернув Тараса з досмертного заслання. Також не зайве зауважити, що повернувшись із заслання Шевченко перевідав Володимира Даля (письменника і етнографа, автора відомого „Толкового словаря…”), який запропонував Тарасові прочитати свій переклад Об’явлення святого Іоана, він же й Апокаліпсис, відомий своїми містифікаціями, зокрема числом ЗВІРА, — 666. Заохочуючи до читання свій переклад Апокаліпсису, Даль, за словами Шевченка, заходився пояснювати ПОЕЗІЮ етой БОГОВДОХНОВЄННОЙ ГАЛІМАТЬЇ, і просив Шевченка дати відгук. Задля ввічливості, Тарасові довелося, як він каже, подивитись, що це за ЗВІР в перекладі? (Подробиці див. Тарас Шевченко, „Щоденник”, 16/ХІІ. 1857)
Вже на третій день (запис у „Щоденнику” 18/ХІІ. 1857) Шевченко стромляє ковіньку в печінку охристосеній поліції:

„ … С какой же целію такой умний чєловєк, как Владімір Івановіч, перєводіл і толковал єту АЛЛЄГОРІЧЄСКУЮ ЧЄПУХУ? Нє понімаю. І с какім намєрєнієм он прєдложил мнє почітать ето БЄДНОЄ ТВОРЄНІЄ? Нє думаєт лі он открить кафєдру тєології і сдєлать мєня своім нєофітом? Єдва лі. Про нєго даже какой-то здєшній остряк і епіграму смастєріл; вот она:

У нас било трі артіста
Двух нє стало — ето жаль.
Но пока здєсь будєт Даль,
Всьо как будто би нє чісто.”

Природний гумор Шевченка імпонує кожній нормальній людині. Втім, добродушний сміх — потішання — сприймається чорноризниками (жидівськими посіпаками) не інакше як глум. Це при тому, що самі ж чорноризники не тільки визнають наявність підстав вважати Апокаліпсис галіматьєю (за Шевченком), але й передбачають можливість глуму над цим Апокаліпсисом. Батько церковної історіографії — єпіскоп 4 століття християнської ери Євсевій Кесарійський — писав за 1500 років до Тараса:

„ … Апокаліпсис не згадує Послань апостола Павла і не має думки про нього, хоча Павло в Посланнях і привідкриває дещо. Можна вказати також на різницю між стилем Євангелія та Послання і стилем Апокаліпсису.
Я кажу все це не для глуму (та ніхто так і не подумає)…”
(Євсевій Кесарійський. „Церковна історія”, книга 7, глава 25)

Про всяк випадок, „свята” писанина подається з урахуванням того, що якийсь розумний чоловік, як Шевченко, назве її „боговдохновєнной галіматьйой”. Тобто авторів „святої” галіматьї непремінно зображують натхненними голубом (ангелом), мовляв, що ж з голуба візьмеш?

Про те, що християнство і Новий Заповіт з Апокаліпсисом є не інакше як новий іудаїзм, котрий на зміну жидівським „богообраним” клановим амбіціям щодо царювання в Палестині (Старий Заповіт, даний жидам від їхнього царя Єгови, тобто Мойсей і Пророки) приніс жидівські загальні амбіції щодо їхнього царювання у всьому світі і масове — конфесійне — упослідження нежидівських народів від жидів (Новий Заповіт нецьогосвітнього Ісуса Христа і Апокаліпсис), славна Леся зазначає:

„ … Християнська утопічна література перших віків до блаженного Августина не з’являє нічого оригінального з літературного боку супроти „старозавітної” пророчої поезії. Ідейно вона значно відмінна тим, що національно-династичні домагання поступилися перед домаганнями одного релігійного напрямку, що вже потроху перестав прив’язувати себе до якоїсь одної національності; національна виключність замінилась конфесійною виключністю, а „царство боже на землі” перетворилось у „царство боже не від світу цього”. Але давня термінологія, давній пророчий спосіб вислову лишились без зміни: такі вирази, як „народ обранців”, „Ізраїль”, „нащадок Давидовий”, „новий Єрусалим”, „Сіон” і „дочка Сіону”, „месія” і „син людський” — все це перенесено було цілком з пророчої поезії в поезію апокаліптичну. Апокаліптична утопія так само мало зрозуміла без утопії пророчої, як твір коментатора твору оригінального автора…”
(Леся Українка. „Утопія в белетристиці”)

Крім атак і умиротворення є ще один — чи не найефективніший — метод знищення неугодних. Це — замовчування: ніби й не існує нікого, хто б насмілився виступити проти біснуватого жидо-християнства.
Поема „Марія” (її суть) замовчувалась раніше і замовчується тепер. Система освіти в Україні — від початкової до вищої школи — не передбачає вивчення — з’ясування суті — Тарасової „Марії”, а щодо її аналізу, то й поготів.
Попи, — а їхній вплив на суспільство колосальний, гнітючий, — добре розуміють Франкову оцінку:

„ … Архітвір Шевченкової поезії: поема „Марія”. В Шевченкових поемах зовсім немає ані містицизму, ані фаталізму, ані месіанізму (месіанізм або спасительство світу — питомо жидівське явище. — Прим. Авт), є тільки високолюдське розуміння життя й історії та вогненна любов до великих ідей добра, справедливості й любові…”
(Іван Франко. „Т. Шевченко в освітленні Урсіна”, тв. в 20 т, т. 17, ст. 39)

Не всі вчені поділяли Франкову оцінку Шевченкового високолюдського розуміння життя й історії. Так ворог антихристів Шевченка і Франка — перевернутий з католицизму на православ’я професор Київського університету імені „святого” Володимира поляк Володимир Антонович, — вирішив понизити Шевченка, давши йому протилежну Франковій оцінку:

„ … Поет відтворював нерідко епізоди не тільки в його час, але й донині майже не розроблені наукою (овва! чи не ганьба самому науковцю Антоновичу, котрий не тільки сам не розробляє епізоди, але й ставить це на докір Шевченку. — Прим. авт). Я не маю сумніву, що більшість інтелігентної публіки, знайомої з творами Шевченка, впевнена в тому, наприклад, що Гонта закатував своїх власних дітей, що Палій скінчив життя в Межигірському монастирі, що Підкова і Гамалія ходили походами на Царгород та Скутарі і т. д. І не тільки читацька публіка, котра не займається спеціально історичною наукою, готова була бачити в поетичних творіннях Шевченка точне фактичне відтворення подій: часами навіть історичні письменники поділяли погляди публіки (наприклад, Мордовцев в історії гайдамаччини). Така оцінка праць Шевченка є помилковою….”
(В. Антонович. „Твори Шевченка, зміст яких містить історичні події”. 1881 рік)

Антонович, антонович, антонович… Недаремно поляки називали його зрадником (див., наприклад, Н. Полонська-Василенко, „Історія України”, том 2, частина 9, розділи „Україна під окупацією Росії”, „Освіта”). Недаремно саме православному професору Антоновичу дозволено було ставити своїх учнів на керівництво кафедрами університетів не тільки України підмосковської, але й України підавстрійської — Галичини (Багалій в Харкові, Довнар-Запольський в Києві, Линниченко в Одесі, Грушевський у Львові). Недаремно Леся Українка саркастично озивалась про Антоновича:

„ … наш добрий друг назвав раз мене і моїх кількох товаришів „постидними дезертирами” за те, що ми зреклися назви українофілів, але що ж робить, коли її страшно носити тепер, щоб не уподобитись крученому барану в християнському стаді…” (подробиці див. у листі до Драгоманова від 9 лютого 1894 року, а також примітки до листа в академічному 12-томному виданні Лесі Українки).

Не випадково, все не випадково. Адже перевернувшись з католицизму на православіє Антонович (див. Н. Полонська-Василенко. „Історія України”, том 2, частина 9, розділ 1) залишився поляком фізично і психічно. Можливо, не тільки поляком? Юрій Липа у главі 48 „Призначення України” вказує на наявність у Антоновича мадярської домішки.

В Шевченкових „Гайдамаках” Гонта знищує своїх дітей саме за те, що перейшли з православія на католицизм — „стали ляхами” за Шевченком. Себе і тільки себе бачить Антонович в дітях Гонти. А ще — охристосений історик Антонович бачить як українці мечем Христа знищують українців, — найбільше дикунство, — знищують своїх дітей. Тому й вважає історизм Шевченка помилковим. Як же інакше? Палій, за Антоновичем, не скінчив життя в Межигірському монастирі. Бо хіба ж погодиться істинний православний поляк Антонович з тим, що Фастівський полковник Палій відстоював православ’я, утискав католиків-поляків, боровся на боці Петра Першого проти Мазепи в Полтавській битві, а після Полтави не отримав Фастова — місто стало ! власністю католицького єпіскопа (біскупа) Півницького. Де ж би ще, як не в православному Межигірському монастирі, за Шевченком, притулив свою голову православний Палій, розміняний лагідними христосівцями? Та й чи могли Підкова й Гамалія бути героями — ходити на турків і Царгород — за умови, що під ударами Хмельницького рідна Антоновичу Польща могла зникнути з політичної карти ще в 17 столітті, за 150 років до того, як вона — роздерта між Австрією, Прусією і Росією — зникла в кінці 18 століття.
Про учня Антоновича — академіка Грушевського, котрий насправді не є автором „Історії України-Руси” Грушевського — розмова попереду.

Зараз зазначимо, що саме Антонович запроваджував в Західній Україні (перебувала в складі німецької Австрії) угоду українців з поляками, жертвою якої стали українці. І не тільки попам поперек горла стоїть Шевченко. Бо Тарас засуджує ще й виплекану християнізмом запобігливість українців — перевертнів типу Антоновича з його прихильниками — перед іноземцями. Ця запобігливість доводить українців з партії „народовців” — угодовців — до готовності „обрізати” Шевченка — вилучити неугодні іноземцям, зокрема німцям (ясно, що й жидам разом з жидо-християнами), слова Тараса. В Західній Україні планувалось залучити Івана Франка до такого обрізання Шевченка:

„ … Не швидко, мабуть, ми діждемося повного критичного видання Шевченка. Комітет, вибраний перед роком для сеї цілі, досі ще й не розпочав роботи. А поки ще комітет розпочав свою роботу, наскочила звісна „угода”. Як згори можна було догадуватись, Шевченко така риба, що не влазиться ні з хвостом, ні з головою в сак австро-рутенської угодовщини (русинами або рутенцями називались українці в Західній Україні. — Прим. Авт.). Значить, повне та ще й критичне видання всіх українських творів Кобзаря явилось відразу ділом неполітичним (не відповідало політиці. — Авт). Ми маємо певну звістку про те, що на інтимній нараді народовців, при котрій не було деяких членів Шевченківського редакційного комітету, — ухвалено змінити первісний намір і ВИДАТИ ШЕВЧЕНКА ОБКРОЄНОГО (виділено Франком. — Авт). Очевидна річ, що коли се правда, то Я ПРИЛЮДНО ЗРІКАЮСЯ ЗАСІДАННЯ В ТІМ КОМІТЕТІ (виділено Франком. — Авт.) і до обкроєння Шевченка руки не приложу…”
(Іван Франко. „Нове видання Шевченка”, тв. в 20 т., том 17, ст. 95)

І якщо замовчувати Франка було непросто, бо він працював у багатьох виданнях і був редактором багатьох з них (крім того Франко 2 рази балотувався в депутати парламенту: 2 рази програв — чи не через підтримку Шевченка?)

Автор: Воєслав Кобза.