Грецька віра в Києві проголошена вірою пану­ючою, правдивою, православною. Рідна віра України (Руси) в Києві проголошена вірою забороненою, нечистивою, паґанською: «паґанською вірою (від латинського слова pagun — село, paganus — сільський)».

«Християнська етика була яв­ним противенством паґанської. Коли паґанство головними чес­нотами громадянина вважало гордість, смілість, неуступчивість, — християнство бачило свій ідеал у покорі, податли­вості та незлобності. Паґанин (культурний чоловік) любив гарну одежу, пахощі, чистоту, тілесну красоту,—християнин усе те вважав чортівською спо­кусою, гріхом та злочином.

Світ і природа, що… були джерелом усього живого, всієї краси, всієї радости, в очах хрис­тиянина — се минущі тіні, ілюзії, чортяча мана, джерело зла, гріха та чортячої спокуси. Більшого, повнішого противенства годі собі уявити. Не диво що вже найдавніші паґанські письменники, які мали нагоду стикатися з християнами, були поражені тим противенством і вважали їх або зовсім безумними, як Лукіян, або бездонно-забобонними, як Таціт, або за­клятими ворогами всієї людської суспільности» (Іван Франко, «Дайте Алігієрі», Львів, 1913 р.).

* * *

У «Берестейській юнії» архиєреї заявили, що виз­нають папу «Намісником св. Петра на римськім прес­толі» і підлягають йому. І просять його, щоб він залишив без змін церемонії, які є в грецькій церкві, «та всі Служ­би». І просять, щоб «Його Величність Король» (Поль­ський) давав їм «привілеї». (Вони мусіли просити папу, щоб він залишив грецькі церемонії «та всі служби Божі», бо латинських церемоній вони не знали).

«Поки Польський король пришле військо, щоб оборонити маєтки єпископів-юніятів, то своїхолопи-бунтівники спалять їх», — і єпископ М. Копистинський, єпис­коп Г. Балабан відреклися від «Берестейської юнії». І їх підтримав князь Василь Костянтин Острозький. І почалася релігійна боротьба, яка виснажувала, затем­нювала розум народу.

«Хто юніят, той з Польщею і Римом». «Хто грецький православний, той з Костантинополем і Москвою». І почалися синоди і протисиноди, появилися «викляті з церкви», які інших «виклинали з церкви». О, архиєреї чужовір’я — які в вас темні душі, який у вас невихований розум, і які грубі в вас почування і розуміння людського життя, віри і Бога.

Іван Франко, користуючись архівними матеріалами, пише: «Митрополитом київським був Михайло Рагоза, бідний шляхтич, що був зразу православним, потому перейшов на люте ранство, відтак за намовою ізуїтів— на латинство, а вкінці, також за на­мовою ізуїтів, зробився знову пра­вославним, але тільки в тій цілі, щоби знищити православіє. Єпископом берестейським був Іпатій Потій, чоловікхоч вчений, але без характеру, брехливий і хитрий. Єпископом луцьким і острозьким був Кирило Терлецький, розпусник і забіяка, про котрого поговорювали, що держав спілку з злодіями і грабівниками, фальшував гро­ші, і котрому в судах доказували множество різних злочинств, розбоїв, калічення людей і вбивств». «Єпископом львівським був Діонісій Балабан, не ліпший від Терлецького, в Перемишлі сидів єпископ Михайло Копистинський, чоловік, що при живій жінці був посвячений на єпископа і опісля також жив з нею, і ось вони почали з’їздитися й ра­дити, як би увільнитися від зверхности патріярха і від надзору братств, і урадили, що найліпше буде піддатися папі римському. Заохотили їх до того обіцянки поляків, котрі говорили, що, як скоро вони сполучаться з Римом, приймуть юнію, то дістануть місце в сенаті польськім, з котрого виключені були всі «іновірці», значить і православні, а в котрім засідали всі єпископи латинські» («Буковинський календар», Чернівці, 1891 р., кн. 8).

«Юнія була причи­ною довгої та важкої боротьби внутрі українського народу і остаточно принесла незміримі шкоди цілому його духовному і політичному розвоєві.., юнія в ми­нувшині не дала нашому народові майже нічого, не лишила в літературі українській ані одного цінного па­м’ятника.., натомість знамените причинювалася до полонізації української інтелігенції»); «Та тільки те правдиве й святе, що для нас, панотців, корисне, і тому погляди Івана Франка треба осудити, або при­ховати, навчаючи парахвіян, що католицька церква — рідна мати народу».

У1678 році Турція взяла Чигирин. Гетман Юрій пройшовся по руїнах столиці. Оплакав місто свого дитинства. Чигирин — попіл, руїни, вулиці засіяні трупами. Гетман Юрій вирішив заснувати столицю в місті Немирів.

Москва прагне, щоб у Києві сиділи православні єреї, віддані Москві. Польща прагне, щоб у Києві сиділи православні єреї, віддані Польщі. При допомозі «святої, соборної і апостольської церкви» можна зручно експлуатувати киян. Обманювати їх, залякувати, тримати в покорі — у тьмі духовного рабства, речучи їм: «Любіть рідну церкву».

Польський король Ян Собєський 10 березня 1675 року призначив свого шпигуна Шумлянського адміністратом Київської митрополії.

«Король завзивав руське духовенство і весь народ до послуху єпископу Йосифу Шумлянському»; «Шумлянський був добре підпитий. Коли за містом О. Ловецький попросив у нього благословення і хотів вертати додому, єпископ велів йому сідати на коня і їхати з собою. Старий священик не міг сісти на коня і випрошувався від тої чести. Тоді розгніваний Шумлянський велів своїм людям висадити його на сідло, а потім зіпхнути. О. Ловецький, падаючи з коня, зламав собі карк, а Шумлянський з карети ще стрілив на нього з пісто­лета, а потім, лишивши ледве живого посеред шля­ху, поїхав далі. Таких випадків було більше, бо Шумлянський був чоловік завзятий» (Іван Франко, «Громадський голос», 1898 р., стор. 17—21).

* * *

Гетман Іван Мазепа, гостюючи у Кочубея, сказав:

«Що це за радість для мене жити у вічній небезпеці? Чи не є я, як віл, який кожної хвилини жде на удар довб­нею? Я подумав би про нашу свободу, але мені ніхто не хоче помогти?» І (глянувши на Кочубеїху) гетман сказав: «А твій чоловік зовсім не хоче мені помагати».

Гетман Мазепа знає, що архиєреї тримають мислення і душу народу в своїх руках, вони всесильні і вони неморальні, бо продажні. Гетман не може їм сказати, що він любить Україну більше, як Москву і Польщу.

Київський митрополит (ставленик Московії) служить Москві. Архиєпископ Й. Шумлянський (підкуплений коро­лем Польщі) підпорадкував Львівську єпархію Римові, слу­жить Польщі. З ними гетман не може говорити про ство­рення української державности: їм українська державність не потрібна, їм потрібні українські вівці, щоб вони могли їх доїти, стригти, здирати з них шкуру: покірним обіцяти винагороду на небі, а непокірних — карати ранами.

«Коли львівські міщани за жебрані гроші заложили у Львові школу і шпиталь, то православний єпископ Балабан виступив як найзавзятіший ворог тої справи національної праці, перехоплював і бив студентів і вчителів», «Трохи інакше було в Києві, де попи, за почином Петра Могили, піддержали первісну братську школу і зробили з неї «академію», та попи ж і тут перші повернули оглоблі в інший бік, до Московщини». «У часі розбору Польщі Руська народність в Галичині знаходилася в найбільшім упадку. А через що? Чи не було руських біскупів, руських попів, руських монастирів. Де там! Були, тільки всі були спольщені. Біскупи були шляхтичі і здавен давна привикли вважати хлопа за бидло. Вони були наскрізь поляками, говорили і думали по-польському, а тільки держалися руського обряду»), (Іван Франко, «Громадський голос», 1898 р., ч. 22— 24).

* * *

Я бачу Вишневе село Кодня на Правобережжі.

Я чую: трепетно б’ються серця матерів, сестер, наре­чених. Вони стоять і бачать, як падають одрубані сокирами голови їхніх чоловіків, братів, наречених. І в моїй уяві на фоні небесної райдуги появляється постать хліборобського сина Тараса Шевченка. Він, бачачи ями, начинені тілами братів своїх, говорить до православного Саваота: А ти, всевидящеє око! Чи ти дивилося звисока, як сотнями в кайданах гнали в Сибір невольників святих, як мордували, розпинали і вішали. А ти не знало? І ти дивилося на них і не осліпло. Око, око! Не дуже бачиш ти глибоко? Ти спиш в кивоті.

Тарасе Шевченко, те око (той Саваот-ідол візантійський) спить сном мертвого боввана, окропленого архимандритами мелхиседеками, які осліплюють побож­них рабів православних, навчаючи їх «бити поклони перед кожним урядом», і за науку рабську отримують срібняки на ризу і подаянія для живота. О, ереї! Не вам, не вам, в мережаній лівреї донощики і фарисеї, за правду пресвятую стать і за свободу. Розпинать, а не любить ви вчились брата! О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш?

І справді:

«Чи не попи і біскупи навчили наш народ бити поклони перед кожним урядом, здаватися на ласку згори, ждати помилування там, де належало б упоминатися свойого права? Чи не біскупи і попи завсігди спиняли у нас почини яснішої, рішучішої, хлопської і щиронародної політики?» (Іван Франко, «Громадський Голос», 1889 р., ч. 22-24).

* * *

Українець (греко-католицький митрополит Сильвестр Сембратович (1836—1898 рр.) звернувся до поляка — намісника міста Львова, щоб він, маючи силу, не допустив Івана Франка на становище професора Львівського Університету.

Іван Франко—світлочолий і великодушний каменяр, ідучи вулицями Львова, плакав. Він сльозами великої душі своєї зрошував святу Галицьку землю. Він палко любив рідний народ. Він не мав хліба для маленьких діточок своїх. Він був вигнаний з «Просвіти». Він вичерпав із серця свого всі свої сили для рідного народу, а коли помер, «його тіло почорніло в польському поховальному заведенні» між тілами померлих львівських злодіїв, волоцюг, алкоголіків бездомних і всіми забутих.

«Невірство, атеїзм, крайня безбожність, яка ширилася від кілька десят літ між українською молоддю, це робота Івана Франка» («Праця», українська греко- католицька газета). Боротися за кращу долю народу, «це крайня безбожність», а згноїти в церковному підвалі наклад журналу «Русалка Дністрова» тільки тому, що він писаний мовою українською, це «подвиг правдивої віри християнської».