Переглянуло:

“Писане Серце”. Уривок. Автор: Марія Дзюба.

МОЖЕТЕ МЕНЕ ПРИВІТАТИ

Нещодавно я завершила свій п’ятий роман, історичний, про Олексу Довбуша. Його назва – “Писане серце”. Написати роман про цю історичну постать мене попросили мої прихильники і читачі, вважаючи, що такий роман дуже на часі. Так, як в біографії Олекси Довбуша, легендарного отамана опришків, чимало “білих плям” – це мені дозволило витворити суто свою авторську версію тогочасних подій, характеру боротьби, світогляду головних героїв. Діалоги подані діалектом. Вже кілька людей прочитали “рукопис” і висловили захоплення, що приємно.

До речі, незабаром в український прокат виходить найдорожчий фільм про Олексу Довбуша.

Пропоную уривок з роману, тепер маєте доста часу, щоб не зупинитися на єдиному абзаці 

ЖИВИЙ-ЗДОРОВИЙ…

Сум і полегша водночас товпилися в думках Василя Довбуша після непростої розмови з сільськими ґаздами. Сум через певність, що нічого та розмова не змінить. А полегша – що таки виказав те, що розкипілося і мусило зірвати кришку важкого тамування в собі.
Але то був Василь Довбуш. Той, що один в полі, ба навіть в горах, не воїн. Решта всі ниділи у своїх страхах замість підняти дружно гострі бартки супроти неправди. Смиренно гнулися під гайдуцькими канчуками та множили шляхті та решту усякого роду визискувачам блага власною кирвавицею, не випускаючи з рук ні мирні чепіги, ні бутинні сокири, ні поранні коси, ні пастуші костури… Більшість звикла до знущань так, що вже їх не відчувала на зашкарублих тілах і душах, а сприймала як належне, як вдихнути і видихнути.
І тільки в окремих ворушилося розуміння, що з ними відбувається щось недобре. Що то якийсь морок засів глибоко в душах, які треба струсонути, запобігти зрощенню з тим мороком… Бо що є гіршого на світі, як покірно плекати в своїх грудях натуру раба? Раба, який в ярості швидше перегризе горло собі подібному, аніж підніме голову перед тираном-деспотом, аби бодай в погляді оголити свій бунт. Все убогішими на жадання волі стають ось такі людкове, попри те, що зросли серед гордих гір. З їхньої згубної покори не раз витікала велика зрада на здвиги тих, хто не здатний був вічно коритися та носити на зігнутих спинах неправду. Таких сміливців чомусь завжди менше, хоча їм, бува, вдається випрямити духом смиренну більшість і повести за собою – поразка попереду чи перемога. Головне, мета і віра в неї.
Та людкове, що нажебрали в молитвах собі з неба не волі, а безмежного терпіння, не розуміють такого. Найменша поразка стинає в боязких серцях випрямлений дух, кладе на коліна і змагає до каяття перед Богом та узурпаторами. Бо намертво прибита цвяхами страху на їхні смиренні чола наука, що так Бог дав, аби на світі був пан і раб. Така псевдоістина застеляє проблиски здорового глузду, стирає гідну людську подобу. І це стає небезпечним для світу.
Коли великі людські маси смиренно впадають в безоглядну покору до жменьки тих, хто бере владу над ними, то людське обличчя втрачають і перші, і другі. Усі разом стають тілом велетенського монстра на ймення Нелюдь-самоїд, який затискає красу світу в клешнях війн і руйнацій. Тому, в такому світі навіть стогони блаженства все важче відрізнити від стогонів мученицьких.
– Тату, дайте собі спокій. Не їжте себе так, – поклав батькові на плече руку Олекса. – Доста, що мама аж учорніли, бо слізьми шо Божий день умиваютси. Мушу вам признатиси – Иван ніґде не запропастивси, не журітси.
– Єк? А де ж він?
– Не теперка, тату. Потому вам скажу.
– Він хоть живий-здоровий?
– Живий-здоровий.
– Я, сину, вже думав, шо мо’ де скрутили го’ панскі посіпаки, аби ми’ ше на додачу помсту учинити. Бо я єкос, відай то була Провідна неділє, з ґаздами собі бесідував та й не вітримав, аби добру бочку злости не покотити і на шляхту, і на жида, і на ксьондза. І, грішний-єм, самого Бога зачепив. Так сми’ тоди на души було кепско, що-м ніц не міг в собі втаєти. То хтос міг і замельдувати дідичеви.
– Йо, тату, всєкі серед нас трафлєютси. Та й на Бога не нарікайте, аби ше більшу біду не навернути.
– Ох, сину-сину! І ти туда… Біду – від Бога? А я все думкував собі, шо біда лиш від диявола годна йти, а від Бога – сама любов. А то – на тобі! Куди не оберниси… Але ти вчений та й видиш, певно, дальше.
– Божа любов, тату, така велика і неосєгненна, шо велит нам навіть ворогів любити.
– Але єк се мож, сину? Кому се в світі під силу – любити ворогів? Ну, може, би хто зміг ворогови не мстити, лиґнути єкус тєжку кривду, але аби любити… Йой! Се не мож в голову собі вмістити…
– Не мож тату. Але Бог хоче, аби людина таки прагла, най і помаленьки, підойматиси до такої душевної досконалости, аби її любов гріла не лиш собі подібного, рідного та й близького, бо так і погани можут, а й ворога.
– Але де! Вібачєй вже мені, старому і неграмотному, сину, та я шос не чув від тебе осуду тих смільців-русинів, шо в опришки чи в гайдамаки наважилиси урвати, єк колис, так тепер.
– Бо я на їх боці, тату. Навіть не гребував би-м бути одним з них.
– Овва! А то єк? Ти би йшов в опришки ворогів любити?
– Нє, тату, се мені би швидко не вдалоси.
– А треба?
– Треба, хоть то є великий душевний труд. Але я буду моцуватиси всьо своє житє до такої любови йти. Єк уже не ми, то наші нащадки, вірю, таки підоймутси в любови до тої міри, шо будут Царство Боже в душех мати…
– Знаєш, сину… Боюси одного: кілько тоди нас, русинів, на світі лишитси, єк такой зломимо себе ворогів любити?..
– Тєжко даєси вам віра, тату. Я розумію, шо й віпробовує вас Бог тєжко і не лише вас. Того у вашім серцю більше зневіри, ніж віри. Але Бог добрий…
– Йо? А пекло нашо?
– Пекло?
– Ага. Чи в тім Свєтім Писанію сказано, шо добрий Бог скасував пекло, а я не знаю?
– Гай-гай… Куда ви аж зайшли, тату! – посміхнувся вдумливо Олекса.
– Взєв та й зайшов, бо-м не не раз і не два шибнув туда гадков. Бог своєх ворогів – диявола і грішників, не збираєси ні любити, ні милувати. Першого обіцєє колись знищити (не доберу – чого не вже?), а другим пекло уготував. Та й добре має! Лиш нам шось инче в церкві про ворогів товкмачєт. Чого? Та й Син Божий пекло не скасовував і диявола не затратив, хоть на землю з мечем приходив. Все си’ думкую – на кого був той меч? Море зо слозів і кирви вітікає явно не з диявола і не з панства.
Олекса надовго замислився. Батько тим часом глибоко затягався димом з люльки і теж мовчав. Певно, таки хотів чути відповідь.
– Не знаю, тату, – мовив нарешті Олекса. – Бог знає…
– Йо. Хотіло би си знати, а то – нема! Скажи мені ліпше, сину, де Иван, аби-м бодай спокійніше спав. Ти знаєш, єкий то зманіник шпарівний. Де так пирс, що го’ ні чути, ні видко? Найтєжче на матір дивитиси, лєгаю – вна’ на колінах в слозах і молитвах, встану вночи по нужді – так само, встаю досвіта – знов ї’ так застаю.
– А єк ше більше гризти собі серце й голову будете? Мені вже мами доста.
– Ади, теперка мусиш казати, бо-с не ті слова мовив, аби-м дав си’ спокій. Теперка, єк і мати, ока не зімкну.
– Ой, тату-тату… Я вже до маминої жури змучивси слова підбирати.
Олекса знову надовго замовк. Дивився, як випускали ясні м’ясисті китиці молоді смерічки над оборогом, обціловані сонцем, яке ігнорували горді і холодносерді бескиди, прикриваючи свої кам’яні голови клаповухими та обшарпаними шапками снігу. А сонечко не гнівалося, а збирало докупи як-найбільше проміння і цілими снопами спускало його у низини, де тулилися до гірських підніжь людські оселі та замиловувала око вбрана в зелене буйство природа.
Як добре, що в природи є сонце, аби її втомлену і спустошену час від часу будити з як-найсуворіших холодів та байдужих зимових снів і надихати на рух, на життя, на повняву… Так має бути і з людьми, бо їм теж сонечко світить і гріє. Та не завжди люди, як природа, будяться вчасно, аби відігнати уже іншої природи холод зі своїх душ, який їх приходить сковувати і мучити. Холод людської породи.
– Не знаю… Не знаю, таточку мої рідні, чи добре роблю, шо кажу вам се тепер, але й не сказати не мож. Та й не лише про Ивана буде моя мова.
– Кажи, сину, кажи. Я вже житєм битий пес, багато годен вітримати й душев, і тілом. Де си дію?
– То велика тайна, тату. Иван… Иван пішов в опришки!
Олекса співчутливо глянув на батька з готовністю його заспокоювати та з подивом вловив, як викруглилися і засіяли дивним блиском батькові очі, а тісно стислі гіркотою останнього часу уста, розтягнулися в посмішці. Тут же випустили люльку й зчорнілі та вузлуваті від тяжкої праці батькові руки і, попри свою громіздкість, легко, як крила, здійнялися вгору, щоб міцно обійняти його, свого сина, рослого, кремезного і аж на голову вищого.
– Тату, ви плачете?! Я певно не мусив…
– Тішуси! Нє, таки попустивси Бог трохи свеї волі і дав місце Иванові. Бо кілько вже мож… – батько випустив його з обіймів. – Гей, єку файну вістку ти мені притулив до серцє, синку! Я гордий! Єкби мені хоть десіть літ відбавити, альбо то здоровлє вернути, шо-м на панів стратив…
– Коли так, татку мої солодкі, то, признаюси, шо й мені туда дорога стелитси. Я такой на се настановивси! – випалив Олекса, вже не задумуючись.
Батько дивився на нього очима, в яких боролося зі щойно народженою радістю й несподіване сум’яття.
– І ти? Оба, значит…
– Ви не одобрюєте, коли оба? Га?
Батько змахнув сльозу:
– Одобрюю сину, одобрюю. Инакше – ніяк! Сам би з вами урвавси, єкби-м міг. Просто гадка знов про матір занесла: чи не забагато ї’ буде, шо аж оба… Але єкий би з мене муж, аби-м не міг її дни єкос закосичити, полекшу єкус сфабрикувати. То буде не легко, бо вна’ надію на внуків плекає. Переживає, шо тобі вже трицєтка не за горами, пора найвища про пару думати, а ти єкийс до дівок байдужий. А то, о! Єка причина…
– Жєль ми’ шо мама так побиваютси. Буде мені за жону, а вам за невістку хіба Верховина Зелена.
– Одно тебе буду, сину, просити і навіть молити, аби-с й Иванови там передав, бо він не на жерт буйний вдавси, та й молодший на п’єть років від тебе: вважєйте, житєм запросто не важте. Чужої праці собі не беріт, хіба лиш то, шо сє вам належит, єк плата за службу і на житє, на зброю… Шо в панів відберете – людем роздавайте. Бо се їх кирвавицє. Аби-сте мали від народу пошєнівок, то й нарід вам підсоблєти буде. Бійтеси, аби срібло-злото вам очи не засліпило. Сокотіт свою гідність, а всьо инче вна’ вам буде сокотити. Ото й усьо, шо хотів-єм сказати. Маю надію, шо й Бог вас поблагословит на праведне діло. Бо не вірю, шо Він такий, єк ксьондзи кажут.
– Дєковать, тату, за науку. Будемо з Иваном її си тримати. За нас не журітси і маму розраджуйте.
– Єкос уже свій вік докалатаємо, сину, аби лиш вам там щісливо…
– Єк Бог даст…

Література по темі.  Замовити можна тут:

ДІТЯМ ПРО ОПРИШКІВ.

https://sribnovit.com/product/ditiam-pro-opryshkiv-roman-iaskiv/

×
Завітайте в наш магазин!