Переглянуло:

Про коваля і Смерть…

…Вирвавши з рук коваля свій інструмент, Смерть випрямилась і попрямувала до виходу з майстерні.
– Можна одне питання? – почулося ззаду.
– Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? – зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.
– Так.
– Дорога в рай … Вона вже давно заросла травою…
*******************************************************************
– Ти – коваль?
Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відкривалася і хтось заходив до середини.
– А стукати не пробував? – грубо відповів він, злегка розсердившись і на себе, і на моторного клієнта.
– Стукати? Хм … Не пробувала, – відповів голос.
Василь вхопив зі столу ганчірку і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цього незнайомця. Але слова так і залишилися десь в його голові, тому що перед ним стояв вельми незвичайний клієнт.
– Чи не міг би ти виправити мені косу? – жіночим, але злегка хрипуватим голосом запитала гостя.
– Все, так? Кінець? – відкинувши ганчірку кудись в кут, зітхнув коваль.
– Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, – відповіла Смерть.
– Логічно, – погодився Василь, – не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?
– Виправити косу, – терпляче повторила Смерть.
– А потім?
– А потім наточити, якщо це можливо.
Василь кинув погляд на косу. І дійсно, на лезі були помітні кілька вищербин, та й саме лезо вже пішло хвилею.
– Це зрозуміло, – кивнув він, – а мені-то що робити? Молитися чи речі збирати? Я просто в перший раз, так би мовити …
– А-а-а … Ти про це, – плечі Смерті затряслися у беззвучному сміхові, – ні, я не за тобою. Мені просто косу потрібно підправити. Чи зможеш?
– Так я не помер? – непомітно обмацуючи себе, запитав коваль.
-Тобі видніше. Як ти себе почуваєш?
– Та наче нормально.
– Нудоти, запаморочення, болю нема?
– Н-н-ні, – прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено сказав коваль.
– В такому разі, тобі нема про що турбуватися, – відповіла Смерть і простягнула йому косу.
Взявши її в, моментально задерев’янілі руки, Василь почав оглядати її з різних сторін. Справ там було на півгодини, але усвідомлення того, хто буде сидіти за спиною і чекати закінчення роботи, автоматично подовжувало термін, як мінімум, на пару годин.
Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв в руки молоток.
– Ти це … Сідай. В ногах правди нема ?! – вклавши в свій голос всю гостинність і доброзичливість ,яку тільки позбирав по закапелках душі, запропонував Василь.
Смерть кивнула і сіла на лавку, спершись спиною на стіну.
* * *
Робота добігала кінця.Направивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку точило, подивився на свою гостю.
– Ти вже пробач мене за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було загнано у могилу стільки життів! Жодна зброя в світі не зможе зрівнятися з ним. Це воістину неймовірно.
Смерть, яка сиділа на лавці в невимушеній позі, і розглядала інтер’єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно повернувся в сторону коваля.
– Що ти сказав? – тихо промовила вона.
– Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка …
– Зброя? Ти сказав зброю?
– Може я не так висловився, просто …
Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом, схопившись з місця, через мить опинилася прямо перед лицем коваля. Краї капюшона злегка тремтять.
– Як ти думаєш, скількох людей я вбила? – прошипіла вона крізь зуби.
– Я … Я не знаю, – опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.
– Відповідай! – Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору, – скількох?
– Н-не знаю …
– Скільки? – викрикнула вона прямо в обличчя коваля.
– Та звідки ж я знаю скільки їх було? – намагаючись відвести погляд, не своїм голосом з’їнчав коваль.
Смерть відпустила підборіддя і на кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.
– Значить ти не знаєш, скільки їх було? – тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила, – А що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини. Що ти на це скажеш?
– Але … А як же? …
– Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості і ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями і тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові. І знаєш, що найнеприємніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене, – вона ненадовго замовкла, – Ти знаєш, якою я була раніше? Я була красивою дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно … Подивися, що зі мною стало!
Останні слова вона викрикнула і, схопившись з лави, скинула з голови капюшон.
Перед очима Василя постало, посічене зморшками, обличчя глибокої старості. Рідке сиве волосся висіло поплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродно опущені вниз, оголюючи нижні зуби,що кривими трісками визирали з-під губи.
Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, пусті очі, що втупилися на коваля.
– Подивися в кого я перетворилася! А знаєш чому? – вона зробила крок в сторону Василя.
– Ні, – зіщулившись під її пильним поглядом, кивнув він головою.
– Звичайно не знаєш, – посміхнулася вона, – Це ви зробили мене такою! Я бачила як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших собі подібних! .. Я ридала, дивлячись на це, я вила від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, я кричала від жаху …
Очі Смерті заблищали.
– Я поміняла свою прекрасну сукню на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене в монстра. А потім звинуватили мене у всіх гріхах. Звичайно, це ж так просто … – вона дивилася на коваля уважним поглядом, – я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей … Віддай мені мою косу, дурню!
Вирвавши з рук коваля свій інструмент, Смерть випрямилась і попрямувала до виходу з майстерні.
– Можна одне питання? – почулося ззаду.
– Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? – зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.
– Так.
– Дорога в рай … Вона вже давно заросла травою.
Автор: Олег Божик

 

Микола Ternik

Ternik

Ternik

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

×
Завітайте в наш магазин!