Переглянуло:

КОБЗА (Легенда).

 

Колись давно-давно в Україні, у глухому селі жила дівчина. Не красою славилася, не рукоділлям чи ще якимось умінням, цінним для дівчат. А вміла почути, про що шепочуть трави, про що шелестять дерева, яка туга у зозулиному «ку-ку», чому стогне земля, що ховають у собі прадавні могили.
А потім все те перекладала в пісні. І линули вони по Україні, і співали їх усі — кожному вони промовляли до серця.
Знали про те диво і за межами України. Прочув і султан турецький про те і вирішив викрасти дівчину — хай про мене співає, хай мою країну славлять її пісні.
Темної ночі невеликий загін яничар прокрався в село, схопили дівчину і повезли в чужий край.
Привели до султана. Він наказав заспівати. Та дівчина скрушно похитала головою і промовила: «Навіть в золотій клітці пташка не співає, до душі чужа земля не промовляє…» Тоді розгніваний володар наказав кинути дівчину до в’язниці і тримати там доти, доки вона не згодиться співати.
А до султана, прочувши про дивну невільницю, поз’їжджалися гості. Той наказав привести дівчину — лютував, кричав, змушував співати, але з вуст дівочих не злинув жоден звук.
Тоді в люті він прошипів по-зміїному.
– Я накажу катові замучити тебе!
Хвильку повагавшись, дівчина згодилась. Хотіли переодягти її в пишне вбрання, та вона відмовилась, сказала, що тоді зовсім не буде співати. Так у рідній вишиваночці, перев’язавши голову стрічкою, обсмикавши спідничку, і пішла до зали.
Слуга, що вів її, нашіптував: «Хто тебе, красуне, чув там, на Україні? А тут весь світ про тебе знатиме, слава ляже тобі до ніг!».
Та дівчина презирливо зміряла улесника очима і нічого не сказала.
Коли залунала пісня — всі закам’яніли: пісня проклинала неволю, кликала на поміч рідну землю, кляла поневолювачів і їх володаря, виливала тугу за рідним краєм, єдиним у світі, любим і прекрасним… Та ледь розтали останні звуки пісні, побілілий від люті володар наказав замурувати дівчину навіки у в’язниці. І хоч зворушені гості благали володаря відпустити співачку на волю, та він залишився глухим.
Кожен, хто слухав ту пісню, поніс у душі образ нескореної співачки і гірку муку її долі.
А пісня вільним птахом полинула в рідний край. Почули її краяни, зажурилися, що дівчина у неволі. Почув про те і її суджений, зібрався йти визволяти, а його побратими вирішили йти із ним: «Це не тільки твоя дівчина в неволі — це наша українська пісня поневолена…»
Довга і тяжка дорога була. Один за одним гинули побратими. До в’язниці, де була мила, дійшов тільки сам. І тут його схопила сторожа. Розпука охопила хлопця, відчай стис серце, і сам собою виплеснувся спів. Тужна і благальна була пісня, і заворожена сторожа відчинила в’язницю і випустила дівчину.
Мов пара переляканих голуб’ят, кинулися козак з дівчиною геть від страшного місця.
А вартові довго стояли, мов отетеріли. А коли отямились, то перелякались вчиненого. Доповіли султану, він затупотів ногами, вимагаючи негайно догнати втікачів.
А закохані чимдуж поспішали подалі від чужої землі. Та ось почули: за ними женуться! Захвилювалися. Тоді й мовила дівчина до свого судженого: «Прощавай, коханий. Мене зараз не стане… Та ти завжди будеш чути мій голос, співатимеш мої пісні. Кріпись, козаче, тяжка мука випаде зараз на твою долю!»
Пригорнулася до свого милого. Так і захопили їх переслідувачі. Та лиш доторкнулися до дівчини, як вона зникла, а на землю, жалібно зойкнувши струнами, упала ще ніким небачена річ. Отетеріли чужинецькі вояки. А тоді кинулися до козака, люто скатували його і наостанок викололи очі. Так і лишили непритомного серед безлюдного чужого степу.
Зранений, змучений, осліплений козак довго лежав нерухомо. Ніби з небуття до його свідомості долинув дивний передзвін струн. Навпомацки поліз на звук, знайшов, пригорнув до грудей, доторкнувся струн. І заговорили вони до козака, озвалися голосом коханої, ніжно бриніли, жаліючи його. Кликали вставати, іти в рідну землю. Пригорнув хлопець Кобзу (бо так звали дівчину — те слово у давнину означало: скарбниця), обливаючи її кривавими слізьми, ніжно пестячи чутливі струни. Поволеньки встав і, долаючи нелюдські муки, попростував до рідного краю.
Відтоді і почали називатися українські співці кобзарями. Співають вони про рідну землю, про її болі-смутки, радощі, долю-недолю. Передають голос матінки-землі рідної, струни — дзвоном, а кобзарі — словом, співом.

З книги Антоніни Гармаш-Литвин «Голос утопленого села»

Література, яку можна замовити тут:

ГОЛОС УТОПЛЕНОГО СЕЛА. АНТОНІНА ГАРМАШ-ЛИТВИН

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=374

 

ЕНЦИКЛОПЕДІЯ КОЗАЦТВА. ЛИЦАРІ СОНЦЯ.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=288

Холодний Яр.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=136

 

Дітям про козаків.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=184

Характерник.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=215

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

×
Завітайте в наш магазин!