«А ми просо сіяли, сіяли,

Ой Дід-Ладо, сіяли, сіяли!

Може, просо сіялось,

Може, мак.

А чи так те діялось,

Чи інак,

Та з билиці сивої

Давнина

Казкою красивою

Долина.

2

Що на першій горі на стрімкій

Де дзвеніли тополі сріблисті

Жив полянин, по імені Кий

У затишнім зеленім обійсті

 

Чорновусий, з високим чолом

В синю рань, лиш півні прокричали

З широченним кленовим веслом

Кий ішов на дніпровські причали

 

Він тримав перевіз на ріці

І ладді конопатив недаром

Звідусіль чужоземні купці

До полян прибували з товаром

 

Як ударить веслом по воді

В небо хвилю зметне кругобоку

Задивуються гості в ладді

— Ну й полянин! Здоровий нівроку!

 

А бувало, на лови піде,

— Богатирську покаже натуру

Хай до рук навіть тур попаде

Роги скрутить могучому туру.

 

…Що на другій горі між смерек

Де Волхви зупинялися віщі

Жив рудий, наче полум’я,Щек

У затишнім зеленім обійсті.

 

Був на вдачу надміру палкий.

Часом шкоди наробить такої,

Що молодшому братові Кий

Костурякою дасть пам’яткої.

 

Ще умільством уславився Щек,—

Мав щоднини митецьку затію…

Візьме глини та виліпить глек

— Куплять глек у саму Візантію!

 

А якщо куманець або дзбан

Гончареві негарним здається,

Він свій виріб торох об паркан!

І, узявшися в боки, сміється.

 

…Що на третій горі, де обрив

Ощиря валуни крем’янисті,

Жив русявий і ніжний Хорив

У затишнім зеленім обійсті.

 

Тільки візьме він срібла шматок,

Радість іскрою блисне у зорі.

Аж співає його молоток

Та мережить полянські узори.

 

Од близьких і від дальніх дворів

До Хорива протоптані стежки.

Так не вміє ніхто, як Хорив,

Для полянок кувати сережки.

 

Візьме гуслі та легко до струн

Доторкнеться чуткими перстами —

На горі дерев’яний Перун

Аж кивне та прицмокне вустами.

 

Лине рокіт лункий і легкий

Над рікою, мов чайка крилата.

Кине весла, заслухавшись, Кий

І радіє за меншого брата.

 

…Над струмком, що петляв до Дніпра

Між зеленого буйного дива,

Оселилася Либідь — сестра

Трьох братів: Кия, Щека й Хорива.

 

Очі — терен, шовкова коса.

А усмішка, мов лагідний ранок!

Дивовижна і строга краса,

Що траплялась лише між поляно

 

В літню пору, було, дотемна

Конопельки, льонок вона брала.

На сорочки братам полотна

По сувою на кожного пряла.

 

Часто браття спускалися з гір

В теремок, що обріс яворами.

Із поклоном заходили в двір,

Наділяли сестрицю дарами.

 

Кий пудового ніс осетра,

Щек — посудину, в домі потрібну.

Від Хорива приймала сестра

То сережки, то фібулу срібну.

 

Гарний край, наче рай, у полян.

Ані лютих морозів, ні спеки.

І ліси, і поля в поселян,

І на гніздах клекочуть лелеки.

 

Трудовий, метикований люд

Розселився навколо тригір’я.

І торгові шляхи звідусюд

Пролягли на полянські подвір’я.

 

Та було не завжди без біди

— Буйно хмарили недруги обрій.

З полуденного степу сюди

Часом потоптом сунули обри.

 

З

 

Святкувались обжинки в той день

І Даждьбогу хвала воздавалась.

І дівчата співали пісень,

Аж луна за Дніпром озивалась.

 

Раптом гук та стук копит.

Пил окутав білий світ.

З-за гори, мов сарана,

Рать ворожа вирина!

 

Ронять піну рисаки,

З гиком мчать кочівники.

Чорномазі та худі,

Три косини в бороді.

 

Піднімаючи списи,

Обри скаляться, мов пси.

В коней гриви до землі.

По аркану — при сідлі.

 

Сунуть обри, топчуть лан,

У полон беруть полян.

«А ми просо витопчем, витопчем

До ноги вас висічем, висічем!

 

Ваших діток знищимо, знищимо,

Тереми вам сприщимо, сприщимс

Заволали од ляку жінки,

По руках розхапали малечу.

 

А мужі — за мечі, за кілки,

Навіть гадки не мали про втечу.

Перші голови впали в спориш,

Коні дибки звелися, як свічі.

 

Та полянин загине скоріш,

Аніж обру поступиться в січі!..

…Сподіваючись в гості братів,

Либідь стіл полотном накривала.

 

Та зненацька, мов смерч налетів,

Заплеснула подвір’я навала!

Либідь кинула миску із рук,—

І за двері, невтримна й хоробра.

 

Ухопила під призьбою дрюк

І звалила найближчого обра.

Потім двом уп’ялася в чуби,

З несподіванки ті аж присіли.

 

Затріщали дубові лоби,

Коли стукнула ними щосили.

А четвертий метнувсь за паркан,

Хитро вичекав слушну хвилину

 

І на Либідь накинув аркан,

Туго шию здушив лебедину.

Вже годину рубався Хорив,

В лівій — щит, а булат — у правиці.

 

Гнів у витязя в зорі горів,

Гострий меч висікав блискавиці.

Вишкірялася сотня пащек

І навколо середнього брата.

 

Та червоний, мов полум’я, Щек

На капусту рубав супостата.

Кий тим часом дітей у ладді

Ради свята катав по Славуті.

 

Як побачив, що край у біді,

Спалахнув од правдивої люті.

Підійняв широчезне весло,

Врізавсь в обрів, неначе в отару.

 

Сто голів качанами лягло

У бур’ян від одного удару!

— Де ви, браття? Озвися, сестра!

— Аж здригнулось од гуку тригір’я.

 

Обри тиснуть братів до Дніпра,

Либідь зв’язану тягнуть з подвір’я!..

Кинувсь Кий, як розгніваний тур,

Сто списів потрощив на кострицю.

 

Хоч стояли чужинці, як мур,

— Врятував од полону сестрицю.

Не вгаває, не тишиться бій,

Тереми у вогні рудогривім.

 

Знову б’ються і Либідь, і Кий,

І брати їхні — Щек із Хоривом.

День минає, і тиждень, і два —

Сила силу збороти не в силі.

 

Смерть справляє криваві жнива,

Ллється кров, як вино на весіллі.

Та одного похмурого дня

Вщухла битва і тиша нависла.

 

Злазить обрський ватаг із коня,
І хоругву рука його стисла.

— Гей, поляни! — нараз проревів.

-Чи не досить щербити нам зброю?

Хай один із полянських левів

Проти мене стає до двобою!

Подолаю — то будемо ми

З вас данину збирати велику.
А як ляжу в двобої кістьми

— Обри вас не зачеплять довіку!

Кинув долу вовняний башлик.

Видуваються м’язи, мов гори.

Віспуватий, страшний кочівник,

Очі — рогом, неначе в потвори.

Першим виступив з гурту Хорив.

Слідом — Щек, кулаки, як горнята.

Але Кий їх плечима закрив:
— Не хапайтесь. Я старший, хлоп’ята!

То не блискавка б’є в береги,
Не громи прогриміли над лісом!

То зійшлися, як гнівні Боги,
Кий з веслом, супротивник із списом!

Дух тамують полянські жінки,

Либідь очі рукою закрила.

Посміхаються кочівники

Та гудуть собі, наче з барила.

Кий весло аж до хмари підніс!

Обр націливсь полянину в серце.

На цурпалки розсипався спис!
І на тріски розпалось весельце.

Кий чужинця вхопив під ребро,

Мов корча із чорнозему видер!

Підійняв і жбурнув у Дніпро.
Піт із лоба сорочкою витер.

 

Впала пір’ячком тиша німа,
Від якої поляни одвикли.
Був у обрів ватаг — і нема.
Посідали на коней і зникли.

Спраглий Кий нахиливсь до бадді,

Довго пив, примовляючи: «Добра!»

Вимив руки в студеній воді,
Що тримали немитого обра.

— Глянь-но, брате,— озвався Хорив,

Аж руками схопився за скроні.

Сотні русих і чорних голів
Перед Києм схилились в поклоні.

Древній Волхв підступив до братів.

Білі вуса, обличчя, мов глина.
Тихо щось примовляв, шепотів,

Потім Києві:—Стань на коліно!

Слухай, витязю, слово моє.—
І проникливо глянув у вічі.—
Якщо люд тобі честь воздає,
Ти воздай її людові втричі!

Тричі посохом стукнув об діл,

Мовив головам, чорним і русим:
— Щоб не терли нас обри на пил,

Ще міцніше єднатися мусим!

Буде в нас і безпека, і лад,
І любов, і добро на подвір’ї,
Як надійно укріпимо град

На Славуті у славнім тригір’ї

А один, найдостойніший, муж

Мусить бути главою в твердині.
Хай він княжить, і славен, і дуж,

Любить правду, боїться гордині.

Найдостойніший! Хто з нас такий?

Гей, поляни! Вирішуймо разом! —
І поляни у відповідь: — Кий!
Кия волимо бачити князем!

4

Дужим гомоном рознуртовані

Три гори.

Довго цюкали загартовані

Топори.

 

Вежі сторожко понад стінами

Стали в ряд.

Звівсь над хвилями білопінними

Київ-град.

 

В княжім теремі над Славутою

Править Кий.

Вже легендою князя кутає

Час гінкий.

 

Від нападника став твердинею

Київ-град.

Гостя доброго стріть гостиною

Київ рад.

 

Він і вродою, й міццю славиться

Там і тут.

Проголошує Кию здравицю

Добрий люд.

 

Кий не чваниться, не заноситься

— Мудрий князь.

Та весло йому в руки проситься

Раз у раз.

 

Часто ввечері вийде з терема

По труді

І спускається вниз до берега,

До ладді.

 

І не відає човен спокою!..

Навпрошки

Мчить над хвилею крутобокою

У віки.

 

Автори: Богдан Чалий . Олександр Пархоменко.