Переглянуло:

Битва за ім’я: Русь чи Україна.

 

Насправді не варто розділяти самоназви нашої Батьківщини. Були назви Роксоланія,Гардаріка,Аратта,Русь,Україна,і все це є наші  імена,якими називалась наша Батьківщина в різні часи. Питання полягає в іншому. Очевидно,що у сучасній Верховній Раді України нема жодного депутата з державним,стратегічним мисленням. Де наші герої,генії,патріоти? Якби такий був у нашому парламенті, то давно був би поданий до розгляду законопроект, про закріплення за нашою Вітчизною офіційної назви-Україна-Русь. Таким чином була б повернена історична спадковість поколінь і ми б не виясняли питання,хто ми є і куди йдемо.  З іншого боку,цей закон  мав би нищівну  дію проти безродної Московії,яка понавизбирувала сотні етносів на своїй території і назвала їх всіх “русскими”,не розуміючи того,що приналежність до нації є  правом крові,правом народження. Пригадуєте казку,де руський богатир Руслан відсікає бороду карлику Чорномору? В тій бороді була сила того ліліпутіна, а без неї  це,колись  помпезне  створіння  перетворилося в те,чим воно є насправді-гидкий,потворний ,принижений і безпомічний шматок лайна. Імена мають значення. Маємо офіційно повернути собі  своє -Україна -Русь є назвою нашої Держави!

(Від редакції сайту “Інтелект Нації”.

…………………………………………………………………………………………………………………………….

Насправді битва з нашого боку давно вже припинена. Ми прийняли за аксіому, що живемо в Україні і називаємося українцями, а не русинами, як наші предки. Творячи свою окремішну від московитів ідентичність в ХІХ ст., ми надали перевагу козацькій романтиці, а менше зверталися до епохи Русі. Тоді на неї і наклали свою волохату лапу московити.

Однак битва триває, правда, лише з тамтого боку — з боку московитів. Ті ніяк не заспокояться і продовжують боронити самі себе, доводячи, знову ж таки самим собі, право на Русь, на спадщину Русі, а тут таки відразу недалеко і до народав-братьєв. Дивовижного анахронізму, якого не існує ніде в світі і на жодному континенті. Бо нема народів-братів і ніколи не було.

Досить зазирнути у списки московських видань, аби зрозуміти, під яким ідеологічним пресом перебуває їхнє населення. Таке враження, що це стан війни і на кону стоїть доля Московії.

Юлія Чичеріна співає про хрестовий похід московитів, прославляє мужніх лицарів Дамбаса — на екрані за її спиною миготять ще живі, але вже мертві Гіві, Моторола, Захарченко…

«Объединяйтесь, люди русские!» — волає назва книжки, яку написав… Грінгмут В.

Але поруч бачимо антисемітські фантазії дрімучого Нілуса С. «Царство антихриста Близ есть при дверех…» Якийсь О. Платонов все ще пріє над проблемою «Загадка сионских протоколов», розвиває цю ж тему в книзі «Тайна беззакония. Иудаизм и масонство против христианской цивилизации» і знає «Почему погибнет Америка». Ще один істинно-рускій Бутми Г. ставить питання «Кабала или свобода», звинувачуючи у всіх лихах євреїв. А Жевахов Н. називає октябрський переворот безапеляційно «Еврейская революция». Не відстають від нього архимандрит Фотий (Спасский) з книжкою «Борьба за веру. Против масонов», Платонов О. «Масонский заговор в России» (1344 сторінок!, цей же автор видав ще кілька книжок про масонів), Дубровин А. «За Родину. Против крамолы», Никольский Б. «Сокрушить крамолу», Шевцов И. «В борьбе с дьяволом» (диявол — це євреї!), Лютостанский И. «Криминальная история иудаизма».

Я назвав лише дещицю з вражаючих монбланів ксенофобської літератури, творці якої називають не себе, а нас фашистами і хунтою.

(Від редакції. Насправді жиди встигли скріз насвинячити,їх не лише у Московії не люблять. Шкода,що автор,Юрій Винничук  використовує неграмотні терміни для означення відношення до юдеїв.  Тут не про ксенофобію і антисемітизм треба писати,а про очищення України від цієї жадібної,брехливої і підлої нелюді.)

Разом з тим панує серед московських авторів якийсь панічний страх, що ось прийде хтось і забере в них їхнє священне ім’я, тому вони клепають книжки про свою міфічну єдність, про завдання, які стоять перед нацією, і боронять своє вкрадене ім’я всіма способами: «Национальная Россия: наши задачи», «Манифест созидательного национализма», «Русский вопрос», «Русские речи», «Борьба за правду», «Русский вызов», «Слово и дело национальной России», «Экономика русской цивилизации», «Третий Рим против нового мирового порядка», «Русская цивилизация», «История и идеология русского народа», «Святая Русь. Открытие русской цивилизации»”.

І все це не брошурки, все це доволі грубенькі книжки.

На злодію, як відомо, шапка горить. Тому злодій і переживає, що коли-небудь це станеться — вкрадене ім’я повернеться його давньому власникові. Бо що нам заважає назватися Русь-Україна? Звісно, не при зелених чоловічках.

В «Історії Русів» є цікавий пасаж у передмові, де автор нарікає на те, що останнім часом зі стародавньої Русі почали творити якусь Україну, відрікаючись таким чином від руської спадщини. Для невідомого нам автора Русь — це і є Україна. Але Україна — це територія, яку населяють русини.

До початку ХІХ сторіччя світ не бачив Русі поза етнічною територією України. Закарпатець Юрій Гуца-Венелін (1802−1839) писав (опубліковано у московському журналі «Чтения в Обществе истории и древностей российских» 1847 року): «По понятию всех народов, Русь от Карпатов простиралась только по Глухов и Витебск, а то все прочее было Московщина. Напрасно Грозный и Величавый Алексей именовались царями всея Великия, и Малыя, и Белыя России; все еще в актах Европы Русью именовалась только Галиция, Подолье и Волынь. Этого имени не осмелились отнимать у южан и саме лютые враги их. История гонений свидетельствует, сколь дорого стоило им это имя».

Справді, щойно з 1812 року московитам вдалося «распространить пределы Руси по всей Московии, но, несмотря на это, соседние народы надолго не забудут имя москалей. И поделом! Если отец твой и твоего родного брата был Иван, то по какому праву можешь думать, что только ты Иванович, и только тебе так называться?»

Далі Венелін пише, що сучасні йому українці нізащо не змиряться з тим, що мусять ділитися з кимось своїм ім’ям: «Южане не допускают северян участвовать в россизме; как ни называй себя он русским, все-таки он не русин, а москаль, липован и кацап. По мнению южан, настоящая Русь простирается только до тех пределов, до коих живут южане, а все прочее московщина».

Хтось, можливо, думає, що назву Росія вигадали самі московити. Насправді це грецьке слово, а спопуляризували його не московити, а самі українці, називаючи Росією… Україну.

Тут нема чого дивуватися, бо так уже прийнято було високим стилем називати свою землю в художніх творах. І стрінемо там не лише Росію в значенні Україна, але й Сіон, і Трою, і Сарматію, і Роксоланію. Козаки ж себе називали і козарами, і савроматами, і роксоланами, і росами. Назва Україна була буденною і не носила на собі ознак пишноти і святковості.

Навіть великий патріот Пилип Орлик часто в своїх листах і творах вживав назву Росія «liberam Rossicam», а стосовно Московії — Mosci, Moscovia, imperium Moscoviticum, Moscus inimikus — ворог москаль, протиставляючи при цьому Русь («patriam Rossiacam») московському драконові. Це все є в його обширному листуванні з іноземними державними діячам, в тому числі й королями. Йому не треба було пояснювати, кого він мав на увазі, бо вся Європа знала різницю між Московією і Руссю.

В конституції 1710 року він вживає щодо України також урочистий термін: «Cosaci in Roxolana Patria nostra», хоча зустрічається там і Україна. Орлик навіть гетьмана Мазепу величає «Alcydes Rossiacus» — себто український Алкід.

Отже, назва Росія — теж наша, і з’явилася вона значно раніше, аніж взяли її собі на озброєння московити. Як, зрештою, і Малоросія. Це теж грецька назва, яка за аналогією «Мала Греція» означає корінну Русь. Бо ж Мала Греція – це та частина, що містилася на Балканах, а Велика Греція сягала на терени сучасної Туреччини. Так-от, Малоросія зустрічається в документах XVІІ ст., зокрема в листах кримських ханів до наших гетьманів. Так хан Магомет Гірей пише в листі до Орлика про те, що «військо запорозьке і держава Малоруська від віків були вільними і нікому не підлягали, але ворог вогнем і мечем намагається впокорити їх і в ярмо московської неволі запрягти».

Кримські хани знали історію України краще за московитів, які її завше перекручували на свій копил. В листі до Хмельницького хан писав, що московити «привласнюють собі цілі царства та імперії. Вони вкрали герб Грецької та Римської імперії — двоголового орла, як спадщину по їхньому князеві Володимирові Мономаху, хоча цей Володимир був князь Руський, Київський, а не Московський, скитського походження».

Разом з тим назва Україна не була чужа для самих московитів, бо вживали вони її в діловому листуванні, зокрема наприкінці XVІІ ст. граф Гавриїл Головкін в листах до Івана Скоропадського.

Наскільки для самих московитів термін «росс» чужий, свідчать спогади багатьох сучасників — ба навіть ще й на початку ХХ ст. Переважна більшість московитського простолюду називала себе «крєстьянамі», «православнимі», рідше «русскімі». Венелін пише, що московити не вважали малоросів «русскімі»: «Ты не русский, ибо московскому простолюдину чуждо слово росс; и будет ли этот росс велик или мал, для него все равно, только он убежден, что он не русский, а поляк, или хохол, или литва, или казак, или украинец, или что-либо похожее; словом, что он не свой. И в самом деле, можно ли человека почесть своим, который не носит красной или цветной рубашки, называет щи борщом и не гаварит харашо, а добре!»

Об’їздивши Балкани, побувавши і на теренах Туреччини, Венелін ніде не стрічав, аби хтось називав Московію Руссю — тільки Московія.

Автор «Історії Русів» писав: «Раніше ми були тим, чим тепер є московці. Ім’я Русі від нас до них перейшло. Але тепер ми у них, як притча во язиціх».

За правління Путіна боротьба за київську спадщину лише набрала потуги. Вже і пам’ятники ставлять у Москві нашим князям, знімають фільми про Русь, пишуть романи про княжі часи і забивають голови дітям імперськими небилицями.

Без України Московія — як штучно висаджене дерево з відрубаним коренем. Їй треба звідкись тягнути живлющі соки, їй треба творити міф про свою прадавність. Тому цей звір ніколи не заспокоїться і буде й далі ятрити наші рани.

Від редакції. …поки карлику не відрубаємо бороду,бажано разом з головою.

Автор:  Юрій Винничук.

https://wz.lviv.ua/blogs/406238-bytva-za-imia-rus-chy-ukraina

 

Гумор на завершення.

 

Йде по дорозі московит, а назустріч йому віслюк.

Ти хто? – питає віслюк.

Я русский! – відповідає московит, а ты кто?

А… Ясно! – говорить віслюк. – Тоді я кінь!

 

Література по темі. Замовити можна тут:

Книга «Київська РОсія»

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=204

Московська отрута .

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=282

Московський сфінкс: міф і сила в образі Сходу Європи.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=287

 

За волю і державу! Спогади із визвольних змагань українського народу 1918-1920 рр.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=284

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

×
Завітайте в наш магазин!