Українське питання. Промова Ланселота Лоутона.. 

Захоплююча розповідь про Україну
Я з захопленням прочитав цi двi промови Ланселота Лоутона. Перша була виголошена
1935 року в Англо-Українському комiтетi, що складався з британських полiтикiв,
iсторикiв та iнших поважних осiб, стурбованих становищем українцiв. Друга промова
датована 1939 роком. Знаменно, що в тi чорнi роки, коли над Британiєю i всiєю
Європою нависла загроза нацистського режиму Гiтлера, в Лондонi знайшлися дiячi
державного вимiру, якi переймалися долею українцiв i думали про їхнє майбутнє мiсце
в Європi.
Ланселот Лоутон взяв собi за мету покласти край суцiльному невiгластву стосовно
України i її «зовсiм невiдомого Заходовi народу». Вiн добре знав про страждання, якi
випали на долю українцiв останнiм часом. Вiн згадує про мiльйони людських жертв пiд
час великого голоду 1932–1933 рокiв, – радянський уряд не визнавав цих фактiв, i Захiд
мало що чув про них. Лоутон говорить про «замовчування народу, котрий за давнiм
правом належить до родини європейських нацiй». І вiн робить висновок, який звучить
актуально й нинi: «необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i
молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими й сильними».
Це i є те, що сьогоднi хоче бачити Сполучене Королiвство: мiцну, квiтучу й незалежну
Україну, прийняту як повноправний член до європейської сiм’ї народiв.
Сергiй Кот вiднайшов цi архiвнi матерiали й тим самим зробив важливий внесок у
стосунки мiж Сполученим Королiвством i Україною. Менi приємно, що Британське
посольство в Києвi допомогло їх перекласти та видати.
Роберт БРІНКЛІ,
Посол Сполученого Королiвства
Великої Британiї
та Пiвнiчної Ірландiї в Українi
Грудень 2005 р.

Л А Н С Е Л О Т      Л О У Т О Н..

ПРОТЯГОМ останнiх кiлькох мiсяцiв Україна – зовсiм невiдома Заходовi країна –
опинилася в центрi свiтової уваги. Гадаю, бiльшiсть людей можуть сказати, що знають
мало або й нiчого не знають про неї. Це не їхня провина. Для такого незнання є поважнi
причини. Поневолювачi України добре подбали про те, щоб вона залишалася незнаною;
вони заперечували навiть її iснування. Дуже важко уявити собi щось бiльш гiдне осуду,
нiж замовчування народу, котрий за давнiм правом належить до родини європейських
нацiй. Але неконтрольованi подiї тепер вивели Україну на мiжнародну арену.
Попри загальну, хоча й зрозумiлу непоiнформованiсть у цiй справi, переважає думка,
що вiд вирiшення української проблеми буде залежати доля Європи. Ця думка має своє
виправдання. Територiєю Україна в три-чотири рази переважає, а населенням дорiвнює
Великiй Британiї. Коли Москва захопила Україну, то швидко по тому був завойований i
Кавказ. Вiдтодi для Росiї вiдкрилися шляхи до Близького Сходу, i її мрiї про захоплення
Константинополя тепер не здаються фантастичними. Вiдтодi ж таки європейським на-
родам – крiм тих, що зважились на заморську експансiю, – доводиться тулитися на
пiвостровi на краю велетенського континенту, що розкинувся вiд Пiвнiчного моря до
Тихого океану. Версальський договiр затвердив цей територiальний подiл. Як наслiдок,
сьогоднiшня Московiя, яка тепер називає себе Радянським Союзом, панує над понад
200 нацiональностями, займає територiю близько дев’яти мiльйонiв квадратних миль, а
всi iншi нацiї Європи тiсняться на пiвтора мiльйонах квадратних миль.
З усiх країн, пiдлеглих Радянському Союзовi, Україна найбiльша й найважливiша.
Розташована мiж двома великими системами гiр – Кавказом i Карпатами – на сходi
вона межує з Азiєю, на заходi втискається в Центральну Европу, а на пiвднi, з
чорноморських берегiв, має доступ до Середземноморського басейну. Перед вiйною
вона була роздiлена мiж двома державами, Росiєю та Австро-Угорщиною, i пiсля вiйни
розчетвертована мiж Росiєю, Польщею, Румунiєю та Чехословаччиною.
З огляду на унiкальне географiчне положення України, маємо всi пiдстави вважати, що
в наш час, коли стiльки народiв хочуть не просто утриматися на своїх посiлостях, але й
поширити їх, будь-яка серйозна спроба з боку України скинути поневолювачiв i
об’єднати свої чотири розмежованi частини в одну незалежну Українську державу
неодмiнно викличе справжню панiку.
Якщо ж Українi в цьому пощастить, то на сходi Європи з’явиться держава, за
територiєю й населенням друга пiсля Росiї. Такого масштабу подiя, найвiрогiднiше,
викликала б одночаснi й важливi змiни всюди. Вона вплинула б, i чи не вирiшальним
чином, на долю бiльшовизму в Радянському Союзi, а можливо, й нацiонал-соцiалiзму в
Нiмеччинi. Вона також вирiшила б майбутнє Польщi, Румунiї та сусiднiх земель i
вiдкрила б новi грандiознi проблеми перед Британською iмперiєю.
Якими є надiї на успiх України? Перш нiж вiдповiсти на це питання, хочу зауважити,
що сам я не належу до друзiв України. Я зацiкавлений цiєю боротьбою лише як
дослiдник Схiдної Європи.
Бiльшiсть росiян завжди виявляли – i сьогоднi ще виявляють – дуже примiтивний
пiдхiд у стосунках з Україною. Я кажу про старорежимних, а не про пiдрадянських
росiян: “Немає й нiколи не було нiякої української нацiї”, – твердять вони в заслiпленнi.
Таке запевнення було офiцiйно проголошене мiнiстром внутрiшнiх справ у 1863 роцi i
вiдтодi часто повторюється. Україна, мовляв, це просто пiвденна частина Росiї. Багато
полякiв також заперечували iснування української нацiї, кажучи, що Україна – це
тiльки частина Польщi. За цими амбiтними суперечками й претензiями лежить причина
трагедiї України.
Оскiльки є багато чого сказати про сучаснi подiї, менi не слiд довго зупинятися над
давноминулим. Але тому, що ще й тепер росiяни i декотрi, хоч i меншою мiрою, поляки
32
твердять, що український нацiоналiзм не має глибокого корiння, коротке звернення до
iсторiї необхiдне для розумiння сучасних подiй.
Можна довести, що Українська держава iснувала впродовж трьох окремих перiодiв.
Перший iз них – вiд дев’ятого до тринадцятого столiття. Бiльш нiж триста рокiв на
територiї, знанiй сьогоднi як Україна, iснувала потужна й культурна держава, одна з
найпередовiших у Європi. Це й була Україна, вiдома тодi пiд назвою Русь, i її столицею
був Київ. Хоч її зв’язки з пiвнiччю були незначнi, росiяни тепер стверджують, що вона
тотожна з Росiєю – тобто з країною, яка виникла на кiлька столiть пiзнiше. А далi вони
присвоїли собi її територiю, її народ, героїв, святих, культуру i все майно. Проте їхнiй-
таки видатний iсторик Ключевський визнає, що населення цих двох регiонiв складалося
з окремих рiзних етносiв i що їхнi фiзичнi властивостi чiтко вiдрiзнялися.
Другим перiодом української незалежностi була Козацька доба. Коли Україна,
спустошена татарськими ордами й нападами з пiвночi, лежала безпомiчна, Литва й
Польща зайняли її територiю. І в XVI столiттi, коли цi двi держави уклали союз,
Україна майже вся опинилася пiд польським пануванням. Цiкаво пригадати, що в той
час i литовцi, й поляки однаково боялися Москви й Нiмеччини. Тодi здавалося, що
Україна як держава мала остаточно зникнути. Щоб вижити, вищi верстви української
нацiї мусили полонiзуватись, а українське селянство було закрiпачене польською
шляхтою та євреями.
І тут сталася подиву гiдна рiч. Козаки, якi iснували ще в стародавнiй Українi
(називалися вони „бродниками”), з’єдналися й заснували свою славетну державу на
островах нижче порогiв на Днiпрi. Систему правлiння в тiй державi можна, мабуть,
назвати демократичним деспотизмом. Щорiчно козаки голосуванням вибирали собi
правителя, якого називали гетьманом i який мав владу над життям i смертю своїх
виборцiв. Але завжди наприкiнцi гетьманування вiн складав звiт про свою дiяльнiсть
при владi, i якщо виявлялося, що надто зловживав нею, то мiг i на палю потрапити або
позбутися голови.
Козацька держава була фактично продовженням – у своєрiднiй формi – незалежностi
українського народу. Це правда, що та держава визнавала суверенiтет польських
королiв над собою i часом служила їм, але не терпiла над собою нiякого iншого закону,
крiм свого, i жодна сила на землi не пробувала вибити її з острiвньої твердинi. Козаки,
коли бачили в тому потребу, воювали з татарами, турками, а то й з поляками. Тож не
диво, що польський король Стефан Баторiй сказав про них: “Колись iз цих лотрiв
постане незалежна держава”.
Однаково сильнi на водi й на сушi, козаки часто дiставалися аж до Анатолiї й
поверталися з великою здобиччю. Серед них завжди панував дух бунту, живе вiн i в
сьогоднiшнiй Українi. Боплан, французький iнженер, що служив у тих часах польсь-
кому королю й прожив в Українi цiлих 17 рокiв, так написав про них: „Без волi в них
немає бажання жити, i це, власне, є причиною того, що вони швидкi на опiр i бунт
проти державного закону, коли почувають себе обмеженими ним; рiдко коли проминає
сiм-вiсiм рокiв без їхнiх повстань”.
Подiбнi речi говорили про них i iншi вченi. Всi погоджувались на тому, що козакiв
нiщо не може стримати в їхнiх намiрах, що вони гордi й марнославнi i легше
приймають смерть, нiж неволю.
Часто ряди козакiв поповнювали українськi селяни, що втiкали вiд польських панiв, а
також чоловiки iнших нацiй, закоханi в вiльне бойове життя. З цiєї войовничої,
заповзятливої й кмiтливої людностi формувався кiстяк української нацiї. Українська
проблема, отже, має бiологiчну й расову природу, i жоднi заходи, якi не враховують
цього факту, не сприятимуть її розв’язанню. Козаки завжди захищали українське
33
селянство. Безстороннi науковцi погоджуються, що затиснутi мiж польськими
землевласниками та євреями, що служили їм агентами, а нерiдко й управителями,
селяни були доведенi до крайнiх злиднiв i зневаженi. Навiть єврейськi iсторики з
похвальною об’єктивнiстю визнають, що євреї в тi часи були всемогутнi. Вони
управляли панськими економiями, монополiзували цiлi мiста i тримали контроль у
своїх руках не тiльки над податками, але й над доходами православної церкви, стягали
плату за хрещення й похорони, часто в ролi чиновникiв вели судочинство. Один єврей,
що жив у тi часи, якийсь Мозес Гановер, згадуючи, як козаки часто вiдбирали у євреїв
золотi та срiбнi скарби, вiдзначав, що то була лише розплата за їхнi грiхи.
1648 року прославлений козацький гетьман Хмельницький, чиє справжнє прiзвище
було Хмель, мобiлiзував усi козацькi сили й скинув подвiйну тиранiю. Україна стала
вiльною й незалежною, а Хмеля почали порiвнювати з Кромвелем, з яким вiн справдi
мав листування. Не маючи достатнiх сил, щоб воювати водночас iз поляками,
москвинами й татарами, Україна уклала союз iз Москвою на рiвних правах, але Москва
вiроломно ввела переважнi сили в Україну, яку врештi-решт анексувала. Дев’ятьма
роками пiзнiше, знесилена вiйнами й конфлiктом iз Польщею i неспроможна впокорити
козакiв, якi не переставали бунтуватись, Москва дiйшла з Польщею згоди й подiлила з
нею Україну. Та ще цiле столiття по тому козаки часто вчиняли вiдчайдушнi бунти.
При кожнiй такiй нагодi Москва великими групами засилала їх до iнших частин iмперiї
(ця сама система винищення практикується тепер Совєтами), зокрема багато козакiв
було вивезено копати канали в отруйних багнах бiля Петербургу, де вони й гинули
масами.
Як тiльки Москва закрiпила владу над Україною, вона змiнила свою назву з “Московiї”
на „Росiю”. Знову виглядало, що український народ мав бути стертий з лиця землi. Щоб
зберегти себе фiзично, його вищi класи мусили робити те, що вiд них вимагалося, тобто
пiддатися зросiйщенню й спольщенню. Але в народi, помiж селянством, український
нацiоналiзм продовжував жити. Починаючи з романтичного руху ХІХ столiття, вiн
поступово вилився в лiтературнi форми i врештi став полiтичним. Спочатку той
нацiоналiзм можна було задовольнити навiть чимось меншим, нiж автономiя; коли ж
навiть росiйськi лiберали не захотiли й слухати нi про якi бодай обмеженi поступки, вiн
поступово, але впевнено перейшов у сепаратизм.
До того часу центр культури був на пiвднi; Київ, ближчий до Заходу, нiж Москва,
плiдно користувався латинськими джерелами. Фактично Московiя була ученицею
України i засвоїла вiд неї все, що тiльки змогла. Але вiд моменту анексiї України i
змiни своєї назви на „Росiя” вона навмисне намагалася вiдсунути Україну на заднiй
план i гальмувала її розвиток. Заборонено було вживання української мови в школах i в
наукових та iсторичних працях. Робилося все можливе, щоб не тiльки витiснити й
лiквiдувати українську мову, але й знищити нацiональну свiдомiсть, яка саме в мовi
знаходить своє втiлення. Україна використовувалась як колонiя. Вона була багата на
зерно й сировину, i Росiя, занедбуючи власнi ресурси, апетитно накинулася на пiвденнi.
Влада зосередилася в Москвi; майже всi призначенi урядники, особливо суддi, були
росiяни, а українськi патрiоти засилалися до Сибiру. Якщо української нацiї не
iснувало, в чому намагаються переконати нас росiяни, то чому той гнiт i те зросiйщення
мали провадитися з такою послiдовнiстю й жорстокiстю? Навiть Росiйська
енциклопедiя не могла не визнати, що „нацiональне самовиявлення, хоч i важко
визначити момент його зародження, нiколи не завмирало в Українi”.
Росiйськi володарi, протилежно тому, що вони говорили чужинцям, таїли в душi
побоювання. Про це свiдчить цитата з брошури, написаної в 1907 роцi генералом
Залесським, головою казанської фiлiї „Союзу росiйського народу”, що дiстав
34
зневажливу назву „Чорна сотня”: „Вже тисячу лiт росiйський народ збирає безлiч
земель, заселених рiзними народностями. Бiльшiсть iз них залишаються ворожими, в
глибинi свого серця мрiють про вiдродження незалежностi й часом справдi
бунтуються. Якщо б якась зла доля спiткала Росiю, цi чужi народи повстануть i
прагнутимуть повалити трон i Росiйську державу”.
Умови життя українцiв у Росiї були значно гiршi, нiж у Галичинi. Пiд час подiлiв
Польщi – вiд 1772 до 1795 року – Україна також була подiлена: Галичина вiдiйшла до
Австрiї. Там українцям дозволено було мати свої власнi школи, свою лiтературу i
навiть своїх професорiв у Львiвському унiверситетi. Лiберальне ставлення Австрiї до
українцiв не подобалося Росiї, i тертя на цьому грунтi стало однiєю з вагомих причин
Свiтової вiйни.
У 1914 роцi та сама зла доля, якої боявся генерал Залесський, таки знайшла Росiю. Це
була Європейська вiйна, внаслiдок якої Україна в 1918 роцi стала незалежною
державою. В мене замало часу, щоб розповiдати про цей складний перiод. По допомогу
проти нападу бiльшовикiв український уряд звернувся до Центральних держав. Те
запрошення цiлком вiдповiдало намiрам Нiмеччини i Австро-Угорщини. Гостро
потребуючи збiжжя, вони негайно ввели вiйська в Україну й заходилися стягати
провiант iз усiєю брутальнiстю, яку їм диктувала безвихiдь. Українське керiвництво,
що спробувало захищати селян i вiдмовилося сприяти тiй конфiскацiї, було розiгнане.
Головне командування нiмецької армiї призначило гетьманом України генерала
Скоропадського, командувача корпусом росiйського вiйська, що мав українське
походження.
Нiмцi, якi його пiдтримували, наштовхнулись на впертий спротив з боку селян, i багато
з них було вбито. Коли пiд ударами союзникiв нiмецький фронт на Заходi розвалився,
нiмцi вiдiйшли з України, а Скоропадський, перебраний у форму нiмецького офiцера,
втiк до Нiмеччини, де й живе по сьогоднiшнiй день. Українська Директорiя на чолi з
Петлюрою, атакована з усiх бокiв бiлими й червоними, не втрималася довго, i в Українi
встановився совєтський режим.
Перед тим як постав Радянський Союз, бiльшовики визнали незалежнiсть України. Але
зробили це тимчасово, зважаючи на тяжкий перебiг їхньої боротьби за владу. У своїх
роботах Ленiн провадив ту думку, що великороси, тобто насправдi московити, мають
пiдстави для нацiональної гордостi, бо, зрештою, це вони створили революцiйний клас i
зробили соцiалiзм доступним для всього людства. “Але, – додавав Ленiн, – ми не
симпатизуємо малим державам. Ми стоїмо за централiзм i проти федеративних
стосункiв.”
В нашiй країнi переважає думка, що неможливо дiзнатися, що тепер коїться в
Радянському Союзi. Це помилка. В радянськiй пресi є безлiч свiдчень того, що, як
висловився сам Сталiн, нацiоналiзм в Українi становить велику небезпеку. Багато
спостерiгачiв, як українських, так i чужоземних, сходяться на тому, що фактичнi
обставини виправдовують тривогу радянської влади. Перед початком i пiсля Свiтової
вiйни я мав нагоду добре ознайомитися з українським нацiоналiзмом. В 1933 роцi,
повернувшись з України, п. Гарет Джоунз (Gareth Jones) доповiдав i писав статтi у
щоденнiй англiйськiй прессi, де вiн чiтко стверджував, що в Українi iснує дуже
сильний нацiоналiстичний рух. Іншi автори пiдтверджували те спостереження. Одним
iз найпомiтнiших є Лазаревський, що прожив 10 рокiв у Радянськiй Українi i був добре
знайомий з українськими лiдерами.
На вiдмiну вiд старорежимних росiян, бiльшовики не заперечують iснування
української нацiї. Ленiн писав: „Своїм гнобленням царизм i росiйська буржуазiя
залишили в серцях сусiднiх народiв велику неприязнь до великоросiв. Замiсть
35
самовизначення я пропоную цiлком точне поняття – право на вiльне вiдокремлення”. Те
право було фактично занесене в Конституцiю, але без прописаної процедури, як це
могло б статися. Кожен, хто в Радянському Союзi вiдверто захищає сепаратизм,
безслiдно зникає.
Багато українських комунiстiв щиро вiрили, що українська автономiя буде
пiдтримуватись i що українська партiя, українська економiчна органiзацiя й українська
Червона Армiя будуть iснувати незалежно вiд Москви. Цi iлюзiї скоро вивiтрились. За
Конституцiєю 1924 року, яка заклала основи того, що тепер називається СРСР, Україна
була цiлком позбавлена автономiї, i вся полiтична, вiйськова та економiчна влада була
централiзована в Москвi. Тiльки управлiння власними культурними справами було
залишене Українi. Справжню причину такої ситуацiї розкриває провiдний
бiльшовицький теоретик Попов: „Бiльшовики не повиннi залишатися поза українським
нацiональним розвитком, з яким ототожнюються маси, iнакше вiн пiде своїм власним,
небезпечним для нас шляхом. Щоб наблизитися до мас, ми мусимо вчити українську
мову”.
За цiєю порадою, українська мова була проголошена офiцiйною. В порiвняннi з
заборонами царських часiв це був великий поступ. Безпартiйнi, що головним чином
гуртувалися бiля Академiї наук, а також i комунiсти, жадiбно вхопилися за цю
можливiсть; почався розквiт лiтературної й культурної дiяльностi. Безсумнiвно, це було
патрiотичне вiдродження.
В 1925–26 рр. пiд проводом Шумського, Максимовича i вiдомого письменника
Хвильового з’явилася в українськiй партiї опозицiя, яка домагалася розробки
нацiональної комунiстичної програми. З такого приводу Київський Центральний
Комiтет партiї визнав за необхiдне повiдомити Виконавчий комiтет Третього
Інтернацiоналу в Москвi, що iснування цих опозицiйних груп свiдчить про
антисовєтську роботу як у мiстах, так i по селах, i що в Українi розростається шовiнiзм.
В роцi 1929 ГПУ викрило широко розгалужену революцiйну органiзацiю пiд назвою
Спiлка Визволення України. Сорок п’ять її лiдерiв було на довгi роки ув’язнено i багато
обвинувачених у спiлцi з ними розстрiляно. Двома роками пiзнiше (1931 р.) була
викрита iнша революцiйна органiзацiя пiд назвою Нацiональний Центр. В тому самому
роцi почалася насильницька колективiзацiя села.
Тут треба пояснити, що нацiональний рух не обмежувався лише колами iнтелiгенцiї.
Серед iнтелiгенцiї було багато агрономiв, якi мали постiйнi стосунки з селянами. В
жоднiй частинi Радянського Союзу спротив колективiзацiї не був такий упертий i
сильний, як в Українi. Причиною було те, що за царату, на вiдмiну вiд бiльшостi
росiйського селянства, українськi селяни не знали сiльської комуни (общини) i вели
переважно кожен власне iндивiдуальне господарство. Усiма засобами, що лишалися в
їх розпорядженнi, вони боролися за свiй український спосiб життя, i врештi п’ять
мiльйонiв селян загинули вiд голоду та з iнших причин. На Заходi майже не знають про
цю велику трагедiю.
В тих голодних 1932–1933 роках знову було викрито революцiйне пiдпiлля: 1932 року
це виявилась вiйськова органiзацiя, в якiй брали участь командири Червоної Армiї, а
1933 року були заарештованi ще 4000 осiб; один за одним вiдомi українцi
оголошувались винними в тяжкому злочинi – нацiональному патрiотизмi – i зникали
без слiду.
В 1933 Скрипник, старий бiльшовик i приятель Ленiна, який займав кiлька високих
посад, у тому числi пост заступника голови Ради Народних Комiсарiв в Українi, був
звинувачений у змовi з намiром стати на чолi незалежної України; коли його викликали
до Москви звiтувати про свою дiяльнiсть, вiн наклав на себе руки.
36
Постишев, росiянин, був присланий з пiвночi для придушення бунту. Прибув вiн разом
iз багатьма iншими росiянами та великою силою росiйського вiйська. Нацiоналiстiв
знаходили скрiзь по Українi, в усiх прошарках населення. Близько половини компартiї
України було “вичищено” разом iз сотнями урядовцiв.
Багато українських комунiстiв, яких було помилувано, дякували Постишеву за його
добру працю, а вiн, вiрячи в щирiсть тих похвал, був дуже задоволений собою. В той
самий час Любченко, новий голова Ради Народних Комiсарiв України, з гордiстю
заявляє, що пiд могутнiм проводом партiї український нацiоналiзм докорiнно знищено.
А проте вже за рiк клопiт почався знову, в багатьох районах сталися заворушення.
Незабаром Любченко був змушений констатувати, що „український нацiоналiзм знову
наступає суцiльними лавами”, а сам Постишев нарiкав, що дуже важко узгодити
бiльшовизм iз нацiоналiзмом; вiн визнав, що, зрештою, нацiоналiзм завжди перемагає.
Пiсля тих слiв його викликали до Москви, i вiн теж навiки пропав десь на далекiй
пiвночi.
І ось у сiчнi 1937 року в Україну, разом iз великою групою iнспекторiв та чекiстiв,
надсилають Лазаря Кагановича, дiвиря Сталiна. Вiн виявляє, що серед українських
комунiстiв залишилося ще багато нацiоналiстiв, якi тiльки вдають iз себе комунiстiв.
Невдовзi було розкрито нове пiдпiлля. Цього разу головним злочинцем виявився сам
Любченко, голова Ради Народних Комiсарiв. Був час, коли вiн був непримиренно
ворожий до українських нацiоналiстiв i навiть виступав прокурором на судовому
процесi над ним самим заарештованими сорока п’ятьма провiдними людьми. І раптом
вiн заявляє протест проти введення росiйської мови в початковi народнi школи, на тiй
пiдставi що це утруднює вивчення дiтьми рiдної української мови. Росiйська мова,
вважав вiн, може стати предметом навчання набагато пiзнiше – як чужоземна мова. На
конференцiї компартiї вiн нарiкав, що чужi елементи – мав на увазi росiйськi елементи
– саботують українiзацiю, яку, на його думку, треба проводити на повну силу.
Тодi Москва прислала нового представника в Україну, досвiдченого чекiста Ізраеля
Леплевського. Знову було виявлено, що українськi нацiоналiсти займають чiльнi посади
у всiх пiдприємствах та закладах, в Академiї наук, у технiчних органiзацiях i в
кооперативних товариствах. Тепер уже Любченко обрав самогубство замiсть суду.
Його наступник, молодий комунiст Бондаренко, був настiльки нерозумний, що прийняв
запрошення до Москви, i з того часу не було про нього чутки.
Якийсь час українська Рада Народних Комiсарiв була без голови. Згодом на цю посаду
був приназначений добре знаний росiйський чекiст Коротченков, а iнший, не менш
вiдомий росiйський чекiст Хрущов, став секретарем компартiї України. Приблизно в
той самий час був заарештований i зник старий бiльшовик i приятель Ленiна
Петровський, який вiд початку був президентом Української Радянської Соцiалiстичної
Республiки. Пропадали й iншi не менш вiдомi комунiсти. Останнiм часом усiх
українських нацiоналiстiв називають троцькiстами i наймитами фашистських держав.
2
Таким чином, в Українi протягом семи останнiх рокiв змови повторюються дуже часто,
нерiдко спалахують заворушення. Цi прояви носять не просто антирадянський
характер, вони завжди мають i подальшу мету – створення української незалежної
держави.
Радянська Україна за територiєю дорiвнює Нiмеччинi (перед об’єднанням останньої з
Австрiєю). Часом кажуть, що без України Росiя не прогодує себе. Це не так. Сучасних
зборiв зерна в Українi ледве досить, щоб прогодувати народ України, i коли – як це й
тепер робиться – велику частину забирає держава, то багато українцiв мусять
голодувати. Правдою є те, що радянська Росiя не меншою мiрою, нiж царська, залежить
вiд українського вугiлля, чавуну та iнших сировинних ресурсiв – хоча багато їх
37
знаходиться в iнших мiсцях Росiйської iмперiї. Якщо б Росiя втратила Україну, то
довелось би тi власнi ресурси розробляти, а маючи Україну за свою колонiю, Росiя
може собi дозволити занедбати їх.
Росiйський уряд навiть не прикидається милосердним до своїх опонентiв. Вiд Польщi ж
можна було б сподiватися чогось iншого. А проте стосунки мiж поляками й українцями
поганi вкрай. В 1918 роцi українцi проголосили у Схiднiй Галичинi незалежну державу,
яку бажали приєднати до Великої України з столицею в Києвi. Пiсля завзятих боїв цей
український уряд у Галичинi був повалений поляками, а пiзнiше, пiсля вiйни з
бiльшовиками, вони вiдiбрали ще двi українськi провiнцiї – Волинь i Полiсся.
Пiлсудський уже мрiяв про вiдродження колишньої польської iмперiї у виглядi
федерацiї Польщi, Литви та України. Альянти, опинившись перед доконаним фактом,
прийняли його, головним чином на догоду Францiї, яка мала iлюзiю, що велика Польща
– значить сильна Польща. Свою згоду Антанта дала за умови, що Польща надасть
автономiю українцям Галичини. Польський уряд погодився на цю вимогу i, щобiльш,
пiдписав договiр про захист меншин. Не раз парламентськими та iншими заходами
українцi намагалися змусити полякiв дотриматись того слова, але й досi безуспiшно.
Тепер у польськiй Українi точиться перманентна революцiя.
Українцi нарiкають на свiдоме заниження кiлькостi їхнього населення, якого вони
нараховують шiсть мiльйонiв, а щоб те заниження було ефективнiшим, великiй частинi
нав’язується назва “русини”. Нарiкають на вiдсутнiсть українського унiверситету у
Львовi, бо українцям вiдводять лиш малий вiдсоток мiсць у польських унiверситетах, а
пiсля навчання вони не знаходять собi роботи крiм бiзнесу та дрiбної торгiвлi.
Нарiкають, що число шкiл, в яких українська мова вивчається нарiвнi з польською,
поступово зменшується. Нарiкають, що маєтки на українськiй територiї
перерозподiлюються й роздаються полякам, а не українцям, тобто що поляки
систематично колонiзують Захiдну Україну.
Нарiкають, що їхня преса пiдлягає суворiй цензурi i що органiзацiї, зайнятi лише
розвитком спорту, нерiдко закривають. Нарiкають на сваволю мiсцевих урядовцiв i на
вiдсутнiсть справедливостi щодо українцiв – все це добре вiдоме польському
населенню й посилює його зневагу до українцiв. Нарiкають, що тисячi українцiв
перебувають у в’язницях i таборах, i що арештованих довго тримають по тюрмах без
звинувачення, а тим часом полiцiя вишукує докази їхньої провини. Нарiкають, що
провини, за якi тяжко карають українцiв, полякам обходяться легко.
Не треба думати, що українцi тiльки й знають, що бунтуватись. Вони намагаються
будувати своє власне життя i створюють органiзацiї з гарним управлiнням для
пiдтримки самоосвiти, сiльського господарства та кооперативних пiдприємств. Так,
певна кiлькiсть українцiв застосовує терор. З iншого боку, методи урядового
переслiдування й так званого “втихомирення” теж носять терористичний характер.
Істина полягає в тому, що зiткнулися двi гордi i впертi волi, i тепер мiж ними виникло
таке напруження, що неможливо досягти згоди нi в чому.
Українцi сповненi рiшучостi здобути волю. Поляки не квапляться дати її їм. Вони
переконанi, що повиннi володiти Галичиною, Волинню й Полiссям, якi складають одну
третину їхньої територiї, щоб захистити себе вiд Радянської Росiї. Вони не можуть
уявити собi, що найкращою формою захисту є вдоволена Галичина.
Пiд Румунiєю – в Бесарабiї, яка перед тим була росiйською провiнцiєю, i на Буковинi,
яка ранiше належала Австрiї, – живе близько одного мiльйона українцiв. Тут також
Союзники, поставленi перед доконаними фактами, прийняли їх. В Румунiї з українцями
поводяться так само погано, як i скрiзь, а пiд деяким оглядом то й гiрше, бо їх навiть не
вважають вартими серйозної уваги. У правах, наданих iншим нацiональним меншинам,
38
їм вiдмовлено. Наскiльки недолугий режим, якому вони пiдлягають, можна судити з
того, що їхня преса не просто пiддана суворiй цензурi, а ще й змушена друкувати
матерiали, що їх постачає уряд для власного звеличення.
Нарештi ми приходимо до четвертої, найменшої частини українських земель, яка пiсля
вiйни перейшла вiд Угорщини до Чехословаччини. Захованим у схилах Карпат,
вiддаленим вiд битих шляхiв Европи, лежить цей невеликий район, якихось 12 тис. кв.
км. площею, заселений переважно українцями, або русинами, як їх тут називають.
Вiками вiн належав угорцям. Люди – по бiльшостi селяни, злиденно бiднi. Нiхто нiколи
як слiд не знав про них, занедбаних i непомiтних. Мабуть нiхто й не пiдозрював, що у
них теж є нацiональнi прагнення. Але серед них з’явилася деяка кiлькiсть iнтелектуалiв,
i в кiнцi вiйни, хоч мiж ними було немало непорозумiнь, з’ясувалося, що вони хочуть
автономiї або злуки з Українською республiкою пiд проводом Петлюри. Чехи вмiло
використали ситуацiю на свою користь i окупували територiю, посилаючись на договiр,
укладений Масариком у Фiладельфiї 1918 року з групою емiгрантiв iз Карпатської
України, якi погодилися на включення її до Чехословацької держави на умовах повної
автономiї. Мирна Конференцiя прийняла й це як доконаний факт, але з тим
застереженням, що територiя має бути автономною одиницею з наданням їй
найповнiшого самоврядування, сумiсного з цiлiснiстю Чехословацької держави. Чехи
не виконали того зобов’язання. Вони забезпечили цей регiон переважно своїми
урядовцями, завели свою мову як офiцiйну i вiдвели українцям значно менше шкiл, нiж
своєму народовi. Чехи заохочували бiлих росiян, тобто росiян старого режиму,
поширювати тут свою лiтературу й мову i робити все можливе, щоб переконати
українцiв, що вони – росiяни або належать до особливої карпато-русинської
нацiональностi. Та все ж 1919 року Чехословацька Академiя наук проголосила, що край
цей – український i що його мова повинна бути i фактично є українська. Врештi-решт,
як ми знаємо, Чехословаччина пiдписала пакт iз Радянським Союзом.
Свою вiдмову надати самоврядування українцям Чехословаччина пояснила тим, що це,
мовляв, вiдсталий народ; але треба зазначити, що вона не виявила аж нiякої
зацiкавленостi в тому, щоб допомогти його поступовi. В 1934 роцi д-р Бенеш сказав про
Карпатську Україну: „Ця частина Чехословацької республiки належить i завжди буде
належати нам”. 3
Подiлена помiж чотирма державами Україна цiкавить дуже багатьох; українська
проблема велика i складна, але в плетивi перехресних тенденцiй можна розпiзнати її
справжню природу. Українцi – сiльський народ. Саме з цiєї причини їх завжди при-
нижували. Цiлi столiття вони були пiд владою росiян, полякiв i євреїв. Їхнi мiста й
промисловiсть майже повнiстю належали цим народам. В якiй шанi серед сусiдiв були
самi українцi та їхня праця, свiдчить той факт, що єврейськi батьки радили своїм синам
нiколи не ставати трудiвниками на рiллi.
На жаль, Україна не була єдиною країною, де на землеробiв дивилися зверхньо. Але я
сподiваюся, що ця погорда мiста до сiльської культури минається. Сьогоднi селяни всiх
країн домагаються поцiнування й поваги до себе. Тому цiлком природно, що в наш час
українське питання повинне вийти наперед i що цей селянський народ має виховати
поколiння енергiйних молодих провiдникiв. Коли ранiше я зупинявся на вiйськових
якостях їхнiх предкiв, то робив це для того, щоб показати, що українцi мають великi
бойовi традицiї. І я хотiв би додати, що хоч цi люди не позбавленi багатьох вад, та є у
них i всi добрi властивостi селянського народу, i немало великих талантiв, включно з
науковими, мистецькими, музичними – та насправдi всiма корисними здiбностями.
Ви сподiваєтесь почути вiд мене дещо про ставлення iнших народiв до України.
Україна має всi тi сировиннi ресурси, яких потребує Нiмеччина. Безперечно, майбутнє
39
Нiмеччини буде тiсно пов’язане з пiвденно-схiдною Європою. В минулому Нiмеччина i
Австрiя мали сильнi економiчнi й культурнi зв’язки з тим регiоном. Нiмцi навiть
твердять, що домiнували там. А коли нiмцi говорять про пiвденно-схiдну Європу, то
мають на думцi Україну. Але поки що iншi держави не мають доступу до цiєї територiї
нi економiчно, анi культурно. Ось чому Нiмеччина так глибоко зацiкавлена
українським нацiональним рухом.
Важко уявити, як Україна могла б визволитися з-пiд совєтського панування без
допомоги ззовнi. Хоч я й певний того, що велика бiльшiсть населення вiтала б таку
допомогу, принаймнi тимчасово, та я так само певний, що їхнi провiдники не бажають
замiни одного завойовника iншим – вони хочуть незалежної України. Звичайно, вони
не вiдкинуть з легкої руки допомогу, хоч би звiдки вона прийшла. Питання в тому, на
яких умовах така допомога була б реальною.
Вiдколи Гiтлер при владi, вiн не сказав нiчого важливого про Україну, а що сказав
перед тим, те було не зовсiм ясним, бо хоча в „Майн Кампф” вiн i кинув зауваження
(без сумнiву, маючи на увазi Росiю): „Ми спрямовуємо очi нашого народу в бiк схiдних
земель”, але трохи далi вiн повчає той самий нiмецький народ: „Вбачати своє
майбутнє не в п’янких походах i завоюваннях на кшталт Олександрових, а в солiднiй
працi нiмецького плуга”.
Нiмеччина не могла забути свого не дуже-то приємного досвiду в Українi 1918 року.
Якщо б тепер економiчна перспектива мала бути цiною допомоги, то, можливо,
Україна й погодилась би її заплатити. На сьогоднi Нiмеччина – єдина потужна держава,
яка цiкавиться тим районом. Демократичнi держави перебирають i дуже обережно
вибирають тих, кого надiляють своєю симпатiєю, i не завжди вона дiстається тим, хто її
найбiльше потребує.
Польща також хотiла б бачити Україну вiддiленою вiд Радянського Союзу, але не
нiмецькими зусиллями. Україна – її сусiдка в межу, i тому вона вважає, що
географiчно, iсторично й економiчно їй однiй належить право цiкавитися майбутнiм
України. Вона також бачить, що нiмецька iнтервенцiя в тому районi загрожувала б i її,
Польщi, iснуванню та призвела б до втрати Галичини, Волинi й Полiсся.
Хоч як би там було, вирiшальну роль у проблемi грає реальна нiмецька сила,
наполегливiсть нiмецьких iнтересiв i вiра нiмцiв у те, що тiльки вони можуть подати ту
зовнiшню допомогу, яка уможливила б українцям визволення з-пiд Радянського Союзу.
З цих мiркувань вiдразу постає питання: якою має бути позицiя Великої Британiї? А
наша позицiя, я вважаю, має бути та сама, що й українцiв. Ми повиннi стояти по боцi
України i на боцi кожної держави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї
умовах. Іншими словами, ми повиннi прагнути того самого рiшення, якого бажає сама
Україна. І я переконаний, що це так само в наших iнтересах, як i в її.
Наближаються великi перемiни у Схiднiй Європi, i iншi проблеми, подiбнi до
українських, виникнуть не тiльки там. Якщо цi проблеми розв’язувати в новому дусi й
новими способами, то необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i
молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими й сильними.
1
Ukraina: Europe’s Greatest Problem by Lancelot Lawton // East Europe and Contemporary
Russia. – London, Spring 1939. – Р. 28 – 60.
2 Ця обставина стала головною причиною поширеної на Заходi iлюзiї, нiби джерелом
нацiонального руху в Українi є Нiмеччина.
3
Згiдно з рiшенням, ухваленим представниками Нiмеччини та Італiї у Вiднi 2
листопада, в Карпатськiй Українi встановлено автономну державу та сформовано уряд
40
на чолi з українським провiдником, греко-католицьким священиком о. Августином
Волошиним. Вибори вiдбувалися 12 лютого, i 94,2 % голосiв було подано на пiдтримку
цього уряду. З самого початку чеський уряд шукав нагоди вiдновити свою владу i в
березнi вдався до силових засобiв. Скоро за тим Карпатську Україну окупувала
Угорщина.
Історичні та інші примітки
Два рiзнi народи
Багато росiян заявляють, що українцi, бiлоруси
1
й росiяни – один i той самий народ.
Свої запевнення вони базують на тому, що був час, коли українцi називали себе
„РУСЬКІ”, а росiяни (тобто великороси, або москвини) казали про себе, та й тепер
кажуть, „РУССКІЄ” 2
. Росiяни твердять, що саме тому й називають себе „русскiми”, що
насправдi тотожнi з українським народом.
Чи ця претензiя виправдана? Таке питання варте бiльш нiж академiчного зацiкавлення:
наполегливе повторювання цього росiйського твердження призвело до повсюдної
плутанини, i тому тут постає потреба iсторичного дослiдження. Хоча, незалежно вiд
того, як справа вирiшиться, домагання українцями нацiональної незалежностi не можна
заперечити. Щоб обрунтувати таке домагання, досить того, щоб переважна бiльшiсть
українцiв усвiдомила сьогоднi, що вони як народ вiдрiзняються вiд iнших
нацiональностей. А що така свiдомiсть є, нiхто з тих, хто совiсно простежив сучасний
український рух, не може мати жодного сумнiву. Але коли б iще довести, що
український нацiоналiзм має глибоке корiння в iсторiї, то хто заперечить, що укра-
їнська справа вiд цього незмiрно виграє?
Давайте спершу подивимося, що кажуть iз цього приводу росiйськi науковцi. Академiк
Ф. Е. Корш розв’язував це питання так:
„Про українця людина логiчної думки скаже: так, вiн руський, а все ж не великорос.
Але росiйський спецiалiст у питаннях патрiотизму вигукне: „Ага! Вiн русскiй. І ми
також русскiє. Тобто, вiн такий самий, як i ми, i не має права вимагати чогось
особливого”. 3

В iншому мiсцi Корш зауважує: „Це подвiйне значення слiв РУСЬ i РУССКІЄ дає привiд
для непорозумiння – не завжди щирого – серед наших теоретичних i практичних
полiтикiв”. 4

Тут треба пояснити, що в стародавнi часи слово РУСЬ вiдносилося до територiї, до
держави i до людей. Старi iсторичнi документи говорять про Русь перш за все як про
землю племенi полян, а потiм як про державу в басейнi Днiпра, столицею якої був Київ.
5

Держава складалася з київської, чернiгiвської та переяславської територiй. Тобто Русь
того часу – це те саме, що тепер називається українськими землями. Іншi територiї,
заселенi iншими схiдними слов’янами, не називалися нi Руссю, нi руськими землями. Є
безлiч доступних джерельних документiв, якi це пiдтверджують. На жаль, за браком
мiсця я можу процитувати тут не бiльше нiж один чи два приклади.
В першому Новгородському Лiтописi записано: „Того року (1145) вся руська земля
пiшла проти Галича i спустошила багато його територiй”. Звiдси ясно, що Галич – це
не Русь. Цей самий лiтопис посилається також на подорож 1135 року посадника
Мирослава i архиєпископа Нифонта з Новгорода на Русь i згадує, що року 1221 „вони
(новгородцi) випровадили князя
6
Всеволода, кажучи: ми не хочемо тебе; iди, куди
бажаєш – iди до свого батька на Русь”. І тут очевидно, що Новгород не був Руссю.
41
Помiж iншими свiдченнями старих хронiк, що прямо стосуються теми нашої дискусiї,
можна процитувати таке: „І Святослав прийшов з людьми Суздалi, Смоленська i
Полоцька на Русь” (в роцi 1167) „… вiн (московський князь) iде з Москви на Русь”. З
цього чiтко видно, що Суздаль, Смоленськ, Полоцьк i Москва теж не були Руссю.
Як сказано вище, можна було б навести набагато бiльше iсторичних доказiв того, що в
давнi часи, а саме в ІХ–ХІІІ столiттях, назва „Русь” i „Руська земля” означала землi
Києва, Чернiгова й Переяслава, але не стосувалася iнших територiй, заселених
схiдними слов’янами.
Щоправда, деякi старi хронiки називають новгородських, смоленських, суздальських i
московських князiв „руськими князями”; але це означало лише, що тi князi були
нащадками руської династiї Володимира Великого i Володимира Мономаха. То було
посилання династичного характеру та й тiльки; воно не означало, що землi, якими тi
князi володiли, були населенi руськими (або, iнакше кажучи, русами, русинами чи ру-
сичами).
Коли в ХІІІ столiттi Київська держава впала, назва Русь перейшла до Галицько-
Волинських, а не Владимиро-Суздальських земель, i кровнi родичi київського народу в
Галичi (Галичинi), на Волинi та у вiддаленiй Пiдкарпатськiй Русi почали називатися
руськими або русинами. Те, що цi назви збереглися до наших днiв у Пiдкарпатськiй Русi
(або Карпато-Українi), дозволило росiянам твердити, нiби люди того краю – росiяни,
коли насправдi то українцi. Внаслiдок цього було зловмисно внесено багато плутанини
в свiдомiсть багатьох iноземцiв.
Треба додати, що назва Русь у латинськiй мовi писалась як Рутенiя (Ruthenia). Тут
знову ми розкриваємо джерело багатьох сучасних непорозумiнь, чимало з яких зумисне
створюють вороги українцiв. Часто в статистичних даних русинiв представляють
окремо вiд українцiв, тодi як насправдi це один народ.
Великоросiя й Малоросiя
Назву „Великоросiя” росiяни вiдносять до територiї, на якiй самi вони живуть, а назву
„Малоросiя” – до територiї, де живуть українцi. Часто це робиться з намiром принизити
українцiв через пiдсвiдоме порiвняння цих термiнiв.
Властиво, визначення Велика Русь i Мала Русь мають вiзантiйське походження. В 1299
роцi, коли київський митрополит Максим перебрався до Володимира, а його наступник
Петро переїхав до Москви, константинопольський патрiарх, а також вiзантiйський
iмператор почали застосовувати до Київської митрополiї назву „Мала Русь”. За
грецьким розумiнням, Мала Русь означає „справжня Русь”, “власне Русь”, на вiдмiну
вiд Великої Русi, що охоплює навколишнi територiї; взiрцем слугували „Мала Грецiя”,
що означало власне Грецiю, i „Велика Грецiя”, до якої входили всi колонiальнi
територiї Грецiї.
Цiкаво iсторично простежити за жонглюванням назвами й титулами, яке довело до
пiдмiни або перекручування їх первiсного значення i вживання. Коли 1299 року
митрополит Максим (грек за походженням) переїхав жити до Володимира, вiн про-
довжував уживати титул „Митроплит Київський i всiєї Русi”. Московський князь Іван
Калита примусив його наступника Петра перейти до Москви i в той самий час, для
пiднесення власної гiдностi, присвоїв собi титул Великого князя всiєї Русi, хоча тодi в
його володiннi не було жодного клаптика руських земель. В 1416 роцi в Києвi була
знову вiдновлена митрополича катедра. Призначений на той високий пост Григорiй
Цимбалюк був незалежний вiд Москви i силою цього факту прийняв титул, на який
тiльки вiн мав право – Митрополит Київський i всiєї Русi.
42
В XIV столiттi назвам „Мала Русь” i „Велика Русь” знайшлися новi застосування.
Внаслiдок татарських наїздiв у XII й XIII столiттях вiдбувалися великi переселення з
Київської Русi до вiддалених захiдних провiнцiй Галичини та Волинi. Згодом тi
провiнцiї перевищили Київ своєю могутнiстю й багатством, а їхнього володаря почали
називати „самодержцем усiх Руських земель”. На початку XIV столiття кiлька
митрополитiв намагалися поширити свої володiння за рахунок один одного. Суперечку
вирiшили константинопольський патрiарх i Святiший Синод шляхом перерозподiлу
єпархiй. Одному митрополитовi була призначена Галичина й Волинь пiд назвою „Мала
Русь”, а другому вiддана решта територiй пiд назвою „Велика Русь”. Тож прецедент був
пошанований: префiкс „Мала” залишено важливiшому з двох районiв – правлячому
центровi.
В 1335 роцi Юрiй ІІ Галицький проголосив себе „з ласки Божої дiдичним князем усiєї
Малої Русi”. На думку деяких авторитетiв, у цьому був намiр пiдкреслити той факт, що
його трон новiшого походження, нiж Київський – колиска раси й культури. З iншого
боку, це могло означати лише пiдтвердження церковних розмежувань.
Вiд 1340 року майже вся Русь (Україна) опинилася пiд формальним суверенiтетом
Литви, а Галичина – пiд Польщею. Треба пiдкреслити, що назва Русь вiдносилась тодi
не до Москви, а до територiй Києва,Чернiгова, Переяслава, Бiлорусi, Волинi й
Галичини. За винятком малих частин Чернiгiвщини й Сiверщини – i то лиш на
короткий час – жодна частина Русi чи руських земель не пiдлягала царськiй владi.
Тiльки пiд кiнець XVI столiття, коли Московiя проголосила себе третiм i останнiм
Римом 7
i єдиним носiєм Христової правди, її монарх почав величати себе „Царем
Русi”; це викликало протест Польщi, монарх якої в той час також величав себе
„Правителем Русi” – на тiй пiдставi, що пiд його суверенiтетом знаходились Руськi
землi.
В 1648 роцi гетьман Богдан Хмельницький вигнав полякiв з усiєї територiї Русi-
України й проголосив себе „монархом i самодержцем Русi”. В той час вiн мав повне
право на цей титул. Згiдно з Ключевським, „Мала Русь все ще лежала тодi поза обрiєм
московської полiтики”. Поляки поновили напади на Україну, i Хмельницький мусив
шукати допомоги. Вiн мiг вибрати собi союзника з-помiж кiлькох, але врештi схилився
до Москви. В короткому часi вона зловжила його довiр’ям i пiдступно використала
нагоду анексувати Україну. Вона захопила також Бiлорусь i Литву, i вiдтодi цар почав
уживати iмперський титул: самодержець Великої Русi, i Малої Русi, i Бiлої Русi, i
Литви, i Волинi, i Подiлля. Росiйський iсторик Ключевський розповiдає, що протягом
кiлькох десятилiть малоросiйське питання вичерпувало росiйську закордонну полiтику;
втримувати Київ i Схiдну Україну робилося дедалi важче.
Як ми вже бачили, в XVII столiттi Велика Русь i Мала Русь були вперше названi в
титулi монарха Московiї. Порядок, в якому вони були поставленi в тому титулi,
вказував на виразний намiр пiднести статус пiвнiчносхiдних територiй, на яких
розвинулася Московiя, i понизити той район, який в розумiннi Грецiї й Вiзантiї був
власне Руссю.
І все ж таки, ще довго по тому Московське царство було вiдоме як Московiя, а його
народ називав себе москвинами. Лише в кiнцi XVII й на початку XVIII столiття
увiйшла в практику назва „Росiя” на означення держави, а „великороси” – її пiдданих.
До XVII столiття iноземцi називали Московiю Московiєю, а її народ – московськими
людьми.

Україна
Коли, з метою пiдсилити свої претензiї на старшинство, москвини переставили
термiнологiчне значення слiв „Малоросiя” i „Великоросiя” i, граючи на префiксi “Мало-
”, намагалися накинути малоросам тавро меншовартостi, народ пiвдня вiдрiкся вiд цiєї
назви i прийняв назву Україна. Змiна була виправдана, бо “Україна” не менш iсторична
назва, нiж “Русь”. Ще в ХІІ столiттi цей край iнодi називався Україною, а її населення –
українцями. Наприклад, в Іпатiївському лiтописi записано, що коли помер Володимир
Глiбович, князь Переяслава, „Україна оплакувала його вельми”, i що в 1189 роцi князь
Ростислав „пiшов iз Смоленська в Галицьку Україну”. Далi посилання на Україну
знаходимо в старих документах вiд 1213, 1268, 1282 рокiв. В козацькiй думi, де описанi
походи гетьмана Наливайка, говориться: „В нашiй славнiй Українi нiхто не допомiг
українцям, коли розбрат прийшов в наш український край”. Як синонiм “Русi”,
“Україна” була вживана в рiзних закордонних офiцiйних документах, хронiках,
географiях i мапах XVI–XVIII столiть. Реєстри Сорбонни показують, що в XVI столiттi
українських студентiв записували тут як „нацiональнiстю Русин з України” (natione
Ruthena de Ucraina); на географiчних картах 1580 року в Нацiональнiй бiблiотецi
Парижу назвою „Ucraina” позначено територiю по обидва боки Днiпра разом iз Києвом.
Географ Сансон (Sansone) в заголовку своєї карти України, датованої 1641 роком,
поставив: Ucraina o poese de Casacchi (Україна, або земля козакiв), i на тiй же картi
вiдмiтив Московську державу як «Muscovia». Гетьман Хмельницький заявив
польському мiнiстровi 1649 р.: «Я не залишив нi пана, нi князя в Українi», а в своїй
промовi до київського духовенства сказав: «Бог допомiг менi вигнати ляхiв з України»
8
; у прокламацiї гетьмана Брюховецького 1668 року говориться: «Україна наша
улюблена отчизна, яку Польща й Москва хочуть подiлити».
9
Треба додати, що до 60-х рокiв ХІХ столiття слова «Україна» i «українцi» широко
вживалися в росiйськiй лiтературi як синонiми офiцiйних назв «Малоросiя» i
«малороси». Тiльки в 1863 роцi цензура їх заборонила й вилучила з обiгу. Того ж року
мiнiстр внутрiшнiх справ М. Валуєв оприлюднив сумнозвiсну заяву: „Української мови
нiколи не було, немає, i нiколи не буде”. Вiд того часу по сьогоднi бiльшiсть росiян iз
задоволенням повторюють це твердження без найменшого зусилля довести його
науково.
Хоча назва “Україна” була заборонена в Росiї, зате в Галичинi й Буковинi, на
територiях поза Росiйською iмперiєю, вона змiнила стародавню назву “Русь”; так само,
в Галичинi й Буковинi “українець” замiнив “русина” й “руського”, що були старо-
давнiми назвами тих людей. Цi змiни ввiйшли в життя, але офiцiйно визнанi австро-
угорським урядом не були. В 1915 роцi група українських членiв парламенту
звернулася до уряду, щоб замiнити “русина” “українцем”, та нiчого з того не вийшло.
Отже, пiдходимо до заключного висновку: в давнi часи, починаючи вiд ІХ столiття,
мешканцi землi, вiдомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскiльки
москвини, цiлком iнший народ, присвоїли собi цi назви, то справжнi руськi люди
вибрали своїй землi назву Україна, а собi – українцi. Вони мали повне право це
зробити: нацiя має право назвати себе. І ця назва не вигадана. Стару назву, яка була
зневажена, вiдкинули, i в ужиток увiйшла нова назва, яка iснувала побiч старої
принаймнi пiсля ХІІ столiття.
Таким чином, претензiї Москви до спадку й родоводу України були ефективно
вiдкинутi.
44
Расове походження
Тiльки вiд початку ХІХ столiття росiяни цiлеспрямовано й послiдовно поширюють
iдею про те, що росiйський народ складається з трьох гiлок: великороси, малороси i
бiлоруси.
10 Історiя України сягає ІХ столiття, тодi як Московiя з’являється лише в ХІІ
ст. Отже, Московiя виникла майже на чотириста рокiв пiзнiше України. Як же можна
ототожнювати цi двi країни?
Цi два народи складаються з зовсiм рiзних расових елементiв. Росiйський iсторик-
класик Ключевський стверджує, що великоруська гiлка виникла з поєднання
схiднослов’янських племен з виродженими фiнськими племенами, i додає: “… Не
може бути й сумнiву, що фiнськi елементи грали роль у формуваннi типу обличчя
великороса, бо його фiзiономiя жодною мiрою не вiдповiдає жоднiй типовiй рисi
слов’янина. Високi вилицi обличчя i сплющений нiс великороса достовiрно свiдчать про
вплив фiнської домiшки в його кровi”.
З iншого боку, той самий автор виразно показує, що, з усiєю можливою вiрогiднiстю,
малоросiйське населення має виключно слов’янське походження.
Наступники Ключевського, отримавши багато свiжого матерiалу для обрунтованих
суджень, уже не мали жодного сумнiву, що український i росiйський народи
принципово рiзнi. Професор Московського унiверситету Чепурковський висловив
думку, що етнографiчно схiднi великороси мають багато спiльного з мордвинами,
черемисами та башкирами i що великороси, якi живуть мiж верхнiм Днiпром i
верхньою Волгою, спорiдненi з литовцями, зирянами й пермяками. Українцi, пише цей
автор, вiдрiзняються вiд тих великоросiв i дуже подiбнi до своїх захiдних сусiдiв. До
того самого висновку прийшли й iншi не менш авторитетнi науковцi, такi як А. А.
Спiцин, А. Н. Пипiн, А. А. Корсаков, В. С. Іконнiков, а з молодших – А. Е. Пресняков,
М. К. Любавський i М. С. Грушевський.
В журналi Украинская жизнь, 1912 р., академiк Корш влучно окреслив проблему
такими словами: “Настiльки очевидною є рiзниця мiж українцями й iншими слов’янами,
що зайво про це й говорити. Їх вiдмiннiсть вiд людей державної нацiї (великоросiв)
очевидна:
1. Мова. Мова українцiв подiляється на дiалекти, не пов’язанi з рiзними
вiдгалуженнями великоруської мови.
2. Фiзичний вигляд i будова тiла. Вже з першого погляду можна вiдрiзнити українця вiд
великороса.
3. Характернiсть. Українцi мають характерний, тiльки їм притаманний гумор,
бадьорiсть i чутливiсть.
4. Звичаї й звички. Так глибоко закорiненi їхнi звичаї й звички, що українцi зберiгають їх,
навiть живучи серед великоруського населення.
Всi цi вiдмiнностi справжнi i могли постати тiльки з того факту, що кожний народ
має своє власне життя, виразно окреме вiд iншого впродовж довгих столiть. З цiєї
простої причини вiдмiнностi будуть зберiгатися, лише частково модифiкуючись пiд
впливом загальнолюдської культури.” 11
45
Мова
По довгих студiях i суперечках велика бiльшiсть науковцiв погодилась, що росiйська i
українська мови фундаментально рiзняться. До цього рiшення дiйшли, зваживши їх
фонетичну зрiлiсть, морфологiю, лексикографiю й лiтературну традицiю. Хоча деякi з
фiлологiв, як-от Шахматов i Корш, припускають, що колись iснувала “праслов’янська
мова”, спiльна для всiх слов’ян, та всi вони без винятку визнають, що вже в ІХ столiттi
мова Київської Русi мала свої iндивiдуальнi риси, якi вiдрiзняли її вiд iнших
слов’янських мов, i що в ходi часу тi вiдмiнностi настiльки усталилися, що тiльки за
допомогою мовного словника Київської Русi стало можливим пояснити багато темних
мiсць у давнiй київськiй лiтературi.
У 1906 роцi Рада мiнiстрiв зажадала вiд Академiї наук дати зважену думку про
українську мову. З цiєю метою була сформована спецiальна комiсiя на чолi з Ф. Е.
Коршем, до якої також увiйшли А. С. Фамiцин, В. В. Зеленський, Ф. Ф. Фортунатов, А.
А. Шахматов, А. С. Лаппо-Данилевський i С. Ф. Ольденбург. Пiдготовлений Коршем i
Шахматовим звiт був затверджений Академiєю i поданий до Ради мiнiстрiв. Головнi
висновки звiту зводились до того, що iсторичнi умови привели до майже цiлковитої
вiдмiнностi мiж пiвденно-захiдною Росiєю (Україною) i територiєю, заселеною
великоросами; що та вiдмiннiсть вiдбилася на мовах обох народiв, i замiсть того, щоб
виробити їм єдину спiльну мову, iсторичний розвиток поглибив дiалектнi вiдмiнностi,
що були помiтнi вже в час з’яви тих народiв на аренi iсторiї; i що, зважаючи на той
факт, що iснує малоросiйська мова, якою розмовляють люди Полтави, Києва, Львова,
великоруська мова, якою розмовляють люди Москви, Ярославля, Архангельська i
Новгорода, не може розглядатися як „всеросiйська”. Звiт закiнчувався рекомендацiєю,
щоб народу Малоросiї було надане таке саме право, як i великоросам, говорити
публiчно i друкувати своєю мовою.
В 1906 роцi, коли згаданий звiт був затверджений Радою мiнiстрiв, Київський i
Харкiвський унiверситети схвалили висновки Академiї i додали свої побажання, щоб
українська лiтература користувалася тими самими правами, що й росiйська, щоб Св.
Письмо було перекладене українською мовою, щоб навчання в початкових школах
України проводилося українською i щоб преса з Галичини була дозволена в Росiї.
Тут можна було б цитувати багатьох українських учених, в тому числi Смаль-
Стоцького й Сiмовича, але, зважаючи на ясне й категоричне рiшення Академiї наук –
найвищого росiйського авторитету в справах фiлологiї, – це було б зайвим. Я тiльки
хочу додати одну iндивiдуальну думку, а саме академiка Корша: „Зрiлiсть мови, з
погляду iсторичного й культурного, є повною, коли вона стає засобом висловлення
думки й почуттiв людей, якi мають свою культуру й iсторiю i якi утворюють етно-
графiчну цiлiсть. Виходячи з цих критерiїв, мова українцiв – це така само мова, як i
великоруська”.