Міфи довкола боротьби УПА з окупантами.

26.03.2020 Sribnovit Воїни, герої, українці, УПА.

Якщо відкинути нав’язані радянською пропагандою узвичаєні стереотипи мислення, то для українців як Сталін, так і Гітлер були, по суті, катами одного штибу (навіть колишній член політбюро ЦК КПРС О. Яковлев назвав сталінський режим «фашистським»), хоча перший за десятиліття зведення своєї імперії винищив значно більше українців, аніж останній встиг винищити за порівняно короткий час окупації. І не лише українців: підрахунки американським істориком Я. Гроссом «жертв серед мирного населення у німецькій і радянській зоні окупації колишньої Польської держави» в 1939–1941 рр. засвідчили, що «радянська влада репресувала у 3–4 рази більше людей, ніж нацисти, причому на території, удвічі меншій, ніж зона німецької окупації». Ці цифри, наголошує дослідник, «дають найкраще уявлення про справжній характер радянського тоталітарного режиму як безпрецедентного розтратника людського матеріалу і держави–вбивці» (Грицак, 1996. — с. 214).

У такій характеристиці того «народного» режиму нема жодного перебільшення: за різними оцінками (див., зокрема, Ященко, 1995) людські втрати СРСР за всі роки радянської влади становлять близько 100 мільйонів. За «точнішими» підрахунками І. Курганова (його стаття «Три цифры из нашей истории», присвячена питанню людських втрат в СРСР з 1917 по 1959 р., витримала декілька перевидань за кордоном), загальні втрати перевищили 110 млн осіб, а самі лише втрати «у невоєнний час» становлять «66 млн 700 тис. осіб» (Три цифры… — 1990). На жаль, з плином часу ці «цифри» у нашому сприйнятті все більше набувають ознак «статистики». Воно й зрозуміло: людська психіка просто не в змозі реально уявити подібні масштаби винищення «людьми комуністичного майбуття» собі подібних. А з огляду на загальновизнане: кожна людина — то цілий світ, взагалі не вкладається у голові, що, власне, знищив більшовизм? Якого збитку завдано цим земній цивілізації в цілому? Відповідей на подібні питання нема і бути не може, залишаються лише гострий біль і незникаюча туга з приводу тих незбагненних жертв…

Тож українцям у війні з німецьким фашизмом, як писав Т. Шевченко, «не за Україну, а за її ката, довелось пролить кров…» І лише вояки Української Повстанської Армії, воюючи проти обох поневолювачів, проливали кров виключно за рідну землю, за Україну, саме вони, наголошує польський публіцист Збігнєв Ковалевський, що «досліджує український націоналізм 40–х років XX століття» (2000), «були першими, хто розпочав боротьбу зі сталінізмом»^[104]. На превеликий жаль, керівництво незалежної української держави за стільки років її існування так і не спромоглося віддати належне внескові вояків УПА у здобуття Україною цієї незалежності. Президент Кучма у своїх виступах на урочистих зборах з нагоди річниць Перемоги, що відбувалися в Національному палаці «Україна», адресуючи свої поздоровлення «нашим побратимам — росіянам і білорусам, усім народам колишнього Радянського Союзу, держав антигітлерівської коаліції», а найперше — «солдатам Вітчизняної, всім, хто йшов до Перемоги…», ані словом не прохоплюється про цих ветеранів Другої світової війни, наче й не існує їх узагалі…

До речі, наскільки нам відомо, узвичаєні в СРСР звинувачення УПА у співробітництві з німцями (в наш час цю естафету перебрали на себе декотрі українські історики, наприклад згадуваний вище доктор історичних наук В. Король, не обтяжуючи себе найменшим обґрунтуванням, заявляє, що вояки УПА «хоча і частково воювали з фашистами, все ж більше співробітничали») жодних документальних потверджень: укладання офіційних угод, пактів тощо — не мають. Ба більше — офіційні документи рейху й СРСР, доступ до яких став можливим лише після розпаду останнього, свідчать про протилежне.

Ось, зокрема, як розцінювали діяльність ОУН–УПА самі німці — цей документ, до речі, фігурував на Нюрнберзькому процесі (Косих, 1993. — с. 544): «25 листопада 1941 р. Айнзацкоманда Ц/5 Поліції Безпеки і СД… Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання у Рейхскомісаріаті (Україна), мета якого — створення незалежної України. Всі активісти руху Бандери повинні бути негайно арештовані і після ґрунтовного допиту таємно знищені як грабіжники. Протоколи допитів мають бути переслані айнзацкоманді Ц/5. Цей лист має бути знищений командофюрером негайно після прочитання (виділено у цитованому джерелі. — М. Л.). XI/014–USSR (№ 7) XXXIX. — с. 269–270»^[105].

І це цілком закономірно, оскільки, не бажаючи бодай щонайменше рахуватися з державотворчими намаганнями українців, а маючи на меті лише використати їх природну опозиційність до Москви, німці були надзвичайно обурені несподіваною «вихваткою» ОУН із проголошенням незалежності України. Причому це зовсім не виглядало малозначущою заявою якоїсь групки політичних екстремістів. Прибувши 30 червня 1941 р. до Львова (радянські війська залишили місто увечері 29 червня), члени похідної групи С. Бандери «скликали на кінець дня зібрання представників українського національного життя. Національні збори прийняли текст проголошення незалежності, а також декрет, яким першого заступника Бандери Ярослава Стецька призначено головою уряду… У тексті проголошення було сказано, що “волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України”» (Косик, 1993. — с. 114–118). Акт проголошення закликав українців «не скласти зброї так довго, доки на всіх українських землях не буде створена Суверенна Українська Влада». Чи таке — двічі передане по радіо, а першого липня ще й видане Українським національним комітетом у Кракові у вигляді інформаційного бюлетеня — могло сподобатися німцям?!

Незважаючи на репресії, український національний рух^[106] охоплював все нові й нові території. Як визнавалося в донесенні СД за 12 вересня (там само. — с. 141), «емісари ОУН відзначаються своїм рішучим стремлінням до мети, своєю скромністю і своєю відданістю». Наведені у згаданих працях В. Косика німецькі документи, фіксуючи численні епізоди організованої боротьби ОУН з окупаційною владою в різних регіонах України, зокрема у Житомирі, Запоріжжі, Києві, Полтаві, Сталіно–Донецьку тощо, переконливо спростовують твердження більшовицьких ідеологів про те, що діяльність українського національно–визвольного руху нібито обмежувалася лише теренами Західної України: «Там пропагують національні політичні ідеї, для яких раніше не було практично ніякого сприятливого підгрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких інтересів сьогодні і в майбутньому. Було вжито відповідних заходів… III/Inland II g. 431, f. 131» (там само. — с. 529).

Поліція безпеки, СД, гестапо, військова секретна поліція, абвер проводили масові арешти членів ОУН як по всій Україні, так і в еміграції. С. Бандера, Я. Стецько, А. Мельник, О. Штуль, Т. Бульба–Боровик були у концентраційному таборі Заксенгаузені, а О. Ольжич був там закатований. Заарештувавши багато тисяч людей, німці сподівалися, що питання таким чином буде вирішено. Але в Україні вже визріла нова ситуація: «Все сильніше проявляється прагнення до незалежності, а також рішучість звільнитися від німецького впливу… Стремління до самостійності України стає щораз більш виразним…» — доповідав 27 серпня 1941 р. командир 213–ї дивізії безпеки фон Курбієр (там само. — с. 525). За даними Головнокомандування Вермахту, на початку лютого 1944 р. «бойова організація, [що] називається Українська Повстанська Армія (УПА) [має] загальний кількісний склад… 80 тисяч осіб» (там само. — с. 620).

В інструкції проводу ОУН, уривок з якої було вміщено у переданому німцями в Берлін 11 вересня 1942 р. секретному донесенні № 20 із окупованих районів Сходу начальнику поліції безпеки і СД наголошувалося (там само. — с. 577): «“…Всяке співробітництво з окупантами розцінюватиметься як національна зрада, яка каратиметься смертю. Ми повинні здобути Українську державу!”…^[107] IX/ R 58/222 f. 47–51». І то були не просто пусті декларації. Так, командир одного із загонів УПА–Північ П. Антонюк–Сосенко, що, на порушення заборони, «вів із ворогом переговори, 7 лютого 1944 р. був засуджений військовим трибуналом УПА і через добу страчений», а «у квітні 1944 р. було страчено другого офіцера УПА за укладення місцевої угоди з одним із німецьких загонів, угоди, спрямованої, зокрема, проти поляків» (там само. — с. 420, 428).

Вистачає подібних свідчень і в документах, що зберігаються в українських архівах. Наприклад, у чималій теці «Пропагандистичних (саме так написано на її палітурці. — М. Л.) матеріалів», зокрема у зверненнях УПА до різних поневолених народів на теренах СРСР, так роз’яснюється позиція українських повстанців (цитовано мовою оригіналу зі збереженням стилю і орфографії): «Война, в которую вовлекла Вас Москва, ведется за империалистические интересы. Москва и Берлин спорят между собой, кому из них Вас грабить. Империалистическая Москва целыми веками грабила у Вас Ваш хлеб, Ваше железо, Ваш уголь, Ваш скот, Ваш хлопок, а во время войны — брали с Вас подать крови: Ваших сыновей и отцов на фронт. Вам же за это присылали своих чиновников, издевались над народом, презирали Вашу культуру, насмехались над Вашим языком. Сегодня… два хищника сцепились и кроваво дерутся между собой за добычу… Это время должны использовать народы Европы и Азии для изгнания империалистов из своих родин и восстановления национальных самостоятельных государств… На территории Украины действует Украинская Повстанческая Армия. Она ведет борьбу под лозунгом: “Свобода народов, свобода человеку!”… Переходите с оружим на сторону повстанцев!.. Главная Команда Украинской Народной Самоохраны (УНС). Ставка, июнь 1943 г.» (АД: Звернення УПА… — 1943–1944. — Арк. 2–3).

У той же час співробітництво Кремля з Німеччиною документально засвідчено. Один лише горезвісний «пакт Ріббентропа — Молотова», що фактично відчинив шлюзи Другій світовій війні, чого вартий! А от щодо таких звинувачень на адресу УПА — аж захлиналися!

Для збільшення «кривавого рахунку УПА», — як це видно, скажімо, з доповідної записки військового прокурора військ МВС Г. Кошарського «Про факти грубого порушення радянської законності в діяльності т. зв. спецгруп МДБ» до секретаря ЦК КП(б) України Хрущова, поданої 15.02.1949 р. з грифом «Цілком таємно» (Сергійчук, 1998. — с. 699–707), Міністерством Держбезпеки Української РСР «у Західних областях України широко використовуються т. зв. спецгрупи, що діють під виглядом бандитів “УПА”». Ці «спецгрупи МДБ, як засвідчують факти», — а їх у доповідній наведено чимало — широко застосовували «свавілля та насильство над місцевим населенням… піддавали катуванню… жорстоко мордували… гвалтували…» мирних громадян і, як наголошує Кошарський, подібні факти, «на жаль, аж ніяк не поодинокі». «Дії т. з. спецгруп МГБ, — доходить висновку військовий прокурор, — мають яскраво виражений бандитський, антирадянський характер і, ясна річ, не можуть бути виправдані жодними оперативними міркуваннями», позаяк «жертвою їх (цих «спецгруп». — М. Л.) сваволі часто стають особи, непричетні до українсько–бандитського підпілля… (ЦДАГО України. — a. 1. — Оп. 16. — Спр. 68. — Арк. 9–17)».

Про це ж, до речі, задовго до Кошарського повідомляв і військовий прокурор військ НКВС Рівненської області Константинович (АД: О нарушениях… — 1945. — Арк. 86), наголошуючи, що «незаконні розстріли окремих громадян», які від січня до серпня 1945 р. Становили «37,8 % від загальної кількості порушень соцзаконності», вийшли на перше місце серед решти злочинів, здійснених працівниками НКВС–НКДБ в області. Наприклад, подамо «бойовий шлях» лише однієї «спецгрупи», наведений військовим прокурором серед низки зразків злочинної діяльності працівників органів НКВС і НКДБ (там само. — Арк. 87): «…3. Оперуповноважений Рафалівського р/в (райвідділ. — М. Л.) НКВС лейтенант міліції Сазонов при виконанні оперативних завдань під час виїздів у села району систематично порушував соцзаконність. Так: а) У жовтні 1944 р. Сазонов разом з командиром спецгрупи Споришем затримали гр–ку хутора Новки Узловату, мати 5 дітей. Не вчинивши допиту і не з’ясувавши особи затриманої, Сазонов дав наказ розстріляти Узловату… Труп викинуто на пустирище; б) Того ж місяця 1944 р. в хуторі Дібровка в будинку гр–на Яченя застали гр–ку Тладюх Параску з двома дітьми (одне — немовля). Запідозривши Яченя і Тладюх у зв’язках з УПА, Сазонов наказав бійцям спецгрупи будинок підпалити, а Тладюх розстріляти. Тладюх була відведена за село й розстріляна; в) У грудні 1944 р. в селі Сабіжиці за підозрою в зв’язках з УПА було затримано гр–на Єзгора. Сазонов, учинивши допит останньому і не домігшись позитивного результату, наказав затриманого повісити. Єзгора бійцями спецгрупи було повішено; г) У лютому 1945 р. в селі Кульки була затримана дружина бандита (прізвище не з’ясовано). Після вчиненого допиту Сазонов наказав затриману вбити. Затримана бійцем спецгрупи Калашниковим була забита: Калашников перерізав їй ножем горло; д) У березні 1945 р. на озерних хуторах були затримані за підозрою у зв’язках з УПА 2 дівчини і одинхлопчик (прізвища не з’ясовані). Сазонов після вчиненого допиту дав наказ затриманих розстріляти. Затриманих було розстріляно бійцями спецгрупи Пекановим і Ткачевським; е) 23 березня 1945 р. Сазонов, перебуваючи у стані сп’яніння в с. Маюничі, наказав обстріляти село. Унаслідок безцільної стрілянини були важко поранені 12–річні підлітки Пугач Марія, Якубець Ганна та Якубець Тетяна. Сазонов… утік». Прокурор проілюстрував свою доповідь численними прикладами порушень, виявлених у Рівненській області, однак подібні «спецгрупи» діяли й у інших областях — і тими ж методами.

Так, організовані у квітні 1946 р. «три так звані спецгрупи Управління МВС із боротьби з бандитами в Чернівецькому районі» на Буковині, командирам яких було наказано «діяти методами банд», як наголошено в довідці (АД: О работе… — 1946. — Арк. 30), «займалися, по суті, бандитськими вчинками». Такі ж, до речі, підрозділи, які було наказано «переодягнути у бандерівський одяг і зовнішньо уподібнити до банд», створювалися й у Війську Польському під час здійснення польською владою горезвісної акції «Вісла» (Акція… — 1997. — с. 414). Як свідчать архівні дані, дії цих «банд» (так само й задіяних у каральних операціях звичайних військових підрозділів), що були спрямовані на примушення українського населення до депортації зі своїх етнічних теренів на півдні та сході Польщі спочатку до УРСР, а затим тих, хто навіть з примусу відмовився покидати батьківську землю, — у відведені для них «резервації» поблизу західних польських кордонів, теж «супроводжувалися навмисним спаленням будівель, жорстоким знущанням над родинами членів підпілля, масовими арештами» (там само. — с. 28).

Та цим форми діяльності «правоохоронних» органів «під виглядом бандитів “УПА”» не обмежувались. Скажімо, оперуповноважений відділу боротьби з бандитизмом Збаразького (Тернопільська область) р/в МВС Курашенко наприкінці січня 1946 р. «при проведенні чекістсько–військової операції заарештував 30 громадян» кількох сіл і «шляхом побиття під час допитів намагався сфабрикувати неіснуючі станичні антирадянські ОУНівські організації», а в травні того ж року оперуповноважений Коропецького р/в МВС Мартинов «так само шляхом побиття 25 громадян намагався створити нібито існуючі вже сільські організації українсько–німецьких націоналістів» (АД: О недостатках в работе… — 1946. — Арк. 4).

Однак часто–густо траплялося, що й ті з червонозоряних «визволителів», що не прикривалися «виглядом бандитів “УПА”», поводилися не краще. Терор стосовно «місцевого населення» набув таких масштабів, що його вже не могло замовчувати навіть завезене «у обозі» партійне керівництво.

Не ставлячи за мету «вибілювати» воєнні дії ані частин Червоної армії, ані вояків УПА, все ж зазначимо, що останні просто змушені були вдаватися до «неправильної» партизанської війни, позаяк стали на смертельний двобій із ворогом, який мав незрівнянно більшу промислову, військову, політичну, пропагандивну потугу, зрештою, людські резерви, тобто він опирався на державу. Повстанські ж структури, навпаки, створювалися на засадах самоорганізації, тобто, по суті, то був двобій вояків–аматорів із досвідченими, добре озброєними професіоналами^[108]. Зате «братні» окупанти не мали того, що завжди було — і без чого, безперечно, ця боротьба не могла бути такою тривалою — у повстанців: рідної землі під ногами і самовідданої підтримки місцевого люду, попри постійні масові репресії з боку «народної» влади. Саме завдяки постійному підживленню УПА, незважаючи на значні втрати — скажімо, лише впродовж 1945 р. повстанці «втратили 9 тис. вбитими» (Історія України. — 1996. — с. 336), — продовжувала чинити збройний опір. За оцінками істориків (Малий… — 1997. — с. 407), «усього за роки існування УПА в її лавах побувало до 400 тис. осіб». І хоча з боку останніх, зрозуміло, теж траплялися випадки надмірної жорстокості, спричинені різними обставинами — аж до відчаю, однак такого масового терору проти місцевого населення з їхнього боку не було і не могло бути у принципі, оскільки воно, окрім хіба що тих, хто відкрито став на бік «совітів», було для повсталих своїм, на відміну від «визволителів», яким це населення видавалося — і небезпідставно — незрозумілим і ворожим, а отже, чужим. Тому репресивні заходи ОУН–УПА зачіпали не населення взагалі, а переважно функціонерів «нової окупаційної влади», в той час як радянські карально–репресивні органи часто–густо сповзали до боротьби проти західноукраїнського люду взагалі, про що неспростовно свідчить величезний масив радянських архівних документів.

«Мають місце випадки надзвичайно тяжких самоуправств — побиття, спричинення каліцтв затриманим і самочинні розстріли безвинних громадян», — такою констатацією починалась одна із багатьох постанов бюро Тернопільського обкому КП(б)У, присвячених розглядові цієї гострої проблеми (АД: О недостатках в работе… — 1946. — Арк. 3).

Навіть у офіційних партійних документах подібних прикладів «проведення операцій» по всіх куточках багатостраждальної Західної України — хоч гать гати! Наведемо декілька з них.

Волинська область. Ось що, зокрема, повідомляв 26 листопада 1944 р. «Інформаційний бюлетень» ЦК КП(б)У № 36 про трагедію, яка сталася 25 жовтня 1944 р. в селі Ляховому (АД: О фактах нарушения советских… — 1944. — Арк. І): «…дільничний уповноважений міліції Воротніков, отримавши завдання від начальника р/в НКВС затримати гр–на Парфенюка, який нібито дезертирував з Червоної Армії, з 4–ма бійцями з групи охорони громадського порядку о 8–9 годині вечора оточив квартиру (в інших повідомленнях — «будинок». — М. Л.) гр–ки Парфенюк, увірвався до помешкання і, “щоби налякати”, застрелив із автомата її дочку. З метою приховування злочину Воротніков застрелив гр–ку Парфенюк, її 15–річного сина, другу дочку й тримісячне дитя. Перевіркою встановлено, що гр–н Парфенюк перебуває в Червоній Армії й ніколи звідти не дезертирував (а якби навіть і дезертирував, то хіба це могло бодай якось виправдати моторошний вчинок тих душогубів?! — М. Л.)».

Львівська область (АД: О грубейших извращениях… — 1945. — Арк. 1). «11 березня [1945 р.] у селі Наконечному були затримані Гула М. і Шпитяк С., що ухилялися від мобілізації, і в селі Поруденко гр–н Ничкало І. 50–ти років. Усі троє за наказом [начальника Яворівського райвідділу НКВС] Рудковського розстріляні дільничним уповноваженим Щигульним (у довідці «О фактах грубого нарушения советской законности в Яворовском районе Львовской области» організаційно–інструкторського відділу ЦК КП(б)У (там само. — Арк. 10) прізвище останнього записане інакше: Щегулін. — М. Л.). 17 березня ц. р. у селі Прилбичі проводилася операція, в результаті якої було затримано 11 осіб, що ухилялися від мобілізації. На шляху до райцентру Рудковський відібрав з групи затриманих» чотирьох осіб «і після допиту, супроводжуваного побиттям, за його наказом вони були розстріляні».

Рівненська область. У довідці, надісланій 5 січня 1945 року на ім’я Хрущова секретарем обкому КП(б)У В. Бегмою (АД: Справка о борьбе… — 1945. — Арк. 73), серед інших прикладів наведено й такий: «7 грудня 1944 року при проведенні операції з ліквідації бандгруп у селі Борбино Острожецького району була затримана громадянка Устимчук Мокрина Йосипівна. Як з’ясувалося пізніше, Устимчук — мати 11 дітей, причому 3 сини перебувають у Червоній Армії, а чоловік працює в оборонній промисловості. Затримана Устимчук була доставлена до р/в НКВС. Начальник р/в НКВС лейтенант міліції Піканов був п’яним і того ж дня ввечері, не розібравшись, наказав бійцеві військ НКВС Логвиненку вивести Мокрину Устимчук у виярок поблизу пошти (в центрі містечка Острожець) і розстріляти її». Той «виконав наказ», а під час розслідування було «встановлено у що Устимчук до ОУН і УПА жодного стосунку немає…»

Станіславська (пізніше — Івано–Франківська) область. «Працівники Кутського райвідділу НКВС: Іванов — начальник райвідділу, Бєлов — співробітник райвідділу і Левченко — уповноважений міліції прибули 10 жовтня 1944 р. в село Рідни з групою бійців винищувального батальйону. Не виявивши бандитів у вони вбили 7 мешканців і спалили 7 селянських обійсть… Серед убитих двоє дітей 6–12 років і дві жінки — 5 і 55 років…» (АД: О фактах нарушений… — 1945. — Арк. 38).

Тернопільська область. 9 лютого 1945 р. «дільничний уповноважений В–Дедеркальського р/в НКВС Петрушевський, будучи напідпитку, на хуторі Тури розстріляв ні в чому не повинних 6 осіб селян, забрав їх майно й спалив два будинки», а його «колега» зі Зборівського р/в НКВС «Бєлофостов, супроводжуючи заарештованих, напився п’яним і розстріляв п’ятьох із них…» (АД: О фактах морально–бытового разложения… — 1945. — Арк. 2–3). 5 березня 1946 р. «пом. уповноваженого Струсівського р/в МВС Лобанов при здійсненні операції в селі Сущин обстріляв будинок інваліда Вітчизняної війни Антонюка. При цьому вся сім’я з 4 осіб була вбита…» (АД: О недостатках в работе… — 1946. — Арк. 4). Як наголошується у цій постанові бюро Тернопільського обкому КП(б)У, «подібні випадки вбивства безвинних громадян мали місце також у Мельнице–Подільському, Підгаєцькому і Зборівському районах».

Чернівецька область. «Начальник Кельменецького райвідділу НКВС Никаноров разом зі співробітниками райвідділу винищив п’ятьох осіб ні в чому не повинних громадян, з яких одну жінку задушили мотузкою, прив’язали їй камінь на шию й кинули в Дністер. Трьох полонених угорців замість доправлення їх до місця призначення розстріляли і кинули в криницю. Одного фіктивного бандита розстріляли і труп залишили в лісі, прикривши гіллям. Усі ці факти злочинної діяльності працівників р/в НКВС були відомі керівництву управління НКВС», однак жодних заходів вжито не було. (АД: О [некоторых] фактах нарушений… — 1945. — Арк. 8). Під час розслідування діяльності начальника УМВС Чернівецької області полковника Руденка (там само. — Арк. 23–24) було виявлено, що в лютому — березні 1945 р., коли «в органи МВС Чернівецького району прийшла з повинною велика кількість бандитів», він «вирішив здійснити ряд заходів, спрямованих на безслідне зникання бандитів», для чого наказував розстрілювати утримуваних у камерах попереднього ув’язнення. Так само діяли й підлеглі полковника…

Якщо вже «визволителі» з такою легкістю вбивали ні в чому не винних людей, то затримати чи заарештувати будь–кого було для них, безперечно, пустісінькою справою, ба навіть розвагою. Як, наприклад, повідомляв 5 грудня 1944 р. в. о. Прокурора УРСР С. Шугуров (АД: О нарушении… — 1944. — Арк. 40), в Рудиківському районі Дрогобицької області «незаконно заарештовано 43 особи», які «без санкції прокурора утримувалися під вартою понад 25 днів». Та що там «якихось» сорок три незаконно заарештованих — он на Тернопільщині тільки «в травні місяці [1946 р.] без санкції прокурора і УМВС чи УМДБ у камерах попереднього ув’язнення утримувалось 2112 осіб, з яких 991 заарештовані без будь–яких підстав», на час розгляду цього питання обкомом КП(б)У вже були «звільнені» (АД; О недостатках в работе… — 1946. — Арк. 3). І що ж? А нічого страшного — саме таку установку щодо подібної практики давав той, кому переважно інформація про всі ці неподобства й адресувалася. «Якщо в якомусь із сіл бандити вчинили напад, — повчав головний більшовик України секретарів обкомів і начальників облуправлінь НКВС і НКДБ (АД: Стенограмма выступления тов. Хрущева… — 1945. — Арк. 5–6), — треба викликати й негайно заарештувати пособника. Треба заарештувати 2–3 в залежності від обставин, а сім’ї вислати… Юридично, можливо, ми й матимемо помилки, а саме, що він у даному випадку не є фактичним провідником банди — може статися, якийсь процент буде помилковим. Це нічого… Треба намітити, які куркульські родини безперечно є пособниками… Треба добряче вдарити по цій куркульській верхівці. Спробувати в шахматному порядку намітити групу сіл, взяти кількох куркулів і сказати: ми знаємо, що ви допомагаєте бандитам… Звісно, він буде відпиратися, але ми повинні сказати про це упевнено. І от якщо тільки бандити когось із цього села пальцем зачеплять, ви будете заарештовані, а ваша родина вислана до Сибіру… А народові ви повинні сказати, що висилається не як куркуль, а як пособник бандитів (якщо почнемо виселяти куркуля в Сибір, то бандити скажуть, а що [ми] вам казали, як скінчиться війна, так і будуть висилати в Сибір, ось так воно і є, всіх українців висилають до Сибіру. Цього нам не треба)… А якщо… замість Петра візьмете Івана, то не помилитеся, — завтра візьмете Петра…» Не дивно, що архівні матеріали, з яких тут представлено лише крихтину, аж рясніють подібними фактами.

У згаданій довідці В. Бегма відзначає характерну ознаку ведення бойових дій військами НКВС: вони «мало беруть живцем», і розповідає, як «під час розгрому банди “Апостола” в Тучинському районі війська майора Погодіна вбили 25 осіб», а єдиного бандита, що пораненим потрапив у полон, «один лейтенант» забив ударом приклада по голові. Та видається, що дорікає дарма, бо, як видно навіть із маленької дрібки витягнених з величезної кількості документально засвідчених фактів (а слід пам’ятати, що й останні далеко не охоплюють повної картини терору, що жахливою повінню затопив Західну Україну, адже, як наголошує у згаданій «Доповідній» Г. Кошарський, зовсім «не кожний випадок порушення радянської законності має своє відображення у слідчих справах і розслідується», навпаки, на думку військового прокурора, «більшість фактів якраз не розслідується»), чимала кількість «бандитів», як з’ясовувалося під час здійснюваних — хай і зрідка — розслідувань, взагалі ніяким боком не була причетною до УПА (на жаль, як ми вже мали змогу не раз переконатися, часто–густо траплялося так, що запідозреного спочатку вбивали, а вже потім «з’ясовувалося»…). А так — «бандита» вбито — і кінці у воду…

До речі, «визволителі» взагалі воліли мати справу не так із справжніми «бандитами», як із так званими бандпособниками, якими в принципі можна було оголосити будь–кого з мешканців, щоб затим на «законній» підставі конфіскувати уподобане майно нещасливця. Як видно, скажімо, зі «Звіту» командування 3–го кавалерійського полку І Української партизанської дивізії ім. С. А. Ковпака «про бойові дії проти українських націоналістів» (відмовившись реформувати партизанські з’єднання, що дислокувалися на вже звільнених територіях, у регулярні частини Червоної армії, радянське керівництво натомість спрямувало декотрі з них на боротьбу з УПА), за 15 днів — «з 17.10. по 3.11.44 р.» — «знищено бандитів» аж… одного, зате «вилучено бандпособників (у полон) — 63 особи» (АД: Отчет по борьбе… — 1944. — Арк. 22).

Це ж одразу впадає у вічі й при ознайомленні зі звітами інших підрозділів цієї партизанської дивізії, наприклад окремого кавалерійського дивізіону за період від 15 серпня до 20 вересня 1944 р. (АД: Итоги… — 1944. — Арк. 24–25). Дивізіон у цей час переважно займався «прочистками» різних лісів у Млинівському, Горохівському, Дубнинському районах із майже однаковим результатом: «ничего не обнаружено». І навіть натрапивши «на банду УПА у складі 18 осіб» та провівши «короткий бій», зуміли обійтися без втрат (з обох боків). Та один бій, вочевидь, усе ж відбувся — 6–7 вересня 1944 р. під час прочитування «Демидівського лісу від банд УПА… Унаслідок цього: вбито — 10 осіб, взято в полон — 10 осіб». Однак, як видно із захоплених трофеїв, на всю «банду» припадало аж… «4 гвинтівки», та й то, не виключено, просто знайдені в лісі. Тож наразі невідомо, хто там дійсно належав до «бандитів», а кого просто пригрібли «докупи»…

Значно вагомішими виявилися результати «прочищування» довколишніх сіл і хуторів, де було затримано «підозрілих осіб — 19». Та й трофеї «взято» солідніші (думається, це тільки «офіційні» дані): «коней — 3, корів — 3, свиней — 8, зерна — 4000 кг».

Це теж специфіка бойової діяльності партизан чи то пак звітування про неї. І ця риса властива не лише звітам низової партизанської (та хіба тільки партизанської?) ланки, вона, мов шило з мішка, випирає також у звітах верхівки — як партизанської, так і партійної. Так, у доповідній керівника партизанського руху в Україні генерал–лейтенанта Т. Строкачав ЦККП(б)У, зокрема, повідомлялося (АД: Про оперативні заходи… — 1945. — Арк. 43): «При очищуванні хутора Ржев упродовж 10–12 лютого ц. р. вбито бандитів 26, захоплено 79, затримано як пособників 181, таких, що ухиляються від призову до Червоної Армії 46,113 таких, що підлягають фільтрації. Виявлено й знищено схронів 65. Захоплено трофеї: ручних кулеметів — 1, автоматів — 8, гвинтівок — 21, пістолетів — 5, гранат — 15…» Чи не замало для 105 «чистих» «бандитів», особливо якщо врахувати, що декотрі з них були озброєні кількома одиницями зброї (так, на арк. 41, 42 говориться про знищення «внаслідок бою» трьох «бандитів», кожен з яких мав при собі автомат і пістолет; до речі, там повідомляється, що серед них нібито було «точно впізнано “Клима Савура”», командира УПА)?

Цією ж вадою відзначалися й партійні повідомлення. І хоча той же Бегма й намагався перекласти бодай частину вини за це на «бргани» (у січні 1945 р. серед іншого повідомляє Хрущову, що «…у Червоноармійському районі, де нач. р/в НКВС Лінкуль, райвідділ НКВС звітує, що вбито 19 бандитів, але не підібрано жодного трупа…» — АД: Справка о борьбе… — 1945. — Арк. 75), однак це мало допомагає. І вже у травні з республіканського компартійного «олімпу» лунає грізний окрик (АД: По поводу противоречивых данных… — 1945. — Арк. 82): «Із цих суперечливих даних видно, що ви мало звертаєте увагу на дані, отримувані від райкомів, не аналізуєте їх і неперевіреними передаєте в ЦЕКА КАПЕБЕУ (так у цитованому документі. — М. Л.). Внаслідок ЦЕКА не має можливості правильно міркувати про перебіг боротьби з бандитизмом в області». А помилився секретар обкому — не сам, звісно, — в одній лише цифрі: повідомив у ЦК, що на 15 березня «в області налічувалось 1160 бандитів», а оскільки, за ним же наведеними даними, «з 15 по 18 березня… вбито, полонено і прийшло з повиною 663 бандити», то залишитися мало б 497, а у повідомленні обкому чомусь написано, що тепер «в області нараховується 887 бандитів». Тобто обурюється Микита Сергійович, «зменшення становило лише 273 особи», а не 663 — ось такою кривою вдалася обкомівська арифметика. Воно нібито й так усі розуміють, що вся та «статистика» — вилами по воді писана, бо, сказано ж, трупів не підбирають, але цифра має бути справною!

Однак у листопаді того ж року вже новий секретар Рівненського обкому КП(б)У доповідає в ЦК (АД: Докладная записка… — 1945. — Арк. 173): «…усього по області, разом із бандодинаками, нами враховано 1149 бандитів». І далі (там само. — Арк. 177–178): в період з 15 по 25 листопада «проведено 82 операції. Результати цих операцій такі: …вбито бандитів — 65, затримано бандитів — 54, прийшло з новиною — 10. У бандитів захоплено трофеї: РП [ручні кулемети] — 2 (цифра частково стерта і в інші звіти, наприклад в «Отчет о ходе ликвидации ОУНовских банд на территории Ровенской области за период с 15 по 25 ноября 1945 г.» (там само. — Арк. 183–184), не увійшла. — М. Л.), гвинтівок — 28, автоматів — 11, пістолет, і револьв. — 10, гранат — 14…» Як бачимо, захопленої зброї не вистачає навіть на половину «бандитів» (тим паче, що важко собі уявити бандита, озброєного лише гранатою). Чи не тому, що значна їх частина є такими лише на папері?..

А ось як була зафіксована ця акція ковпаківців у документах протилежної сторони (орфографію і стиль в основному збережено): «Дня 3–го вересня 1944 р. відділи червоних партизанів ім. “Ковпака” появились на теренах районів Острожецького і Млинівського… силою коло 5000 чоловік, в тому числі 500 кавалеристів. Червона банда мала тяжку зброю, як гарматки і тяжкі скоростріли. Провели ряд терористичних акцій серед населення (в документі наведені назви сіл, зачеплених акціями. — М. Л.)… попаливши тих господарів, у котрих кватирували відділи УПА. Грабункам і знущанню не було кінця, при тім терпіло все населення. В багатьох місцях у підлий спосіб насилували безборонних жінок і неповнолітніх дівчат, мордували стариків… В дні п’ятому вересня ц. р. змінили напрям, пішли на схід… В околицях Любачівки мали сутичку з нашим відділом УПА. Жертви з нашої сторони: 6 вбитих (в тому числі обл[асний] провідник Микола) і 9 ранених. Ворожі втрати: 11 вбитих та невідоме число ранених. Відділ вирвався з окружения…

Дня 6.9.1944 р. НКВД районів Демидівка, Козин, Верба, Берестечко, Радивилів та коло 1000 партизан, що підтяглися вночі, замкнули села, які знаходились між шляхом Берестечко — Демидівка. В годині 9–й, утворивши трикутник, почали підступати… В околицях Медушів, Пропасниська, Копань, Хрінницькі Діброви, Товпижинські Діброви, Товпижин, Вербень натрапили на наші відділи УПА. В трикутнику, де почали більшовики робити облави, опинилися ще відділи Щупака. Акції тривали чотири дні: 6, 7, 8, 9/9.1944 р., однак відділам вдалося вирватися з окруження, пішовши вплав через річку Стир. В боях та в переправі загинуло або втопилося 27 чоловік. Ранених було понад 30 чоловік. Ворог сильно тероризував і провів арешти серед того населення, на яке донесли “сексоти”. Грабували в людей одяг, харчі та речі щоденного вжитку. Було багато випадків насильства над жінками і малолітніми дівчатами… В днях від 10–15.9.1944 р. ворог перекинув свої банди на терен Дубенщини. Одна частина пішла рейдом на північ… Друга група в числі 2000 чоловік подалася на південь в райони Лубенський та Мізочський через села Боцянівка, Заруддя, Полиця, Збитинська, Липа, Мощаниця, Бондарі, Ступно, Обгів, Тростянець, взявши напрямна Сенидубки, Дитиничі, Страклів, перейшли у Вербівський рай[он]. У згаданих селах провели також ряд терористичних акцій. Розстрілювали привселюдно жінок (у селі Бондарі)… (АД: Рух… — 1944. — Арк. 6).

Недарма навіть професійні чекісти відзначали (АД: Протокол… — 1945. — Арк. 13), що ковпаківців, які «займаються мародерством і свавіллям», населення називає «совітськими бандитами». Ось які записи, зокрема, знаходимо у щоденнику комісара С. Руднєва: «27 травня 1943 р. (з’єднання Ковпака саме розпочинало так званий Карпатський рейд і на ту пору перебувало на Житомирщині, неподалік Олевська. — М. Л.) …стан із продуктами залишається напруженим. Хліба нема, картоплі теж нема. Вирішили післати дві експедиції… а роти і батальйони післали маленькі групи по навколишніх селах… 30 травня… Сьогодні від північної експедиції отримали 100 голів худоби і пудів 200 картоплі…» (АД: Дневник… — 1943. — Арк. 11, 14). Навряд чи то були добровільні пожертвування (далі, при підході до Карпат, про це прямо, в дусі класової «справедливості»: «…розгромили декілька фольварків… По дорозі багато поміщицьких маєтків. Наші забирають коней і худобу…»). Та навіть коли йдавали щось подобрій волі, і це не завжди рятувало від поборів: «…проходили через чеські колонії. Чехи живуть дуже добре і культурно, нашу появу зустріли надзвичайно тепло. В колонії Малин чехи зібрали 250 пар білизни. Цій колонії нами забрано 50 центнерів білої муки, 10 центнерів сиру…» (там само. — Арк. 36). Про це ж (що подеколи партизани «забирали все, що знаходили, аж до дитячого») доносили й самі партизанські розвідники (АД: Рапорт… — 1943. — Арк. 14). Іншим разом — у грудні 1943 р. — вони донесли про «велике невдоволення населення» м. Олевська (Житомирщина) тим, що їх було «невідомо яким партизанським загоном добряче роздягнуто». Дійшло до того, що, як зазначають розвідники, «населення м. Олевська приходило скаржитися [німецькому] комендантові міста» на те, що «партизани заходять до міста й грабують (а що ж тоді діялося у селах, де не було ані гарнізонів, ані комендантів! — М. Л.)». На прохання захисту «комендат сказав, що людей (солдатів) я вам не дам, позаякмені солдати потрібні для інших справ» (там само. — Арк. 42,49).

Тим часом партизани й самі не раз вдавалися до провокаційних дій «під виглядом українських націоналістів». Про один із таких випадків обмовився у своїх спогадах і відомий командир загону Д. Медведев (1957. — с. 284–285): «Стало відомо, що в Рівному за підозрою у вбивстві Геля (наближений до Гітлера високопоставлений чиновник з Берліна. — М. Л.) заарештовано й розстріляно 38 найвідоміших українсько–німецьких націоналістів». Ця акція була спричинена спеціально залишеними Кузнецовим на місці здійсненого ним убивства документами полоненого партизанами «емісара Степана Бандери», доклавши до них «написану таким самим почерком» чекістськими умільцями директиву, зі змісту якої однозначно випливало, що вбивця діяв з наказу керівництва ОУН. «Ми дуже боялися, аби не залишився непоміченим “загублений” Кузнецовим гаман», — наголошує Медведев. Але результати провокації перевершили всі сподівання, і «арешти не обмежилися тільки Рівним. Подібні звістки не могли не викликати у нас почуття задоволення», — згадує відомий «партизанський» ватажок. Репресії дійсно не обмежилися Рівним, так само як і згаданими 38 українцями, позаяк то була не єдина акція медведєвців, у якій вони «підставляли» українське населення. Так, здійснений Кузнецовим у Львові замах на заступника губернатора Галичини О. Бауера, наголошує В. Косик (назв. пр. — с. 424), «викликав страшні репресії з боку німців: дві тисячі розстріляних заложників і кілька сотень повішених українських політичних в’язнів. У донесенні Кузнецов із задоволенням зазначав, що, як і в Рівному, провокація у Львові була дуже успішна… Кузнецова повстанці УПА розстріляли 9 березня 1944 р.».

Ясна річ, так діяли не тільки медведєвці. Радянські партизани, прийшовши на українську територію з Росії та частково з Білорусі (там само. — с. 277–280), «реквізували в населення все, що їм було потрібно, щоб харчуватися і одягатися», й самі «провадили розстріли українських патріотів, людей, близьких до націоналістів».

До речі, всупереч тому, як радянська історична наука, прославляючи знаменитий рейд ковпаківців, стверджувала, що він нібито «активізував боротьбу трудящих західних областей України проти німецьких окупантів» (див., напр., УССР, 1988, т. 2, с. 16), тогочасні записи партизанського генерала Руднева це начисто спростовують. Навпаки, чим далі партизанське з’єднання (судячи з його структури — стрілецькі полки, батальйони, роти, взводи, кавалерійські дивізіони, артбатареї тощо — і командного — переважно кадрові офіцери — складу, як їх описує сам Руднєв, видно, що воно ніяк не підпадає під класичне визначення партизанської боротьби, яку ведуть самостійні загони, не перебуваючи у складі регулярних сил. Це радше частина Червоної армії, що виконує спеціальні завдання командування у відриві від основних сил; сам комісар зазвичай називає його не партизанським загоном чи з’єднанням таких загонів, а, як і належить військовому підрозділові «частиною») просувалося вглиб Західної України, тим частіше згадувалося про націоналістів: «15 червня 1943 р. Націоналістичне село Дерти пройшли без жертв, хоч стрілянина була по втікачах… Увесь район насичений націоналістами… 20 червня… Командир розвідгрупи 3 сб (3–й стрілецький батальйон. — М. Л.) по радіо повідомив, що тримав бій з націоналістами 40 хвилин. Має двох убитих… 21 червня… Клецька–Велька на 100 % націоналістична… 22 червня… Стоїмо неподалік Ровно… Всі села заражені націоналістами… 23 червня… Робимо зупинку 25 км північно–східніше Ровно… Всі села заражені націоналістами. Часто стріляють з–за рогу, з кущів, з жита тощо…» (АД: Дневник… — 1943. — Арк. 23–28).

Тільки 25 червня, коли після тривалих переговорів вдалось домовитися із повстанцями, які — «чоловік 500» — засіли у Здвижді, про безперешкодну переправу «через р. Горинь (далі Руднєв чомусь пише про готовність «переправи через р. Уборть»… — М. Л.) між селами Корчин — Здвиждь» (уперта незгода останніх пропустити ковпаківців довела до такої люті Ковпака, що він не раз поривався артилерією «змести село з лиця землі», і тільки «рішучий опір» комісара врятував останнє від винищення), вперше зафіксовано в записах, що «населення вперше залишилося на місці і висипало на вулицю», а до того при наближенні «червоної партизанки» втікало в ліси. От і вся «активізація»…

Зрештою, сама лише «присутність цих партизанів викликала посилення німецьких репресій. Близько сотні українських сіл було знищено в листопаді 1942 року, а населення деяких з них було знищене…» Під час згаданого рейду ковпаківців це впало у вічі С. Руднєву (АД: Дневник… — 1943. — Арк. 15): «…Йдучи через Тартак і Милашевичі, побачили моторошне видовисько: чудовий хутір і село Милашевичі, де ми стояли постоєм взимку, зараз спалені дощенту, самі тільки димарі стирчать…»

У цілому світі відома трагедія чеського селища Лідіце, яке, як інформує «УРЕС», «10.VI.1942 німецько–фашистські окупанти, звинувативши мешканців у переховуванні патріотів, повністю зруйнували, чоловіків розстріляли, жінок і дітей відправили у табори смерті». А хто у світі, ба навіть і в Українській державі, знає, що в Україні було аж 250 таких сіл, як Лідіце (Українська РСР… — 1968. — с. 149). Наприклад, 23 вересня 1942 p., як свідчать архівні німецькі документи, були знищені села Борки, Заболоття, Борисівка, Кортеліси, при цьому «замкнені в церкві та інших будівлях 2892 мешканці Кортелісів згоріли в полум’ї (мені назавжди врізалася в пам’ять цифра, виведена на непоказному обеліскові у загубленому серед житомирських лісів селі Копище, де, як розповіли його уцілілі мешканці, під час війни «квартирували» партизани О. Федорова: 2878 — саме стільки жителів села знищили карателі. — М. Л.)». У січні 1943 р. «було знищено село Козари Чернігівської області разом із 4268 мешканцями» (Косик, 1993. — с. 277, 280)… А що вже казати про аналогічні вчинки «своїх» — енкаведистів?^[109] Про щось подібне в радянської людини й думки не виникало — але ж було! І до того ж набуло масового розмаху. Ось зокрема, що читаємо в «Інформаційному бюлетені № 8/53» ЦК КП(б)У за 13 січня 1945 р. (АД: О фактах нарушений революционной законности в западных областях УССР… — 1945. — Арк. 34): «Вранці 22.10.[1944] для ліквідації банди в с. Кривеньки [Пробіжнянського району, Тернопільської області] з Чорткова прибули бійці військ НКВСу кількості до 60 чол. на чолі з майором Полянським і представником УНКВС молодшим лейтенантом Молдовановим. Однак банди в селі вже не було. Перебуваючи в нетверезому стані, бійці за наказом майора Полянського і молодшого лейтенанта Молдованова вчинили дикий погром села. Так, було розстріляно 10 мешканців цього села віком від 60 до 80 років, спалено 45 будинків з усіма дворовими будівлями, домашнім майном і великою кількістю намолоченого хліба. Серед розстріляних п’ятеро є членами сімей військовослужбовців (Капустяник В., Поломарь І., Остапчук І., Савуляк А., Київський П.). З 45 спалених осель 20 є господарствами червоноармійськими. Присутні при підпалі будівель і розстрілі громадян нач. райвідділу НКДБ Беляев, нач. райвідділу НКВС Костін, райвійськом Кондрашкін не вжили жодних заходів для припинення провокаційних дій майора Полянського і молодшого лейтенанта Молдованова…»

І це був зовсім не поодинокий випадок чи прикра випадковість. У «Повідомленні прокурора УРСР Р. Руденка секретарям ЦК КП(б)У М. Хрущову та Д. Коротченку про злочинні дії співробітників правоохоронних органів стосовно населення західних областей УРСР» від 25 лютого 1945 року (Сергійчук, 1998. — с. 234–238), зокрема, повідомляється про те, як 17 листопада 1944 р. у село Красиєве, що на Тернопіллі, прибула оперативна група на чолі з начальником міліції Білашем «і без достатніх на те підстав відкрила в селі стрільбу й почала у різних кінцях села підпалювати будинки», внаслідок цього «було знищено 117 селянських господарств, серед них і 14 господарств сімей військовослужбовців. Учасники опергрупи вбили 6 осіб» і «вилучили 60 голів худоби, частина якої розбазарена. Значна частина учасників опергрупи перебувала у нетверезому стані. Попри те що в момент пожежі туди прибув секретар райкому КП(б)У тов. Піддубний, останній належних заходів, щоб відвернути вищеназвані вчинки, не вжив… (ЦДЛГОУ. — ф. 1. — Оп. 16.— Спр. 29. — Арк. 192–196)». 5 лютого 1945 р., повідомляється у постанові бюро Тернопільського обкому КП(б)У від 3 квітня 1945 р. (АД: О фактах грубого… — 1945. — Арк. 3), «в селі Нирки Товстенівського району під час проведення операції з виселення сімей ОУНовців спалено 48 господарств і пограбовано 30 родин; серед спалених господарств є 18 сімей військовослужбовців». Слід зазначити, що майже всі злочинні дії, вчинені службовцями НКДБ–НКВС проти мирного населення, супроводжувалися масовими спаленнями селянських двбрищ — може, то все ще були відголоски тих нелюдських наказів?

Ці звірства сягли такого масштабу, що навіть «люди особливого крою», як на закритих партійних зборах називали себе «дзержинці», змушені були самокритично визнати, що співробітники НКДБ «палили селянські обійстя, розстрілювали мирних мешканців», а «в окремих периферійних органах… мародерство, пиятика… побиття затриманих… набуло широких розмірів…» (АД: Протокол… — 1945. — Арк. 4). Вони навіть засвідчили, що «є факти незаконного вилучення майна, вчинення обшуків — у багатьох випадках прикриваючи все це нібитоборотьбою з українсько–німецькими націоналістами» (там само. — Арк. 16), — певно, були впевнені, що ці відомості ніколи не вийдуть за межі того суворо засекреченого протоколу…

Тож уже невдовзі колишні НКВСівці навіть хизуватимуться подібними «подвигами». Так, відомий московський письменник, учасник Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр. Ю. Нагибін (1996. — с. 127–128), оповідаючи у своєму щоденнику про знайомство в 1959 р. з «дитячим письменником», колишнім чекістом В. Біляєвим, пише про його «нескінченні розповіді про всілякі жорстокості (останній полюбляв розказувати про особливості своєї «оперативної» роботи в Західній Україні. — М. Л.). Повішені, спалені, осліплені, розірвані між двох беріз, защемлені в розколотих сокирою пнях, підстрелені з–за рогу, згвалтовані, зарубані сокирою чи шаблею — звичайні герої його усних оповідань…»

[Для забезпечення повноти портрета цього професійного «вихователя» дітей Ю. Нагибін наводить деякі його оповідання. Ось одне з них: «У жовтні 1946 року зустрів я у Львові дівчину… Очі голубі, мов озера… На вії олівець покласти можна. На мадонну Сикстинську схожа, їй–бо!.. Познайомилися. Ну, я одразу ж до КДБ, щоб перевірочку влаштували… Розкололася одним махом. Племінниця Денікіна, пов’язана з японською розвідкою… Дали їй “шльопку” (за чекістською «фенею» — розстріл. — М. Л.), потім замінили на четвертак. Аж до п’ятдесят третього відсиділа…

— Ну, а потім що?

— Як що?.. Повністю реабілітована. Недавно до Львова повернулася. Але вже зовсім не те — пройдеш і не глянеш…»]

А наслідки таких дій, звісно, будуть віднесені на карб УПА^[110].

Усього ж, що зберігається серед архівних документів тієї пори (частина з яких, до речі, й досі закрита, а декотрі після нетривалого відкриття доступу до них, як, наприклад, увесь опис 16–й у ЦДАГО України, із незрозумілих причин — адже всі можливі терміни будь–якого їхнього засекречування вже давно відійшли в небуття разом із державою, що їх встановила, — знову були переведені до категорії закритих уже в наш час), годі намагатися бодай перерахувати — то була справжня широкомасштабна колоніальна війна комуно–більшовицького режиму проти українського народу.

Подібні звірства кремлівська верхівка чинила й щодо інших поневолених народів. Про те, які моторошні події сталися у Чечні під час Великої Вітчизняної, коли окремі «братні народи» СРСР були піддані брутальному насильницькому виселенню зі своїх етнічних земель, уже йшлося. Таку ж нелюдську жорстокість творили вони — не власноруч, звичайно, а руками тих «хлопчиків», які, на переконання грачових, вмирали в Чечні «зусмішкою на вустах…» — і в моторошній «першій чеченській» війні 1994–1996 рр. Ось лише один приклад: зацитуємо листа 17–річної киянки Насті Сильченко із села Самашки, котра перебувала там під час штурму його федеральними військами, приїхавши до Чечні з групою пацифістів. У листі, переданому з біженцями у Київ, вона, зокрема, пише (Сильченко, 1995):

«Ополченці за наполяганням старійшин пішли у ліси, щоб через них не постраждали мирні мешканці. Після їх відходу зброї в селі не зосталось. Близько шестисот жінок з дітьми встигли залишити Самашки, але потім війська заблокували виїзд, і БТРи рушили в село. Під’їхавши до будинку, вони стріляли в нього. Якщо хтось вискакував — жінка, чоловік, дитина — його скошували автоматною чергою і труп одразу спалювали вогнеметом (газета наводить моторошне фото кореспондента Асошиейтед Прес останків чотирьох чеченців, котрі «були вбиті, а затим спалені з вогнемета, коли вступили у суперечку з російським солдатом, котрий хотів пограбувати їх домівку». — М. Л.). Так пересувалися від будинку до будинку. Кидали в підвали протитанкові гранати або стріляли туди з вогнемета. Будь–яке шарудіння — і будинку нема. На вулиці змопівці лупцювали старика. 14–річна дівчинка вибігла заступитися — її впритул спалили з вогнемета. У жінки вирвали з рук дитину і на очах застрелили. Вона запитувала: “За що ? Ми ж не бойовики”. Відповіли: “Досить того, що ви чеченці”. На вокзалі повісили десятьох дітей. Потім двох школярів у школі… Чоловіків, десь із 130, усіх розстріляли… Два дні до Самашок нікого не пускали (таке ж повторилося згодом у Первомайському, Новогрозненському тощо. — М. Л.), навіть Міжнародний Червоний Хрест, і люди вмирали без медичної допомоги від незначних поранень. БТРи їздили по трупах, не даючи рідним поховати загиблих. Поранених відвозили подалі й добивали. Тільки через два дні почали випускати жінок і лише пішки. Хто біг через поля — наздоганяли й убивали… Коли при переведенні полонених хтось намагався зняти мотуззя — йому відрубали руки. Хто хотів зняти чорну пов’язку з очей — виштрикували очі… Це тільки мала частка того, про що я тут дізналася…» І це лишень невеличка видима верхівка страхітливого айсберга нелюдських злочинів, вчинених російською армією на чеченській землі.

Таки має рацію А. Приставкін (1995), коли запевняє, що «історія, рано чи пізно, винесе свій присуд» і виставить імперії й цей рахунок, як настане її час. А він обов’язково настане, бо такі нелюдські вчинки не можуть залишитися непокараними — ані історією, ані Богом! Та й чи залишилися вони після цього людьми? І яке майбутнє чекає народ, тисячі нещасних синів якого з молодих літ спізнали смак безкарності за злочин нічим не обмеженої влади над життям інших людей, були привчені до того, що людське життя нічого не важить, а людина — не дивне Боже створіння, а всього лише шматок паленого м’яса, який так кумедно тіпається у полум’ї твого вогнемета?..

А імперські заспівувачі й досі безугавно торочать про «моторошні злочини» вояків УПА. «…злочинно реабілітувати боротьбу ОУН–УПА, колабораціонізм кримських татар, пособництво загарбникам деяких північ нокавказьких народів», — повчає студентську молодь московський професор зі сторінок новітнього підручника (Ильин, 1999. — с. 441), звісно, не вбачаючи у цьому жодних аналогій із нинішніми діями московського керівництва в Чечні й начисто забуваючи, як всього лише кількома рядками вище сам твердив, що «нема народів–зрадників, народів–пособників…» Не дивно, що сформоване такими методами непримиренне ставлення широкого радянського, а надто — російського загалу до всього «бандерівського» теж стало узвичаєним. І це цілком відповідало природі імперських інтересів Москви в «братніх» колоніях.

А ось і наслідки такого виховання. «Особливо хочу виділити ту екзальтовану публіку (з півсотні осіб), що постійно ошивається біля Верховної Ради Криму, — пише кримчанин В. Галушко (1996). — У засобах масової інформації вона отримала назву “в’язані шапочки”. Під час татарських заворушень у жовтні 1992 року я підійшов до них. У центрі стояв чоловік похилого віку й розповідав: “Був я у каральних загонах на Західній Україні, піймали бандерівця, а він кричить: «Слава вільній Україні». Лице йому в криваве місиво перетворили, переламали руки, ноги, а він, зараза, все одно кричить: «Слава вільній Україні». «Шапочки» благоговійно повторювали: «От фашист, от фашист»”… Це ж треба мати настільки понівечену душу, — зачудовується В. Галушко, — аби вважати героєм людину яка в 1939 році прийшла на чужу землю, залила її кров’ю, розорила, катувала людей і тепер пишається цим. А людину, що стала на захист рідної землі, свого дому — називати фашистом. Господи, надоум цих людей!»

Тож справді, як казав Г. Федотов, імперія «спотворює духовне обличчя» російського народу. І то настільки, що таких росіян, котрі б визнали хибність альфи і омеги імперської політики — потворність і несправедливість ідеї «єдинонеподільної Росії» знайдеться не більше, аніж тих, «хто продемонстрував справді демократичний підхід до чеченської проблеми — на всю інтелігентську Росію»…

Звісно, імперія й не могла інакше ставитися до подібних рішучих виявів небезпечного для її існування волелюбства серед уярмлених народів. Але ж нам самим, бажаючи спокою на рідній землі, годі б уже ділити наших ветеранів на «справжніх» і «не…» — знову доводячи справу до того, щоб, як це вже не раз бувало, «серед тієї України стався розкол», — бо і ті з них, що воювали проти німецьких окупантів у складі Червоної армії, і ті, що боролися з окупантами в лавах УПА, хотіли бачити рідну Україну вільною, а український народ — щасливим. Від цього розбрату нема й не буде найменшої користі ні одним, ні другим, ані Україні в цілому, бо від наших роздорів з будь–якого приводу завжди вигравала третя сторона.

Так, висвітлюючи причини («польське суспільство, а також Армія Крайова прагнули зберегти в майбутньому своє панування на Західній Україні») й перебіг «польсько–українського конфлікту 1944–1947 рр.» та «природу військово–політичної боротьби, яку вела в той час УПА (і яка була, «з одного боку, революційною боротьбою зі сталінською тоталітарною системою, запровадженою в Польщі по війні, а з другого — визвольною боротьбою проти польського гноблення». — М. Л.)», що призвели до численних кривавих жертв з обох сторін і неймовірних страждань «цивільної людності», згаданий З. Ковалевський наголошував, що «все це служить виключно інтересам Москви і її варшавським сателітам».

Найбільшого загострення цей конфлікт набув під час проведення польською владою горезвісної операції «Вісла» (за оцінкою З. Ковалевського, це була «ганебна і злочинна» акція), що розпочалася на світанні 28 квітня 1947 р. — рівно через місяць після загибелі генерала К. Сверчевського, яку було віднесено на карб УПА. І хоча жодного підтвердження цьому ні тоді, ні пізніше знайдено не було (у звіті спеціальної слідчої комісії, поданому владі 22 квітня, «однозначно стверджено, що неможливо точно встановити» ні організаторів, ні виконавців тієї акції), смерть Сверчевського, наголошує відомий польський дослідник Є. Місило (Акція… — 1997. — с. 15–24), «використали для обґрунтування рішення про виселення українців (саме використали, бо, як зазначає Є. Місило, ще 5 квітня 1946 р. було створено Оперативну Групу «Ряшів», яка «24 квітня о 5 год. ранку почала виселення українців з Ярославського й Любачівського повітів»; тоді ж командирам Люблінського, Краківського округів і ОГ «Ряшів» було наказано «виселити до 15 червня 1946 р. 15045 українських родин, які, за статистикою переселенських комісій, ще залишалися на території Краківського, Ряшівського і Люблінського воєводств» після того, як «з вересня 1945 р. три дивізії Війська Польського розпочали примусове виселення українців з терену Ліського, Любачівського, Перемиського й Сяніцького повітів». — М. Л.)».

Загибель Сверчевського була «чудовим претекстом, який виправдовував будь–які, навіть найжорстокіші, дії» польської влади. А її — жорстокості — у діях обох сторін й справді не бракувало. Так, навесні 1945 р. «польське підпілля здійснило кілька десятків нападів на українські села. Наприклад, 3.III.1945 р. відділ Армії Крайової (АК) під керуванням пор. Юзефа Бісса (“Вацлава”) убив 365 мешканців с. Павлокома, повіт Березів (пізніше Бісса за це було засуджено «на два роки ув’язнення». — М. Л.)» (Акція… — 1997. — с. 13). 18 квітня (тоді на тих теренах «ще не діяли регулярні частини УПА») польські «червоні боївки» напали на села Бахів і Березку, які не мали самооборони. «Під час цієї акції було вбито 465 українців, дві третини яких становили жінки і діти. Тоді партизани, — зазначає Збігнєв Ковалевський (2000), — об’єднали свої сили і відповіли акціями помсти проти агресивних польських сіл (та вже невдовзі українські повстанці відмовилися «від помсти польському населенню» і нападали тільки на підрозділи, котрі брали безпосередню участь у каральних акціях. — М. Л.)». Зокрема, 21 квітня об’єднані кущові відділи самооборони (КВС) напали на укріплене окопами й бункерами село Борівницю, залога якого «була добре забезпечена важкою й легкою автоматичною зброєю та мінометами» і з якого «часто здійснювались збройні напади на українські села». Борівницю «дощенту спалили», залогу — розбили. «КВС здійснили подібні каральні експедиції на інші села, які були гніздами шовіністичних боївок».

Усього, пише З. Ковалевський, «згідно з офіційними даними, в 1944–1947 рр. від рук УПА загинуло 599 цивільних осіб польської національності (ось які відомості про ці втрати наводить Є. Місило: «в 1945 р. загинуло 368 цивільних осіб, у 1946 р. — 98, у 1947 р. — 76», — див.: Акція…, 1997, с. 22. — М. Л.). Варто зазначити, що до “цивільних осіб” статистика зараховує також учасників збройної самооборони… які брали активну участь в антиукраїнському терорі». Того часу, зазначає цей дослідник, як «підтвердив недавно заступник міністра внутрішніх справ [Польщі] В. Пожога (статтю написано 1988 р. — М. Л.)… від рук польського підпілля загинуло майже 10 тисяч цивільних осіб, або майже у 20 разів більше, ніж від рук УПА», однак «сталінські статисти повністю мовчать про жертви польського терору серед української цивільної людності» (там само). Та найбільше жертв, наголошує Є. Місило (Акція… — 1997. — с. 13), «було від атак Національних Збройних Сил: …6.VI.1945 р. на с. Верховини, повіт Красностав — 1944 особи; 16.IV.1945 р. на с. Пискоровичі, повіт Ярослав — близько 400 осіб» тощо.

А якими, власне, були бойові успіхи польських військовиків? «З плутаного і незрозумілого переліку втрат УПА, доданого до підсумкового звіту командування Оперативної Групи “Вісла” (на думку дослідника, «в статистиці вбитих і полонених вояків УПА і членів цивільної мережі ОУН враховано значний відсоток українського цивільного населення»; особливо це впадає в око при порівнянні втрат «бандитів» із кількістю захопленої у них зброї. — М. Л.), протягом 20 квітня — 24 липня 1947 р. УПА втратила 1334 бійці, в тому числі 53 вбитими (24 на терені СРСР), 564 полоненими й 228 окреслених як засуджених на смерть і ув’язнення» (там само. — с. 34–35). Слід зазначити, що кількісна перевага польських військ, за висловом Є. Місила, «була нищівною». Так, тільки на терені Сяніцького, Ліського й частини Перемиського повітів, де «проживало близько 38 тис. українців» і «діяло 8 сотень [УПА], кількість яких не перевищувала 800осіб, було сконцентровано принаймні 20 тис. солдатів Війська Польського». До того ж «їх підтримувало кілька тисяч радянських солдатів і чехословацьких вояків, розміщених уздовж південно–східного кордону Польщі» (там само. — с. 26–27).

Вражаючими були успіхи згаданої Оперативної Групи у виконанні іншого, безперечно, основного завдання акції — «остаточному вирішенні українського питання у Польщі»: упродовж операції «Вісла» (штаб ОГ «Вісла» було ліквідовано 29 липня 1947 р.) — за даними Генштабу Війська Польського (Акція… — 1997. — с. 34–35) — «виселено 140575 українців і членів змішаних польсько–українських родин». Тому, наголошує Є. Місило (там само. — с. 31), «акція “Вісла” відзначалася також масовими карними репресіями супроти українського цивільного населення і членів підпілля».

Так, упродовж неповних чотирьох місяців військові судді «засудили не менше 315 [цивільних] осіб, у тому числі 173 на смертну кару[«підсудні, — зазначає Є. Місило, — це найчастіше молоді люди, до того часу не карані й не суджені, без вищої освіти, а отже, тим беззахисніші перед суворим військовим судом». Та й вироки їм «виносили найчастіше на підставі ст. 85 Карного Кодексу Війська Польського», тобто «за спробу позбавити Польську Державу її незалежного існування або відірвати частину території»…» (УПА в світлі польських… — 1992. — с. 26). Саме за подібне намагання «відірвати південно–східну територію Польської Держави», а також за те, що «виконувала функції зв’язкової між селом Станькова й Завадкою і Пашовою» і «від травня 1946 р. збирала трави, з яких виготовляли ліки для хворих і поранених чл. УПА», Військовий суд у Кракові, взявши до уваги «як обтяжливі обставини ненависть, яку вона відчувала до Народу й Польської Держави», 16 травня 1947 р. засудив на смертну кару Розалію Минько, 23–літню неодружену українку (Акція… — 1997. — с. 292)… — М. Л.]. Того часу за дроти концентраційного табору в Явожні потрапило 3873 особи, в тому числі понад 700 жінок і дітей…» Ось такі факти навели польські дослідники^[111].

Досягти подібного кардинального зламу в поглядах українського суспільства на самовіддану боротьбу УПА проти окупантів, на жаль, ще не вдалося: в цій царині — особливо серед людей старшого віку — і досі переважають стереотипи, нав’язані колишньою колоніальною владою. Та це, зрештою, й не дивно, адже, як наголошував письменник–фронтовик В. Биков (1995), «правда про війну, як і раніш, залишається недоступною для більшості. Загалом, це зрозуміло. Воєнно–пропагандистська брехня стала складовою комуністичної ідеології. А саме на цій ідеології вирощувалася свідомість більшості наших шанованих ветеранів…» Та ще — на непримиренній «класовій» ненависті не лише до «чужих нам поглядів» згаданого «бандерівця», а й до всього, що не відповідало накинутим радянською ідеологією догматам. І, як слушно підмічає В. Коротич (1995), викохуючи цю ненависть «у колишніх радянських людях як щось основоположне… її вростили надійно».

При цьому непохитні апологети «світлого» комуністичного минулого, не переобтяжуючи себе анінайменшою відповідальністю за те, яких «дров» уже було наламано на цьому шляху, не соромляться відкрито демонструвати не лише свою, певною мірою вже клінічну, ідеологічну затятість, а й не приховують і тих методів, яким вони узвичаєно віддають перевагу. І це, зрештою, дуже добре, що широкий загал має змогу побачити на власні очі одкровення окремих «мастодонтів» тієї — хочеться вірити, невідворотно конаючої — комуно–більшовицької «епохи».

Попри сказане вище, правдиву уяву про те, кому насправді служили бійці УПА, дає також «Присяга вояка Української Повстанської Армії». Ось деякі витяги з цього документа (Солонина, 1999): «Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:

Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крові, ні життя і буду битися до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України. Коли я порушу або відступлю від цієї присяги, то мене покарає суворий закон Української Національної Революції і впаде на мене зневага Українського Народу».

Текст «Присяги вояка УПА», що зобов’язує боротися як за незалежність України, так і за свободу всіх поневолених народів, зафіксовано й у німецьких документах (УПА в світлі німецьких документів. — 1983. — с. 185). Немало подібних свідчень можна знайти у колишніх радянських архівах. Так, у згаданих «Пропагандистичних матеріалах», зокрема, наголошувалось (АД: Що повинен… — 1943–1944. — Арк. 30–31): «… 1. Не забувай, що німецька армія — це ворог політичних і державних стремлінь українського народу. Тому свій примусовий побут у німецькій армії використай для того, щоб навчитися військової справи, і приготуйся до служби своєму власному народові в лавах Української Армії. 2. Знай, що німецька армія сьогодні б’ється за те, щоб німецькі імперіалісти на чолі з Гітлером могли поневолювати, грабити і винищувати всі європейські народи. Тому її цілі для тебе чужі і ворожі». І ще: «…не дай себе вжити до поборювання повстанчих відділів поневолюваних народів… не бийся з ними, покидай лави німецької армії і переходь на сторону повстаниів (виділено в цитованому джерелі. — М. Л.)».

Однак навряд чи будь–які докази здатні бодай похитнути затяту впевненість ревних доглядачів «революційної моралі» в незаперечній «зрадливості» вояків УПА. І особливої гіркоти це додає тим їх ровесникам, які змогли вірно оцінити усю моторошність та безперспективність того нелюдського режиму. Саме вони краще за інших усвідомлюють усю болісну безвихідь цієї ситуації та більше, ніж будь–хто, переймаються її трагізмом. Так, зокрема, поет–фронтовик з Москви Ю. Левитанський, котрий, за його визнанням, «був дуже пригнічений тим, що багато хто з його друзів–фронтовиків так і не зрозуміли кривавої суті сталінізму і комунізму», якось на зустрічі із журналістами гірко зазначив (Кедров, 1996): «Нічого не поробиш, як видно, вони так і підуть із життя зі своїм “великим” Сталіним», оскільки — скористаймося висловом А. Тойнбі (1995. — ч. 1. — с. 15) — «вони вперто дотримуються світогляду, властивого суспільству, що померло і відійшло у небуття».

Це гірко, однак нічого не вдієш, бо, «як свідчать соціологи, суспільство, що перебуває під тиском, граничним із межею його витривалості, розшаровується на засадах жорсткої ієрархії на “погоничів”, “прислужників”, “рабів” і, зрештою, починає вважати цю структуру чимось природним. Свобода такою спільнотою сприймається як загроза структурного зламу і викликає бажання відновити “одвічний” («союзний». — М. Л.) устрій» (Войтенко, 1995. — с. 15).

Схоже, так само підуть «зі своїм» і ветерани УПА.

На жаль, бо відчуваю й власну вину в тім, що ми так і не спромоглися примирити ці дві — такі різні й водночас рідні — гілки єдиного стовбура боротьби за щастя українського народу, яке вони волею нездоланних обставин бачили по–різному. Підуть, не поділивши слави, а головне — так і не скинувши з душі холодний камінь нав’язаного розбрату…