Переглянуло:

Не вірте московитам!


Не вірте московитам!
***
«Денацифікація» – це знищення українства (українців і всього пов’язаного з нами).
Вони можуть окупувати ще частину України. Але не зможуть нас перемогти. Не можна перемогти народ, націю, допоки ми живі!
***
АЗОВ – Маріуполь.
На кадрах для російського телебачення діти і літні люди Маріуполя тягнуться за хлібом. І немає різниці, що до приходу “благодійників” так званих “республік” хліб, як і інші продукти, були в магазинах. Були їжа, вода, газ, електрика… Нормальне життя було.
Спочатку росіяни зруйнували місто, а потім приїхали до тимчасово окупованого району Маріуполя з гуманітаркою та російськими пропагандистами. На 23 мікрорайоні “раптово” перестали сипатися гради, зкидатися авіабомби. Окупанти розповідають, що обстріли велися нацистами, не пояснюючи, втім, що ці нацисти – вони.
Пенсіонери з ОРДЛО регулярно їздили на територію вільної України за пенсіями, студентство – отримувати освіту, в тому числі в Маріуполі. А скільки переселилося сюди, подалі від “денееру”…
Але тепер, після місяця нещадних ворожих обстрілів, тисяч загиблих містян, ворог цинічно знімає картинку для вдячного, але максимально тупого і зазомбованого російського глядача: про людей, які беруть хліб від окупанта, бо ворог власноруч відрізав постачання їжі і морив їх голодом. І в тимчасово окупованому районі міста тепер не стріляють, бо там тепер зйомки чергових фейків.
Максимальний цинізм.
Маріуполь – це Україна!!!
***
Юлия Старко.
Немає слів…
Ми спершу все ніяк не могли зрозуміти, що це слово означає. Що вони конкретно мали на увазі. Що за зміст ховається під ось цим дивним терміном «денацифікація».
… 20 грудня 2021 року в багатьох російських ЗМІ було опубліковано інформацію, із посиланням на матеріали науково-дослідницького інституту при МЧС Росії, щодо розробки «национального стандарта, определяющего требования к массовым захоронениям людей и животных в военное время и на случай чрезвычайных ситуаций».
Одним словом, було розроблено стандарт обладнання братських могил . Цей стандарт по закону мав вступити в силу 01 лютого 2022-го року і «обеспечивать неопределенно долгий срок существования места погребения». Цікава дата, правда?
Це було опубліковано в Українській Правді й ми іще дуже потішались в соцмережах із цього документа. Ха-ха-ха, оце в Росії уже геть подуріли! Ха-ха-ха, в них що закінчились гроші на домовини? І вони збираються своїх ховати в братських могилах?
Не збираються. І не збирались. Цей документ був розроблений не для їхніх солдат. Це було розроблено для… нас. Для мене. Для тебе. Для твоєї сім’ї. Для твоїх дітей. Для твоїх друзів і родичів. Саме таким результатом мала закінчитись «денацифікація» України.
Все це було методично і дотошно сплановано, розроблено й потрібним людям уже роздано вказівки. 45000 пакетів для трупів. Мобільні крематорії. Братські могили. Вони всі про це знали із самого початку. Вони мріяли про це. Вони всі хотіли цього. Вони вже почали це втілювати в життя, радісно та ініціативно – в Бучі, в Ірпені, Ворзелі, Гостомелі, Бородянці, Димері. Ми іще не знаємо, що твориться в Маріуполі, Волновасі, Херсоні, Мелітополі, інших окупованих містах та селах. Ми всі віримо, що подібне неможливе. Що люди на подібне не здатні. Що це все абсурд, бо як таке в 21-му столітті можна планувати? Знаєте, євреї в 1930-40-х роках теж себе тішили такими фантазіями. Поки не стикнулись із реальністю. Із реальністю чистої рафінованої людиноненависницької ідеології.
Денацифікація. Усі нацистські режими намагались приховати свої нелюдські злочинні наміри таким собі сцикливо-нейтральним новоязом, використовуючи розмиті слова та фрази, які можна дуже широко трактувати. У 1940-х роках це було «Endlösung der Judenfrage» (остаточне вирішення єврейського питання). А сьогодні у нас – «денацифікація», «демілітаризація», «спецоперація».
Тому хочу закінчити цитатою євреїв, які пережили геноцид: “Якщо хтось каже,що хоче вбити вас – вірте йому. Не роздумуйте, як ми перед Холокостом, що це в них політика така, а самі вони добрі і милі люди, що це вони просто так кажуть. Коли вони перейдуть від слів до справ – буде вже пізно…”
Тому наш обов’язок заборонити собі вірити росіянам. Наш обов’язок – зупинити їх. Щоб вижити. Щоб вижили наші сім’ї. Щоб вижила Україна.
Щоб вижила Європа і Світ.
****
Чи ви дивилися фільм “Поводир”? А хоч що-небудь чули про розстріляний КОНГРЕС БАНДУРИСТІВ у Харкові в 30-ті роки?
По всій Україні офіційно було оголошено, що кобзарів із усіх областей запрошують до тогочасної столиці УРСР м. Харкова на Всеукраїнський кобзарський з’їзд. Усі мали з’явитися з бандурами, бо крім власне з’їзду будуть, мовляв, творчі змагання.
Кобзарі, бандуристи, лірники приїхали на конгрес із усієї України, із маленьких забутих сіл. Було кілька сотень їх бути присутнім на конгресі. Це живий музей, жива історія України, усі її пісні, її музика та поезія. І ось майже всіх їх застрелили, майже всі ці щирі співаки були вбиті.
30 грудня 1930 року. Настав день відкриття з’їзду. Кобзарі заповнили один із найкращих харківських театрів. У кожного в руках інструмент, кожен одягнений у святкову вишиванку.
З’їзд відкрився спільним виконанням Шевченка «Реве і стогне Дніпро широкий…». Уявіть, вся зала (а зібралися майстри найвищої проби) натхненно співає! ..
Потім були вітання від уряду України, доповіді про стан кобзарства, шляхи подальшого його розвитку. Ось уже й вечір, можна було б на сьогодні закінчити… Але хтось утримував усіх. Якась тривога вповзала у серця делегатів. А тим часом на всіх виходах із зали з’явилися молоді у цивільному, але з явно військовою виправкою.
Незабаром ряд за рядом почали піднімати делегатів і під суворим наглядом виводити на подвір’я, а там уже вантажівки. Кобзарів, а це були переважно люди похилого віку, щільно вкладали в машини і, прикривши брезентом, куди везли. Ніхто на жодні запитання не відповідав.
Низка машин мчала нічними вулицями Харкова у бік залізниці, до товарної станції. Там, у віддаленому безвиході, вже стояв ешелон – десяток «телячих» вагонів. Вже за годину усі делегати нещодавнього з’їзду були у вагонах. Задзвеніли засуви, пролунала команда, і потяг рушив. І тут, підкоряючись наказу серця, ешелон заспівав:
«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого
На Вкраїні милій…»
Зануривши в ешелони, їх підвезли до околиць ст. Козача Лопань.
Пізно ввечері кобзарів та лірників вивели з вагонів у лісосмугу, де були заздалегідь вириті траншеї. Збудувавши незрячих кобзарів та їх малолітніх ватажків в одну шеренгу, загін особливого відділу НКВС УРСР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд.
У грудні 1933 року на пленумі Всеукраїнського комітету профспілки працівників мистецтв комуністична верхівка назвала українські народні музичні інструменти гуслі та бандуру “класово-ворожими”.
Друкують лише “викривальні” матеріали про кобзарів. Наприклад, таке: “Сумнівні бандуристи… під виглядом народної творчості просувають старий націоналістичний мотлох” або “… треба вжити найрішучіших заходів щодо викорінення кобзарського націоналізму”. А тим часом музичні фабрики влада зобов’язала навіть не сотнями, а мільйонами виготовляти “кудесницы-гармошки”, “кудесники-баяны” и “кудесницы-балалайки”.
До цькування кобзарів підключають і українських радянських письменників. Юрій Смолич писав: “Кобза таїть у собі повну небезпеку, бо надто міцно пов’язана з націоналістичними елементами української культури, з романтикою козацької та Січі Запорізької. Це минуле кобзарі намагалися неодмінно воскресити. На кобзу мотлох каптана та шаровар”.
Ця трагедія, як її називають, «харківська трагедія», завдала непоправного удару по колишньому кобзарству. Вже ніколи більше не ходили і не ходять кобзарі селами України, не співають своїх знаменитих дум та історичних пісень, і збереглися їхні пісні лише завдяки нашим етнографам- професіоналам, які з голосу кобзарів записали їхні тексти та музику, і звучать вони лише зі сцени у виконання професійних співаків.

Ternik

Ternik

×
Завітайте в наш магазин!