Незважаючи на поширений стереотип, згідно з яким скандинави до
приходу християнства були жорстокими варварами, вбивцями й
грабіжниками, північна культура не поступається складністю та
витонченістю іншим культурам Середньовіччя. Вікінг – ось, що ми
уявляємо, коли згадуємо про давню Скандинавію. Вікінги – це не народність
чи звання, це рід занять, який включає в себе набіги, грабіж, військову
справу, попри це, вікінги – вільні люди, які жили у північній Європі, та
займалися цим «ремеслом» лише у літній період (важливо зазначити, що
нормани розділяли рік на літній та зимовий період, весна та осінь також
були, але розділяти сезони на теплий і холодний було зручніше) через
специфіку північних морів, адже зимою фіорди замерзали і ефективно
відправлятись у морські походи було проблематично.
Кожна вільна людина могла стати вікінгом: мисливці, китобої, рибалки,
ремісники. Тому скандинави й не мали гарно організованої, постійної армії.
Походи збирались кожен рік, головою походу був місцевий володар, який
мав кораблі. Проте майже кожен чоловік з дитинства навчався тримати
зброю, критичні умови проживання на півночі загартовували цей народ, до
зрілого віку доживали лише сильні духом і фізично люди.
Важливу роль в духовному житті скандинавів грав язичницький культ
(Асатру) норманських Богів: жорстоких, сильних, підступних, мудрих –
уособлення природи півночі, цей культ перекочував з півдня, але сильно
трансформувався, набув фаталізму, суворості. В цих Богах також виражалися
ідеали скандинавів – честь, сила, хоробрість, мудрість. Мудрість дуже
цінувалась, можна згадати верховного Бога пантеону – Одіна. За міфом, він
віддав своє око, щоб зробити один лише ковток з джерела мудрості, та після
цього він зміг одним оком побачити набагато більше, ніж раніше бачив
двома. Тобто саме мудрість дозволяє бачити, вона дає дійсну картину світу,
яку немудра людина не зможе побачити, який би хороший зір вона не мала.
В цьому прикладі яскраво помітна жертва, яку можна принести за один лише
«ковток мудрості», й на яку кожен норман з радістю погодиться. Складно
знайти подібні народи, які настільки поважають мудрість, й які без зайвих
роздумів підуть на все, заради такого дару.
Фізична сила та майстерність у бою цінувалися не менш, адже все
життя вікінга – це бій за виживання у прекрасній та безжалісній зимовій
природі. Ярлами та конунгами ставали найдостойніші, найсильніші й
наймудріші. Кожен міг показати себе та здобути слави й багатств. Важливо
сказати, що хоча вікінги і любили багатство, й усіма способами хотіли
винести це на показ (одяг, дорогоцінності), все-таки акцент у житті ставився
не на це, а матеріальне слугувало лише для  підтримання комфорту. Слабкі, люди
з поганою репутацією, противники Богів мало на що впливали.
Даний принцип має великий позитивний момент – вирішують і мають
авторитет ті, хто реально може впливати на речі, навіть жінки, які у Середні
віки майже не мали прав, могли проявити себе та заслужити авторитет і
дістати владу. Це дуже правильно, адже якщо ти нічого не робиш, не маєш
ані сили, ані мудрості, ані честі, то як ти можеш щось вирішувати та на щось
впливати? Авторитет і думка людини оцінюється по самій людині, її діянням
та досягненням. Такий підхід був не досить демократичним, але доволі
справедливим.
Ієрархічна система розділялась на три гілки: правлячі люди, які мали
велику владу, вільні люди, що теж могли впливати на щось, та раби, майже
повністю безправні. Жінки мали досить багато прав, особливо у порівнянні з
жінками тогочасної Європи, проте до чоловічих вони не дотягували.
Усі скандинави були фаталістами, вони вірили в долю, в те, що колись
настане кінець всьому – Рагнарок. Боги для всіх підготували свою долю,
тому кожен має опікуватися про кінець свого земного життя. Головне
завдання кожного нормана полягало у смерті з честю: в бою, від ран, зі
зброєю в руках. Саме достойна смерть була найвищим благом у вікінгів. Це
відкривало двері до норманського раю – Вальгалли. Це місце уявлялося як
безкінечний бенкетний зал, в якому всі достойні тисячоліттями бенкетують з
Богами. Співають, випивають, веселяться, борються без шкоди один для
одного та готують себе до останньої битви.
Душі ейгнеріїв (гідних) збирають бойові діви – Валькірії та
проводжають до Вальгалли. Такі перспективи давали неабиякі можливості
для духовної свободи. Вікінги були безстрашними воїнами, які не боялися
померти в бою, але все одно цінували своє життя через всю ту ж долю. Ніхто
не поспішав помирати, бо знав, що його доля вже висічена на камені і рано,
чи пізно настане його час. Усі ж інші душі відправляються у Хельхейм, де їх
чекає вічне скитання в туманах і забутті, в служінні хазяйки всіх померлих –
Хель. Ця висока смерть та життя в ідеалах, ідеях, фанатична віра,
наслідування Богам, духовно вирізняла скандинавів, як не варварів та вбивць,
а як високоідейних людей з дещо іншим розумінням побудови світу та
поняттями.
Порушення клятв для норманів було великою ганьбою. Обіцянки і
клятви були святою справою, честь мала пряме відношення до подальшої
долі людини після смерті. Навіть якщо вони були порушені, то це завжди
обходилося дорогою ціною. Один з міфів розповідає про жахливого вовка
Фенріра, якого боялись навіть Боги. Вони вирішили скувати його за
допомогою чарівних кайданів. Фенріру запропонували довести, що він
найсильніший у світі та розірвати, як аси (Боги) клялися, звичайні кайдани.
Вони обіцяли звільнити жахливого вовка, якщо той не зможе звільнитися
самостійно. Проте Фенрір не повірив й згодився б тільки тоді, якщо б один з
Богів сунув руку йому в пащу. Ні у кого не вистачило на це сміливості, крім
Тюра, Бога сміливості, бойової доблесті та битви. Він без єдиної емоції
вийшов вперед і поклав свою руку вовкові в пащу. Хоч як хижак не
намагався розірвати магічні кайдани, в нього не вийшло. Аси, звісно,
допомагати йому не стали, і той відкусив Тюру руку. З тих пір цей Бог
ходить без правої кисті. Гарний приклад ціни не виконаних клятв.
Варіацією честі для вікінгів була помста. Це був діючий механізм карми
в цьому світі. Страх помсти реально впливав на людей. Такий підхід
виконував одночасно дві функції – перешкоджало злочину, а якщо це все-таки трапилось, то карало його. Вважалось, що якщо людина не може
помститись, то вона слабка, й не виконує своїх обов‘язків перед Богами й
предками. Невідомщений родич не зможе відправитись на той світ. При
чому помста вважалася ділом честі, тому перешкоджати цьому чи мстити у
відповідь вважалось неправильним.
Деякі скажуть, що якщо усі будуть жити за принципом «око-за-око», то
весь світ залишиться однооким, але на це у скандинавів була інша думка:
якщо весь світ залишиться однооким, то кожен, явно, стане мудрішим, й
навряд чи залишиться дурень, який захоче стати сліпим. У вікінгів були
досить чіткі поняття честі. Відмова від чесного поєдинку вважалась
негідною. Це був народ воїнів, які жили і помирали за поняттями честі,
заради подальшого духовного життя.
Ще не один народ так не ненавидів, боявся та, в той же час, поважав,
був відданий своїм Богам, як нормани. Можна прослідкувати ту моральну та
духовну єдність норманів з їх Богами, адже саме в Богах кожен народ
уособлює свої ідеали, й можна без сумніву сказати, що скандинави досить
близько підійшли до них. Навіть у міфах кожен достойний має право на
бенкет поряд з Богами, ця безпосередня близькість до еталонів показує
величезну духовну силу та принципіальність до своїх переконань, якій
можуть позаздрити багато інших народів.
Безстрашність, відсутність слабості, страху – все це робило скандинавів
не тільки хорошими воїнами, а й мандрівниками. Ісландія, Гренландія, та
навіть Америка – вікінги побували там першими. Їхні судна – драккари, були
кращими кораблями того часу. Кожен вікінг розумів, що його доля або
дістатися нових земель, або безславно затонути.
Цей фаталізм привів їх до берегів Середземного, Чорного морів,
іспанського та африканського узбереж. Вони часто відкривали нові землі та
шляхи, адже цікавилися світом навколо.
Як і в багатьох релігіях, у норманів є кінець світу, загибель Богів –
Рагнарок. Усі воїни Вальгалли, разом з силами добра й Богами підуть
воювати з силами зла, гігантами та Хель, зі всіма її слугами. Навіть тут
помітно, що всі достойні воюють на стороні добра, в той час, як всі інші на
стороні зла. Тобто достойне життя вело до спорідненості з Богами,
духовного з‘єднання достойного з вищими силами, навіть кінець часів усі
зустрічають разом. Світ помре та з‘явиться заново, очищений та знову
молодий.
Із міфу, про створення всього сущого відомо, що Одін зі своїми
братами вбили першу живу істоту – гіганта Іміра, та з частин його тіла
створили світ. Так з одного вимушеного вбивства з‘явилося все життя на
землі. Вбивство являється злом апріорі, але для вікінгів це була норма.
Життя у Мідгарді (світі людей) не єдине, всі вбиті продовжуюсь жити у
інших світах. Звісно ж нормани мали свої закони, які регулювали
взаємовідносини у звичайному житті, але на війні, чи поході вікінги були
безжалісні. Вони настільки вірили у загробний світ, що могли дати щось в
борг, при умові, якщо це повернуть після смерті. Ця відірвана духовність від
насущного життя, й ставлення до нього, як вимушена затримка перед
наступним, затримка, яка вирішувала подальшу долю людини.
Отже, скандинавська етика та культура дохристиянського періоду не є
варварською чи відсталою. Вона будується на більш складних поняттях честі
та відношення до життя і смерті. Можна сказати, що вона була досить
розвинутою, проте мала досить агресивний характер, через основу, яка
ґрунтується на битві та силі. На жаль, християнство майже повністю
знищила цю культуру, тому що вона була тісно пов‘язана з релігією.
Християнство зайняло верхню позицію та витіснила язичництво.
Переробило багато історій, замінивши Богів на людей, міфічних істот на
демонів і т.д. Оскільки джерел про тогочасне духовне життя скандинавів, їх
легенди та міфи,  залишилось вкрай мало, то робити які-небудь широкі
висновки доволі складно. Але з тих джерел, що ми маємо, вже можна сказати
про моральне забарвлення дохристиянської Скандинавії.

Автор: Лола Ярослав