Переглянуло: 397

ОХОРОННІ ЗВИЧАЇ ТА ПЕРЕСТОРОГИ ПОВ’ЯЗАНІ З НАБЛИЖЕННЯМ СМЕРТІ.

Звичаї, пов’язані з наближенням смерті — малодосліджена етнографічна реалія, що здебільшого принагідно потрапляє в поле зору етнологів у контексті висвітлення народних похоронних традицій. Окремих розслідів цього пласту явищ майже немає, а між тим і в ньому збереглося чимало залишків обрядової старовини й архаїчного світогляду. Заторкнувши в одній із давніших публікацій деякі аспекти тематики (традиційні народні способи полегшення смерті), як продовження її вивчення в цій розвідці стисло окреслимо охоронні звичаї та перестороги, яких у народі дотримувались у час наближення смерті людини.
Відомості про їхнє побутування в різних місцевостях України (на Гуцульщині, Бойківщині, Покутті, Опіллі, Поліссі) можна почерпнути з етнографічних джерел початку ХХ ст. і деяких новіших праць. Дещо вдалося занотувати й під час польових досліджень, які нещодавно була нагода провести на теренах Карпат. Саме в Карпатах, особливо на Гуцульщині, де й досі побутує чимало давніх звичаїв і повір’їв, зафіксовано чи не найбільше прикладів таких явищ. Деякі з них століття тому зауважив П.Шекерик-Доників, описуючи похоронні обряди жителів гуцульського села Голови, що на Косівщині.
◻️ Перед смертю хворого не пускали надвір, бо якби він помер поза межами дому, то з нього “пішло” б усе добро.
◻️ Остерігалися гуцули й того, щоб людина спочила в когось на руках, “бо витак тот чьоловік в одно би був єк завмерлий и ни мав би ні до чього руху”.
◻️ Так само могло статися й із тим, хто б під час агонії спав, бо помираючий міг би “завмерти спєчього” . За записом А.Онищука, заборона спати тоді, коли в домі хтось помирав, побутувала й у с. Карлів на Снятинщині (Покуття). Того, хто в момент чийогось скону спав, обов’язково будили, “аби ни заспав мирцє”, бо, вставши, міг би його налякатися. Вірили також, що така людина могла б і не пробудитися зі сну, померти. І на Покутті, й в інших місцевостях України зафіксовано також подібні застереження спати в певні моменти обрядового періоду. Так, на Городенківщині вважали, що коли в селі є померлий, нікому не можна вдень лягати спати, “бо буде сі мати корчі” (судоми). Подібно на Ліщині (Західна Бойківщина) селяни остерігалися спати тоді, коли мерця відпроваджали на кладовище . На Поліссі в цей час обов’язково будили поснулих дітей або ж для охорони від смерті їм клали під подушку якийсь металевий предмет, наприклад батькову ложку.
◻️ Поза карпатськими теренами також дотримувалися настанови не пускати недужу людину оглядати господу. Наприклад, у с. Віжомля на Яворівщині вважали, що коли перед смертю господар піде подивитися до худоби, господарства, то воно “скапаріє” (занепаде, переведеться). Подібні дані, щоправда, не паспортизовані, навів у розвідці про українські похоронні звичаї М.Пачовський. Деколи хворий просив підвести його до вікна, аби перед смертю ще раз поглянути на своє ґаздівство. Таке бажання, однак, задовольняли не всі, остерігаючись, щоб помираючий “не забрав з собою худоби”.
Охоронними мотивами зумовлена також практика, побутування якої зауважив у покутських селах І.Волощинський. Перед смертю батька син обов’язково обходив усе господарство, бо інакше йому би “сі зле вело, господарка би завмирала, нічо би не було веселе єго”. За давнім звичаєм, поширеним у різних місцевостях України, задля полегшення смерті людину клали на долівку. Подекуди, проте, існували певні застереження чи заборони застосовувати таку дію. Так, у деяких бойківських селах у момент агонії швидко забирали вмираючого із землі на постіль, бо “якби вмер на земли, то повідают, що сім літ зимля того ґазди ни хоче родити” (с. Гвіздець Турчанського повіту). Подібно вмотивована й заборона звичаю, якої дотримувалися поліщуки: в разі утрудненої смерті людину не можна класти на землю, “бо хліб не буде родити”.
У поліських і карпатських селах із наближенням смерті чинили й певні охоронні дії. Наприклад, на Поліссі з двору, де хтось умирав, виносили вулики, а з хати — насіння, щоб воно не “завмерло” вслід за померлою людиною. Подібно на Гуцульщині з хати, в якій умирала людина, забирали “… усяке насінє та бджоли, аби не лишили ся під час смерти, бо заумерли би разом з чоловіком”. Запис В.Шухевича доповнюють відомості А.Онищука. Коли хтось помирав, гуцули виносили з дому все насіння, щоб воно не “завмерло” з помираючим. Вірили, що якби насіння залишити в домі, то воно не зійшло б після посіву (с. Зелениця Надвірнянського повіту). У с. Карлів Снятинського повіту в час, коли помирав господар, хтось із домашніх швидко йшов до “шпихлєра”, де зберігали зерно, й рухав те збіжжя, “шо він ше мав у своїх руках, аби з ним не завмерло”. Вважалося, що якби того не зробити, то потім зерно не зійде. В інших селах на Покутті з такою ж метою насіння рухали вже після того, як людина померла . На Бойківщині та Лемківщині такі магічні дії практикували під час самого похорону, зокрема, коли покійника виносили з хати й двору. Щоб зберегти вегетаційну силу насіння, у цей час відкривали засіки, скрині й рухали збіжжя, бобові, картоплю тощо (“аби всьо сходило”, “щоби не завмерло, би ся родило”, “жеби насіня не пропало за ним”). Подібно в саду трясли деревами, щоб вони не переставали плодоносити.
На теренах Північної Лемківщини ще в перші десятиліття ХХ ст. побутував своєрідний звичай рухати сіно й господарський реманент (плуг, борону, граблі та ін.). У бойківських селах хтось із родичів піднімав у стайні худобу, міняв її місцями в стійлі тощо. У різних районах Карпат, за традицією, так роблять і тепер. Подекуди в горах досі дотримуються також інших охоронних звичаїв і пересторог. Наприклад, у с. Зелена Верховинського району в час, коли в хаті хтось помирає, обов’язково беруть на руки малу дитину, “аби не на підлозі була”. Пильнують також, щоб тоді в помешканні ніхто не спав. Натомість, як і в багатьох інших карпатських селах, не вбачають ніякої небезпеки в тому, що людина помре в когось на руках. У деяких селах Рахівського, Сколівського районів вірять, що, навпаки, так їй легше спочити . У с. Селятин Путильського району в момент агонії з хати виносять продукти, ліки, вазони, музичні інструменти, щоб ці предмети не “завмерли” разом із покійником (якщо вазонки таки всихають, їх потім відносять на могилу). У с. Брустури на Косівщині вважають, що коли не винести з дому насіння, воно “не дасть плоду”. У с. Бистрець Верховинського району побутує звичай постукувати в цей час по вуликах, щоб зі смертю господаря не загинули бджоли. У с. Лазещина на Рахівщині вулики рухають пізніше, вже після того, як людина померла. У деяких карпатських селах, одначе, вважають, що після смерті пасічника бджоли за якийсь час все одно “пропадають”. Так само за господарем може загинути худоба, яка дуже відчуває його втрату й тужить за ним, як людина. Коли так стається, кажуть, що худоба чи бджоли “пішли за головов”, покійний господар “забрав” їх із собою тощо (с. Либохора Турківського р-ну, с. Тухолька Сколівського р-ну, с. Селятин Путильського р-ну, с. Бистрець, Зелена Верховинського р-ну та ін.). На давнє поширення в Карпатах, на Прикарпатті та в інших регіонах України таких повір’їв застосування в разі смерті пасічника певних охоронних дій (постукування по вуликах, щоб бджоли “збудились”, “забреньчали” тощо) вказують також етнологічні розсліди У.Мовної. Дослідниця звернула увагу й на притаманну жителям Бойківщини, Лемківщини, Волині, Холмщини, Полісся пересторогу спомагати помираючу людину медом чи продавати його як ліки (щоб не загинули бджоли). З різних етнографічних праць можна довідатись і про поширені в українців і багатьох інших народів Європи звичаєві настанови й повір’я щодо подальшої долі пасічницького спадку. Наприкінці життя треба продати бджоли чи передати їх спадкоємцеві, бо вони змарнуються; новий власник бджіл має “викупити” їх у померлого пасічника, поклавши гроші на домовину; отримані в дар чи куплені після смерті господаря бджоли не ведуться, можуть загинути, якщо не постукати по вуликах, і т.п.
У традиціях слов’янських та інших народів Європи є також чимало інших паралелей зауважених українських звичаїв. Наприклад, у Литві з дому, де хтось помирав, виносили все насіння, вважаючи, що інакше після посіву воно б не зійшло. Подібно в Польщі з наближенням смерті людини чи після її настання з хати виносили посвячені предмети (воду, зілля, крейду тощо), щоб через шкідливий вплив небіжчика вони не втратили своїх оберегових властивостей, а в Німеччині в похоронній оселі переставляли з місця на місце вазони, аби вони не всохли. Оскільки, за давніми повір’ями, вслід за померлим господарем чи господинею могли загинути й домашні тварини, чимало охоронних дій чинили саме для їхнього захисту. За звичаєм, який побутував у багатьох народів Європи (білорусів, поляків, чехів, словаків, болгар, лужичан, литовців, німців, французів, англійців та ін.), у час агонії чи вже після настання смерті хтось із родичів “повідомляв” про смерть господаря худобу, коней, птицю, бджіл, подекуди — і садові дерева, хлібне зерно тощо. Крім того, насіння рухали, щоб “не змарніло”, а по деревах ударяли рукою чи палицею, щоб вони “не засохли”. За допомогою поруху чи спонукання до руху намагалися вберегти від смерті й тварин, бджіл. Наприклад, худобу злегка вдаряли прутом і піднімали в стійлі або виганяли надвір, а бджіл “будили” (щоб “вставали”, “не спали”, “не заснули смертельним сном”), постукуючи по вуликах. Поширеною в слов’янських та інших народів Європи була також заборона спати в момент чийогось скону й, відповідно, практика будити в цей час усіх сплячих, щоб вони не померли. Крім здавна відомого семантичного зіставлення сну й смерті, такі явища ґрунтуються на збережених до новітньої пори прадавніх (первісних) уявленнях про позатілесне перебування душі під час сну й небезпеку, яку для неї становить “зустріч” із душею померлої людини.
Прикладів різних охоронних звичаїв, пересторог, яких колись дотримувались у різних етнотрадиціях у разі наближення чи настання смерті людини, можна навести багато. Однак і ці, що ми виділили з українських теренів, і деякі іноетнічні паралелі засвідчують їхню значну поширеність у давнину, а також функційну й семантичну однорідність явищ, що опираються на низку архаїчних світоглядних уявлень. Як бачимо, смерть віддавна сприймали як реальну загрозу, небезпечну, вбивчу силу, згубну для людей, тварин, рослин, землі й навіть “неживих” предметів. Звідси — намагання уникнути небажаних ситуацій і аналогій з умиранням, захистити різні прояви життя від смерті та небіжчика, що є її носієм, і зберегти від занепаду домашнє господарство. У різних народів побутували повір’я, що померлий може “забрати в могилу” свій господарський статок. Генезис таких поглядів сягає часів глибокої старожитності й пов’язана зі стадійно ранішими уявленнями про те, що людина й після смерті “має право” на свою власність і майно потрібно їй для продовження в потойбіччі земних, матеріальних форм буття. Тому, як відомо, у давнину в багатьох народів, зокрема й в язичницьких слов’ян, було звичним ховати покійника (особливо знатного) з багатим супровідним інвентарем (їжа, посуд, одежа, коштовності, зброя тощо), а також худобою, слугами, жінкою, яких умертвляли й клали в могилу чи спалювали разом із ним. Залишки та видозмінені форми цих звичаїв (вкладання покійникові до труни різних речей, жертвування учасникам похорону тварин і т. ін.) зберігались у поховальній обрядовості різних народів світу, зосібна й в українців, і в ХІХ-ХХ ст. Не вдаючись до подробиць, розгляд яких відвів би цей розслід у дещо інше русло, на основі аналізу численних порівняльних даних зауважимо, що в лоні традиційної культури й таким, і багатьом іншим обрядодіям надавали також охоронного значення. Здавен вважалося, що поряд із застосуванням спеціальних охоронних дій належне дотримання всіх звичаїв і обрядів є запорукою посмертного спокою небіжчика та його “невтручання” в справи живих.
На завершення викладу ще раз відзначу, що спеціальні заходи, пов’язані із захистом людей і довкілля від смерті та небіжчика, й в Україні, й поза її межами починали застосовувати вже з моменту наближення смерті чи невдовзі після її настання. Поширеність й однотипність таких явищ може вказувати на їхнє давнє походження, а тривале збереження — на те важливе світоглядно-обрядове значення, якого їм надавали в минулому, а подекуди ще й нині. На прикладі цього, загалом незначного, фрагмента старожитної народної культури видно також притаманне для наших предків одухотворене сприйняття світу як цільного, живого середовища, що в цьому випадку виявлялося в намаганні захистити різні прояви сущого від загрози смерті.
© Автор: РОМАН ГУЗІЙ (м. Львів, Україна), Вісник Прикарпатського університету. Історія. Випуск 20.
ℹ️ ДРУЗІ, А ЯКІ ВИ ЗНАЄТЕ ЧИ ЧУЛИ ВІД СВОЇХ БАБУСЬ ТА ДІДУСІВ, ЧИ В СВОЄМУ ПОСЕЛЕННІ ЗАХИСНІ ЗВИЧАЇ ТА ПЕРЕСТОРОГИ ПОВ’ЯЗАНІ З НАБЛИЖЕННЯМ СМЕРТІ ТА ПОХОВАННЯМ❓?
1️⃣ Богатырев П. Магические действия, обряды и верования Закарпатья // Богатырев П. Вопросы теории народного искусства. — М., 1971. — С. 169-296;
2️⃣ Вакарелски Х. Български погребални обичаи. Сравнително изучаване. — София, 1990;
3️⃣ Вархол Н. Чоловік-демон в народному повір’ї українців Східної Словаччини // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. — Пряшів, 1985. — Т. 12. — С. 229-262;
4️⃣ Гузій Р. Похоронні звичаї та обряди // Етногенез та етнічна історія населення Українських Карпат. Т.2. Етнологія та мистецтвознавство. — Львів, 2006;
5️⃣ Гузій Р., Вархол Й., Вархол Н. Похоронні обряди // Лемківщина. Історико-етнографічне дослідження.. — Львів, 2002. — Т.2. Духовна культура;
6️⃣ Кузеля З. Посижінє і забави при мерци в українськім похороннім обряді // Записки НТШ. — Львів, 1914. — Т. 121. — С. 173-224;
7️⃣ Кузеля З. Причинки до народних вірувань з початком ХІХ ст. Упирі і розношенє зарази // Записки НТШ. — Львів, 1907. — Т. 80. — С. 109-124;
8️⃣ Biegeleisen H. U kolebki. Przed ołtarzem. Nad mogiłą. — Lwów, 1929;
9️⃣ Fischer A. Zwyczaje pogrzebowe ludu polskiego. — Lwów, 1921.
Література по українських звичаях. Замовити можна тут:

Лебедія. Скарб Полуботка.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=181

Велесова Книга.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=295

Українське народознавство.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=109

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.

×
Завітайте в наш магазин!