«Це рече Птиця-Мати Слава до нас,
аби ми підняли мечі свої на захист свій і її.»

/Велесова Книга. Дош. 23./

На початку створення Родового слов’янського віча ми обрали своїм символом віщу птицю, яку вважаємо символом Богині Слави, що має для всіх слов’ян глибинне сутнісне значення, співмірне зі спільним етнонімом. Цей символ, до речі, визнали спільнослов’янським навіть ті академічні установи, які вважають своїм науковим обов’язком поборювати «спекуляції навколо слов’янського язичництва» [Славянские древности. Этнолингвистический словарь. — В 5-ти томах. — М., 1995 — 2012]. Саме з цього видання ми й узяли зображення, що прикрасило логотип нашого вісника «Слава!». Коли на Х Родовому слов’янському вічі виникло питання про зміну цього символу (пропозиція В. К. Федосова, «Союз Венедів»), ми навіть не сприйняли це всерйоз, вважаючи, що можна змінити форму малюнка, емблеми, але не саму ідею Матері Слави. На жаль, на ХІ вічі ситуація ускладнилась через нерозуміння частиною делегатів важливості збереження цього насправді архетипового для усіх слов’ян символу. Навіть в якийсь момент дискусії я відчула, що її потужна містична сила залишає нас, образившись на нашу глухоту й неповагу до неї, Великої Богині Слави. Тому в мене виникла потреба написати цю статтю: хто має очі, хай прочитає, хто має вуха — хай почує…

Розпочнемо зі спільної для всіх арійських народів Богині мовлення Вач (дослівно «слово», «речення», «священний переказ»), яка існує у ведичній релігії та сучасному індуїзмі. Вач мешкає скрізь: на небі, на землі, у морі, в повітрі — вона охоплює всі світи, збираючи всі багатства знань і, як володарка, щедро ділиться з тими, хто любить послухати священну мову брахманів; а ворогів брахманів вона вражає «стрілою з лука Рудри» — блискавкою. Вона — водна і водночас атмосферна Богиня. Вач може породжувати й суперечки серед людей, але завжди допомагає тим, хто здатен почути її слово. Вач многолика, її називають «Матір’ю Вед», жоною Індри-громовержця, іноді її ототожнюють з Богинею мудрості Сарасваті, що її символами є річка, птахи (лебідь, павич), пентаграма (як і в римської Венери). Ведійська Сарасваті, як і Вач, зцілює людей медом. Брахмани здійснюють спеціальний обряд для дитини: малюють медом пентаграму на язичку немовляти, вважаючи, що дитина після цього почне розмовляти та буде красномовною.

Тепер, застосовуючи принцип порівняльного релігієзнавства, пошукаємо Богинь, тотожних, або близьких за філософською сутністю, чи функціями в інших індоєвропейських народів. Славнозвісний давньогрецький поет Гомер згадує Богиню Оссу (дослівно «чутка», «слава», «вість») — вісницю Зевса, яка швидко доставляє людям повідомлення та накази громовержця, а також дає поради героям Троянської війни, скликає воєначальників на військову раду та ін. [Іліада. II. 94; Одіссея. I. 279; XXIV. 413]. Помешкання грецької Осси — однойменна гора Осса в Фесалії, розміщена поруч з Олімпом, нині відома як гора Афон. У самій назві гори відображена й семантика своєрідного сторожового посту, з якого можна бачити і чути все навкруги.

Римський поет Вергілій, автор «Енеїди», згадує дочку Геї (Богині Землі) на ім’я Фама (дослівно — «божественний голос»); Софокл же називає її «дитям золотої надії». Фама ототожнюється зі слов’янською Славою, що її персоніфікують в образі золотої жінки з крильми і сурмою.

Цікаво, що інший римський поет Овідій, засланий у вигнання на береги Чорного моря (устя Дунаю), описав обитель Фами (Слави, Чутки), яка живе посередині між землею, морем і небом, на межі трьох царств природи, звідки видно все, куди долітає кожен звук і де, на вершині гори, Богиня влаштувала своє житло — палац із дзвінкої міді з безліччю входів і виходів, який гуде, відображаючи всі звуки, хоча й не чути в ньому ніякого крику, а лише тихі розмови, що ведуться всюди, схожі на легкий шепіт хвиль морських. У вітальні палацу завжди товчеться безліч жадібного до новин люду; там носяться в повітрі тисячі чуток, напівправдивих, напівфальшивих; із вуст у вуста передаються у викривленому вигляді чужі слова, а з ледачого базікання зростають плітки. Там можна зустріти Легковір’я, Легковажність, Оману, Розчарування, побачити спотворене обличчя Страху, раптові спалахи Гніву, Шушукання, що час від часу вигулькує із сумнівного джерела. Про все знає Фама: що робиться на небі, на морі, на землі, сутність всього намагається вона вивідати [Овідій. Метаморфози. XII].

Хоча ще за давніх часів Богині Вач, Осса, Фама, Слава ототожнювалися, але нині вже більшість слов’ян забули про свою Богиню Славу. Ба, навіть наважилися категорично заперечити її існування, пояснивши її появу в словацького поета Яна Колара «романтичними» фантазіями, яких він ужив для пробудження генетичної пам’яті одного з найдавніших суперетносів Європи.

Проте, чи так уже випадково з’явився цей давно забутий сакральний символ у поемі «Дочка Слави», чи, може, закономірно виринула в пам’яті народу через геніальне осяяння одного з кращих його представників? Лірична героїня сонетів Яна Колара Міна (дочка Богині Слави) — образне втілення «вічної присутності» в трьох іпостасях: коханої жінки, Батьківщини і цілої Слов’янщини. Тарас Шевченко високо оцінив силу впливу поеми Колара на пробудження самосвідомості слов’ян. Крім літературного твору, Колар написав ще кілька праць про історію слов’янських народів та їхніх мов, зокрема дві з них присвячені Богині Славі: «Vyklad k Slavy Dcera» (історико-археологічний комментар, 1834) та «Slava bohyne a puvod jmena Slavuv cili Slavjanuv» (1841). Іван Франко вважав, що славістичні праці Яна Колара «писання наскрізь фантастичне і позбавлене наукової вартості» [Горак Р., Горак І. Дисертація. Маловідомі матеріали // Українське літературознавство. — 2008. — Вип. 70. — C. 3–34]. Оскільки ці праці в Україні майже недоступні (принаймні для масового читача), ми не можемо судити про їхню наукову цінність. Однак Мати Слава вже в ХХ ст. знову з’являється саме в літературі, причому в творі, що дійшов до нас мабуть з часів ІХ – початку Х століття та включає в себе тексти, створені значно раніше.

Так, розтинаючи тисячолітні тумани світових віровчень, пронизуючи сутінки хаосу своїм золотим промінням, осяйною птахою виринає до нас пробуджена Мати Слава з дерев’яних дощечок Велесової Книги й стукає в серця своїх дітей: «Се бо ми є слов’яни, бо славимо Богів, і се ми внуки Богів наших Сварога і Дажбога» (36-Б). Майже в кожній дошці цієї літературної пам’ятки Волхви й князі згадують її ім’я перед боями, промовляючи Слово перед полками, щоб підняти дух воїнства. Мати Слава постає перед нами як посланниця Богів, віща птиця, що співає воїнам «пісню ратну», а народу —Божественну славу; вона ж віщує майбутнє тим, хто вміє почути її таємну мову. Вона знає все на світі: про Сотворення Світу, Неба і Землі, про Богів Прави, Духів і героїв, людей і звірів. Мати Слава, як віща птиця, може пророчити наслідки бою, підказувати війську, як краще здобути перемогу.

Для скептиків і критиків Велесової Книги тут варто коротко повідомити, що, крім багатьох авторитетних сучасних мовознавців, які вже визнали автентичність пам’ятки, цю книгу визнав і один з найвідоміших лінгвістів України доктор філологічних наук, професор Михайло Худаш, який присвятив іменам Богів фундаментальну працю на 1060 сторінок: «Походження імен та релігійно-міфологічні функції давньоруських і спільнослов’янських  язичницьких Божеств» (Львів, 2012). І хоча постать Матері Слави вчений не встиг висвітлити (помер в 2011 р.), але автентичність Велесової Книги у його праці, що ґрунтується на численних даних слов’янської антропоніміки, доведена і має непересічне значення.

Дозволимо й собі процитувати деякі рядки Велесової Книги, в яких згадується ця чарівна птиця:

Так слава наша
перетече до Матері Слави
і пребуде в ній до кінця кінців
земних і інших життів.
Якщо йде ворог на нас,
то опережемось мечами.
І, одержимі віщими
Матері Слави словами,
що майбутнє наше славне,
йдемо на смерть, як на свято.
Сказано нам про часи старі,
коли мали храми свої Карпатські...
Б’є крилами Мати Слава
і кличе нас, щоб ішли за землю нашу
і билися за огнища племені нашого (14).

Ця Богиня має багато імен, її метаморфози протягом кількох тисячоліть можуть бути цілком умотивовані величезними обширами слов’янської ойкумени та розлогістю індоєвропейського мовного дерева, яке вродило рясний лексичний врожай: Жар-птиця (сонце), Птаха Гамаюн, Алконост, Сирин. Усі птахи є «віщими», тобто тією чи іншою мірою пов’язані зі словом (інформацією). У цьому сенсі не зайве згадати про ворожіння за пташиним польотом та голосом, яке існувало не лише в Русі, а й у Греції та Римі (тільки птахи говорять, віщують за допомогою символів, чисел, напр., українці рахують, скільки разів зозуля «кує» та ін.). У західних та південних слов’ян зозуля — віщий птах Богині Живи.

Сонячні, осяйні функції Богині Слави спільні з часів розселення індоєвропейців. Світло вияскравлює речі, що дає можливість бачити, тобто мати інформацію про явища навколишнього світу. Богиня Мати Сонце подібна до ведичного Сур’ї — Ока Божого, що народжується на Сході, і, прославлений співцями, виходить із Небесних Воріт на небосхил; іноді він зображується у вигляді золотосяйної птиці (пор. Жар-птиця). Слава може бути ототожнена з Вранішньою Зорею Ушас з Рігведи, що вказує шлях Сонцю. Порівняймо Матір Славу з Велесової Книги, яка розганяє темряву й знищує ворогів, страхи, хвороби. Її опис у Велесовій Книзі нагадує казкову Жар-птицю:

Мати Слава
б’є крильми об боки свої;
навколо неї сяє світло до нас.
І всяке перо іншої барви:
червоне, синє, блакитне,
жовте і срібне, золоте і біле,
і та сяє, як Сонце Свароже,
і колами йде посолонь.
Та світилася сімома красотами,
як заповідано Богами нашими
а Перун, уздрівши її,
гримить у небі яснім (7-Е).

З числених віршів Велесової Книги також відомо, що Мати Слава — вісниця Богів, вона ототожнюється з Берегинею (7-Ж). Вона передає русичам веління Свароже не віддавати своєї землі грекам, а захищати її (7-Д, 7-Є, 8 та ін.). Вона також віщує відродження рідної віри в рідній державі:

Предречено од старих часів.
Що мусимо в спілці з іними
створити державу велику
Рускень нашу з Голуном
і трьомастами городів і сіл.
Вогнищ дубових там дим,
і Перун наш є, і земля —
бо це Мати-птиця співає про ті дні,
й чекаємо на часи,
коли крутитися стануть
Кола Сварожі до нас,
і часи ті настануть для нас! (36-А).

Згадок про Богиню Славу в науковій літературі обмаль. Наведемо деякі з них. Так, церковний діяч і філолог Григорій Дяченко ототожнив її культ з культом Діви й подав такі відомості: «Слава — Богиня давніх слов’ян, звідки і їхня назва. Особливими рисами культу Богині Діви у вірмен були ті самі, що й у Богині Слави у давніх слов’ян. Агафангел, що жив на початку ІV ст. по Р. Х. і був секретарем царя Трдата, говорить про цю Богиню, як про «велику царицю і пані, Славу народу, що підтримує життя народне, матір всіляких чеснот, благодійницю всього роду людського, золоту матір, Матір-Богиню». Зображення її було золоте. Її храм володів значними скарбами. Як стверджують давні автори, Богиня Слава відрізнялася від інших Богинь, таких як Афродіта, Венера, Артеміда, Діана чи ін. Віра в Славу також існувала у аланів, яку уявляли  її дівою, єдиною володаркою доль життя як земного, так і потойбічного, райського, тому її називали «царицею небесною». Її ж називали й Великою Матір’ю, вважаючи, що саме від неї походить як усе життя, так і всіляке благополуччя для людини» [Дьяченко Г. Полный церковно-славянсьий словарь. — М., 1900. — С. 612, 613].

Далі автор пише: «Культ цієї Богині Слави в глибоку давнину був поширений у всіх арійських народів, у тому числі й у пелазгів». З цієї словникової статті можна зрозуміти, що Богиня Слава близька до Діви вірмен і згадується в творі під назвою «Історія Вірменії, автором якого є Агафангел, відомий як історична особа (секретар царя Трдата IV).

Головною сутнісною рисою Богині Слави є культ «родоначальниці» слов’ян. Г. Дяченко з посиланням на «Збірник Григорія», єпископа болгарського, слов’янського письменника Х ст., повідомляє, що раніше «еллінського закону» існував культ Богині Слави, що кумири її були кам’яні та вважалися втіленим образом Богині, існували навіть найдавніші династії, які сповідували її культ, і виводили свій рід «справді славних» (або «родославних») від цієї Богині [там само]. У нас немає підстав не довіряти упоряднику словника, який досі є авторитетним навіть серед найвимогливіших сучасних мовознавців.

Поодиноку інформацію про Богиню Славу знаходимо і в сучасних словниках. Так, Валентина Шевченко подає відомості про неї: «Слава — в українській міфології — Богиня Перемоги. Так звали ще Велику Богиню — праматір тих народів, які за цим ім’ям стали називатися славянами (слов’янами)» [Шевченко В. М. Словник-довідник з релігієзнавства. — К.: Наукова думка, 2004. — С. 330]. В іншому словнику-довіднику читаємо статтю «Слава»: «<Слава> (з великої літери) за дохристиянськими віруваннями — Богиня воєнної перемоги та мисливської удачі; можливо й Велика Богиня <…>, Богиня Життя» [Жайворонок В. Знаки української етнокультури. Словник-довідник. К.: Дніпро, 2006. —С. 550]. У статті цього ж довідника «Велика Богиня» читаємо: «Велика (Родова Мати) — Мати Світу — Богиня життя, первісна праматір; назва умовна, оскільки первісне її ім’я невідоме, а з різних джерел відомі лише її назви — Жива, Дана, Діва, Берегиня, Житня Баба, Рожаниця, Лада та ін.; могла називатися й Славою <…> стародавні вишиті рушники зберегли вишивки, на яких можна бачити Велику Богиню з птахами та Деревом життя» [там само, с. 69].

Оскільки згадані нами образи цієї міфологічної і звичайно, релігійної постаті, мають достатньо широкий діапазон в індоєвропейських культурах, для кращого розуміння образу Богині-Птиці, жінки-птаха, як і жінки-змії (у скіфів) нам видається логічним звернутися до теорії архетипів К. Юнга та застосувати запропонований ним метод аналітичного підходу до конкретного міфологічного матеріалу. На його думку, початковий архетип цього образу найчіткіше визначений в ідеї «вічної присутності», що проявляється на ранній стадії людської свідомості, перш ніж виникає диференціація подальших архетипів. Цей безмежно розгранований процес життя архетипу призводить до появи окремих архетипів, похідних від великого основного комплексу до формування когерентних архетипових груп. Це психологічне явище, пов’язане з інтерференцією: здатністю пам’яті запам’ятовувати ті елементи, які наклалися на основний архетип пізніше. Тому ми повинні з розумінням ставитися до виявлених численних метаморфоз давніх Богів і Богинь та не вимагати від них «конкретики», притаманної раціональному мисленню сучасної людини.

Паралельно з розвитком початкового архетипу, його переходом в окремі архетипи, відбувається створення наборів символів і відповідних міфу ритуалів. Рідкісний архаїчний ритуал, відомий етнографам, ймовірно дотичний до культу Богині-птиці, досі простежується в деяких слов’янських традиціях, наприклад, випікання 40 пташок навесні в Україні та ін. Сербська дослідниця Александра Баїч представила свою працю під назвою «Велика Богиня Слов’ян» (Бєлґрад, 2007). Авторка наводить етнографічний факт про існування у сербів стародавнього ритуального плясу «Великій Богині Птиці». Цьому танцю навчали священиці (очевидно, жриці). Танцівниці мали спеціальний одяг, сорочку-довгорукавку, в рукава якої вставляли два жезли з птахами, або головами птахів на краях. Під час руху танцівниць рукави піднімалися і з’являлися зображення птахів. Характерною позою танцю була фігура, при якій один рукав був піднятим, другий опущеним. Подібні танці відомі в єгипетських і в індуських зображеннях, причому індійські танцівниці не мали в руках зображень птахів, але з допомогою пальців створювали фігури, що імітували голову птиці (записано в селі Дубока на сході Сербії) [Бајић А. Велика Богиња Словена. — Београд: Пешић и синови, 2007. — С. 107].

Очевидно цей, або подібний ритуал широко представлений у давньоруській іконографії Богині Мокоші (Богині з птахами в ткацтві й вишивці).

Ці дані цілком узгоджуються з археологічними фактами. Відома литовсько-американська дослідниця індоєвропейської міфології Марія Ґімбутас вважала, що головним божеством індоєвропейців неолітичної Європи була так звана Lady Bird («Пані птиця»). Хоча окремі представники радянської школи індо-європейської міфології, зокрема й академік Борис Рибаков, оспорювали існування такої Богині. Темі матріархальної Богині присвячені три книги Марії Ґімбутас англійською мовою, через що були маловідомі серед слов’ян: »Боги та Богині Старої Європи »(1974) [Gimbutas M. The Gods and Goddesses of old Europe 7000-3500 b.c. Myths, Legends and Cult images. London, 1973], «Мова Богині» (1989), «Цивілізація Богині» (1991), що їх авторка ґрунтувала на археологічних фактах, які нині в її квартирі-музеї представлено понад 12 тисячами зображень священних фігур, знайдених особисто Марією Гімбутас, а також на науково-дослідних матеріалах неолітичних культур Старої Європи. На думку дослідниці, «у більш пізніх міфологіях, об’єднання водного птаха з Богинями культур неоліту, бронзового і залізного віків зберігається найбільш очевидно в асоціації Афродіти з лебедем і гусаком, а також з Кер і лебедями на Ньюґрейндж (Ірландія)» [Кельты и викинги: Пер. с итал. А. А. Перепадя / Под ред. Дж. Казелли; тексты Ф. Реками, Б. Сфераццо. — Харьков: «Ранок», 2000].

Як вважала Марія Ґімбутас, Богиня-птиця слов’ян має значення перетворюючого, реґенеративного архетипу: її проміжне положення між світами пов’язане з уявленням про циклічність космічного часу, вона поєднує земні й небесні функції (коріння і крила). Архетип птаха у фольклорі слов’ян має світотворчу функцію, напр., у колядках. Богиня-пташка також поєднана з рожаничним культом, містить у собі таємниці народження, смерті, і воскресіння (подібно валькиріям германців). Уявлення слов’ян про те, що птахи є зв’язківцями з Вирієм, персоніфікація душі у вигляді птаха — саме аспект реінкарнації, що здійснюється з допомогою цієї Богині, добре передає Велесова Книга:

То Мати Слава б’є крильми
про труди наші ратні і славу воїнам,
які іспили води живої
од Перуниці в січі жорстокій.
І тая Перуниця летить до нас,
І тая ріг дає, повний води живої
для життя вічного
Гордині нашому,
який меча ворожого дістав
і голову страчену втратив.
Так смерті не маємо від того,
бо життя вічне,
і завжди брат за брата стоїть /7-Д/.

На жаль, через жорстоку християнізацію Європи, часткову втрату слов’янами одвічних етнічних територій та політичної незалежності, в Середньовіччі зникають теоніми (імена Богині), залишивши лише згадку про неї в складних антропонімах (іменах людей) з компонентами «Слав-» і «-слав»: Славомир, Славибор, Славолюб, Святослав, Ярослав, Мирослав і под., а також в назвах річок, як напр., Дніпро Славута. Як вважає український лінгвіст Павло Чучка, імена з компонентом «Слава» перевищують число 200, особливо у Хорватії [Слов’янські особові імена українців. Історико-етимологічний словник. — Ужгород, 2011. — С. 323]. Імена Мати Слава, Мати Птиця, Матиросва-Слава, Мати Слава Сварожа, Мати Сонце, Перуниця (які згадуються у 30-ти дошках Велесової Книги), у пізнішій міфології та фольклорі слов’ян не зустрічаються, на нашу думку, саме через християнські утиски язичницького віросповідання. У власних іменах людей, які є дітьми Слави, пам’ять про цю Богиню зберігається досі. Така закономірність ентропії лінгвістичного архетипу цілком логічна.

Натомість, у ювелірному мистецтві (колтах, діадемах, браслетах), народних ужиткових виробах (дошки, прядки, скриньки, вишиті чи ткані рушники та ін.) зображення (розписи) чарівної жінки-птиці збереглися краще й зустрічаються доволі часто та мають вже інші власні імена — Гамаюн, Сирин, Алконост тощо. У народних віруваннях багатьох слов’ян існують такі персонажі, як Віли, Русалки, Берегині, що відображають водну жіночу сутність природи й за деякими функціями близькі до архетипу Богині Діви.

Кіммерійці й таври, які населяли Кримський півострів у IX–III століттях до н. е., поклонялися та приносили жертви Діві. Від таврів цей культ був, ймовірно, запозичений херсонесцями, які дещо елінізували його. Богиня Діва стала головним божеством і покровителькою міста Херсонесу. Ім’я Богині Діви засвідчують староукраїнські графіті. Український фольклор також зберіг пам’ять про Діву: «Відлуння цього культу знаходимо в «Слові о полку Ігоревім» та в українській народній традиції про Діву, царицю русалок» [Історія релігії в Україні. — К.: Знання, 1999. — С. 35, 36]. Численні Дівич-гори існують досі по всій Слов’янщині.

Відомий французький мовознавець-славіст Антуан Мейє, послідовник вчення Фердінанда де Сосюра, автор праці «Спільнослов’янська мова» (1934), висловлював упевненість у тому, що етнонім «слов’яни» походить від «слово»; при цьому він розрізняв «слово» в релігійному значенні і «слово» в звичайному буденному розумінні [Meillet A. La vocabulaire slaveet la vocabulaire indo-iranen // RES. — Vol. 6. — P. 126]. Як писав видатний польський славіст Александр Ґейштор, посилаючись на Дюмезіля, у слов’ян «слово завжди було пов’язане з головними Богами, із трифункційним поділом, виконуючи роль пізнання й магії, керування, забезпечення добробуту» [Ґейштор А. Слов’янська міфологія. — К.: Кліо. — С. 64].

Давньоіндійські теорії слова мають паралелі з вченням античних філософів про Логос [Мифы народов мира. — Т. І. — С. 220]. Слово у світогляді слов’ян тотожне життю, саме слово є Буттям. Безіменність і безликість — світ смерті, небуття.

Слава (як і Кора, Афродіта, Кибела) є первісною Дівою і Матір’ю одночасно — в цьому її парадоксальність і вічні її метаморфози, які допомагають побачити ідею ядра — «вічної бруньки, яка утримує в собі цілий світ» (К. Юнг). Відроджений образ Матері Слави слов’ян може бути підтвердженням теорії К. Г. Юнга про те, що міфи мають життєво важливе значення для самозбереження народів. Богослов’я Богині Слави залишиться важливим навіть у тому випадку, якщо нам після втрати її витокового значення доведеться шукати нової інтерпретації й надати їй нового значення для того, щоб зв’язати все ще наявне у нашій свідомості життя минуле з життям сучасним і майбутнім.

Висновки

1. Богословське значення сутності Богині Слави в слов’ян можна зрозуміти через спільний індоєвропейський архетип ведійської Богині Вач, що відображений у тріаді: «думка — слово — діло», а також в уявленні про особливе священне значення мовлення (слова, що звучить).

2. Слово для слов’ян, як і для всіх індоєвропейців, має міфотворче значення: воно вважається первісною божественною дією при створенні світу, зі слова починалося впорядкування космосу, на противагу безликому, беззвучному і беззмістовному хаосу.

3. Для відроджуваної нині рідної віри слов’ян Богиня Слава має важливе як богословське, так і ідейне й оберегове значення: виконує магічну функцію «першопоштовху» (відновлення стану гармонії після тимчасового занурення в хаос чужовір’я) та функцію єднання слов’янських народів на засадах родинних етногентичних і духовних етнокультурних зв’язків.

Автор: Галина Лозко.

_______________

Література, яку можна замовити тут: