КОЛИ ВІДЗНАЧАЛИ СВЯТО ЛЮБОВІ ПРАУКРАЇНЦІ..

18.03.2020 Sribnovit весна, звичай, Кохання, Лада, Леля, любов, обряд, Полель, традиція, українці

КОЛИ ВІДЗНАЧАЛИ СВЯТО ЛЮБОВІ В КИЇВСЬКІЙ РУСІ.

У квітні наші Пращури ще за часів Київської Русі урочисто відзначали велике весняне свято Богині Кохання Лади та її божественної родини: доньки Лелі — Богині дівочої краси й любові, та сина Полеля (Ярила) — Бога весняного сонця, пристрасті й полум’яного кохання. Самому Богові-отцю, як відомо, не під силу створити Рід. На допомогу йому прийшла любляча Богиня Лада, опікунка гармонії, порядку й ладу у Всесвіті. Вона стала Великою Матір’ю всіх Богів-Сварожичів, а також дала початок і роду людському. У слов’ян матір Ладу разом з її донькою Лелею — Богинею дівочої любові — називають старшою і молодшою Рожаницями. Їхніми символами вважають небесні сузір’я Великої й Малої Ведмедиць.
Традиційно свято Любові відзначали 22 квітня, що фіксували етнографи аж до ХІХ–ХХ ст. включно. Воно мало назви: Велика Лада, Лельник, Ляльник, Ладове свято, Красна Гора. Вважали, що саме в цей день Богиня Лада сходить на гору, щоб ладувати все навкруги, тобто наводити лад у полях, лісах і гаях, вселяти любов у душі людей. Це насамперед жіноче та дівоче свято. На честь Богині Лелі співають пісні й водять хороводи, радісно плещуть у долоні («ладушки» — від Лади). В цей день часто відбувалися сватання, заручини та весняні весілля. Саме слово «весілля» походить від старослов’янського «весѣліє» — веселість, всенародна радість з приводу приходу Богині Весни. Справлялося весілля Неба (Сварога) і Землі, про що поетично розповідає Велесова Книга:
Се повінчаємо Сварога і Землю.
І справимо весілля їм,
де Творець є Сварог,
а навпроти нього — жона його.
І се празднество мали робити,
як для мужа і жони,
а ми — діти їхні.
У слов’янському фольклорі зустрічаємо ім’я чоловічого роду Ладо, Дід Ладо; а Велесова Книга знає ім’я Ладобог, ймовірно так називали чоловіка –божественне подружжя Лади (Дажбога, якого порівнювали з оком Божим — Сонцем). Це ім’я збереглося в обрядовій весняній пісні:Гей, Око Лада, Леле Ладове!
Гей, Око Ладове, ніч пропадає,
Бо Око Лада з води виходить,
Ладове свято нам приносить.
Гей, Ладо!
А ти, Перуне, отче над Ладом,
Гей, Перуне, дай дочекати
Лади-Купала.
Гей, Купала!

[За О. Фамінциним].

Ладо — Бог порядку, спокою, миру, родинної злагоди, подружньої вірності. Ладо згадується у Велесовій Книзі як Бог, який через мужнього русича Квасура відкрив людям секрет приготування священного напою меду-сури, який русичі п’ють во славу Божу [дошка 22]. Його ім’я згадується в переліку Богів, яким треба співати Славу: «…і тому Ладобогу, який править лади родинні і благості всякі» [дошка 38-А]. Згадки про подружжя Богині Лади збереглися в українському фольклорі, наприклад, у грі-веснянці «А ми просо сіяли», де рефреном звучить приспів «Ой, Дід Ладо, сіяли!».
Діти-близнюки Лади — Леля і Полель тотожні еллінським Артеміді й Аполлону — дітям Богині Лето (від Зевса); вони уособлюють два першопочатки життя: Леля — вода, жіночість, а Полель — вогонь, мужність. В українському фольклорі збережено й фрагменти язичницького богослов’я про Світотворення, за яким «Цар-Вогонь і Цариця-Водиця Світ сотворили».
Богословська сутність слов’янської Лади добре розкривається завдяки її спільним індоіндоєвропейським кореням. Наприклад, за середньовічними джерелами вона ототожнюється з римською Венерою або Латоною, грецькою Лето, польською Ледою, арійською Лакшмі. Мати Лада та її донька Леля також близькі до грецьких Рожаниць: матері й доньки Деметри і Кори-Персефони. Більшість дослідників міфології стверджують, що на острів Пелопоннес ці Богині прийшли саме з Подніпров’я, а також і те, що вони мають ще давніші пелазгійські корені. Цікавий факт залишив нам давньогрецький історик V ст. до н.е. Геродот, що «гіперборейські діви» (тобто мешканки Скіфії, майбутньої Русі) носили дарунки на о. Делос у храм Рожаниці. Це був пшеничний хліб, загорнутий в солому, — така пожертва здійснювалася для того, щоб «полегшити жінкам пологи». Крім того, самі делосці вважали, що син Артеміди Аполлон — гіперборейський Бог, який на зиму відлітав на білому лебеді на свою прабатьківщину (Північне Причорномор’я). Храми Лади (Лето) існували в багатьох країнах Європи, а її статуї досі прикрашають музеї Італії й Греції.
До нас дійшло цінне писемне свідчення про храм у Старій Ладозі, ймовірно присвячений Ладі (звідси й назва Ладога): ісландська сага «Про Стурлауга Працелюбного» розповідає про норманського конунга, який хотів одружитися з дівчиною-жрицею цього храму Інгіб’єрг (дочкою «конунга Гардарики», тобто князя Русі, Інгвара), але вона відмовила йому через те, що за порушення обітниці «її покарають Боги». Це свідчить про існування в давній Русі інституту весталок — жриць, які давали обітницю безшлюбності й служили Богині Ладі до 35–40 років (як і в давньому Римі). При згаданому святилищі була влаштована лікарня, де жриці успішно лікували мешканців міста та мандрівних вікінгів.
Іконографія Лади повсюди майже однакова: бо саме з Подніпров’я — давньої Скіфії — прийшла вона до греків, а згодом і до римлян. Лада, як і грецька Лето, в обох руках тримає своїх малих дітей-близнюків, Лелю (Артеміду) і Полеля (Аполлона). Дослідник мови трипільців професор Ю. Мосенкіс впевнений, що навіть скульптурки трипільських Богинь (старшої й молодшої) є культовими зображеннями Лади і Лелі, імена яких вже були відомі в добі Трипілля. Іноді скульптури Лади зображувалися з яблуком — символом кохання та спокуси, що дало привід ототожнити її з польською та словенською Богинею Живою. У давні часи статуї Лади, що стояли в храмах, прикрашали вінками з квітів та хлібного колосся. Іноді в руках вона тримала виноградне гроно, що також вважалося символом любові й родючості. Оскільки Лада — покровителька подружжя, то її найчастіше зображують з обручкою в руці. Її кличуть під час весільних обрядів, величають і приносять їй дарунки, щоб шлюб був щасливим. Їй приносять білі пожертви: білий хліб, пироги та вареники з сиром, сир, сметану, білого півня, мед та інші солодощі.
У Богослов’ї Ладової родини заслуговує на увагу ще одна Богиня на ім’я Діва (Дива, Дивія), за всіма ознаками, тотожна або близька Лелі. Культ Діви згадується в багатьох писемних джерелах, церковних повчаннях проти язичництва, які часто ідентифікують її з Артемідою. Існує велика кількість Дівич-гір у східних слов’ян, які зберегли свої назви досі. Ймовірно, з культом Діви були пов’язані дівочі вікові ініціації (вона, як Артеміда, завжди зображувалася в оточенні дівчаток-підлітків), що відображає й сама обрядовість Ляльника.
Юну Лелю часто ототожнюють з Богинею Весни, бо з її появою все довкола пробуджується — оживають ліси й поля, зацвітають дерева і трави. 22 квітня на свято Лади і Лелі дівчата здійснюють такий обряд. Заквітчуються вінками, обирають з-поміж себе найвродливішу дівчинку, яка уособлює саму Богиню Лелю, виплітають їй віночок з найкращих квітів, саджають її на трон, зроблений з дерну, гілля та трави, ставлять перед нею пироги з сиром та сметаною, водять навколо неї хороводи, співаючи весняних пісень, величають Богиню весняного розквіту природи та дівочого кохання. Ім’ям Леля (Ляля або Льоля) називають дівчаток, які народилися навесні.
Велика Богиня Лада, як вважали наші предкині, наділяє дівчат найліпшими жіночими якостями: красою, любов’ю, ніжністю, вірністю, родючістю, умінням виховувати дітей, дає жіноче щастя. Тому й живе так довго в серцях людей любов і шана до рідної Богині Лади, тому й не зникає впродовж тисячоліть віра в Любов, як велику силу Життя.
За народними легендами, у Києві був храм Богині Лади, де стояла її чудова статуя мистецької роботи, прикрашена коштовностями, а одяг її був гаптований золотими нитками. Голову завжди прикрашав свіжий трояндовий вінок, Богиня тримала за руку своє божественне дитя — крилатого сина Полеля. Його крила символізували невловиму сутність любові, а з його долонь сипалися золоті іскорки — символ пристрасного вогню [за Є. Грушко, Ю. Медведєвим]. Полель, як вегетативно-еротичне Божество, також близький до слов’янського Ярила, грецького Ерота й римського Амура.
Лель (Полель), син Богині Лади, пробуджується в один із весняних днів. Лель — Дух Любові, що прагне втілення у людській дитині. Він обирає шлюбну пару для свого народження. Майбутніх своїх «родителів» (батька-матір), які йому подобаються, він закохує, пускаючи в їх серця стріли.
Оскільки Лель тотожний Ероту (Купідону) — синові Богині Венери (Афродіти), припускають, що саме давнє язичницьке свято цього Бога пристрасті покладене в основу сучасного католицького свята «святого Валентина». Церква не підтверджує існування такого «святого». Хоча історики знаходять відомості про християнського «мученика», страченого імператором Клавдієм за образу язичницьких Богів, а зовсім не за «вінчання закоханих під час посту». І художні ж листівки, так звані «валентинки», зображують зовсім не аскета-мученика, а саме крилатого хлопчика Купідона з луком і стрілами, націленими в серце красуні.
У Греції й Римі це свято відзначали в середині лютого, коли прилітали птахи, але в слов’янських широтах весна настає дещо пізніше. Хоча пташині свята в Русі якраз припадали на кінець лютого — березень, квітень (Лелечини, Ластівки, Сороки, Солов’їний Великдень та ін.). Час від Великодня (після весняного рівнодення) до Ярила (23 квітня) — період пробудження Матінки Землі, розквіту природи і прагнення до кохання. Далекий відгомін слов’янського міфу про пробудження Любові зберігся у казках про Білосніжку, Сплячу красуню, Василису Премудру, які прокидаються зі смертельного (зимового) сну або повертаються з підземного царства Мороку (Кощея) завдяки силі любові або поцілунку закоханих у них лицарів-визволителів.
За народознавчими працями професора
Галини ЛОЗКО.

https://borinfo.com.ua/boryspil-products-news-2017-04-572-2/

Література по темі. Замовити можна тут: