Князь Володимир був сином Малфріді (Малки) – єврейської ключниці Ольги, тимчасової княгині-регентки неповнолітнього майбутнього князя Святослава Ігоровича (Хороброго). Нині дедалі більше дослідників сумніваються в тому, що Святослав Хоробрий справді був батьком Володимира з огляду як на свій юний вік, так і на ведичне виховання, котре забороняло любовні стосунки з чужинками. Після трагічної загибелі Святослава на острові Хортиця від рук найманців (офіційна версія – печенігів), ворогів Русі та Русичів – візантійців і хозарів – Володимир із Новгорода вдерся зі своїм військом варягів до Києва й убив тутешнього законного князя Ярополка, захопивши головний престол держави Русь. Згодом він стратив на очах простолюду полоцького князя Рогволода й силоміць забрав його доньку Рогніду до Києва як подружню пару, котру собі вподобав (про це гнівно згадував і Тарас Шевченко в своїй збірці віршів “Кобзар”).
Потім (990 р.), після власного прийняття християнської релігії та одруження з візантійською цесарівною Анною, Володимир примусово, (під страхом смерті) ,похрестив ( руками навмисно запрошених із Візантії попів) киян у Почайні, а воякам наказав скинути кумирів Богів у Дніпро та знищити й загнати у глухі лісові хащі волхвів (носіїв таємних знань про Світобудову та її властивості, найвищу верству тогочасного суспільства).
Князь Володимир актом хрещення Русі порушив навіть християнські канони, які передбачають добровільний і особистий (а не колективний) характер прийняття християнства!
Навіть християнський митрополит Іларіон (наш співвітчизник Іван Огієнко) визнав: “Мирного прийняття християнства не було… народ завзято боронив свою віру… і часто доводилося хрестити народ у власній крові його… доводилося хрестити його вогнем і мечем”. Наші мудрі Пращури не розуміли й відкидали чужу релігію, яка проповідувала покору, рабство та смирення перед іноземними загарбниками та своїми узурпаторами-тиранами, космополітизм і віру в усесвітнє месіанство Ісуса (Єгошуа), посланця юдейського найвищого божества Єгови до загрузлих у збоченствах євреїв (сам Ісус-Єгошуа сказав: “Я посланий лише до загиблих овечок дому Ізраїлевого”).
Тож, пам`ятник князю-узурпатору  влади, споруджений у часи панування в Києві царських сатрапів Московії (1853 р., за царя Ніколая І), коли все справді українське переслідувалося й каралося (Т.Шевченко тоді перебував на засланні в Казахстані), та не демонтований (що дуже показово) атеїстичною радянською владою (теж прийшлою до нас із Московії ) відверто недоречний, як знак усебічного приниження гідності киян та загалом Українців. Замість нього варто було б звести пам`ятник жертвам хрещення Русі 990 р., та створити  відповідне місце,де був би розміщений  український пантеон Богів і Героїв, аби більше подібна наруга над  українцями  ніколи вже не сталася!