Переглянуло: 230

Ідеологія напівнаціоналізму. Автор: © Григорій Новохатько.

Якщо хтось Вам скаже, що є українським націоналістом,але найбільшою святинею для нього є мавзолей Леніна на Красній площі у Москві, то чи повірите, що та особа є націоналістом,патріотом України,а не психічно хворим маразматиком? А якщо   хтось ,так само називає себе націоналістом, але говорить, що найбільша святиня для нього московський пархат, ,найбільші авторитети для нього папа римський, Епіфаній, Гундяєв,константинопольський патріарх?  А найсакральнішими для нього є Єрусалим,Йордан,Сіон,Ізраїль? Богами вважає іудеїв Єгову і Христоса ? Очевидно,  що той, хто ставить іноземні цінності вище за національні є не націоналістом, і навіть не людиною,а звичайним холуєм, без любові до Батьківщини і без наявності розуму. Саме про це  і запропонована Вам стаття Григорія Новохатька.

Від редакції.

Коли Україна хоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духовного, економічного і політичного нації.
(Д. Донцов «Націоналізм»)

Передмова
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
(Т. Шевченко «І мертвим, і живим, і ненародженим…»)

Ця праця призначена для тих українців, чия громадська і національна свідомість виросла до розуміння націоналістичної ідеології і засвоєння однієї простої, але незаперечної істини – лише націоналізм спроможний відродити в серцях українців національну гідність, підняти наш народ з колін і піднести його до рівня тих народів, що наразі відіграють провідну роль у творенні світової історії.
Ця праця призначена для тих, хто зрозумів, що тільки націоналістична ідеологія здатна ефективно протистояти сучасним неоглобалістичним тенденціям, що загрожують перетворити розмаїття тисячолітніх самобутніх національних культур на зомбований безликий світовий смітник.
Ця праця призначена для тих, хто зрозумів, що в України є свій власний шлях, і, яким би складним і тернистим він не був, ми маємо йти ним твердо і рішуче, чітко усвідомлюючи власну самодостатність і не озираючись запопадливо в пошуку схвалення ні на Схід, ні на Захід – для тих, хто з огидою ставиться до шлункової свідомості псевдопатріотів, які тавруючи рабство московське, тягнуть Україну в рабство європейське. Якщо один раб має доброго і багатого хазяїна, а другий злого і бідного, то перший раб житиме краще за другого і дивитиметься на нього зверхньо, хизуючись перед ним своєю «цивілізованістю». Але при цьому обидва так і залишаться рабами. Саме таке «цивілізоване» рабство і пропагують подібні недоумкуваті горе-патріоти, що є прибічниками «загальнолюдських» та «європейських» цінностей, весь «патріотизм» котрих полягає у тому, щоб віддати свій народ у рабство до нового господаря, який вдягатиме і годуватиме краще за попереднього.
Ця праця призначена для тих, хто зрозумів, що настав час раз і назавжди примусити замовкнути ліберастичних демагогів, які кажуть, що Україна – держава багатонаціональна, і ми мусимо враховувати інтереси всіх етносів, що «історично» мешкають на її теренах. Бо якщо хочемо стати справжніми господарями на своїй землі, менш за все ми повинні прислухатися до голосів тих, хто є нащадками непроханих гостей, що колись з мечем прийшли у наш рідний край. Це ж саме стосується і новітньої хвилі еміграції в Україну з країн Сходу: зважаючи на сучасні демографічні тенденції і надзвичайну «плодовитість» означених східних народів, українці досить швидко можуть опинитися в ролі національної меншини на своїй Батьківщині, а вже через сторіччя-друге ті ж ліберасти з розумним виглядом розводитимуть руками, мовляв, так склалося історично, і ми мусимо з цим рахуватися.
Тож ця праця призначена для всіх тих, у кого вистачило розуму відкинути принесені чужинськими ідеологами штучні гасла про євроінтеграцію та «загальнолюдські» цінності, для всіх тих, хто готовий відстоювати інтереси українського народу і спільними зусиллями шукати вихід з нинішньої національної кризи.

І. Духовна складова національної ідеї
Як мене ви покинули, і служите в вашому краї богам чужоземним, так чужинцям служити ви будете в краї не вашому!
(Єр., 5: 19)

Перш за все, маємо усвідомлювати, що взагалі являє собою саме поняття націоналізму. На мою думку, воно обумовлює пріоритет в усіх сферах суспільного життя національних цінностей – духовних, ментальних, культурних, історичних, мовних тощо. Саме від такого розуміння ми й повинні відштовхуватись у побудові націоналістичної ідеології. І цілком природно, що будь-які винятки, поступки і компроміси у цьому питанні є абсолютно неприпустимими.
Щоб не бути голослівним і яскраво проілюструвати дане твердження, наведу найпростіший приклад: уявіть собі, що розробляючи основні засади української національної ідеї, ми відмовимось від мовної складової і проголосимо пріоритет московської мови над українською, віддаючи при цьому в усіх інших категоріях перевагу українським цінностям. Гадаю, цілком очевидно, яким абсурдом є такий варіант націоналізму! «Національна ідея тоді лиш увірветься як могутній чинник у життя, коли в ній сполучені щасливо обі частини: чуттєва й розумова, коли інтелект міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливе тільки тоді, коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці огню захоплення… Коли нація хоче стати як сталь, напоїти себе “сталою” магнетичною енергією, – мусить черпати її у власній ідеї», – писав Дмитро Донцов у праці «Націоналізм».
Те саме стосується і всіх інших галузей суспільного життя, і в найпершу чергу – галузі духовної. Насамперед тому, що релігія є наріжним каменем, фундаментом, на якому ґрунтується будь-яка ідеологія. Також мусимо пам’ятати, що релігія є одним з головних чинників формування як індивідуальної, так і суспільної свідомості. Додамо сюди, що споконвіку релігійна каста обіймала панівне становище у суспільній ієрархії. Це становище зберігається і зараз, щоправда переважно у прихованому вигляді. І хоча у більшості країн, особливо християнських, законодавством проголошується відокремлення церкви від держави, але мусимо констатувати беззаперечний факт, що ніде і ніколи релігійна верхівка не стояла (не стоїть і не стоятиме) осторонь від державних справ.
Отже саме в цьому питанні – питанні віри, ми в жодному разі не маємо права поступатися своєю рідною вірою у справі розбудови націоналістичного світогляду в наших співвітчизниках. Тільки чітке усвідомлення своїх духовних витоків, тільки сповідання орійської православної віри, завдяки якій у сиву давнину наші пращури і постали як великий могутній народ, що ніс культуру і цивілізацію на теренах від Атлантичного до Індійського і Тихого океанів, дає можливість сформувати в людині і поставити понад усе всі вищезгадані національні цінності. Бо лише орійська віра стоїть на варті національних інтересів українців, а відтак лише вона спроможна створити міцне, потужне, здорове національно свідоме суспільство з отієї морально деградованої шлунково свідомої маси, яку наразі являє собою український народ, вихований на чужинській християнській ідеї.
Якщо хтось вважає, що немає логічного зв’язку між духовним занепадом руського (українського) народу і християнською релігією, то він глибоко помиляється. Позбавивши наших предків їх духовного коріння – власної віри, з подачі кривавого виродка Володимира, одержимого жадобою абсолютної влади, християнські ідеологи відібрали у давніх русів не лише їх духовну єдність, відчуття своєї унікальності і гармонії з навколишнім світом, а й сам сенс життя в ім’я Роду та його процвітання. З іншого боку була знищена не тільки провідна каста (волхви), що регулювала і спрямовувала суспільне життя країни на її благо, був знищений увесь цвіт руського народу – всі ті, хто мав справжню духовну силу відстоювати свою віру і чинити опір насильницькій християнізації, всі ті, чиїми руками кувалася і на чиїх могутніх плечах трималася велич і слава Русі. Таким чином з провідної держави, що відігравала роль лідера у тогочасній світовій історії Русь перетворилася на другорядний інструмент, сліпого виконавця чужої волі і чужинських глобальних задумів. Тож недаремно геніальний класик українського націоналізму доктор Дмитро Донцов у своєму творі «Дух нашої давнини» наводить рядки стародавнього поета Горація:
Богам корились ми – і нам корився світ.
У них початок наш, з ними йдемо до краю.
Як ні – грозою чорних бід
Нас божество зневажене скарає!

Та й це ще далеко не все. Замість православного орійського світогляду, що виховував у людині любов до рідної землі і потребу її захищати навіть ціною власного життя (для русина ліпше було вмерти, ніж стати рабом, бо вмерши рабом, він у наступному житті рабом і відродиться), нашому народові було накинуто світогляд юдо-християнський, що виховував у людині покірного раба, для якого свята земля – чужинська юдейська пустеля. Прошу порівняти щойно наведену тезу «хто помре рабом – рабом відродиться» з біблейською догмою «блаженні ниці духом, бо їх є царство небесне» та «підстав праву щоку, коли б’ють по лівій». Отже, замість борця – покірний раб, замість патріота – хворий на комплекс національної меншовартості ґой, що слухняно служить провідникам «богом обраної нації». І на таких засадах хтось всерйоз намагається побудувати українську націоналістичну ідеологію? Та як взагалі можна будувати націоналістичну ідеологію на базі релігії, яка сама по собі за своєю сутністю є антинаціональною? І якій нації служитиме така «націоналістична» ідеологія, як не тій самій «богом обраній»?
Чому ж тоді практично всі політичні партії, що позиціонують себе як націоналістичні, стоять на християнських засадах, або ж, у кращому разі, взагалі намагаються замовчувати релігійну складову своєї ідеології? Чи в Україні бракує розумних національно свідомих громадян, спроможних зайнятися розробкою справжньої націоналістичної ідеології? Ні, панове, не бракує, але означеним «політичним партіям» ідеологи не потрібні. Бо їхні лідери, що подають себе як українську національну еліту, насправді дбають не про інтереси України та українців, а про власну політичну кар’єру, використовуючи націоналістичні гасла як засіб одержання прибуткових посад у владних структурах за рахунок підтримки з боку національно свідомого електорату. Адже християнська релігія є панівною серед українців, а відтак прихильність до християнства обіцяє істотно більшу кількість голосів на виборах до різних гілок державної влади. Вже згаданий у цій праці класик Дмитро Донцов писав, що прилаштування до настроїв і потреб мас є найпершою ознакою псевдоеліти. Справжня ж еліта, на думку класика, сама повинна накидати масам свої ідеї, своє бачення тих чи інших проблем. І з цією тезою не посперечаєшся!
Тоді постає інше запитання: а куди ж поділася наша справжня національна еліта, чому вона не створює політичних партій, які у своїй діяльності керуватимуться справжньою націоналістичною ідеологією?
Справа в тому, що в Україні за існуючої системи влади політичних партій взагалі немає і не може бути – існують лише олігархічні клани та фінансові угруповання. Навіть, якщо і з’являється щось справді ідеологічне – воно дуже швидко перетворюється на чергове фінансове об’єднання за допомогою так званих партійних спонсорів. Чому так? Та тому що функціонування політичних партій потребує коштів – і коштів чималих. Це й утримання центрального партійного апарату, і створення місцевих структур, і оренда приміщень, і устаткування їх офісною технікою, і видання партійної літератури, і реклама та пропаганда в ЗМІ, і грошові застави для висування своїх партій і кандидатів на вибори до різних органів державної влади. Бізнесмени охоче вкладають гроші у політичні проекти – вкладають лише з однією метою, з якою власне й існує сам бізнес – з метою отримання прибутку. А політика, як усім відомо, – це надприбутковий бізнес. Тому навіть «ідейні» партії, приймаючи від бізнесменів грошову допомогу, необхідну для існування та забезпечення їх діяльності, стають залежними від своїх спонсорів, і, опинившись у владних структурах, вимушені відпрацьовувати вкладені в них гроші, лобіюючи фінансові інтереси своїх «благодійників». Чому в одному «політичному» блоці знаходяться ідеологічно протилежні ПР та КПУ? Тому що обидві фінансуються з московського Кремля. Те саме і з «проєвропейськими» партіями – всі вони фінансуються із заходу. Отже, головний стандарт української політики: «Хто платить, той і замовляє музику». Тому в Україні є лише промосковські і прозахідні «партії» і немає партій проукраїнських. Адже в українців немає коштів на їх створення та розбудову, бо українцям в Україні не належать ні природні ресурси, ні засоби виробництва, і вони не беруть реальної участі в розподілі матеріальних благ. Ще Іван Якович Франко писав: «Коли я ознайомився з партіями марксистів, соціалістів, лібералів та демократів, то за спиною кожної з них я побачив хитрий писок жида».
Відтак хочу застерегти тих справжніх українських націоналістів, які у своєму щирому бажанні принести користь власному народові, знайти однодумців і об’єднати з ними свої зусилля, вступають до лав так званих «націоналістичних партій»: служити Україні та обслуговувати інтереси партійних функціонерів, працюючи на задоволення їх владних амбіцій, – це не одне й те саме!
Я не кажу, що не варто долучатися до тих партій – навпаки, варто і, навіть, треба, адже серед їх пересічних членів багато національно свідомих українців. Тому необхідно і самим набиратися досвіду політичної боротьби, і через спілкування нести до цих громадян істину справжньої повноцінної націоналістичної ідеології. А істина полягає в тому, що християнська віра і націоналізм – поняття взаємовиключні, такі, що за своєю природою суперечать одне одному. Тому націоналізм, побудований на християнському світогляді – в дійсності є лише напівнаціоналізмом, навіть, я б сказав, псевдонаціоналізмом. Натомість націоналістична і орійська православна ідеології – органічно поєднані і тісно, гармонійно пов’язані одна з одною. Тож саме націоналізм, що ґрунтується на споконвічній вірі наших предків, і є єдиним повновартісним справжнім націоналізмом. І, на моє глибоке переконання, в майбутньому, коли наші нащадки нарешті спроможуться побудувати справді українську національну державу, однією з основних умов надання громадянства (а відтак і права участі у формуванні державної влади) має стати сповідання орійської православної віри, як головна надійна запорука національної безпеки. І лише в такий спосіб ми зможемо перейти від нинішнього плебсократичного суспільства до націократичного.

ІІ. Християнські традиції націоналізму
Я ж прийшов «порізнити чоловіка з батьком його, дочку з її матір’ю, і невістку з свекрухою її».
(Мт., 10: 35)

Тут цілком обґрунтовано може постати питання: а як же бути з тими сотнями тисяч, якщо не мільйонами, націоналістів, що наразі сповідують християнську релігію – хіба вони не справжні націоналісти? На щастя, зараз ще не можна однозначно відповісти на це запитання. На щастя, бо час цього жорстокого випробовування ще не настав. Спробую пояснити свою думку.
Деякі християнські конфесії (наприклад, греко-католицька) на даному історичному етапі підтримують зі своїх міркувань національний рух в Україні, а точніше, євроінтеграційну орієнтацію. Та що станеться, коли українська національна ідея змінить напрям свого вектору з євроцентричного на україноцентричний, і не лише сам напрям, а й значно змінить величину в бік зростання? Ось тоді ця національна ідея стане явною загрозою планам неоглобалізму, що безпосередньо і послідовно втілює в життя мету світового панування «богом обраної нації», і церква абсолютно усіх конфесій, патріархатів і сект є одним з головних інструментів для здійснення цієї мети. Ось тоді християнська віра в обличчі церкви перетвориться зі «щирого друга» на запеклого ворога українського націоналізму. І саме тоді для кожного націоналіста-християнина і настане означений час вибору: хто ж він насправді – християнин чи націоналіст? І тоді для кожного з них окремо вирішуватиметься: що сильніше – орійські гени чи нав’язувана впродовж десятка століть облудна християнська мораль? Показово, що зараз левова частка національно свідомих християн настільки морально деградовані, що, дізнавшись, що мають справу з прихильниками православ’я, навідріз відмовляються співпрацювати з ними навіть у різних сферах українських національних інтересів, жодним чином не пов’язаних з релігією. І це не голослівне твердження – на жаль, мені самому довелося неодноразово стикатися з подібним ставленням. От вам і відповідь на вищеозначене питання вибору: націоналіст чи християнин.
Коли я вперше опублікував цю працю на одному з інтернет-ресурсів, такий собі горе-патріот написав у своєму коментарі: «Я християнин, українець, патріот. Але перше у мене віра. І таких, як я, серед патріотів-українців більшість». То скажіть, будь ласка, які патріоти вийдуть з людей, в котрих патріотизм на задньому плані? Адже базуючи національну ідею на християнстві, ми власноруч закладаємо у неї дистанційно керовану бомбу сповільненої дії, що вибухне і зруйнує зсередини націоналістичну ідеологію будь-якої слушної миті за наказом християнських провідників, щойно вони вирішать, що український націоналізм суперечить їхнім власним інтересам, а точніше інтересам і планам “богом обраних”. А така мить рано чи пізно обов’язково настане, бо юдо-християнська доктрина не лише відкидає родові цінності, які є підмурком національної ідеї, а й виступає їх ярим антагоністом: «Коли хто приходить до Мене, і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути учнем Моїм!» (Лк., 14: 26).
Також може постати запитання: а як же націоналісти з ОУН-УПА, які в часи ІІ світової війни і ще багато років по її завершенні боролися за волю України спершу з німецькими нацистськими, а потім з московськими комуно-більшовицькими окупантами, – адже переважна більшість із них також була християнами?
По-перше, давайте не забувати, що як гітлерівський, так і сталінський режими були ворожими до церкви.
А, по-друге, війна примушує навіть не націоналістів об’єднуватись проти спільного ворога і захищати від нього рідну землю, рідну домівку, свою родину, нарешті власне майно. Тому в лавах УПА воювали представники різних віросповідань і навіть різних національностей.
Зараз – інша справа, зараз мирні часи. Але насправді війна триває, лише ведеться вона у більш витончений і водночас більш ефективний спосіб – на ідеологічному і ментальному рівні. Результатом цієї війни і є той стан глибокої духовної і моральної кризи, в якому нині перебуває українська нація. Докладніше про цю ментальну війну, яку вже протягом майже 2 тисячоліть веде юдейська національна еліта проти орійського роду, я вже розповідав у своїй статті «”Троянський Кінь” для арійських народів».
Передбачаю, що читаючи цю працю дехто іронічно посміхнеться: мовляв, автор неодноразово посилається на Д. Донцова, тоді як сам Донцов, всебічно обґрунтовуючи націоналістичну ідеологію, ставить «вірю понад знаю» в контексті християнської релігії. Я далекий від думки, що наш видатний класик помилявся, і пропоную спробувати зрозуміти, що саме він хотів сказати цією тезою. По-перше, він підкреслює надзвичайну важливість віри у національній ідеї. А, по-друге, «вірю понад знаю» означає, що християнська віра побудована на порожньому місці. Зверніть увагу на наступний уривок з його праці «Націоналізм», в якому Донцов цитує відомого французького соціолога Ле Бона: «Іреальне все мало перевагу над реальним… Всі важні історичні події, повстання буддизму, християнства, ісляму, реформації, революції, соціялізму, повставали як безпосередні або дальші наслідки сильних впливів на фантазію мас… Більшість великих подій минулого здійснювалися під впливом фантомів… Історія уявляється нам, немов збиранина зусиль народів створити собі фантоми або зруйнувати їх. Стара і новітня політика це ніщо інше, як боротьба фантомів». Отже, християнство Донцов розглядає не інакше як «фантом», тобто примару.
Гадаю, що всім зрозуміло, яка ідеологія є сильнішою: в якій «вірю понад знаю», чи в якій «вірю, бо знаю». Чудово це розумів і Дмитро Іванович. Але так само він усвідомлював і неможливість впровадження на той час орійської віри в націоналістичну ідеологію. На це було 2 причини:
1) Відсутність достатньої кількості об’єктивної інформації як про рідну віру взагалі, так і про тісно пов’язану з нею вітчизняну історію дохристиянського періоду.
2) Поява на світовій політичній арені і розбудова нової могутньої московської імперії в обличчі СРСР, що базувалася на комуністичній ідеології, в основі якої лежить атеїстичний світогляд, і окупація цією імперією України спричинили посилення християнства серед національно свідомих українців і його ролі у визвольній боротьбі нашого народу проти більшовицької тиранії.
Відтак християнська віра на той час стала об’єднуючим фактором не лише для українських націоналістів, а й для всіх європейських етносів, що намагалися чинити опір поширенню комуністичної чуми, тому піднімати релігійне питання було б на той момент стратегічною помилкою, що призвела б до дезінтеграції національно-визвольного руху.
Звісно ж, якщо дивитись у корінь, і християнська, і комуністична ідеологія мають і спільне походження, і спільну мету, тому їх творцям – юдейській еліті – по великому рахунку абсолютно байдуже, яка з них переможе – чи ідея всесвітньої пролетарської революції, чи другого пришестя Христа, або ж обидві співіснуватимуть, втілюючи принцип «розділяй та володарюй»: за будь-якого результату «богом обрані» лишаються у виграші. Але треба зазначити, що обидві ці ідеології використовувались у різних країнах патріотичними силами у визвольних змаганнях. Все це пройшов і Дмитро Донцов, який розпочав свій шлях ідейного борця за волю України з УСДРП, що послуговувалась у своїй діяльності ідеями марксизму (зрозуміло, що не Карл Маркс створив атеїзм, але він зробив належні висновки з Великої французької революції). Тому Донцов не міг не ставитись критично до питань релігії, і не міг не замислюватись над її місцем у націоналістичній ідеології. Тож чітко усвідомлюючи як передчасність зміни теологічного фундаменту, так і необхідність це зробити в подальшому, бо рано чи пізно християнська віра обов’язково виконає відведену їй історичну роль Троянського коня, Дмитро Донцов укотре демонструє свою геніальність і подає оте вищеозначене «вірю понад знаю» для наступних поколінь українських націоналістичних ідеологів. Піддаючи глибокому всебічному аналізу буквально кожну грань національної ідеї, Донцов сподівається від них такого самого критичного підходу до його власних напрацювань.
Як на мене, саме зараз і настав час це зробити – зараз, в епоху інформаційних технологій, коли практично будь-яка інформація стала загальнодоступною, було б лише бажання її знайти та проаналізувати; зараз, коли ми нарешті почали здобувати знання зі справжньої історії свого народу і своєї землі; зараз, коли ми відкриваємо справжню історію становлення християнства і можемо об’єктивно оцінити його діяння і вплив на розвиток (а точніше, на духовну деградацію) людства. Саме зараз, коли над світом чорною хмарою нависла загроза глобалізації під «чуйним керівництвом» юдейської еліти, і церква, покінчивши відігравати тимчасово прогресивну роль в окремих національних рухах, скидає залишки власного маскування і демонструє нарешті своє справжнє брехливе, лицемірне антидуховне та антинаціональне єство, слугуючи надійним інструментом для здійснення планів «богом обраних»; саме зараз, коли ми відкрили правду про свої духовні витоки, про дійсно високодуховну правдиву орійську віру, яка зробила наших пращурів колискою світової цивілізації; саме зараз і прийшов час назвати речі своїми іменами і переглянути пріоритети духовних основ націоналістичної ідеології. Прийшов час повернути на чільне місце православну систему духовних і моральних родових цінностей замість розмитих юдо-християнських «загальнолюдських», а відтак змінити химерне «вірю понад знаю» на тверде, міцне і нездоланне «вірю, бо знаю», яке врешті і забезпечить остаточну перемогу українській національній ідеї.
Тисячу років тому, прийнявши християнську віру, Русь втратила передові позиції і опинилася на задвірках світової політики. І якщо вже нам бракує мудрості вчитися на чужих помилках, давайте принаймні робити належні висновки зі своїх власних…
Тепер хочу розглянути ще один більш сучасний аспект християнства. Останнім часом з’явилося декілька течій, що намагаються переосмислити християнську ідею, надавши їй певного «українського» забарвлення. Вони базуються на тому, що Христос був не юдеєм, а нащадком орійського роду, оскільки він виходець з Галілеї – міста, заснованого нашими предками після походу на Єгипет у ІІ тис. до н. е.. Також стверджується, що окремі місця в біблії були істотно опрацьовані «богом обраними», спотворивши першопочаткові «завіти Ісуса».
Не буду детально зупинятися на історичному підґрунті даного питання (свою думку з цього приводу я виклав у вже згаданій статті «”Троянський Кінь” для арійських народів»), розгляну лише ідеологічну складову, бо деякі патріоти силкуються інтегрувати таке бачення християнства в українську національну ідею, виявляючи нездатність позбавитись звичних застарілих стандартів. На перший погляд це явище позитивне, але давайте не поспішати з висновками. Спробуємо замислитись, до чого призведе подібне «реформаторство». З одного боку воно спричинить появу нових християнських сект, з іншого – дещо відтермінує неминучу загибель юдо-християнського світогляду, що вже й зараз починає конати і битися у передсмертних судомах. Розглянемо докладніше обидва наслідки та їх взаємозалежність.
Нові «реформаторські» секти, які проголосять Ісуса прадавнім українцем і викинуть у своїх редакціях «святого письма» весь канонічний текст, в якому пропагується юдейський шовінізм і первородність юдеїв, а також меншовартісність усіх інших етносів, в дійсності так само вірою і правдою продовжуватимуть служити «богом обраним». Бо так само «святою землею» буде чужинська пустеля, так само інтернаціональною (а якщо бути гранично точним – антинаціональною) лишиться суть такої віри, отже так само вона допомагатиме (щонайменше, жодним чином не заважатиме) виконанню плану тотальної глобалізації. Так само на орійській вірі висітимуть тисячолітні ярлики первіснообщинного дикунства і примітивізму, так само вже згадані «загальнолюдські» цінності домінуватимуть над родовими. Так само за тисячолітньою звичкою ми шукатимемо пророків у чужих землях (найяскравіший приклад – Христос); так само ми вихвалятимемо все імпортне, а не вітчизняне, і будь-який виріб зі штампом «made in …» буде для нас кращим та престижнішим за такий самий зі штампом «зроблено в Україні». Так само ніколи ми з гордістю не скажемо: «Я українець, я син Божий!», бо жодна модернізована християнська релігія не здатна підняти нас з колін, запалити в серцях українців священний вогонь національної ідеї, позбавити комплексу національної меншовартості і менталітету раба. Це може зробити лише рідна орійська віра, в іншому разі ми так і зостанемось навіки тільки слухняними виконавцями чужинських задумів і чужинської волі.
Модернізована «українізована» християнська віра спроможна лише відкласти на деякий час остаточний занепад конаючого християнства за рахунок здобуття незначної кількості прихильників серед національно свідомих українців, нездатних проте на серйозний ґрунтовний аналіз подібних «реформаторських» ідей.
Немає жодного сумніву стосовно того, що християнська релігія дихає на ладан. Про це яскраво свідчить незліченна кількість юдо-християнських сект, що вже існує і шаленими темпами продовжує з’являтися у світі, при тому що загальна кількість християн невпинно зменшується. Саме за допомогою таких сект, усіляких «посольств Божих» тощо християнські лідери намагаються хоч якось утримати своїх парафіян у лоні церкви, перелаштовуючи біблейські канони відповідно до смаків і потреб публіки.
У цьому ж ключі діють і вищеозначені «реформатори», що надають християнству «українського» підтексту, не усвідомлюючи, чим обернуться для України їхні патріотичні потуги. Як справедливо стверджує українське прислів’я, «добрими намірами дорогу до пекла вимощено». То кому потрібен такий націоналізм і кому він служитиме, окрім отих сумнозвісних «богом обраних»?
Говорячи про сталу тенденцію до спадання кількості прибічників християнства, треба зазначити, що більшість ренегатів-українців, розчарувавшись у християнському світогляді, знаходить розраду своїх духовних потреб у таких поширених світових релігіях як іслам, буддизм чи кришнаїзм, або ж взагалі стають агностиками, старанно обходячи стороною рідну православну віру свого народу, не маючи сил подолати стереотипи, які від самого дитинства накидаються кожній людині офіційною пропагандою. Втім, незважаючи на це, рідновірський рух набуває все більшої сили і неухильно зростає, в переважній більшості поміж свідомого українства, здатного на генерування власних думок, а не лише на сліпе бездумне копіювання тих, що накинуто «згори» псевдопровідниками нації. Поклик предків все гучніше лунає в орійських душах і цей поступ вже не зупинити!

Післямова
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
(Т. Шевченко «І мертвим, і живим, і ненародженим…»)

Протистояння православ’я і юдо-християнства – це не просто боротьба двох релігій – це боротьба орійського і семітського світоглядів. А тому у цьому протистоянні вирішується не лише питання панування певної етнічної спільноти. Від того, хто переможе у цій боротьбі, залежить майбутнє всієї планети – чи техногенна споживацька цивілізація врешті знищить сама себе і все живе на Землі у вирі глобальної екологічної катастрофи, до якої зараз під проводом «богом обраних» та їхніх християнських посіпак невпинно крокує людство, чи ми станемо жити в гармонії з навколишнім світом, виконуючи Орієві заповіти, прописані у Велесовій Книзі: «Любіть світ зелений і життєдайний! Любіть друзів своїх і будьте мирними між родами!». Третього не дано!
Колись один мій знайомий націоналіст сказав: «Якщо ми вже націоналісти, то й віра в нас має бути своя», хоча сам він і був християнином. Зараз все більше українців починають усвідомлювати справедливість такого підходу, і в цьому я вбачаю істотне позитивне зрушення нашого часу. Тому найголовніше завдання кожного справжнього націоналіста на сьогоднішній день – доводити цю тезу до відома всіх свідомих українців. Щодня ми втрачаємо рештки своїх національних багатств, щодня гине частка неповторної української природи на догоду фінансовим інтересам чужинської еліти та їхніх хохляцьких прислужників. Звісно ж, перебудова людської свідомості і відмова від штампів та цінностей, що впродовж останнього тисячоліття невпинно накидаються в нашому суспільстві – це справа не одного року і навіть не одного десятиліття. Тому мусимо поспішати, щоб встигнути врятувати хоч щось. Мусимо поспішати створити на базі справжньої націоналістичної ідеології і православного орійського світогляду справжню націоналістичну політичну силу, керовану справжньою українською національною елітою, що матиме бажання і здатність побудувати нарешті нову, дійсно українську державу, відродивши колишню славу і велич Русі.

© Григорій Новохатько

Література по темі. Замовити можна тут:

Дітям про козаків.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=184

Лебедія. Скарб Полуботка.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=181

Опис України.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=183

Слав’янська міфологія.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=198

Меч Арея.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=128

Холодний Яр.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=136

 

Рідні свята в Колі Сварожому.

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=104

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.

×
Завітайте в наш магазин!