Переглянуло: 206

Біблія як ідеологія. АВТОР- Володимир ШАЯН.

Існує багато праць про сліди історії в Біблії. Ціла література. Нічого дивного, що такі залишки там знаходимо. Біблія задумана саме як історія юдейської нації, написана з її релігійного погляду.
Так, наприклад, знаходимо там згадку і назву народу і держави гетитів. Не були гетити відомі науці історії. Могло здаватися, що вони не існували, або, що зовсім пропало їхнє ім’я в історії. Але ж у дев’ятнадцятому столітті в міру розшифровування клинових і ієрогліфічних написів почало виринати їхнє призабуте ім’я. А далі вже в двадцятому столітті, точніше в 1917-ому році відомий чеський учений Бедріх Грозни розшифрував їхнє письмо; їхню мову означено далі як мову, яка належить до індоєвропейських за умовною характеристикою “кентумового типу”.
Повстала ціла галузь у лінгвістиці та історії культури. Впливи, переємства, назви, періоди, субстрати і зміни тощо. Виявлено, наприклад, досконалий підручник плекання і виховання коней. Виявлено їхні закони. Отже була це нація і держава, яка воювала із потужним у давнину Єгиптом. Там також записані вони у свідченнях пам’ятників фараонів. Отже, гетити справді існували. Назва не видумана, а історична. Один із прикладів, яким підтверджено, що Біблія має дійсне відношення до історії, але…
Назву “гетити” зустрічаємо в Біблії серед списку народів, яких треба цілковито знищити так, щоб навіть їхнє ім’я не залишилося в історії. Однак, це ім’я залишилося в історії і встало із залишених на них руїнах. Їхню назву в Біблії зустрічаємо в ідеологічній програмі, в якій перераховано народи, призначені в першу чергу на знищення воюючою Юдеєю. Із тим місцем Біблії зустрінемося в наших дослідженнях. На цьому прикладі вже у вступних зауваженнях можна ствердити, що Біблія є виразом окресленої політичної і ідеологічної програми. І саме ця частина, чи цей аспект Біблії цікавить нас більше, ніж принагідні назви, відомі науці історії із повніших джерел. Історичність назви гетитів доказує одночасно історичність програми створеної для їх винищення і всі інші народи призначені на знищення цією програмою. […]
Народи винищували себе взаємно, опановували чи поневолювали один одного, чи теж творили держави на системі рабства в своїх історіях. Мала юдейська держава, яка творилася в часі повстання ідеології “Второзаконія”, – або із грецької мови “Деутерономіон”, – не була тут ані першою, ані останньою. Але не всюди програма винищення всіх інших народів була так тісно, так нерозривно і так емфатично поєднана із релігією, як в юдаїзмі.
І тут зустрічаємося з дивним фактом. Об’єктивне дослідження Біблії, саме як ідеології, наштовхується на величезні перепони тому, що юдаїзм став основою для християнства. Можна навіть сказати, що це питання замовчувалося істориками релігій чи екзеґетами.
Щобільше, об’єктивне дослідження цієї теми відразу наражається на звинувачення в “антисемітизмі”, так, немов би об’єктивні наукові дослідження історії Риму Гіббонса свідчать про “антиіталійські” настрої цього великого дослідника, бо ж у його історії показано стільки “негативних” явищ ідеології старого Риму. […]
Чому ж потрібні такі застереження у відношенні до дослідження Біблії? Тому, що Біблія є до нашого часу предметом релігійного культу і в системі юдаїзму, і християнства, яке її успадкувало? А однак історично-порівняльні досліди релігій не можуть обійтися, ані обминути їхнього ідеологічного чи ідеологічно-політичного аспекту. Тому автор має відвагу виставити себе на такі неслушні закиди мимо його виразних і повторених застережень. Для майбутніх істориків такі застереження будуть смішними.
Якщо йдеться про питання т. зв. “антисемітизму” до політичних програм української нації і пов’язаних із тим питань моралі та політичної ідеології, то тут треба виразно ствердити, що тих програм винищення українського народу було докладно стільки, скільки ворогів прокочувалося степами України, зазіхаючи на її землю. Отже програма “винищення” нас маленькою і далекою на той час Юдеєю нас не болить, а з історичної перспективи радше розсмішує, як своєрідна расово-політична параноя цієї окаянної нації. Були грізніші програми з боку Німеччини чи Москви. […]
Найбільшим історичним досягненням української нації в історії тисячоліть вважаю саме факт, неперекір тим всім численним зазіханням і народовбивчим наїздам ворогів, цей народ зумів затриматися і втриматися на тих споконвічно його землях і закріпити на них свій і цієї землі національний характер, як її власник від незапам’ятних часів історії.
Отже, як бачимо, комплікації дослідження Біблії лежать у релігійній сфері, саме в тому, що Біблія, – поза історичністю своєї появи і дії, стала, – як я підкреслював, предметом культу і її справедлива історична оцінка стає відразу предметом обурених емоцій.
Одночасно з науковим дослідженням Біблії, нашим бажання є закласти основи для об’єктивного вивчення питання, чи Біблія може і чи повинна бути основою для релігії нації, для якої ідейно-політична історія малої Юдеї, а тим менше її програма народовбивства є чужою і далекою. Як основа віри – зовсім непридатною, чужою історично, ментально, морально і релігійно.
Отже, коли досліджуємо релігію ацтеків, чи австралійських аборигенів, чи негритянську магію африканських племен, нас ніхто не звинувачує у ворожості до нечисленних і нещасних абориґенів Австралії чи в антинегритянізмі. Ми не маємо до тих народів ніякого ідеологічного чи політичного відношення.
Коли народи не приймають, або вважають невідповідним для себе приймати вчення Корану, себто священних книг Ісламу, то ніхто не закидає їм “антисемітизму” – хоча вони написані семітською мовою.
Саме з метою вказати на повну непридатність ідеології чи віри, побудованої на наказах геноциду, як основи старої, чи традиційної віри нового чи старого ладу, пише автор цю працю і виразно стверджує, що поза порівняльною історією вона мусить із конечности предмету входити в ділянку оцінки релігій і ідеологій. Повстане питання аксіології релігій в історії.
Автор вірить теж і в історичну зумовленість долі нації її якостями, її характером, її злочинами чи заслугами в історії. Є народи окаянні і блаженні. Є народи злочинці і народи творці історії. Є народи, у яких шлях їхнього існування позначений кривавими злочинами геноциду і винищування. Була, для простого прикладу, злочинна орда Джингіс-Хана і її немає. Були імперії і їх немає.
Буття, тривання і доля націй, чи також цілих груп народів зумовлена саме спільністю їхньої долі. А ця доля зумовлена їхнім характером і дією. Злочин наражається на спротив. Ідеологія злочину зустріне відповідь в ідеології Ладу. Існують глибші причини, які зумовлюють велич і ріст нації. Глибші за тимчасову силу злочинців, чи їхні впливи або дійсну владу.
Словом, існують глибші закони долі націй, ніж про це знає вузька прагматична методика, а тим більше матеріалістична. Ці глибші сили і закони історії лежать саме в морально-ідейній сфері їхнього існування. Ця морально-ідейна сфера це не все те, що в тій хвилині думаємо про цей предмет. Дослідження історії ідеології і релігій набирає значення дослідження глибоких рушійних сил самої історії. Ненависть чи дружність нації до нації, їхня спільна дія, перемога одних, а загин інших, можливість спільної дії на даному проміжку чи на довшу мету в історії, – це все зумовлене саме глибшими якостями націй, вираженими їхнім характером і саме ідеологією її історичного буття і ролі, яку вона бажає здійснити.
Саме тому автор вважає, що його праця входить радше в ділянку ще не існуючої релігійної аксіології. Автор вважає свою працю об’єктивною, хоч розуміє, що немає абсолютного об’єктивізму поза самим історичним процесом. Ідеї, які творять історію, не завжди сприйняті сучасниками як об’єктивні. Їхній об’єктивізм здійснюється в самій історії. Цю систему свого думання й дослідження автор називає історичним об’єктивізмом. […]
Отже, в зростанні, в боротьбі, в занепадах і підйомах людей, народів, рас і людства завершується многовидний розвиток пізнання Бога, шукання і боротьба за правду чи неправду, складне нерозплутане продовження росту добра і правди у споконвічній борні зі злом і темнотою, всеобіймаючий процес здійснення Божественних цілей людини в історії і в космосі.
Тому повна, всебічна вичерпна оцінка віри, яка залишила свої сліди в історії людства, можлива тільки на широкому історично порівняльному грунті.
Ствердимо це виразно, що таке дослідження можливе тільки із якогось вищого становища, яке стоїть понад поодинокими процесами поодиноких релігій. […] Тільки споглядаючи і обіймаючи зором цей всеобіймаючий космічний процес із нових здобутих висот, можна визначити місце і якість кожної окремої віри. З такої висоти можна дати їй оцінку, відповідаючи на питання, наскільки і як вона причинилася до випередження чи припізнення космічного розвитку. Із таких висот можна теж побачити чи дана релігія є велика чи мала, чи творить нові правди, чи навпаки спиняє розвиток і здійснення уже давніше досягнених висот людського духу; чи вона добра чи зла, творча чи руйнуюча.
Тому також повна і всебічна оцінка Біблії на грунті світового процесу розвитку релігії із становища історичного об’єктивізму може бути виконана тільки на порівняльно-історичному ґрунті.
На початку слід ствердити зовсім просте і природне явище. Досліджуючи релігії із порівняльного становища ні один сумлінний дослідник не може заперечити факту, що кожна релігія дає нам перш за все своє власне національне чи расове уявлення про Божество чи Абсолют. Замість пізнання Божества дуже часто зустрічаємо там племінного Духа з усіма прикметами національного чи расового племінного, колективного ідеалу розвитку.
І хоч цей факт такий очевидний, слід ствердити, що вивчення релігій не пішло по цьому напрямку. […]
Щоб зробити хоч би перший крок у напрямі цього нового вивчення Біблії і християніства, слід перш за все зрозуміти сутність Біблії у її власному світлі, у її власних проявах, у її власній історичній програмі, в її нею самою сформульованому відношенні до інших релігійних рухів.
Тут побачимо перш за все наявний факт, що Біблія повстає як вираз жидівської расовості чи племінності. Вона тільки для жидівського народу.
І хоч цей факт із надзвичайною яскравістю впадає в око навіть при першому знайомстві з Біблією, – то однак віра в єдиний авторитет Біблії як святості, робить звичайно її визнавців сліпими на цей очевидний факт. Багато учених, які може бачили цей факт, не мали відваги сказати правди. Ця правда в однаковій мірі буде поборювана християнською церквою як і самими жидами, мовляв це антисемітизм. […]
На цей бік Біблії замало звернено уваги, хоч вивчали її із різних боків і існує про неї безмірно велика екзеґетична та історично-критична література. В ній розроблене широко питання хто, коли, і в яких можливих обставинах, з яких джерел і під якими впливами писалися книги Біблії. Відсилаю читачів до цих досліджень. Однак наше завдання інше.
Нашим завданням є сам аналіз тексту у його безпосередньому і поданому змісті. […] Ми не розглядаємо питання, хто був автором “Второзаконія” – тобто Деутерономіон, і коли можливо воно написане. Ми виходимо від очевидного факту, що “Второзаконіє” має свій філологічно визначений зміст і цей зміст ми досліджуємо і аналізуємо – перш за все – як даність. Саме цей зміст вважається святим, непомильним і т. д. і нам треба розібратися у його вартості.
Читаємо отже уважно всі ті місця Біблії, в яких жидівський народ устами своїх пророків чи “Бога” створює свій власний закон і своє ставлення до інших народів і релігій. Саме ця програма, саме це відношення до інших народів найбільше покаже нам, що хотів даний народ здійснити в історії людства. Із неї ми побачимо, чи він був творчий чи руйнуючий. Вивчаючи цю програму, дійдемо до непохитного висновку, що Біблія є вицвітом жидівської расовості, жидівської виключності і жидівського геноциду, тобто плану систематичного вбивання чи винищування всіх інших народів.
Після всіх цих зауважень і роздумів приступимо прямо до аналізу Біблійної програми у відношенні до інших народів. Читаймо саму Біблію:
“Коли ти приступиш до міста, щоб воювати з ним, то запропонуй йому перше мир. І станеться, якщо воно відповість тобі: “Мир”, і відчинить браму тобі, то ввесь той народ, що знаходиться в ньому, буде тобі на данину, і буде служити тобі. А якщо воно не замирить з тобою, і буде провадити з тобою війну, то обложиш його. І Єгова, Бог твій, дасть його в руку твою, а ти повбиваєш усю чоловічу стать його вістрям меча” (5М., 20: 10-13).
Підкреслюю ще раз виразно кожне слово останнього речення: “ти повбиваєш усю чоловічу стать його вістрям меча”. (5М., 20: 13).
“Тільки жінок, і дітей, і худобу, і все, що буде в тім місті, всю здобич його забереш собі…”
Програма дуже ясна і недвозначна.
Вона стосується до всіх далеких від т. зв. “обітованої землі” міст і народів цілого світу. До близьких народів, які проживають на теренах, або в сусідстві з т. зв. “обітованою землею”, слід застосувати програму ще більше нещадну, їх треба взагалі так винищити, щоб ані живої душі з них не залишилося.
“Так ти зробиш усім містам, дуже далеким від тебе, що вони не з міст цих народів. Тільки з міст тих народів, які Господь, Бог твій, дає тобі на володіння, не позоставиш при житті жодної душі, бо конче вчиниш їх закляттям: Хіттеянина, і Амореянина, і Ханаанеянина, і Періззеянина, і Хіввеянина, і Євусеянина, як наказав був тобі Господь, Бог твій” (5М., 20: 15-17).
Програма винищення світу задумана в два етапи.
Перший етап – це завоювання і винищення всіх народів на терені і в сусідстві т. зв. “обітованої землі”. Тут заборонено залишати жодної живої душі.
Ось тут у наведених місцях зустрічаємо назву “гетитів”, про яку я згадував у самому вступі. В єврейському оригіналі це слово звучить “ХІТТІМ”– при чому “ім” є закінченням числа многого.
Другий етап – це поступове завоювання всіх інших міст, при чому вирізуються усі чоловіки вістрям меча. Що станеться з жінками про це поговоримо далі.
Програма першого етапу описана в Біблії дуже докладно. Вона повторюється в кількох місцях:
“Коли Господь, Бог твій, уведе тебе до того краю, куди ти входиш, щоб заволодіти ним, то Він вижене численні язичницькі народи перед тобою: хіттеянина, і ґірґашеянина, і амореянина, і ханаанеянина, і періззеянина, і хіввеянина, і євусеянина, – сім народів, численніших та міцніших за тебе. І коли дасть їх Господь, Бог твій, тобі, то ти їх понищиш: конче учиниш їх закляттям, – не складеш із ними заповіту, і не будеш до них милосердний. І не споріднюйся з ними: дочки своєї не даси його синові, а його дочки не візьмеш для сина свого…” (5М., 7: 1-3).
Одним словом не можна залишати ні одної живої душі із цих семи нещасних народів, яких жидівський пророк призначив на безпощадне знищення.
А далі читаємо:
“Але тільки так будете їм робити: жертівники їхні порозбиваєте, а їхні стовпи поламаєте, святі їхні дерева постинаєте, а бовванів їхніх попалите в огні” (5М., 7: 5).
Яке ж може бути виправдання такого наявного злочину, якого земля не бачила?
Далі читаємо:
“Бо ти святий народ для Господа, Бога свого, – тебе вибрав Господь, Бог твій, щоб ти був йому вибраним народом зо всіх народів, що на поверхні землі” (5М., 7: 6).
Отже народ жидівський мав бути вибраним і єдиним народом з-поміж усіх народів землі. Ця його “вибраність” – як вже знаємо і як ще виразніше побачимо – полягає на тому, що він має вирізати мечем всіх чоловіків всіх народів. Залишилися б тільки ті, що піддадуться без війни і вони будуть рабами.
Ідеальною умовою здійснення мрій про вибраність – якби були би тільки жиди на цілому світі та їхні раби.
За що ж їхній Бог їх так собі сподобав? Читаємо:
“Не через численність вашу понад усі народи Господь уподобав вас та вибрав вас, бож ви найменші зо всіх народів, але з Господньої любові до вас, і через додержання Його присяги, що присягнув був вашим батькам…” (5М., 7: 7-8).
Як бачимо дуже обмеженим було уявлення їхніх пророків і якихсь спеціальних заслуг навіть у самій Біблії для них не придумано. До того, ця ж Біблія їх виразно лає за безбожність, ”грубу шию”, слабу віру, страх і всякі інші пороки. Їхня безхарактерність у відношенні до свого вождя і пророка достатньо яскраво змальовані в четвертій і п’ятій книзі Мойсея.
Бог їх просто полюбив і тому віддав їм на поталу всі інші народи. Крім того Бог обіцяв це ще їхнім батькам і тепер ніби зв’язаний цією присягою.
Тут стає для нас зовсім ясною природа цього жидівського “Бога”. Його накази це накази жидівського расизму, жидівського засліплення, гордості і безумства спрямованого на винищення всіх інших народів. Отже, Яхве – їхній “Бог” – це Демон жидівського народу. Це основна сила їхньої народовбивчої злочинності із такою цинічною нахабністю і наглістю подана у Біблії. […] Демон жидів тільки жидів любить і тільки для них діє.
Він є Бог заздрісний і мстивий – як він сам про себе повідомляє (5М., 5: 9). Тобто він має всі прикмети жидівського національного характеру.
За всі “блага”, які Яхве дає жидам, Він вимагає, щоб жиди тільки його почитали і слухали. Бо він є Бог зависний і мстивий. Тому він пробує встановити свою “єдиність” через винищення всіх інших вір, що повинно йти разом – як ми це бачили – із поступовим вирізуванням усіх нежидівських народів.
“Ти будеш благословенний поміж усіма народами, – не буде серед тебе безплідного та безплідної, також і між худобою твоєю” (5М., 7: 14).
“І ти винищиш всі ті народи, що Господь, Бог твій, дає тобі, – не змилосердиться око твоє над ними, і не будеш служити їхнім богам, бо то пастка для тебе” (5М., 7: 16).
Жидівський монотеїзм – це, як бачимо, заперечення всякого милосердя, всякої пощади чи терпимості для переможеного (побитого) народу. […]
В кожного жида – а вчорашні раби не відзначалися відвагою, – міг повстати слушний сумнів, чи зможуть вони перемогти всі народи світу, більші за них і численніші.
Такий страх Мойсей вважає невірством і його викорінює дуже завзято. Їхнє сорокалітнє блукання по пустелі тлумачиться їм як кара (за те), що вони сумнівалися в можливості завоювання землі, до якої вони вислали (своїх) шпигунів. Ці шпигуни принесли їм на палицях плоди тієї землі, в якій здійснили вони свою розвідку. Але рівночасно вони розказували жидам про велику силу народів, яких вони повинні винищити. Ось що розповідали ці розвідники вернувши з походу:
“І вони розповіли йому (Мойсею) та й сказали: “Прибули ми до краю, куди ти послав був нас, – а він тече молоком та медом, а оце плід його! Та народ той, що сидить у тім краї, міцний, а міста укріплені, дуже великі” (4М., 13: 27-28).
Іншими словами: обітована земля дуже гарна, але там живе багато сильних і здорових народів, тому жидам не під силу їх вирізати всіх разом. І (вибраний) народ не раз бунтує проти наказів Мойсея, хоче повернутися в Єгипет. […] За це Мойсей проголошує їм кару: “Числом тих днів, що розвідували ви той край, сорок днів, будете ви нести ваші гріхи по року за день – сорок років” (4М., 14: 34). Сорок років блукатиме по пустелі (Ізраїль), а за два людських покоління Мойсей сподівається виховати їх у дусі “монотеїзму Яхве” – тобто виплекати диких розбійників (різунів), які вирізали б мирні народи, що населяють “обітовану землю”.
Одночасно Мойсей переконує їх, що сам Яхве буде за них боротися: “Коли ти вийдеш на війну проти свого ворога, та побачиш… народ, численніший від тебе, то не будеш боятися його, бо з тобою Єгова, Бог твій, який вивів тебе з єгипетського краю” (5М., 20: 1).
А отже, їхній лютий Демон не тільки наказує їм боротися і вирізувати, але він сам буде їм допомагати в цій розбійницькій справі і в тому полягає їхнє “спасіння”.
Я звертаю увагу, що в усіх наведених місцях згадується Бог, про якого говорять: “Господь, Бог твій”, або “Бог ваш”, тобто “Бог” жидів. Новіші перекладачі Біблії звертають увагу, що в оригіналі слово “Бог” дуже часто звучить власним ім’ям жидівського “Бога” себто “Єгова” (по-жидівськи промовляється – Яхве):
“Господь – Муж війни, Єгова – Йому Ймення!” (2М., 15: 3); “І вони споглядали на Ізраїлевого Бога” (2М., 24: 10); “Тому так промовляє Бог Саваот, Бог Ізраїлів…” (Єрем., 9: 14); “Ізраїль – племено Його спадку, Господь Саваот – Його Ймення!” (Єр., 9: 16).
Отже, відповідні місця треба перекладати “Яхве, твій Пан” або “Яхве, твій Володар”. Я залишив текст, який звичайно вживається в українських чи чужих перекладах. “Господь, Бог твій”, чи “Яхве, Бог твій” – є одним і тим самим Демоном жидівської раси, що жене її на найбільш криваві розбої і народовбивства.
“Тільки батьків твоїх уподобав Господь, щоб любити їх, і вибрав вас, їхнє насіння по них, зо всіх народів, як бачиш цього дня.” (5М., 10: 15).
Тільки жидівський народ є вибраним народом з-поміж усіх народів і Яхве є тільки його Богом, а не Богом Гетейців, Гергізейців, Хананейців і т. д., яких треба незмилосердно і дощенту вирізати разом із жінками і дітьми. Яхве було і є ім’я власне жидівського Демона, до якого моляться спантеличені християни як до свого “Бога”.
“Коли Єгова, Бог твій, повигублює народи, і ти повбиваєш їх, і осядеш по їхніх містах та по їхніх домах…” (5М., 19: 1).
“Єгова вижене всі ті народи перед вами, і ви посядете народи більші і міцніші від вас” (5М., 11: 23).
Я залишаю це християнським теологам, щоб вони пояснювали, які то “святі” “алеґорії”, прообрази чи символи криються поза цими словами. Із свого боку стверджую, що “спасіння” в цьому місці не означає нічого іншого, як тільки вирізання мечем достатньої кількості отих сильних синів Енакових, що їх так дуже боялися жиди. […]
“Кожне місце, що на нього ступить ваша нога, буде ваше. Від пустині й Ливану, від Річки, річки Ефрату й аж до моря Останнього (Середземного) буде ваша границя. Не встоїть ніхто перед вами, – ляк перед вами й страх перед вами дасть Господь, Бог ваш, на кожен той край, що ви ступите на нього, як Він говорив вам” (5М., 11: 24-25)
Читаймо цю політичну програму далі:
“Єгова, Бог твій, учинить усім тим народам, що ти їх боїшся. І шершнів пошле Єгова, Бог твій, на нього, аж поки не вигинуть позосталі та ті, що поховалися перед тобою. Не бійся їх, бо серед тебе Господь, Бог твій, Бог великий та страшний.
І викидатиме Господь, Бог твій, тих людей помалу з-перед тебе… І дасть їх Господь, Бог твій, перед тобою, і побентежить їх великим бентеженням, аж поки не будуть вигублені.
І віддасть їхніх царів у руку твою, а ти вигубиш їхнє ім’я з-під неба, – не встоїть ніхто перед тобою, аж поки ти не вигубиш їх. Статуї їхніх Богів попалите в огні…” (5М., 7: 19-25).
Не тільки хочуть організатори цієї програми винищувати народи, але стерти навіть їхнє ім’я з лиця історії, щоб був тільки один “вибраний” жидівський народ.
Ніякий Сатана не видумав би програми більш радикальнішої різні і винищення. Ніякий Диявол не сформулював би її так безсоромно і нахабно. Жидівський чорт має тут безсумнівне первенство у цілому світі. Це християнський “Бог-Отець” – Яхве.
Ні, ми ще не все знаємо. Послухаймо, що мало б статися із жінками, які потрапили б у полон жидівського божевілля:
“Коли ти вийдеш на війну на ворогів своїх, і Господь, Бог твій, дасть їх у твою руку, і ти пополониш із них полонених, і побачиш серед полонених гарновиду жінку, і вподобаєш її собі,.. то впровадиш її до середини свого дому… Та й буде оплакувати батька свого та матір свою місяць часу, а по тому ти ввійдеш до неї й станеш їй чоловіком, і вона стане тобі за жінку.
Коли ти потім не полюбиш її, то відпустиш її .., не продаси її за срібло, і не будеш поводитися з нею як з невільницею, бо ти жив із нею” (5М., 21: 10-14.)
Полоненими жінками вони повинні були забавлятися так довго, доки не набриднуть (не набриднуть), потім викинуть їх на поталу.
Читаємо наказ жидівського “святого письма”:
“Не буде проститутка із дочок Ізраїлевих, ані не буде мужеський проститут із синів Ізраїлевих” (5М., 23:17).
Проститутками повинні стати, очевидно, полонені жінки, що перестали подобатися жидам-завойовникам.
Ми вже зустрічалися з расовими законами жидів. З понищеними народами близько їхньої землі не вільно женитися ні дочкам, ані синам. Цього, зрештою, не повинно бути, бо їх наказано цілковито вирізати, не залишаючи жодної живої душі.
У відношенні до інших народів вже знаємо, що треба вирізати мужчин, а жінок можна брати в наложниці (від “ложе”, ліжко). […]
Расові закони жидів мають ще деякі цікаві уточнення:
“Не увійде на збори Господні (в синагогу) аммонітянин та моавітянин,.. аж повіки” (5М., 23: 4)
Є цікаві уточнення “моралі” у відношенні до чужинців… Коли вирізування (представників інших народів) виявилося непрактичне, саме ці накази “моральності” набрали чи не основного значення. Отже у відношенні до чужинців дозволені різні підступи:
“Не будеш їсти м’яса здохлих тварин, – даси його приходьку (гостю), який в твоєму домі, і він їстиме його, або продаси чужинцеві, бо ти народ святий для Єгови, Бога свого” (5М., 14: 21).
Отже “святий народ” може продавати чужинцям трупи здохлих тварин.
“На нежида будеш натискати… І будеш панувати над багатьма народами, а над тобою не будуть панувати” (5М., 15: 3, 6).
“Нежидові позичиш на відсоток… щоб поблагословив тебе Єгова, Бог твій у всьому, до чого доторкнеться рука твоя на тій землі, куди ти входиш на володіння нею” (5М., 23: 21).
Найгіршою позичкою, яку взяли численні народи у жидів – це позичка їхньої злочинної віри, за яку треба платити відсотки у формі… почуття меншевартості у відношенні до “вибраного народу”. Мовляв, це народ, що створив таку “велику релігію” як релігія Мойсея, що без неї християнство було б неможливе. Пригадую, що протягом усієї своєї праці я зовсім навмисно обходжу питання: чи це Мойсей, а чи хто інший і коли був автором “Второзаконія”. Бо всі жидівські пророки були виразниками того самого расизму, про який описано у цій праці.
Чи може бути сумнів у виразно негативній вартості Біблії як “моральної системи”. Посилання на “давні часи” та “іншу моральність у той час” нічого тут не допоможуть.
В давнину існувало багато народів і багато різних релігій. Однак нічого не чуємо про геноцид, тобто, народовбивство у релігії давніх греків. Багато древніх народів мали почуття своєї расової окремішності і плекали її кожний на свій спосіб. Однак тільки жиди, як найвищий і “найсвятіший наказ” своєї Біблії, розробили програму систематичного вирізування всіх інших народів світу так, щоб навіть їхнє ім’я стерти із лиця не лише землі, але й навіть історії.
Ця праця написана для незчисленних темних людей, що кладуть під Біблію свою здорову, хоч дуже ще темну голову. […]
Були й жорстокі закони Гаммурабія, але нині їх досліджують як археологічну пам’ятку дослідники старовини, тоді як Біблія є й сьогодні джерелом натхнення як якась жива і свята книга.
Але ж – тут доходимо до основної різниці – ці закони зовсім не знали народовбивства, як узаконеного наказу у Второзаконії “Мойсей”. ‘Навпаки, держави на теренах Месопотамії, а зокрема Вавилонська Держава Гаммурабія повстала через злиття різних малих держав із народів Месопотамії. Усі держави Месопотамії були многонародні і многокультурні. […] Також не винищували вони релігій приєднаних чи підкорених народів і держав, а навпаки синкретизували їх в одну всеобіймаючу віру. Таким чином старовинні шумерські Божества живуть далі у вавилонському Пантеоні. […]
Виявляється, що в законах Гаммурабія немає поняття узаконеного народовбивства і релігіознищення як позитивного наказу саме релігійного закону. […]
Стрічаємося віч-на-віч із проблемою значення такої віри для національно-расової свідомості жидівського народу. Національна жидівська віра, закріплена в Біблії, є виразом їх національно-расової програми винищення і вирізання всіх інших народів. Саме ця програма закріплює найбільшу “святість” народу – їхнього національного Демона Яхве, як їхнього, тобто жидівського Бога”. Він “спасе вас” – це як ми бачили значить: допоможе в борні до опанування світу аж до моря останнього… “Спаситель” у цьому розумінні, це був би той, що мав би здійснити програму виражену в Законі. Стає зрозумілим, що така віра саме і є найповнішим виразом національнорасової свідомості, – ще точніше самою національно-расовою свідомістю.
Сама програма могла змінюватися впродовж століть, але незмінною все ж залишилася віра в єдиновибраність народу, а зокрема у його призначення бути виключно пануючим народом на всій землі. Ця віра є нерозривно зв’язана із жидівською національною релігією. Вона становить її суть і її незмінний стрижень.
Творці цієї віри, їх пізніші продовжувачі і коментатори встановили низку законів для збереження цієї віри, як найвищої “святості” жидівської нації і раси.
Творці їхнього закону знали, що коріння сили народу будуть саме в такій вірі про єдиновибраність. Знищити віру це значить підрізати коріння сили нації. Тому ось як наказує їхній Закон поступати з чужими Богами:
“Конче винищите всі ті місця, що служили там люди, яких ви виганяєте, своїм Богам на високих горах і на пагорбах, та під кожним зеленим деревом. І розвалите їхні жертівники, і поламаєте камінні стовпи для богів, і їхні святі дерева попалите в огні, а статуї їхніх Богів порубаєте, і вигубите їхнє ймення з того місця” (5М., 12: 2-3).
Найбільший злочин у законі Мойсея – це служба іншим Богам, тому треба побити камінням свойого брата, якщо він служить іншим Богам.
“Коли намовить тебе брат твій, син твоєї матері, або син твій, або дочка твоя, або жінка твоя, або твій приятель, який тобі як душа: “Ходімо служити іншим Богам”, яких не знав ти та батьки твої, з Богів тих народів, що навколо вас, близьких тобі або далеких від тебе.., то не будеш згоджуватися з ним і не будеш слухатися його, і не буде милосердним око твоє над ним, і не сховаєш його, а конче заб’єш ти його, рука твоя буде на ньому найперше, щоб забити його, рука всього народу – наостанку. І закидаєш його камінням, і він помре, бо жадав відвернути тебе від Єгови, Бога твого, що вивів тебе з єгипетського краю. А ввесь Ізраїль буде слухати і буде боятись, і більше не буде робити такої злої речі серед тебе” (5М., 13: 7-12).
Якщо місто захоче поклонятися іншому Богу, тоді ціле місто треба спалити:
“Конче вибий мешканців того міста вістрям меча, – віддай на закляття його й усе, що в ньому, та худобу його вибий вістрям меча. А всю здобич його збереш до середини майдану його, і спалиш огнем те місто та всю здобич його цілковито для Господа, Бога твого. І стане воно купою руїн навіки, не буде вже воно відбудоване” (5М., 13: 15-16).
Навіть худобу виріжеш в такому місті на задоволення помсти “Бога Заздрісного і Мстивого”… Бо це є найгрізніший злочин: покинути віру батьків, що в ній виражені національні ідеали… З міста, де появився б пророк нової якоїсь віри, треба зробити вічну могилу.
Ясне, що найбільшою силою жидівства є його віра. Вона саме є виразом того, що для кожного жида є найбільш прикметне і суттєве: його ненависті до чужих народів і переконання про свою вищість. Стає зрозумілим, чому жидівський народ зміг утриматися і не позбутися своєї окремішності розсипавшись по цілому світу. Цей народ, що довгий час не мав ні держави, ні спільної території, ні мови, утримав свою окремішність у тисячоліттях проживання в діаспори.
Сталін, визначуючи поняття народу у матеріалістичному розумінні, зв’язує це поняття із територією і мовою. Відкидає натомість “туманні” означення традиції, культури, чи духа народу.
І що ж? Говорячи про жидівський народ, Сталін мусив договоритися до нісенітниці, що існує багато жидівських народів, бо жиди в різних країнах, на різних територіях розмовляли різними мовами. […]
Наявна нісенітниця. Жидівський народ існує один на цілому світі. Його єдність творить його віра, себто ідея про його “вибраність” і “місію”. Зокрема успішно вони виконували місію винищування народів через різні матеріалістичні системи і встановлені на них диктатури, спрямовані на знищення національних культур, а зокрема духовності.
Значить віра – точніше національна віра – є найбільш суттєвою признакою народу, основою його єдності і окремішності. Далі йдуть традиція, спільність історичного і біологічного розвитку, а врешті і на кінці мова територія чи держава як історичні етапи його існування. Без відповідного рівня свідомості не може бути мови про творення національної держави .
Це жидівська віра і почуття тяглості історичної традиції дали жидівському народові таку велику силу. Ця сила була негативна і демонічна. Це сила ненависті і погорди до нежидівських народів. Однак саме ця сила дала їм змогу перебути розсіяння.
На прикладі жидівського народу можна вказати на значення віри для нації. В жидівському народі не має розбіжності поміж національною свідомістю і вірою. Бо сама віра є виразом національної свідомості і навіть політичної програми. Релігійна громада є рівночасно найвищим національним об’єднанням і авторитетом, саме тому, що жидівська віра є їхньою національною – а не запозиченою і чужою вірою.
Відзначаючи це значення віри для жидівського народу, слід одначе виразно підкреслити, що вартість цієї жидівської віри є з погляду філософії історичного об’єктивізму, як і з погляду історіософії, виразно негативною. Це найбільш яскравий і радикальний вираз “місії” – яка мала б полягати в тому, що один т. зв. “вибраний народ” мав би знищити всі інші і стати єдиним, або єдинопануючим народом на землі.
Таку ідею слід окреслити як божевільну і злочинну. Ніякий народ, що хоче жити на світі, – а тим більше ніякий народ арійський, не може такої місії жидівського народу визнати. Жидівський народ напевно не є покликаний до такої місії. Це його божевілля і злочинність витворили таку кошмарну фантазію про вирізування всіх інших народів світу. Із спробами здійснити таку місію, з її програмою, з її носіями треба боротися в ім’я самооборони.
Божевілля жидівського народу – це холодна і рафінована перверсія і вони здібні робити всякі спроби для здійснення своєї програми в тій чи іншій формі. […]
Ясне, що в такому стані не може бути мови про ніяке пізнання Бога. І тому даремне шукати в цілій Біблії якого-небудь об’явлення. Це тільки об’явлення жахливої суті Демона жидівської нації. […]
Повставала і повставатиме протижидівська самооборона народів так довго, як довго жиди будуть провокувати ці народи своїм божевільним уявленням про свою “єдиновибраність”.
Найбільш успішна самооборона може повстати тільки на ґрунті правильного вивчення і правильної оцінки жидівської віри.
Народи, що посередньо чи безпосередньо перейняли свою віру від жидівства, успадкували разом з їхнім Письмом, якусь німу пошану до жидівської віри. Вони переконані, що Мойсей створив якусь велику і святу віру.
Треба цю легенду розбити. Мойсей сотворив віру злочинну. Розглянемо цю справу спокійно і об’єктивно. Які маємо критерії вартості віри?
Таких критеріїв може бути більше. Продовж наших роздумувань ми вже зрозуміли, що з висоти історичного об’єктивізму нормою цінності даного народу є питання про його ставлення до інших народів. […].
З цієї висоти побачимо наявну злочинність жидівської віри. Вона хоче знищити всі інші народи і всі інші віри. Про ці інші віри знаємо, що вони стоять і стояли куди вище у процесі пізнання Бога від нікчемної жидівської віри.
Знищення всіх інших вір означало б розірвання стількох розвоєвих ліній, скільки цінних народів і скільки цінних вір ця злочинна віра знищить.
Знищення віри – це знищення своєрідного процесу шукання Бога і Божественної Творчості. Це злочин наявний і об’єктивний. Такий злочин виконувався безліч разів у історії людства завдяки нетерпимості, якої навчали пророки старого завіту. Їхнім спадкоємцем вважається нині і християнство.
Це питання вимагає однак окремого розгляду.
Тут відзначаємо, що прославлений жидівський поводир Мойсей зовсім не мав того призначення, яке йому приписують.
Що значить “Не убий”! (5М., 5: 7) в контексті всього закону Мойсея, який виразно наказує безпощадно, немилосердно і без причини – як ми це виразно читали – вбивати і вирізувати мечем всіх нежидів – цілі народи з жінками і дітьми із тих близьких народів, призначених на знищення, – і вбивати мечем всіх мужчин із дальших міст всіх народів призначених на поступове вирізування аж до моря останнього.
“Не убивай!” у законі Мойсея означає – не вбивай незаконно жида, тобто іншого жида із твоєї спільноти. Отже, вбачай у ньому брата і люби ближнього свого.
Що може означати “Не ошукуй!” чи “Не чужолож!” зважаючи на виразні позитивні дозволи брати лихву із чужинців, подавати їм затроєне м’ясо, насилувати чужих жінок і потім пускати їх “на волю”?
Ці всі накази мали впорядковувати життя тільки в межах жидівської релігійної спільноти. І так вони всі розумілися жидами. Навіть страх перед законами інших держав не стримував їх виконувати їхні національні накази. […]
Ми вже бачили також, що означає, по-суті, так званий жидівський “монотеїзм”. Для нас уже ясно, що це расово-націоналістичний монотеїзм. Демон жидівського народу хоче вибороти собі єдиновластя у світі за допомогою жидівського народу, який до такого єдиновластя у світі прямує.
Чи вдалося жидам здійснити їхню програму?
Це питання історичне і, по-суті, не належить до цієї праці. У цій праці я показую, де знаходиться і, як виглядає ідеологічна основа жидівського месіанізму.
Ця місія – для самого себе. Жидівський народ є її заручником, носієм і одночасно найвищою ціллю і виправданням, її виконання є виразним запереченням інших народів, до того ж смерть цих інших народів не випливає із конечности боротьби і не має ніякого, навіть релятивно-історичного виправдання у вартостях жидівського народу. Таку “ідеологію” слід не тільки засудити, але виразно заплямувати як злочинну і божевільну.
Отже, дія жидів буде дією Зла в історії. З цього боку ця історія цікава і повчальна.
Отже, виявляється, що джерело і сутність жидівства знаходиться у їхній релігії, а отже жидівське питання є по суті питанням релігійним. Тільки ті народи можуть уникнути руйнівної сили нігілістичної жидівської ідеології, які їй зможуть протиставити свою власну добре усвідомлену віру і своє власне добре усвідомлене завдання в історії людства.
Виявляється, отже, що зло в історії діє як “випробування сили добра”. Зло безсильне там, де добро виявиться міцнішим. Наслідком занепаду жидівської ідеології (хоч би в яких бурхливих формах воно не відбувалося), буде – могутнє визволення духовних сил нації, а потім – національне відродження.
Поборюючи і намагаючись знищити інші нації, а зокрема їхні духові цінності, “Зло” викликує їхню самооборону, а отже зміцнення. […]
Шляхетні цінності і сутність добра не можуть бути знищеними жидівським божевіллям. Проти своєї волі жидівство викликає тільки зміцнення національної свідомості націй, які поширюють в історії позитивні цінності Добра і, які самоусвідомлюють себе через протиставлення силам зла. […]
Біблія мала бути історією жидівських повстань і тріумфів. Але з природи “місії” вона сталася історією неволі і погромів. […]
Отже: В книзі “Суддів” оповідається про те, що жиди не досить ретельно вирізали всі народи на завойованому терені, так як їм наказав це зробити Єгова. І за це їх буде покарано.
Увага!
Це неймовірно, але правда. Кара стрічає їх за те, що не повністю вирізали переможений народ. Невигнані народи будуть їм (жидам) “терном з боку” (Судді, 2: 3).
В тій самій книзі Суддів прославляється підступне вбивство Еглопа, Моавського короля. Аод просить короля про довірливу розмову і вбиває його несподівано. Його вбивцю називає Біблія “спасителем”: “…і розбудив їм Господь спасителя Аода…” (Судді, 3: 15).
“І побачили Маовітів на той час коло десять тисяч мужів, всіх багатих і всіх мужів сильних і ніхто не втік. І понижений був Моав того дня під рукою Ізраїлю” (Судді, 3: 29-30). […]
Не в одному місці прославляється вирізання тисячі мужів і їх “знищення”. Слід думати, що це знищення, обов’язково згадане при кожній перемозі, мало якусь форму ритуального знущання. […]
Атмосфера несамовита, згущена, повна крові і жорстокості, далека від справжнього героїзму. […]
Зрада, підступ, вбивання цвяхів у королівські голови жидівськими “героїнями”– усе це є “добре” і “геройське”, коли веде до знищення інших народів.
Не має згадки про те, що ці винищувані народи нічого не винні. Нічого злого вони не заподіяли Ізраїлеві: їхньою провиною було тільки те, що вони мали нещастя бути їхніми сусідами. А “Бог” Ізраїлю вимагав їхнього нищення.
Але я справді забагато вимагаю від Біблії. Поняття історичної справедливости зовсім не існує там як проблема.
Злочин діє розкладово перш за все на самого злочинця. Усі пророки лають жидів за їх безбожність, безвірність, службу чужим Богам, головно Ваалові, за кривдження вдів і сиріт, за захланність і за погоню за золотом, словом, за всі прикмети національного характеру жидів. […]
Завойовники світу були самі завойовані в короткому часі. Тоді пророки мали час і нагоду задуматися над причинами їхнього занепаду. Ці писання пророків є без сумніву найцікавішою частиною Біблії. […]
Є в цих пророцтвах щось немов відчуття важкого кармічного тягару, що згущується довкола жидівського народу. Жидівські пророки не знали звичайно законів карми. Але якоюсь мірою вони відчували гнітючий кошмар злочинців і ненависті нагромадженої довкола жидівства. Із цих згущених хмар неминуче повставатимуть бурі знищення над жидівським народом.
Справді знаходилися в історії месники їх злочинної душі. Замість того, щоб вирізувати мечем усі інші народи світу, вони самі були часто жертвою своїх злочинних намірів і дії.
Злочин вертається до злочинця.
До того ж, історія спостерігатиме явище, коли жидівська власна ідеологія повернеться проти них самих.
Їхні пророки… не бачать, що саме виконання окаянної програми Второзаконія з неминучою конечністю веде до їхньої власної загибелі. Адже сусідні народи не дадуть себе вирізати як телят, а зустрінуть їхнє насильство своєю самообороною. […]
Зокрема у Ісаї знайдемо дуже сильні відгуки тих самих сил, що диктували його попередникам програму Второзаконія.
Наведемо одне дуже характерне місце:
“Ви свідки Мої, – говорить Єгова, – та раби Мої, яких Я вибрав… І ніхто не врятує (вас) з моїх рук. Я Господь, ваш Святий, Творець Ізраїля, Цар ваш! Цей народ Я створив Собі, – він буде звіщати про славу Мою” (Ісая, 43: 10, 13, 21).
Оце самопрославлення “Бога” звучить радше кволим наріканням на жидів, ніж громовим голосом молодого народу, що рушав на підбій цілого світу. […] Послабла сила Ізраїлю і пророки пробують його підняти ще раз і ще раз на ноги магічним іменем Яхве, їхнього Демона вирізування інших народів, що в ньому і через нього вбачали вони колись свою славу, тобто славу їхнього “Бога”. […]
Але їхній упадок є щораз глибший і глибший. […]
Чи є якийсь вихід із завороженого кола нищення і ненависті? Чи є якийсь порятунок для жидівства? Якась утеча від них самих, перед ними самими, якась утеча від їхнього кривавого Демона Яхве – батька брехні і вбивства? Чи є порятунок для жидів від їхньої власної окаянної душі?
Метафізика – це найслабша тема Біблії. Слід радше ствердити відсутність метафізики, і навіть смислу для неї в спробі думання авторів Біблії.
“Все, що в силі чинити рука твоя, теє роби, бо немає в шеолі (жидівському царстві мертвих), куди ти йдеш, ні роботи, ні розуму, ані знання, ані мудрості!” (Еклезіаст, 9: 10)
Таким є зразок “преглибокої мудрости” жидівських філософів. “Знову я бачив під сонцем, що біг не у скорих, і бій не в хоробрих, а хліб не в премудрих, і не в розумних багатство, ні ласка – у знавців, – а від часу й нагоди залежні вони!” (Еклезіаст, 9, 11).
Це звучить зовсім як виклад діалектичного матеріалізму.
“Не будь справедливим занадто, і не роби себе мудрим над міру: пощо нищити маєш себе?” (Еклезіаст, 7: 16)
“Краще собаці живому, ніж левові мертвому!” (Еклезіаст, 9: 2-4).
Це нагадує нам відому жидівську життєву мудрість, що краще є бути живим боягузом, ніж мертвим героєм, тобто треба зберігати життя за ціну всякої підлості. […]
Яке це далеке від героїчної етики лицарства. […]
Але читаймо далі і довіряймо своїм очам, бо справді не хочеться вірити очам, що в якій-небудь книзі світу, котра претендує бути святою чи хоч би релігійною, може мати місце така цинічна оборона матеріалізму.
“Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають, і заплати немає вже їм, – бо забута і пам’ять про них, і їхнє кохання, і їхня ненависть, та заздрощі їхні загинули вже, і нема вже їм частки навіки ні в чому, що під сонцем тим діється!” (Еклезіаст, 9: 5-6). Або: “…бо доля для людських синів і доля звірини – однакова доля для них: як оці помирають, так само вмирають і ті, і для всіх один подих, і нема над твариною вищості людям, – марнота бо все!… Все до місця одного йде: все постало із пороху, і вернеться все знов до пороху…” (Еклезіаст, 3: 19-20).
Було б даремною справою вступати в суперечку, чи хоч би оцінювати таку “мудрість”. Даремна річ вказувати, що звірі не мають стільки нікчемної злоби супроти всіх інших звірів, скільки їх мають жиди супроти всіх інших народів, яких вони хотіли систематично вирізати. Найбільш демонічна і злочинна – це все ж таки душа людини.
Основна арійська правда про безперервний зв’язок світу предків і героїв із сьогоденням і майбутнім тут цинічно заперечується жидівським матеріалізмом.
Висновок із таких мудростей ясний:
“Тож іди, їж із радістю хліб свій, та з серцем веселим вино своє пий, коли Бог уподобав Собі твої вчинки!
Заживай життя з жінкою, яку ти кохаєш, по всі дні марноти твоєї, що Бог дав для тебе під сонцем на всі дні марноти твоєї, – бо оце твоя доля в житті та в твоєму труді, що під сонцем ним трудишся ти!” (Еклезіаст, 9: 7. 9)
Жидівське чіпляння за життя, жидівський страх перед смертю, жидівське матеріалістичне розуміння цінності життя знайшло очевидно свій вираз і у святому письмі.
Християнська екзеґеза без сумніву мусила соромитися цих всіх місць. Вона мала чималий клопіт, щоб якось затемнити цей цинічний виклад матеріалізму. […]
Що ж виявляється?
Біблія, яка не має ніяких філософських, ані героїчних висот, мусила нарешті довести до розквіту матеріалізму. Вона була матеріалістичною в самій концепції нації, що має вирізати всі інші. Така концепція виключає який-небудь космічний план для цілого людства, яку-небудь гуманність чи справедливість: така мудрість мусить діяти розкладово на саму душу народу.
І ось “мудрість”, яку подає Еклезіаст, стає пануючою “мудрістю”. […]. Чи треба дивуватися, що в перебігу історії жиди виокремилися в народ, що став цілковитим запереченням якого-небудь героїзму.

** *
“Пісня пісень” – це прославлення смислової любові та еротики.
Описується в ній смагляву, але прекрасну і темпераментну жидівку.
“Не дивися на мене, що я смаглява, бо мене опалило сонце”. (Пісня пісень, 1: 6.)
“В тебе ніс – немов башта ливанська,.. а коса на голівці твоїй – немов пурпур…” (Пісня пісень, 7: 56).
А ось опис коханої поданий устами коханця:
“Закруглення стегон твоїх – немов намисто… Твоє лоно – немов круглоточена чаша, а якій не забракне вина запашного! Твій живіт – сніп пшениці, оточений ліліями! Два перса твої – немов двоє сарняток близнят!” (Песня пісень, 7: 2-4). […]
Дивним є те, що цю пісню явно еротичного змісту, стільки оглуплених (християнських) народів вважало святою в католицькому розумінні цього слова. А їхні пастирі в офіційних поясненнях – у християнській екзеґезі – пробували переконувати, що не про поцілунки тут йде мова при створених устах і “під язиком”, а про… церков і про Христа, та й описана тут любов Христа і Церкви.
Справді в таких місцях – а є їх багато – трудно повірити у добру волю християнської екзеґези. […]
З обов’язку дослідника мені довелося перегортати грубезні томища цієї екзеґези. мушу однак ствердити, що вважаю цей час безнадійно втраченим.
Доводилося не раз дивуватися, що є більшим дивом, темноті читачів чи сприймачів такої екзеґези, чи облуди, або самозабріханості самих екзеґез.
Тут стверджую рішуче, що смаглява, чорна й кучерява жидівка, із гарячим темпераментом і високою вмілістю мистецтва кохання, яка описана у “Пісні пісень – це не церква, а таки жидівська красуня, яка відповідає расовому типові і расовому інстинктові жидів, і в тому смислі ця книга – як і всі інші – є виразом жидівської постави супроти життя і їхніх національно-расових ідеалів.

http://www.svit.in.ua

 

Книга Володимира Шаяна, “Віра Предків наших” є тут:

 

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=137

 

http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=240

×
Завітайте в наш магазин!