“Отак невільники руками ледве рушать,

Як на руках кайдани задзвенять.
Нехай же дзвонять голосно кайдани,
Не буду заглушать. Коли б могли
Вони збудить луну і розтроюдить рани
В серцях людей, що мохом поросли;
Коли б кайданів брязкіт міг ударить
Перуном в тії заспані серця.”

(«Порвалася нескінчена розмова…», пам’яті C. M. 14.07.1898)

“Вступили в тую секту, в те мертводухе християнство” (Леся Українка)

Леся Українка вже на початку ХХ століття зрозуміла всю сутність чужинської релігії християнства як “рабської віри”, накинуту усім народам. В її поетичних творах частенько знаходимо критичні роздуми над витоками цієї програми винищення самобутніх культур і розуміння суті юдейського монотеїзму:

“Наступить той бог єдиний нам усім на шию, мов східний деспот…”

Вона вважає, що було б добре:

“Щоб цяя секта зосталась для самих рабів…” (Руфін і Прісцілла)

Її думки, суголосні з поглядами сучасних язичників, на негативну роль християнства в житті націй. Пропонуємо нашим читачам Лесині рядки із драми “Руфін і Прісцилла” (із життя римлян ІІ ст. н.ч.). Йдеться про часи появи перших християн: … мир і згода, гармонія небесна панувала в великім пантеоні. Поки дух юдейського народу, мстивий, заздрий, дав невидимий меч своєму сину Ісусу з Назарета. З того часу порушилась гармонія всесвітня на небі й на землі. Не видно краю великій боротьбі, що перейшла на землю з неба, від Богів на люди. …Ся віра зародилась в Палестині, а в тих країнах варварських і східних уже й самі стихії, мов призводять до безміру і дикості в злочинах. …Христос дав не саму любов, а й меч!… Наступить той бог єдиний нам усім на шию, мов східний деспот… …Великий жаль, що стільки крові ллється за вашу віру, бо добра не вийде, вино ще грає, а вже оцтом чути. Я певен, що пожар великий Риму не християни вдіяли, та, може, вони пожар готують нам ще більший. Усе, що нам лишилося від славних часів колишніх, все та віра спалить і попіл рознесе на штири вітри. …Як далі піде так, ми хутко станем чужинцями у нашім ріднім краю, вигнанцями з небесної держави, бо їй нема на нашім світі місця, та й ми дістатися туди не можем, де перше треба вмерти, щоб ожити, і втратити зовсім подобу людську, щоб статися не людьми й не Богами, а чимсь таким, як тінь, як дим, як пара. …Поки новий Єрусалим настане, то Рим піде в старці, бо ваша віра зруйнує працьовитість, а жебрацтво в честь уведе, хоч і не дасть загоди голодній черні, тільки роздратує. …Се в їх тепер, панотче, наче пошесть, у сих філософів високородних: позамикались дома, наче в урни замазались, іще й не спопелівши, обличчя в них повитягались навіть, пожовкли й попісніли – хто б подумав, що всі вони вступили в тую секту, в те мертводухе християнство… …ваша церква не дбає про закон, про славу Риму, вона перейняла юдейський звичай, І віру, і закон. Щоб ця секта зосталась для самих рабів… бо для рабів вона корисна… …Ні, справді, я в своєму господарстві се добре перевірив: кожен раб, як тільки християнство те перейме, стає покірним, чесним, роботящим, хоч кия забувай! Я все купую в послугу християн. Що ж до звичаїв, то що з раба звичаїв вимагати? – Аби корився та глядів роботи. Ну, вільним громадянам – інша річ. Водночас Лесю Українку, дослідницю волинської міфології, хвилювала доля давніх вірувань своїх Предків.

Володимир Шаян писав: “Леся Українка часто думає про “релігію батьків своїх”. Під цим окресленням вона має на увазі дохристиянську релігію України. Зокрема з рідною матір’ю ці згадки в листуванні досить часті. Мусили бути між ними численні розмови і глибоке спільне розуміння цієї теми. І також під кінець життя Леся обіцяла матері написати поему про Перуна. В одному з листів виправдується, що не могла її написати. Вона дозрівала в її душі” (ВПН, с. 700-701).

У цій же драмі вона вкладає в уста одного з персонажів такі слова: “…Тут статуя стояла Діоніса, тепер тут яма – не спіткнись на неї як-небудь в темряві – сю порожнечу що виповнити може?”

Подібні роздуми знаходимо й у Шаяна:

“Статуя Перуна, виконана із золота і срібла, напевно не була замовлена в Греції. Це мистецтво пропало. Заступила його візантійщина. Сьогодні митці шукають українського стилю в мистецтві. Шукайте його на дні Дніпра!“

Леся Українка переклала кілька язичницьких гімнів-славнів з Рігведи. Як глибоко вона відчула безмежність Всесвіту і непорушність законів Праві! Ось як вона перекладає пісню “До Богині Утрені”: “…Вона є та, яка знає назво-мету дня першого, Світла, сяйво-одежна, вродилася із Темноти. Молода Дівиця не порушить наказу Права, Із днини в днину приходить у визначене місце обрію. …О, ти, що все єси послушна Променеві Права, Надхни нас блискучими думками, О, Утрене, просвіти нас сьогодні нам ласкава! Хай стануться блага і нам, і друзям нашим!”.

ПЕРУН

“Перун” – поему з такою назвою Леся Українка обмірковувала в Єгипті у квітні 1910 року, як то видно з двох її листів до матері:

“Після сього чи маю ще поясняти, чому не написала «Перуна»? Яке вже там було мені писання (тільки й могла писати контракти, а то навіть листи не писались). (28 березня (11 квітня) 1910 р.). Посилаю тобі «Єгипетську весну» – се поки що. «Перун» уже початий, але ще не скінчений. (30 березня (12 квітня) 1910 р.).

З цього задуму лишилось три строфи (Князь Володимир за Дніпром…), які у виданні 1975 р., 1) – даремно вважаються окремим закінченим твором; 2) – розпливчасто датуються 1910 роком. Згадані листи дають можливість датувати цей фрагмент 11-12 квітня 1910 р.

“Перун” (Уривок. На жаль Леся так і не змогла закінчити цю поему)

“Князь Володимир за Дніпром
на вловах запізнився.
І сам незчувся, як в бору
самотній опинився.
Дарма, таж не боїться князь
ні ворога, ні звіра,
водяників, лісовиків
розпудить нова віра.
Князь може полювати й сам,
аби була охота,
от тільки зморою лягла
полуденна духота”.

Леся Українка була енциклопедично освіченою людиною, мала матеріалістичний світогляд, її літературна спадщина свідчить про глибоке розуміння письменницею законів розвитку природи і суспільства. З дитячих років Леся Українка виховувалася вільною від релігійних забобонів. Вона виступала проти церковних обрядів і релігійних церемоній. Пізніше, критикуючи спіритизм (від латинського spititus – дух), Леся відзначала, що єдино вартий дух – це дух свободи. Такі погляди її складалися спочатку під впливом дядька М.П.Драгоманова, відомого українського громадського діяча, котрий вивчав буддизм та індуїзм, вів товариство етнографії.

Рано зрозумівши реакційну суть релігії, письменниця на початку 90-х років XIX ст. включається в боротьбу проти одурманювання українського народу служителями церкви не тільки у себе на Батьківщині – в Західній Україні, але й у Галичині. В одному із своїх листів до брата М. П. Косача (березень 1891 року) Леся Українка писала про необхідність посилення боротьби з галицьким клерикалізмом і попівщиною, прямо відзначаючи, що клерикали і попи можуть «висмоктати всі здорові соки життя з народу». В цьому ж листі вона з радістю повідомляла про відхід місцевої інтелігенції від духовенства.

На той час, Леся гнівно критикувала «житія святих», які поширювались тоді галицькими клерикалами та їх прибічниками. «Якби я могла, то я б віником вимела усе те «героїчне» сміття на смітник, там би йому лежати, а не людям голови туманити», – писала вона М.Драгоманову 17 серпня 1893 року. Солідаризуючись з І. Франком, Леся Українка оголошує війну цим духовним тиранам, які намагалися закабалити рідний народ.

В статті про Джона Мільтона, знайомлячи читача з протестантським рухом XVII століття в Англії за свободу віри, Леся Українка проголошує право людини на свободу від релігії. Вона розуміє, що за давніх часів попи примушували народ держатися віри умовляннями, залякуванням «пекла» та обіцянками «раю». Але тепер не можна «когось заставити повірити в те, що для нього перестало бути святим», – пише письменниця. Леся Українка підкреслює, що справді віруючих стало мало навіть серед служителів культу, що попи використовують релігію в своїх корисливих цілях.

Одним з чудових атеїстичних виступів поетеси є вірш «Пророчий сон патріота» (1895), написаний у відповідь на пройняті клерикальним духом статті журналу «Буковина». Їдкими стрілами сатири разить вона Ватикан та його прислужників, гостро і дотепно висміює їх спроби посадити на престол римського папи свого прибічника – львівського митрополита.

“Релігія у нас – то морок темний.
Єгипетських жерців деспотія важка…”

Послідовно, крок за кроком, вона розвінчує догмати християнської релігії, старанно поширюванні духовенством напередодні революції 1905 року. Леся Українка створює образи сильних духом людей, які виступають проти християнської моралі. Одним з кращих антирелігійних творів Лесі Українки є драматична поема «У катакомбах» (1905). Переносячи читача в ранній період християнства, вона описує бунт раба Неофіта проти духовної тиранії рабовласників. Герой, який мріяв знайти правду в новій вірі, поступово переконується, що і християнське вчення не визволяє його від рабства ні на землі, ні на небі – «у царстві божому», що і в християнській общині немає рівності і справедливості. З обуренням відповідає він єпіскопу – своєму духовному пастирю:

“Я не за тим прийшов до вас у церкву,
щоб ярем та хрестів нових шукати.
Ні, я прийшов сюди шукати волі,
бо сказано ж: ні пана, ні раба”. (Уривок: “В катакомбах”)

Бачачи брехливість і лицемірство тих, хто пригнічує людейі і намагається посіяти серед пригноблених сподівання на райське блаженство в загробному житті, раб Неофіт повстає проти християнської заповіді покірності і терпіння:

“Мені дарма, чи бог один на небі,
чи три, чи триста, хоч і міріади.
За жодного не хочу помирати:
ні за царя в незнаному едемі,
ні за тиранів на горі Олімпі.
нікому з них не буду я рабом,
доволі з мене рабства на сім світі!”. (Уривок: “В катакомбах”)

Його ідеалом є Прометей:

“Я честь віддам титану Прометею,
що не творив своїх людей рабами,
що просвіщав не словом, а вогнем,
боровся не в покорі, а завзято,
і мучився не три дні, а без ліку,
та не назвав свого тирана батьком,
І деспотом всесвітнім, і прокляв,
віщуючи усім богам погибель”.

Християнство, як і всяка інша релігія, для Лесі Українки було чужим своїм рабським духом. Уже в творі «Грішниця» (1896) письменниця вкладає в уста відважної дівчини, яка підірвала ворожу фортецю і вмирає від ран, сміливий протест проти християнської заповіді любові до ворогів.

<…>

Черниця:
О сестро! ти?.. Ти каєшся, запевне!
Хвора:
Ні, каяться вважала б я за гріх!
Скажи, – ти певне знаєш, – адже в замку
Усі погинули? ніхто з них не зоставсь?
Черниця:
Ні, милував господь. Одна лиш вежа
Упала, на той час там не було нікого.
Хвора:
О, що ти кажеш?! (Хвора заридала).
Черниця:
Вгамуйся, бідна сестро, помолися
Зо мною вкупі богові святому,
Подякуй, що не дав тобі вчиниш зла,
Проси, щоб мир твоїй душі послав він
І в серце повернув забутую любов.
Сльозами змий оту лихую пляму,
Що положив гидкий, ворожий замір.
Аби простив тебе суддя небесний,
А суд земний для праведних – ніщо.
Хвора:
Гадаєш ти, що я боюся суду?
Запевне, бридко між гадюк попасти,
Та я їх не боюсь, суд не страшний для мене, –
Небесний чи земний, для мене все одно, –
Однакові для мене рай і пекло,
Бо я не вірю в них.
Черниця:
О господи, рятуй
Оцю заблукану, нещасну душу!
Послухай, сестро, ти ще молода,
І, може, прийдеться загинути…
Хвора:
Дарма!
Не жаль мені, що молодою згину,
А жаль – о лютий жаль, що пропаду даремне.
Черниця:
Ніхто даремне в господа не гине,
Без волі божої і волос не спаде
Хвора:
Не хтіла б я тебе вразити, сестро,
Та, бачу, прийдеться розмову залишити,
Бо ми говоримо на різних мовах.
Черниця:
Ні!
У всіх людей одна є спільна мова –
Братерськая любов.
Хвора:
Любов, ти кажеш?
А я б сказала – щирість…
Черниця:
Прожени
Ненависті дракона геть із серця,
Нехай в ньому зостанеться любов,
І ми одна одну запевне зрозумієм,
Як розумів розбійника Христос.
Хвора:
Пожди, кохана сестро, я те бачу,
Що ти мене і жалуєш, і любиш,
Хоч я тобі чужа. Та я б хотіла,
Щоб знала ти, кого і за що любиш,
І як осудиш, то щоб знала за що.
Сядь ближче біля мене, нахили
Лагідне личенько до мене ближче,
Забудь про те, що звете ви гріхом
Чи праведністю, слухай тільки пильно.
Черниця:
Боюся я, що втомишся, – ти ж хвора.
Хвора:
Дарма! нехай умру, та думка не умре!
В таке безсмертя й я привикла вірить.
Адже і в вас є сповідь перед смертю…
Мене жде шибениця – я те знаю.
Так слухай. Ти все згадуєш любов,
Вона й моя наставниця єдина.
Мене любов ненависті навчила,
Колись і я була, як ти, лагідна, тиха
І вірила в братерськую любов,
Бо при мені були брати кохані,
Родина й ніжні подруги мої.
Образу я сльозами зустрічала
І перед кривдою схиляла я чоло,
Коли вона на мене наступала.
Я матері і батькові корилась,
Вони ж були до мене завжди добрі.
Я думала, що лад такий можливий
Між ворогом і бранцем… Коли се
Розпочалося біле лихоліття
І наше місто зайняла облога;
Боролося воно, змагалось, як уміло,
А потім мусило відперти браму,
І вороги ввійшли з тріумфом в неї.
Я бачила, тоді, що хто хиливсь найнижче,
Того найбільш топтали люди й коні.
Мій батько й мати ворогам корились,
А добрості не бачили ніколи.
У мене розум наче потьмарився,
Не знала я, де правда і де кривда,
Я знала тільки, що мені так жаль,
Так жаль на ворогів і жаль на подоланих.
Сумний був час; товариші мої
Пішли у військо, кликали й мене.
Та я в собі не чула сили.
Ті, що зостались, я їх одцуралась
Або вони мене, пропала наша згода.
Брати і сестри смутнії ходили,
Той самий жаль гнітив їх, що й мене.
Та що казати? В подоланім місті
Немає щастя і не може бути!
Хотіла я спершу, як ти, піти в черниці,
У сестри милосердні, та для сього
Потрібна віра, – я її не мала…
Отак життя минало день за днем.
Я бачила, як гинуло найкраще,
Як родичі мої гнили по тюрмах
І як високе низько упадало.
Тоді в мені спалахнула ненависть
До тих, що нищили мою любов.
Ненависть розгоралась більше й більше,
Та я не знала, де її подіти.
Так, може б, я себе вогнем спалила власним,
Та іншеє судилося мені.
Прийшов один товариш і промовив:
«Ходи; ми знову на війну зібрались!
Не ми уб’єм, то нас вони уб’ють;
Ми мусим боронитись, поможи нам!
Невже ти будеш осторонь сидіти
І споглядать, як ллється братня кров?
Ні, сором се терпіти. Наша смерть
Научить інших, як їм треба жити.
Ходи, з тобою, певне, й другі підуть».
І я пішла…
Черниця:
А мати? а родина?
Хвора:
У ту хвилину я про них забула,
Та, може б, не згадала і тепер,
Якби вдалось моє велике діло.
Я б упилася щастям перемоги, –
Не спогадом, надією жила б.
Але ж тепера я даремне гину
І думаю про той даремний жаль,
Що може вбить мою кохану матір.
Своїх сестер я бачу у жалобі,
Братів у смутку – і даремне все!..
Коли б могла я ще хоч раз побачить
Моїх коханих!..
Черниця:
Сестро, не журись!
Якби ти тільки вірила у те,
В що вірим ми, потішилась би певне.
Ми віримо, що в іншім, кращім світі
Побачимо усіх, кого любили.
Хвора:
Шкода! Ви вірите, що єсть і рай, і пекло,
Що люди й «там» не можуть рівні бути.
Моя лагідна мати не злочинна,
Не вбила і не хтіла вбить нікого,
Їй мусить райська брама відчинитись,
А для таких, як я, в раю немає місця.
Черниця:
Все переможе щире каяття,
І гріх, і пекло перед ним зникають,
І райська брама навстежи одкрита.
Згадай же, сестро, любую родину,
Пожалуй душу бідну, молоденьку,
За віщо ж має гинути вона?
Хвора:
Чернице, спогадай: стоїть у вашій книзі:
Ніхто не має більшої любові
Як той, хто душу покладе за друзів».
Ну, годі, я скінчила, ти вже знаєш
І як осудиш, то вже знаєш за що.
Умовкла хвора, і черниця тихо
Сиділа, очі в землю опустивши…
15.09.1896

Героїня драматичної поеми «Одержима» (1901) також іде наперекір християнському вченню про всепрощення. Мужній образ єретика-безвірника створює Леся Українка у вірші «Було се за часів святої Германдади» (1903). В листі до А. Е. Кримського від 26 січня 1906 року з приводу драми «У катакомбах» вона писала:

«…типічний християнин тих часів марив би, що всі стануть колись слугами Христа – чи се ж не все одно, що рабами? Чи ж не проти сього повстає мій раб – прометеїст?»

Література по темі. Замовити можна тут: http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=199

Леся Українка. Драми та інтерпретації.

 

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.

.