Забута правда.

02.10.2019 Sribnovit виродки., кацапетовка, московія, нелюд, нерусь

Мабуть, немає більшої несправедливості, ніж пошанування брехні. Отож читав, як наші газети писали про 765-у річницю навали татаро-монголів на Русь, а йшлося про Московію, і від образи ставало ніяково за деяких малоросів. Невже ніяк не усвідомимо, що Московія ніколи не була Руссю?

Бо вже давно навіть русофіли погодилися, що в Х–ХV ст. «русами» називали тільки подніпровських слов’ян. А в Московії, або як її раніше називали – в Ростово-Суздальській землі, слов’янські племена ніколи не мешкали. Та, певно, оте живуче «малоросійство» міцно вкорінилося в декого у свідомості. Тож торкнімося цієї теми ось із якого боку.

Коли заглянемо до радянської археології, то не знайдемо в ній згадки про засновника російської археологічної науки графа Олексія Сергійовича Уварова. І не дивно. Археолог О. С. Уваров своєю знаменитою працею «Меряне и их быт по курганским раскопкам» перекресли російську оману про слов’янське походження Московії. Книжка вийшла друком в 1872 році і спиралась на дослідження понад 10 тисяч розкопаних курганних поховань. Лише експедиція О. С. Уварова впродовж 1851—54 років розкопала 7729 таких поховань. Дослідивши цю величезну кількість могил, останків людей та речей, знайдених у них, вчені дійшли одностайної думки — в тих курганах знаходилися останки лише представників фінського племені — мерян. Саме за ці висновки більшовицька влада люто ненавиділа археолога. Бо він сказав велику правду.

О. С. Уваров закінчив С.Петербурзький університет в 1845 році. Після того кілька років продовжував навчання в Берлінському та Гейдельберзькому університетах, пізніше вивчав в Італії візантійське мистецтво. І лише після цього «всецело предался исследованию русских… древностей, причем вскоре занимает одно из первых мест среди русских археологов; производит многочисленные раскопки сам на свои обширные средства,.. издает ряд ценных и первоклассных сочинений й монографий… В 1864 году переселяется в Москву, где основывает Московское археологическое общество, в котором занимает до самой смерти место председателя, организует археологические съезды, исследования древностей при русских монастирях… Является одним из основателей Московского Исторического Музея» («Большая энциклопедия», том 18, с. 711, С.Пб).

Навіть із цієї невеликої довідки видно, якою неординарною особистістю був Олексій Уваров. Проте йому не знайшлося місця в радянській археологічній науці. Відкрийте БСЭ, том 2, сторінки з 280 по 289 та переконайтеся. Жодного слова!

Що й спонукає звернутися до праці О. С. Уварова:

«В 1850 году бывший Министр внутренних дел граф Л. А. Перовский… предложил мне испытать почву Новгорода и его окрестностей… Я подал графу Перовскому мысль начать исследование в Суздале и около Суздаля, как на местности, никогда еще не тронутой… С тех пор до 1854 года… были произведены археологические изыскания в уездах: Суздальском, Владимирском, Юрьевском, Переславльском и Ростовском… Общий вывод из зтих исследований доставил нам самые любопытные и весьма точные материалы как о первоначальном пребывании народа Мери, так и об обычаях, домашнем быте и торговых сношениях зтого народа» (А. С. Уваров, с. 1).

Зверніть увагу — до О. С. Уварова в так званій Ростово-Суздальській землі ніхто не проводив археологічних досліджень. Розкопавши та дослідивши 7729 курганів, учені дійшли висновку, що ті поховання належали фінському етносу. Вони розділили розкопані кургани на два періоди поховань. Кургани «першого періоду» охоплюють VIII ст., а «другого періоду» — XII— XVI. І всі належали мерянам. Ніде не знайшли жодного слов’янського поховання. НеймоG вірно, якщо базувати історичну науку на роG сійській брехні про слов’янське походження Московії. Але маємо правдиві свідчення, як би кому не хотілося їх заперечити: «Таким образом, раскопанные курганы на берегах обоих озер (Неро й Клещино. — В. Б.) получают значение точного мерила для сравнения могил между собою, причем значительное их количество свидетельствует о густоте народонаселення на зтих местностях… РазнообG разность и многочисленность предметов, извлеченных из курганов, дают нам возможность определить с достоверностию отличительный характер мерянских могил, возстановляя наглядно весь наряд со всеми его своеобразными особенностями, отличавшими убранство Мери от одежды всех почти остальных обитателей Древней Руси» (А. С. Уваров «Меряне», с. 3).

Археолог О. С. Уваров наводить у своїй книзі мапу «Мерянської землі», куди частково чи повністю входять тодішні російські губернії: Ярославська, Володимирська, Московська, Тверська, Костромська, Рязанська, Калузька, Тульська та Вологодська. Утім, неважливо, де проходив кордон «Мерянської землі», бо навкруги проживали споріднені фінські племена: мещера, мурома, мордва, череміси (марі), весь та інші. Нагадаю, що ці фінські племена розмовляли практично однією мовою, сповідували одні обряди, молились одним поганським богам, жили в однаковому лісовому середовищі та вели споріднений спосіб життя. Навіть самоназви цих народів походять від одного кореня: марі — людина. У тій землі досі лишилися мерянські імена тисяч поселень, рік, озер та урочищ. Тільки самоназва племені наявна в 37 найменуваннях нинішніх поселень краю.

Із багатьох тисяч мерянських найменувань, що існують і сьогодні, наведу пише десяток-другий: Волга, Клязьма, Кострома, Судогда, Нерехта, Нерль, Ухтома, Унжа, Ухра, Угра, Войга, Молога, Москва, Жиздра, Ушлома, Вонога, Руза, Пахра, Протва, Шуя, Воча, Воря, Согожа тощо. Кожен розуміє: якби в ті землі пізніше прийшли слов’яни, вони б ніколи не залишили у своєму користуванні чужинських слів і понять у такій безмежній кількості. Тільки народ, що продовжував жити на своїх теренах, зумів зберегти рідні слова. Хочу нагадати, — подібної думки про МеG рянську (фінську) землю дотримувався не один археолог О. С. Уваров. То була думка російської професури кінця XIX ст., що стверджувала навіть Російська Велика Енциклопедія (т. 13, вид. 1903 року, с. 442):

«Древнее поселение Московской губернии еще относится к эпохам употребления каменных орудий, но об антропологическом типе этого населення не сохранилось данных. Гораздо более данных о так называемом курганном племени, жившем здесь… в X—XII веках и остаG вившем после себя многочисленныя могилы, курганы с остатками древней культуры, хотя и грубой, но уже знакомой с бронзой и железом. Это население… и представляло собой ту финскую народность, которая известна под имеG нем Мери».

То вже пізніше радянські, так звані, професори та академіки закінчили переписувати українську (як і російську) історію та повністю «поріднили» нас, русів-українців, із фінським етносом Московії. Хоча, звичайно, ця праця «великої брехні» почалася значно раніше, ще за царських часів, з Катерини II та Петра І.

Не думайте, що фінське плем’я меря проживало в Московії лише впродовж X—XII ст., а потім кудись зникло. Саме цю велику брехню століттями нам нав’язувала московська влада. Меря і далі домінувало на своїй землі, лише прийняло християнську віру. Зверніть увагу: протягом XII— XVI ст., уже частково прийнявши християнство, меряни продовжували вклонятись та молитись язичним кам’яним брилам. Ось свідчення:

«С каждым чем-нибудь замечательным камнем связана у них была особая легенда. Такая вера древних Финнов надолго оставила по себе следы в землях, населенных мерянами… Когда Авраамий Ростовский поселился на берегу Ростовского озера, местные жители поклонялись каменному богу… и даже обоготворялось не название, а, как говорят, простой камень, лежавший в буераке за тамошним Борисоглебским монастырем. Переславцы до XVI века продолжали боготворить зтот камень и ежегодно собирались к нему на поклонение 29 июня» (А. С. Уваров, с. 71).

Не наводитиму сотень подібних прикладів масового вшанування кам’яних брил з XII по XVI ст. по всій Московії. Скажу тільки, що деякі племена мордви вшановували та молилися каменю ще в другій половині XIX ст. Ось довідка: «Обрядовий культ Мордвы заключается в молениях и жертвоприношеннях… в совокупности называются молянами… Большую роль в молянах играет камень — кардосярко, который непременно находится на дворе каждого дома» (Д. А. Корсаков «Меря и Ростовское княжество»).

Отож і прийнявши християнську віру, фінські племена залишили в тій вірі місце для своїх «старих богів». І своїх старих цвинтарів вони не полишили, а продовжували далі, поруч із предками-язичниками, хоронити батьків — християн. Ось вам черговий приклад: «… близ деревни Малютиной находится древнее городище на урочище, известном в народе под названием «Красно». Любопытно, как доказали изыскания, что древнее это городище служило местом погребения до самого XVI века» (А. С. Уваров, с. 37).

А тепер уявімо, що прибулі слов’яни-християни з Київщини ховали б своїх померлих батьків та дітей на чужих поганських кладовищах… Нісенітниця! Меряни ж, перейнявши християнську віру із застереженнями, продовжували шанувати та берегти свої древні поховання і цвинтарі. Вони були їм рідними. Це доказів не потребує. Саме це стверджує археологія

А свідченням того, що московське християнство пішло на так зване «двоеверие», — приклад: «Финские боги… получили место в… (московском) христианском культе, обрусели, потеряли… свой иноплеменной характер… » (В. О. Ключевський). Таке трапилось і з фінським племенем мерею, та й з іншими. Прийнявши християнську віру, вони «потеряли свой иноплеменной финский характер», і стали московітянами, а потім самі себе возвеличили на «великоросів».

Тож замисліться, чому українців і, досі гвалтують російською мовою та московською церквою. Серед нас і сьогодні знаходяться «малороси», які погоджуються «узгодити» з Московією її міф про «слов’янське братство». А на закінчення додам найцікавіше. Отож, розкопавши тисячі курганних поховань у Московії, граф О. С. Уваров та його колеги знайшли в них кілька тисяч монет, себто — грошей. Були серед них монети європейські: саксонські, богемські, баварські, Германської імперії, міста Кельна, англосаксонські, датські, шведські та багато інших; були там монети східних країн, азійські: саманідські, бухарські, багдадські, самаркандські, вірменські, волзької булгаріїї тощо. Знаходили в курганах монети, які карбувалися з VIII по XVI ст. Тільки найстаріших монет з VIII по XII ст. знайдено понад 300. Вже не кажу про монети Золотої Орди, Івана III та Івана IV (Лютого).

Але — в тисячах мерянських могил не знайдено жодної Київської монети X—XII ст. Ні однієї! Сподіваюсь, ми пам’ятаємо, що ще з часів Володимира Святого (кінець X ст.) у Києві карбувалися монети.

А нам сотні років втовкмачували тезу про спільну державу, де була єдина влада, де діяли єдині закони і єдина віра, де ходили єдині гроші, де проживав єдиний слов’янський етнос…

Як кажуть, хоч стій, хоч падай. Бо ж настав таки час осмислити все пізнане та нарешті схаменутися.

Володимир Білінський

Джерело-https://www.ridivira.com/uk/spetsproekty/buttia-ukraintsiv/336-zabuta-pravda

Література, яку можна замовити тут: