Народна творчiсть українцiв є багатою i священною. Свята, обряди, творчiсть українського народу у всiх її виявах мають благородну мету: возвеличити людину, подiю, поєднати зi свiтом, пiднести до його свiтлоносних вершин.

Здiйснюється це через символи, ритуальнi дiї, якi становлять спiльну образотворчу мову душi українського народу. Дiї в обрядах, символи, сюжет в народному мистецтвi взаємозв’язанi i несуть однакове художньо-смислове навантаження. Основна iдея у святах i обрядах, словеснiй творчостi та народному мистецтвi – утвердження росту й розвитку. Досягається це через уславлення триєдиних джерел життя, без яких вони неможливi: сонця, води i землi.

В останнiй час за духовнiсть стали вважати тiльки релiгiйнiсть – вiдкриття церков, вiдвiдування храмiв, носiння хрестикiв. Якi ж справжнi складовi духовностi?

Основним чинником є любов. У священних писаннях сказано, що Бог є любов. Тут i любов до свiту, i його сил, i до всього сущого у ньому, i до життя та всiх його джерел. Втрачена любов до природи i довкiлля призводить до запустiння i згуби.

Свiтогляд є другим в цьому ряду. В ньому – витворений предками погляд народу на свiт, зв’язок iз землею i небесами. На цiй основi твориться, розвивається i передається в майбуття народна культура. Саме в її величi, благодатi i красi плекається душа народу й кожної людини. На їх основi розвивається нацiональна свiдомiсть – причетнiсть до рiдного народу, нацiї, держави, усвiдомлене пошанування минулого i творення майбутнього. Вони спонукають кожну, приналежну до свого етносу, людину свої думки втiлювати у творчiсть. Життєвою основою поведiнки є правда. Чини по правдi i будеш праведним. Пiзнай правду i будеш вiльним. Нарештi, важливим чинником у духовностi є пам’ять, яка пiдтримує родовий зв’язок iз предками, їхнiми дiяннями, не дає забути «чиї ми сини i яких батькiв дiти».

Щоб розвивалася духовнiсть – треба розвивати українську душу вiд народження дитини й до смертi людини. Для цього в нас є багатий звичаєвий, обрядовий, пiсенний, музичний, танцювальний набуток, як органiзована духовна система. Тiльки потрiбно сповна розкривати її красу, справ- жню життєву потребу. Найосновнiше, що всьому треба надавати українського духу i стилю, щоб формувати етнiчну своєрiднiсть, культуру, творчiсть, мораль i побут. Культура – поняття всуцiль свiтоглядне й обiймає все життя i народу, i людини.

Духовно багатою є i наша рiдна мова. Вона напряму пов’зана з найвищими силами Свiту. Так, на небесах володарює Господь, а на своїй землi – Господар. Мiсце обитацiї Бога було Вiр’я, а там, де живе Господар називається Подвiр’я. Священна мова, яка йде з небес, є Повiр’я. У свiтоглядi наших пращурiв свiт уявлявся колом, так розвивався i таким округлим зображувався, як ось образ Сонця у жанрах народного мистецтва та обрядах. Як нашi предки, так i ми, багато що робимо по священному колу, спiваємо ритуальнi пiснi. Хлiби i страви нашi мають у назвах цю священну основу: колобок – колач – калита – коровай – коливо.

У третьому тисячолiттi, коли життєдiя- ла Трипiльська культура, Богом Сонця був «Ра». В українськiй мовi збереглося дуже багато слiв iз цим коренем: ранок – радiсть – храм – праця – рало – орач – чара та iн. В праукраїнцiв доби палеометалу Верховним Богом був Сварог, який ще й опiкувався шлюбом. У «Ведах Рога» (Рiгведi), бiль- шiсть яких створено на Поднiпров’ї i занесено в Індiю, є слово «Свах» – вишнє небо. Лад в українському весiллi i нинi дають священнi чини – Свахи i Свати.

Тут ми пiдходимо до того, що в українського народу є три мови й усi вони гли- биннi та священнi. Найперше – це рiдна словесна мова, яка дана Богом для спiлкування межи кревними людьми словом, пiснею, письмом. Є ще образотворча мова, котра своїми мальованими чи прокресленими образами в творах мистецтва оповiдає про зв’язок народу iз свiтом та його явищами. Ось її основнi символи: сонце, як джерело свiтла й тепла; ромб, як родюча основа свiту; деревце, як ознака росту й розвитку життя; хрест, як духовна сила свiту. Третя мова – це мова звичаю. Вона об’єднує i слово, як мову i молитву, i символ, як образ i дiйство. Обидвi втiленi у звичай, чим пiдтримується зв’язок часу, проводиться етноiсторична лiнiя розвитку та єднаються нинi сущi люди iз предками й пращурами. Тут мова звичаю виступає етногенетичним чинником, оскiльки дає можливiсть взнати не тiльки час його побутування, а й вiк народу.

Так, у звичаї українського народу виносити над головою священну ритуальну страву – кутю, кашу. Так же несе дiвчина калиту в рушнику на свято. Так виносять старости коровай на весiллi. Всi вони здiйснюють священну мiсiю – вiддають пошану Сонцю i Небу, їхнiм вишнiм силам i присутнiм людям. Цей звичай походить ще з часiв праукраїнської хлiборобської цивiлiзацiї – Трипiльської культури. Цей ритуал вiдтворено у статуетках та в розписах посуду трипiльцiв-орiїв шiсть-п’ять тисяч рокiв тому. На спинi, грудях ранньотрипiльських чоловiчих статуеток виображено навскiсний хрест. Його зображували й українськi гончарi на керамiчних iграшках. На весiллi старости, котрi краятимуть священний хлiб роду – коровай, пов’язанi навхрест рушниками. Хлiб, коровай – це Божий дар iз вишнього Неба-Свах i старости, як його посланцi, здiйснюють тут божественну мiсiю. Про це промовляють символiчнi ознаки – навскiсний хрест, рушники навхрест. Отож, скiльки вiку звичаю, образу, стiльки й вiку роду нашому хлiборобському.

Звичай є основою народної вiри, культури, становить структуру духовного життя. Сюди належать народнi свята, обряди, ритуали, пiснi, танцi, мистецтво, побут, мораль. Звичай є спiльним для всього народу, його неписаним законом. Його важлива цiннiсть – у необхiдностi, благотворностi i спадковостi. Вiн вiки живе у поколiннях, оскiльки регулює життя, наповнює духовним, цебто священним, змiстом. Воно розвивається на засадах добра, краси й душевної величi i має втiлитися у щастя й здоров’я.

У ХХ ст., коли на теренi росiйської iмперiї запанувала бiльшовицька iдеологiя, пiшло не тiльки фiзичне винищення українцiв, а й духовних засад нашого життя. Народну культуру вiдкидали, оголошували вiджилою, принижували. Найдавнiшi українськi пiснi – народнi колядки, якi є гiмнами Сонцю красному i Свiтовi бiлому, мiфами про створення Свiту, вiдкинули, прив’язавши їх тiльки до християнського Рiздва. Із веснянками зробили парадоксальне: в час, коли природа оживає й розквiтає, молодь вiдучили спiвати. Те сталося й з iншими святами Сонячного кола – Зеленою Недiлею, Купайлом, Весiллям Свiчки, Калитою. Духовну систему народних свят, яка вiками визначала життя i свiтогляд народу, єднала його з Богом i Небесами , повнiстю поруйнували.

Українське весiлля за кiлькiстю пiсень, танцiв, життєствердних ритуалiв, духовно-звичаєвих iмпровiзацiй не має собi рiвних у культурi слов’янських народiв. На це духовне багатство чинився постiйний чужорiдний компартiйний тиск. У розгул брежнєвщини весiлля адмiнiстративно перенесли iз сонячного дня українцiв – недiлi на суботу – священний день євреїв. Поруйнуваши структуру обряду, вiдкинувши ритуальнi пiснi, наснажувальну силу дiйств, народне весiлля перетворили у застiлля iз горiлкою та «горька».

Народне мистецтво в роки ленiнiзму- сталiнiзму зазнало iдеологiчного наступу та утискiв фiнансових органiв. Через це, а також через руйнування образотворчої мови, багато жанрiв, як ось гончарство, писанкування, взагалi декоративнi розписи, килимництво, художнє ткацтво, вироби з дерева та iншi жанри втратили масове поширення. Якщо i є хтось iз народних майстрiв, то їх уже сприймають як релiктових творцiв.

Прикладом духовного спотворення народного звичаю є найосновнiший символ українського народу – хлiб-сiль на вишитому рушнику. Цей витвiр рук i душi народу дуже змiстовний. Тут хлiб символiзує Землю, сiль – Сонце, а рушник уособлює духовну силу народу. Ним зустрiчають тiльки найшанованiших гостей, цебто прихиляють перед ними Небо i Землю. По- перше, не всiх пiдряд варто зустрiчати хлiбом-сiллю. По-друге, на пошану потрiбно вiдповiсти шаною: тричi почергово цiлувати хлiб i того, хто зустрiчає. По-третє, хлiбом-сiллю має зустрiчати тiльки чоловiк-хлiбороб, батько, а не артистично одягненi дiвчата. За радянського часу московськi керiвники запозичили український звичай, але спотворили його. Замiсть того, щоб цiлувати хлiб, стали його вiдламувати, вмочати у сiль i тут же їсти на весь телеекран. Духовну суть звичаю вiдкинули i таким вiн перейшов до керiвництва часiв незалежної України. Спотворений звичай дає спотворення i життя.

Росiйсько-комунiстична iнтернацiоналiзацiя в роки незалежної України змiнилась безликою лiбералiзацiєю. Нищення культури українського народу не припинилося. Замiсть її пiдтримки, народну культуру оголосили «шароварщиною» i пiд цей термiн та захiд стали ганьбити всi надбання народного духу й умiння. Тепер пiд прикриттям «шляху до Європи» з нас i далi вибивають нацiонально-етнiчну iдентичнiсть. Ворожi сили знають, що можливiсть духовного вiдродження України знову виведе її на сонячну орбiту свiтового Буття. Тому замiсть пристойного життя нас прибивають всiлякими труднощами: постiйною зневагою українцiв у засобах iнформацiї, кризами, високими цiнами i низькими зарплатами, фiзичним нищенням, особливо носiя духовностi – українського села. Замiсть здорового способу життя пропагують рiзного розливу п’янство, курiння, пiдкидають наркотики. Натомiсть духовностi – аморальнiсть, замiсть благородства i кохання – розпусту й секс. На нищення української мови, русифiкацiю суспiльства спрямовуються мiльярди коштiв українофобiв. Свiтогляд народу, в якому втiлено духовнi iдеали, високу мораль, культуру й змiстовну образотворчу мову, владою зовсiм вiдкинуто. І все ж українцi тягнуться до своїх духовних основ. Наше завдання – берегти й розвивати народнi звичаї, свята й обряди, мистецтво, рiдну мову, передаючи їх у спадок наступним поколiнням, нести у майбуття.

Розглянемо один iз священних виявiв духовностi українського народу – свята Сонячного кола. У них не тiльки пошановується свiт i його життєдайнi джерела, а й вiдтворюється, що людина є часткою Свiту, подобою Божою. Через свята на честь Сонця вiдбувається єднання українського народу iз вишнiми силами, уславлюється свiтло i життя.

ЗА ЗАКОНОМ НЕБА І ЗЕМЛІ

День змiнюється нiччю. За зимою йде весна. За лiтом – осiнь. Рiк за роком пливе. Поколiння змiнюється поколiнням, допоки крутитиметься Земля та свiтитиме Сонце. «І нема тому спочину, i краю немає», –писав про цю життєву безкiнечнiсть наш генiй Тарас Шевченко. Усе це вiдбувається за законом Неба i Землi, за законом всесвiтньої досконалостi. Обумовлено воно дi- єю Золотого Кола, цебто взаємодiєю кругоруху Сонця i Землi. Ми живемо у Сонячнiй Галактицi, а Земля є її складовою. До того ж, людина є органiзмом, який за своїм складом зорiєнтований на життєдiяльнiсть у суголоссi iз свiтлом. Енергетичнi центри людини, сприймаючи свiтло, як енергiю й iнформацiю, розподiляють його по органiзму. Невгасне свiтило у свiтоглядному ро- зумiннi українцiв було основною духовною та енергетичною силою, яка забезпечувала життя всьому сущому. Вона осявала його буття, надихала на духовну творчiсть, сприяла врожаю «жита, пшеницi i всякої пашницi», вселяла надiю, що «на той рiк буде краще, нiж торiк».

Суть Сонця одна: давати життєносну силу Землi, Водi, ростущому й живущому. Рухаючись по своїй орбiтi – Золотому Колу, воно пiднiмається й опускається, входить у зону дiї iнших сузiр’їв, Галактик. Проходження колообiгу позначено знаками Зодiаку. Вiд того сила Сонця стає рiзною, помноженою, багатопроявною. В українського народу є прекрасна здатнiсть: iнформацiю Космосу, свiтло Сонця, силу Землi втiлювати у творчiсть та духовнiсть. Про це свiдчить символiка народних свят й обрядiв, пiсень, усiх жанрiв мистецтва й архiтектури.

В рiзну пору сяяння Сонця нашi пращури i дали йому вiдповiднi священнi iмена. Так взимку його обожнювали як Дажбога. При переходi iз зими на весну воно було в образi Колодiя. Весною сонце з’являлося з ликом Ярила – дужої ростучої та квiтучої сили. Воно давало життєвий лад усьому i ставало Ладом (Ладою). Лiтом його потуга проявлялася в блискотючiй iпостасi Перуна. На вершинi лiта вигравала буянням i стиглiстю Купайла. У жнив’яну пору приходило зi статками Велеса. Восени його родюча доброта переходила у мужнiсть Хороса (Корша). Вiд нього й походять ритуальнi дiйства, пов’язанi iз спiвом – хоровод, хор.

Сонцю як могутньому Богу й подателю благ нашi предки присвятили чотири найосновнiшi свята на кожну пору року – Коляду, Великдень, Купайло, Калиту. Ця священна шаноба втiлена в ритуальнi дiйства, у свiтославнi пiснi, побутує не одне тисячолiття на Середнiй Надднiпрянщинi, особливо на iсторичнiй Уманщинi. Свята цi – не просто вшанування, а опоетизоване втiлення в духовну сутнiсть знань предкiв про свiт та його явища.

Започаткованi свята Сонячного Кола ще в надрах Трипiльської цивiлiзацiї прадавнiми хлiборобами-орiями. Саме на Уманщинi, в межах теперiшнiх Уманського, Тальнiвського, Звенигородського районiв, зосередженi найдавнiшi мiста енеолiту. Вони i бiльшiсть селищ забудовувалися за сонячним – коловорадiальним принципом. На двоконiчних горщиках того часу основним образотворчим мотивом був «колообiг сонця». Воно зображувалось у чотирьох фазах, вiдтворюючи i чотиричастиннiсть свiту, i чотири пори року. Певно, що вони й освячувалися ритуально. На цю образну побудову накладаються i чотири сонячнi свята українського народу, як вияв унiверсального закону космiчного колообiгу. В селах названих районiв автору впродовж 1966–1986 рокiв вдалося записати свята Сонячного Кола у дiйствах, пiснях, побажаннях та уславляннях i, зiтерши пилюку вiкiв, подати їх у поетичнiй та цiлiснiй системi.

До вiдзначення сонячних свят кликала сама природа, бо вони вшановували її змi- ни. Хоча заводiєм у них завжди була молодь, але вони мали всезагальну силу i охоплювали людей рiзного вiку й статi. Провiдники чужих для українського народу iдеологiй спотворювали суть свят. Потерпаючи вiд гонiнь, не маючи суспiльної пiдтримки, свята Сонячного Кола, як i на загал народнi свята й обряди, втрачали i масовiсть, i принаднiсть, i поетичну наснагу, забувалися пiснi, ритуали, дiйства. Особливо вiдчутного упадку народнi свята зазнали у ХХ столiттi – за часiв панування комунiстичної iдеологiї в росiйськiй iмперiї пiд назвою «Радянський Союз». Так, колядувати почали на своїх кутках i спiвали колядки чи щедрiвки, якi не завжди стосувалися свят. Гiмни колядницькi призабулися, веснянки та iгри, приуроченi Великодню, зiйшли з просторiв майданiв та вулиць. Сталося парадоксальне: весною, коли душа вiд довколишнього зростання та щебетання проситься спiвати, пiсня раптом змовкла. Купайло з берегiв рiчок забилося у вишники, а Калита так i притихла у хатнiх стiнах. Одначе, щоб там не було, але основна символiка сонячних свят – вогонь, вода, вiнки, хлiби, хороводи, ритуальнi дiйства – уславляють небесне Свiтило. Пiснi – колядки, веснянки, купальськi, калитянськi, опромiненi свiтлом душi людської – возвеличують i сонце, i все живуще та ростуще, уславляють дароване свiтлом життя. У цих святах український народ постає i сонцелюбним, i свiтославним.

РАДУЙСЬ[Я(?)] М.], ЗЕМЛЕ, КОЛЯДА ЇДЕ!

Найсвятiше й найвеличнiше зi свят Со- нячного Кола – Коляда. Воно – найперше в календарному й останнє в астрономiчному роцi свято. Його ясен свiт уособлює народження – Рiздво – Сонця у новому лiтi. Нинi його щорiчно вiдзначають 7 сiчня, але святки тривають два тижнi, впродовж яких люди вшановують основнi джерела життя – Сонце, Землю, Воду. Вони оспiвуються найвеличнiшими пiснями: колядками й щедрiвками – гiмнами Сонцю красному i Свiту бiлому. Це уособлено у приспiвi колядки з Вишнополя:

Радуйся,
Ой радуйся, Земле,
Ясен Свiт засвiтився.

Свiтославнi мотиви й образи, що в колядках, що на розписах трипiльських горщикiв майже однаковi. В останнiх над трьома ярусами як тричленному подiлу свiту стоїть верховна iпостась – Володар Свiту. У колядцi з Кочержинець (Уманщина) над трьома дiями (можуть бути i сили) стоїть четверта – Господар:

Пан Господарю, вставай з постелi,
Вставай з постелi, застеляй столи,
Застеляй столи, клади калачi…

Трипiльцi-хлiбороби на двоконiчних горщиках малювали колообiг сонця. Цей мiсткий i визначальний образ вiдтворений i в колядках. В однiй iз них теслярi зводять храм Свiтобудови:

В одне вiконце – iсходе сонце,
В друге вiконце – в обiди сонце,
В третє вiконце – в полудни сонце,
А й у четверте – заходе сонце.

Про духовнiсть i предковiчнiсть колядок свiдчить їхня космогонiчнiсть. У цих давнiх українських мiфах йдеться про створення свiту i життя. Три голуби пiрнули на дно до синього моря, винесли золотий камiнь (синiй та жовтий кольори як вода та вогонь втiленi в нацiональному прапорi України) i з нього постав увесь бiлий свiт:

Ясне небонько, свiтле сонiнько,
Свiтле сонiнько, ясен мiсячик,
Ясен мiсячик, ясна зiрниця,
Ясна зiрниця, дрiбнi звiздочки.

У колядках як свiтових гiмнах стала композицiя. В чотирьох строфах, у чотирьох рядках дiють три космiчнi сили – сонце, мiсяць, зорi (або дощ). У цьому космiчному сузiр’ї персонiфiкується українська сiм’я, де сонце – мати, мiсяць – батько, зiрки – то їх дiтки. Колядка «Радуйся, земле!» композицiйно така ж, як i давньоукраїнська скульптура Свiтовида. Чотиричастиннiсть у триєдиностi свого часу було великим космогонiчним вiдкриттям наших пращурiв i стало творчою засадовою композицiй у народному обрядотвореннi, мистецтвi, фольклорi. У колядцi також дiють три сили – сонце, мiсяць, дощ. Їхня життєносна потуга спрямована на трьох сущих: людину, тварину, рослину (поле). Воно заколоситься триєдиним збiжжям: житом, пшеницею, всякою пашницею.

Свiтотворча засада – триєднiсть у чотиричасностi як духовне вiдкриття також втiлене у колядках. Сам Господь на подвiр’ї Господаря порядкує свiточинно:

Кладе ж ти воли та у три плуги,
А молодчики та у чотири.
Кладе ж клячи та у три борони,
А жеребчики та у чотири.
Кладе коровки у три черiдки,
А ялiвничок та у чотири.
Кладе стожоньки та у три шароньки,
Кладе копоньки та у чотири.

Саме в колядках, як нi в якому iншому жанрi, найкраще звеличено людину й посталено її врiвень з космiчними свiтилами: сонцем, мiсяцем, зорями. Цим вишнiм силам варять священну страву – кутю на три святих вечори: Святий, Щедрий i Голодний. Разом з ними її споживає родина, як космiчне сузiр’я;

Сидять вони кругом стола,
Їдять кутю пшеничную
Та п’ють воду криничную.

Свято, освячене свiтлом, зерном та водою, вводить людину в нове рiчне госпо- дарське коло, благословляючи, щоб вона була врiвнi з космiчними життєдайними силами.

НА ВЕЛИКДЕНЬ СОНЦЕ ГРАЄ

Великий День Весни – Великдень нинi має непостiйну дату й святкується залежно вiд року: з кiнця березня i до початку травня. Святкування триває також два тижнi, коли пошановується Вербна, Великодня, Провiдна недiлi. У Великодню недiлю, мовби утверджуючи свою ясну сутнiсть, сонце грає на свiтаннi, переливаючись своєю свiтлiстю. Найосновнiшi означення Великодня – бабки, калачi з навскiсними хрестами як символом вогню й сонця, iз шишками-квiтами та пташками. Печуться вони високими на ознаку того, що все весною в рiст iде. Другою невiд’ємнiстю цього сонячного свята є писанки з мальованими образами сонця, зiрок, ростучого i розвиваючого. Спiвом веснянок, вiнками, iграми, коловими та хвилястими хороводами, вогнищами люди вiддають шану сонцю i водi, якi сприяють росту й розвитку природи пiсля весняного рiвнодення.

Вiд перших розталин снiгу i до сонячного буяння лiта спiвають дiвчата, дiти весянки. Вона приносить усiм роботу, а найбiльше хлiборобу:

Прийшла весна з квiтами,
Вийшли в поле з плугами
Та посiяли горошок,
Та рости, горошку, в три листи,
Та дай, Боже, в чотири…

І весна Яра, i могутня Лада, i вогнеликий Ярило, i дзвiнкий Шум – усi допомагають у розвої природи, звеселяють довкiлля й людину. Вона єднається з Вогнем та Водою, з величчю життєтворчих сил Космосу i йде свiтлою ходою.

Засвiчу я свiчку,
Пiду через рiчку.
Виступцем тихо йду.
А вода по каменю,
А вода по бiлому
Стиха йде, стиха йде…

Вночi хлопцi палили великоднi вогнi, а тодi всi люди запалювали свiчки. Вогонь очищення, вогонь воскресiння, що повсяrчас жаданий у кожнiй оселi. Другий священний символ – вода. Нею окроплюють великодню їжу. Водою люди обливали один одного в обливний понедiлок. Якщо було тепло, то ще й у воду вкидали. Вiрили, що вода надасть сили та росту на весь рiк. Образи Сонця й Води малювали на писанках. Важливiшим символом був також безкiнечник – уособлення безмежностi свiту та життя в ньому. Цей образ пiдсилювала веснянка «Кривий танець», одну з них записав у Вишнополi Мирослав Мицик:

А в кривого танця
Та не вивести кiнця.
Як виведем та й станем,
На дiвочок поглянем:
Чи всi дiвочки в биндочках,
Чи в рутвяних вiночках?

Люди володарюють у царствi природи. Хлопцi й дiвчата величаються у пiснi. Степки й вигони, поля й луки розлягаються вiд спiву святкового та врочистого. Здається, що вiд нього розквiтає все довкола.

Ой ти, весно, веснися, веснися,
Ой ти, земле, краснися, краснися.

ЯСНЕ-КРАСНЕ КУПАЙЛО

Найлюбiше для краян свято Сонячного кола – Купайло. Воно рiвноцiнне Колядi i святкується рiвно через пiвроку . Нинi його вiдзначають 7 липня. В цей день у нашому краї шанують сили лiтнього сонця й води, якi дають найвищий розвиток i дозрiвання в природi. Тiльки все краще повинно прибувати на свято.

Ясно-красно стало, так як на Купало,
Рано-вранцi сонце зiйшло…

Купайло вважався Богом лiтнього сонця, урожайного лiта й добробуту, уособлював молодечу радiсть i силу свiтила. Про те, що Купайло – сонячний Бог, дiзнаємося з найдавнiшої пам’ятки української писемностi «Велесової книги”: «Єднiсть є Хорс, Перун, Купалва, Лад, Дажбог». А про те, що це свято принесене з вищих сфер, йдеться в давнiй купальськiй пiснi:

Гей, око Ладове,
Нiч пропадає,
Бо око Лада
З води виходить,
Ладове свято
Нам приносить.

Купальське свято в давнину вважалося весiллям, цебто єднанням Богинi води Дани та Бога свiтла Леля. Їх символiзувало купальське вогнище, навколо якого спiвали пiснi, а хлопцi й дiвчата попарно стрибали, очищаючись його силою й утвер- джуючи вогонь свого кохання. Свято вiдбувалося тiльки коло води. Крiм цього, на Уманщинi, Чигиринщинi хлопцi до Купай- ла обов’язково викопували криницю. Подiбний звичай iснував у Вишнополi (Тальнiвщина) й пiсень про це було вдосталь: «В купальськiй криницi збiльшало водицi». Злюби-шлюби у наших предкiв були найщасливiшими саме в купальськi днi. Для цього козак i коня прикликує:

Ой зажди, коню, загнуздаю
Та й поїдемо до Дунаю,
Та й поїдемо води пити,
Дiвку Людмилу полюбити.

Символом Сонця на святi є не тiльки вогнище, яке продовжує вночi його денне свiтло, а й вiнок у дiвчат та священний спiв пiсень по колу – хоровод – навколо купайлицi. За прапредкiвським звичаєм хлопцi її вирубували раненько: «Вирубали до схiд сонця, // Поставили край вiконця». Вона повинна бути гарною i її тiльки такою дiвчата припрошували на свято, як ось у Вишнополi, Тальному:

Наше Купайло з верби, з верби,
Которе краще прийди, прийди.
Которе краще прийди, прийди,
Которе гiрше – не йди, не йди.

В образно-поетичному мисленнi українського народу купайлиця – не тiльки символ свята, а й образ Дерева життя, яке розквiтло й дозрiло в цю пору. В багатьох жанрах народної творчостi воно уособлює рiст i розвиток у життi й природi.

Магiя вогню у темрявi ночi. Вiночки сяють. Стрiчечки мають. Нескiнченним колом розкручуються дiвчата навколо купайлицi, Кострубонька, вогнища. Пiсня душевна уславляє неперебутнi чари свята i молодечої зваги.

Сяяла зiронька, сяяла,
З ким же ти, Олесю, стояла?
З тобою, Васильку, з тобою,
Як ясен мiсяць з зорьою.

Живе Купайло в прагненнi свiтла, в пошуках джерел, у чарiвностi ночi, у вогнi молодечого завзяття, в красi та силi вiночка (“Куди вiн попливе, звiдти й милий прийде”), у сонячному лiтеплi, в єднаннi молодих сердець, у квiтцi папоротi, в художнiх образах i невмирущих пiснях.

КАЛИТА СОНЦЕМ НАЛИТА

Калита – сонячне свято четвертої пори року. Вiдзначалося воно зазвичай в останнiй день осенi, а за теперiшнiм лiточисленням припадає з 13 на 14 грудня. Свято символiзує згасання теплової та свiтлової сили сонця. Тому її пiдсилюють усiма його символами. Дрова в печi, коли мають пекти калиту, розкладають тiльки навхрест. Оздоби на коржi-калитi викладають тiльки сонячнi i також наперехрест. Саму калиту випiкають у формi сонця з отвором посерединi – вона тонка, бо «рiк стоншився». Коня для походу до сонця-калити вистрибують через наперехрест покладенi рогачi та коцюбу. Ратники Бiлобога – охоронцi Калити – сили Чорнобога вiдганяють, ставлячи навхрест свої свiтовиднi палицi.

У преславний день свята дiвчата збираються пекти калиту. По краях корж розр зують i кутники загинають усередину. Краї виходять, мов сонце променисте. Качалочки тiста кладуть навхрест, кругом обмережують. Коли несуть її до печi, то окроплюють дорогу водою. Спечену калиту дiвчата передають одна однiй в руки i кладуть її на вiкно, котре до сходу сонця. Для неї варять ще й пшоняну кашу i при початку свята господиня звертається: «Калито наша, оце тобi каша, а нам дай краси й сили, щоб ми в свiтi гарно жили». Щойно зайде сонце, як хлопцi й дiвчата чiпляють калиту до сволока, мов до небес, на червонiй стрiчцi. Її уславлюють пiснею:

Ой Калита, Калита,
Із чого ж ти вилита?
Ой я з жита сповита,
Ой я сонцем налита
Для красного цвiту
По бiлому свiту.

Пiд спiв калитянських пiсень «Зайчика», «Семена», «Конопельок» хлопцi й дiвчата, усi, хто є в хатi, витанцьовують вогненного коня – коцюбу i, наперекiр усiм чорним силам, їдуть ним у високостi небеснi на весь свiт тричi оповiщаючи: «Їду, їду Калиту кусати!». Тягнуться люди до неї, щоб, пересилюючи кпини, жарти, перепони, вкусити i взяти в душу її сонячно- медову силу.

Лине i лине бiлий кiнь калитянський у синi Свароговi простори. Лине невпинно й думка людська. І вже Дiд на коцюбi – не просто чоловiк, а свiтлий, мудрий предок. Мiж ним та охоронцем Калити йде випробування:

– «Дiду, дiду, куди їдеш?»
– «Їду, їду Калиту кусати».
– «А ми будемо сажею писати».
– «А я буду Калиту кусати».
– «А де ж та Калита?»
– «Там, де й Сонце».
– «А де ж те Сонце?»
– «Там, де Україна».
– «А де ж та Україна?»
– «Там, де Днiпро».
– «А де ж той Днiпро?»
– «Напроти Чумацького Шляху».
– «А де ж той Чумацький Шлях?»
– «Напроти України».
– «А де ж та Україна?”
– «Там, де Сонце».
– «А де ж те Сонце?»
– «Там, де Калита».

Отак у розумуваннi, метикуваннi – людська ж бо думка всепроникна, – при пiснях i танцях усi скуштовують смачного i, здавалося б, недосяжного. Утверджують, що потяг до свiтла у людей є непереборним. Калиту, яка зостається, господар разом iз охоронцем Калити та писарем дiлить мiж усiма присутнiми на святi. Саме ж воно, як i всi свята Сонячного кола, завершуються ворожiнням на милого-судженого, на кращу долю.

TРІЙЦЯ ІЗ ЗОЛОТОГО КОЛА

Оглянули ми основнi або, як кажуть, роковi свята. Одна пора року переходить в iншу, i ця змiна також має свої пошанування. Якщо першi називаються святами, то другi – присвятками. Їх три i вони у системi свят на честь Сонця висвiтлюються мiрнiстю три. Цi двi мiрностi – чотири i три – в сумi дають семичиннiсть. Вiдзначення самого переходу пори року в наступну вiдбувається стiльки як i творення свiту, – сiм днiв. За важливiстю цi свята меншi, тому вони й бiльше призабулися. До двадцяти рокiв авторовi доводилося їх записувати й вiдновлювати дiйства, приказування про Колодiя, Зелене Вiр’я – Трiйцю, Зелену Недiлю, Весiлля Свiчки, поки вони постали в цiлостi. Усi присвятки мовби вiдтворюють сiм перiодiв Свiтобудови, сiм галактолiть творення свiту, сiм тисячолiть володарювання Дажбога, сiм виявiв свiту у свiтлi, кольорi, звучаннi.

ВСЯ НАДІЯ НА КОЛОДІЯ

Колодiй – свято переходу зими у весну. Вiн приїздить на золотiй колiсницi, на небi простеляється його золота путь. Колодiй розкручує свiтлi космiчнi сили:

Я весну ведет, а зиму женет:
Так весну ведет крутим калачем,
А зимку женет ясненьким мечем,
Ясненьким мечем, теплим вiтриком,
Теплим вiтриком, дрiбним дощиком.

Ось така прадавня звiстка про прихiд Весни. Колодiй, як людина, народжується, зростає, прибуває на силi, помирає i вiдходить. Його колiсниця – це не що iнше, як вогненна коцюба. На нiй приїздить Колодiй в образi козака iз золотим вусом. У свiтлiй свитi й смушевiй шапцi. Здебiльшого в нього перевдягається котрась iз жiнок чи дiвчат – у цi колодiйськi днi розгортається парностi сила. Хлопцi й дiвчата вибирають собi пару пiд виголос: «Колодiй пару шукає, серце з серцем єднає!» Парубки мають його сонячну ознаку – вербову колодочку з двома навкiсними хрестами на червонiй стрiчцi, складенiй у виглядi сонечка-квiтки. Разом iз мережаною хустинкою дiвчина чiпляє її на груди своєму милому. Єднання молодих сердець вiдбувається як поетичне дiйство. Старший парубок накликає меншого брата i вручає йому пучок стрiлочок – молодецтво його. Старша дiвчина вiдповiдно накликає молодшу сестрицю i надiває на її голову вiночок, щоб вона у цьому роцi своєї недiлi дiждала i пiдвiнець стала. Вiд Колодiя на всiх гулянках хлопець iз дiвчиною мають бути разом. Якщо ж вони за це рiчне коло не одружаться, то на наступне свято Колодiя жiнки йому, як невдалому парубковi, чiпляють колодку. Позбутися вiн її мiг тiльки за могорич – викуп у батькiвськiй хатi. Хлопцi носять у цi днi вербовеє колесо – символ Колодiя – й однойменну пiсню йому спiвають: «Вербовеє колесо, колесо попiд тини качалось, качалось» або «А вже весна, а вже красна».

Сам же Колодiй про свiй прихiд виспiвує:

Не сам же я вийшов,
Дажбог мене вислав,
Із правої ручки
Ще й ключика видав:
Весну вiдмикати,
Зиму закривати.

Вiд Колодiя Весна на силi прибуває. Дiвчата писанки пишуть. Веснянки спiвають. Пiсня щира, дiйства священнi зближують молодi серця. Весь вечiр хлопцi й дiвчата парами сидять у сподiваннях на майбутнє.

Я на тебе, Колодiю,
Маю всю надiю,
А без тебе, Колодiю,
Нiчого не вдiю.

Жiнки виходять на вулицю i кожному зустрiчному пов’язують хустину на лiву руку. Це означає, що до котроїсь iз них треба йти справляти Колодiя. Парубкам-невдахам чiпляють колодку. У хатi моло- дицi розiгрують родини – в жiнки знаходиться хлопчик. Це здебiльшого макогiн, сповитий у рушник. Всi тричi оповiщають: «Колодiй родився!» За цим лунає пiсня:

Колодiйчику-чику
І голубчику-чику,
Ждали тебе цiлий рiк,
Та не довгий в тебе вiк.

Іншого разу Колодiй уже приїздить в образi свiтлоносного козака. Його запрошують до столу: «Ходiм, Колодiю, на нашу затiю. Будем їсти, будем пити, свiт бiлий хвалити!» Тричi люди обходять кругом столу за сонцем i проголошують: «Слава нашому Колодiю!» Свято миле людям, i вони цiлий день чи вечiр спiвають.

Ой колодка, колодка,
Яка була солодка.
А ще була солодша,
Як я була молодша.

Пiсеннi мелодiї. Танцювальна музика. Розмах гостювання i веселощiв. Коли господар передає вiху – замаяне вербовеє колесо колодiйське комусь iз чоловiкiв, то знають, що взавтра у того збираються на Колодiя. Як з пiснею прийшли, так з пiснею i розходяться:

Я тобою, Колодiю,
Куди iду, то радiю:
Чи раненько, чи пiзненько –
Топ-топ помаленьку.

ЗЕЛЕНЕ ВІР’Я НА ПОРІ

Коли приходить Зелене Вiр’я, або ж Зеленi святки, Зелена недiля, чи Трiйця, весна передає лiтовi свою зелену корону. При цьому переходовi у природi вiдбувається новий розквiт, який досягає плодоношення i дозрiвання. Радiє душа i пiдноситься до свiтлих просторiв небесних.

Звеселiло подвiр’я —
Прийшло зелене Вiр’я.

Весь тиждень Зеленої Недiлi називається ще Русальним. Для жителiв Надднiпрянської України, давнiше званих русами чи росами, це було найосновнiше родове свято – Русалiї. Довгi вiки святкували його всенародно. Дзвенiли i вулицi, i поляни, i луги вiд пiсень русальних, вiд iгор скомороших, вiд музики «сопелiв, бубнiв, гуслiв». Як i тисячолiття тому, з пам’ятi зринає пiсня про розквiт цiєї пори, уславлюючи сприятливi космогеннi сили – Воду i Сонце:

Подолешничок мiй зелений,
Ой луги мої всi зеленiї!
Ой коли ти зрос, коли зелен став?
Ой iзрос же я дрiбним дощиком,
А я зелен став красним сонечком…

Три днi перед Зеленою Недiлею, i три днi пiсля неї називаються Зеленими святками. У першi шанують зелену природу – плетуть вiнки, клечають оселi, подвiр’я, обмаюють худобу, а в останнi пошановують русалок та проводять їх, поминають померлих. З гiлочками зеленими в руках, iз вiночками зеленолистими на головах пiшли дiвчата колом за сонцем. Усе злилося в суцiльний рухливий спiвучий вiнок: i дiвчата, i галявина, i пiсня:

Ой зав’ю вiнки та на всi святки.
Ой на всi святки, на всi празники.

Та рано, рано! На всi празники.

Уся хата знадвору, з середини вбрана у зелену клечiнь. У хатi долiвка посипана зiллям-лепехою, квiтами луговими. У недiлю господар iз гiлкою клечальною виходив на подвiр’я i запрошував:

– Сонце ясне, сонце праведне, святi нашi дiди-лада, духи вод i лiсiв, лугiв i полiв, зустрiчаємо вас, вiтаємо з лiтом, шануємо i запрошуємо!

У садку в холодку, коло криницi збираються люди. Здоровлять один одного з лiтом красним, вшановують зелену красу рiдної землi, її життєдайну двоїну.

Вишнi, черешнi розвиваються,
Синь-озеро розливається.
Ясне сонечко усмiхається,
Жито силоньки набирається.

Серед дiвчат був поширений звичай порiднення – кумування. Вони закопували деревце i чiпляли на нього стрiчки, намиста. Котра з якою куматися має, то обидвi стають одна напроти одної, тримаючи вiночки коло обличчя. Дивлячись крiзь вiночок, починають обертати його за сонцем i тричi приказують: – Будь зi мною, як кума з кумою! Через вiнок обмiнюються крашанками. Крiзь нього цiлуються, утверджуючи свою спорiдненiсть: «Кумаймося, не цураймося, на Ви називаймося!»

Символом свята на Звенигородщинi було деревце з верби, у селах Монастирищенського району – з тополi. На Полтавщинi прибирали дiвчину в зелене клечання i називали Тополею. На неї чiпляли свої окраси: намисто, стрiчки, хустинки. Барвистiсть уособлювала красу землi, яка спустилася з неба. З нею ходили по селi з пiснею, сповiщаючи, що на цiй Тополi – чотири сокiлки. На Прикарпаттi це була Вiльха. На Переяславщинi робили Вiху з високої деревини, на Чернiгiвщинi – iз верби. Її уквiтчували травою, квiтами барвистими, гiллям зеленим, стрiчками. Цiлий день навколо Вiхи розлягалися пiснi-хороводи, мелодiї яких вивищували i її, i духовну красу людей. Увечерi йшли в хату, де були дiвчата на виданнi, спiвали їм, щоб вони «замолодiли», цебто вийшли замiж цього року. На Рiвненщинi водили Куста зеленого i коло кожної хати спiвали: «Куст iз Кустом, а жито з ростом».

Поминали люди своїх предкiв, душi яких були у вишньому небi – в садах Сварожих. У вiвторок i середу треба було зустрiчати русалок. Матерi пекли калачики i давали дочкам. Тi ставили їх на пiдвiконня. Дух святого хлiба приваблював русалок. У зелений четвер був Мавський Великдень. З хлiбом, спеченим на свяченiй водi, дiвчата йшли в поле, розламували його i клали на межi. Вони його спожиють i це посприяє врожаю жита-пшеницi. А ще для русалок- лоскотавок розвiшували на гiллi клаптики матерiї, стрiчки, а то й сорочки. Молодь ходила гуртами, бо самого русалки могли залоскотати. Дiвчата у вiночках, стрiчках, святковому вбраннi хороводили, мов руcалки. З ними вони розпрощувалися пiснею – русалки найкраще її розумiли.

Проведу я русалочок до бору,
А сама вернуся додому!
Ой коли ми русалочок проводили,
Щоб до нас часто не ходили,
Щоб нашого житечка не ломили.
Бо наше житечко в колосочку,
А нашiї дiвочки у вiночку.

ВЕСІЛЛЯ СВІЧКИ СПРАВЛЯЮТЬ

Починалося свято Весiлля Свiчки колись першого вересня, а за нинiшнiм лiточисленням – чотирнадцятого. Сiм днiв ходили люди гуртами один до одного в гостi i кожен день вшановували весiльним дiйством. Свято переходу лiта в осiнь припадало на осiннє сонцестояння. Це час рiвноваги в природi, коли день зрiвнювався з нiччю, свiтло з темрявою. Вiд цiєї пори його все меншатиме. Тож чоловiки i жiнки, як свати, йшли iз заквiтченою свiчкою – несли в кожну оселю частинку свiтла небес- ного. Вiднинi воно осяватиме оселi i душi. З калачем, з гiльцем квiтучим, з пiснями й музикою свати ходили вiд хати до хати, оспiвуючи роботу майстрiв та засвiчуючи свiчку (пiзнiше цю роль вiдвели каганцю. «Каганця женять», – казали.) у кожнiй оселi. Посеред стола вона красувалася.

Ой сяяла свiчечка, сяяла,
Як у вiночку стояла.
Ой на столi, на престолi,
Подай, Боже, щастя й долi.
Свята сонячного кола – основа

На вiко вiд дiжi кладуть калач, а довкола нього – вiнок iз барвiнку. В калач вставляють заквiтчану свiчку. Вона є основним символом свята. З її свiтлом i заходять в кожну хату. Свати несуть iз собою i гiльце квiтуче. Кому його на ворота поставлять, люди знають, що в цiй хатi справляють Весiлля Свiчки.

Наше гiлечко ясне,
Як калина красне,
Як сонечко сяє,
Стрiчечками має.

Із свiчкою, гiльцем та святим хлiбом похiд iде вулицею. Хто зустрiчається, на подвiр’ї чи городi порається, свахи Свiччинi йому спiвають: Ой не сиди, Людмило, не сиди, Покинь роботу, погляди: Чи високо сонечко? – Достає до стрiх. – Хто сьогоднi не святкує, тому грiх!

Зайшовши в хату, свати кланяються:
– Добридень, свату, принесли вам свiтло в хату. Господар вдячний, бо в його хатi сьогод- нi твориться велична справа для Неба i Землi: комин жениться, свiчка замiж iде. Свiтло й тепло з хати не повинно вибувати. Тому їх свято шанують.

До Комина приступає старша сваха i промовляє:
– Ой, Комине-чоловiчечку, взяв за жiнку та й Свiчечку. Тепер мусиш догоджати – щодня тепла додавати!
– Ой, Свiчечко-жiночко, свiти нам щодниночки, щонiченьки, щогодиночки для всiєї родиноньки – промовляє своє слово старший сват.

Вiко iз Свiчкою ставлять посеред столу. Навколо нього вiдбуватимуться дiйства i гостина.
– Якби днi не коротшали, а свiтло в вашiй хатi нехай не вгасає! Гори, Свiчко, на опiчку, на столi, на престолi, в кiмнатi i в хатi. Додавай нам свiтла ясного i тепла красного!

Ой дим ще не куриться,
Чогось Комин журиться,
А Свiчка – не свiчка,
На стрiчечцi стрiчка,
Як пишна княгиня,
Як красна калина.

Закiнчується гостина в хатi завжди однаково. Вiд Свiчки, що на столi, старший сват запалює меншу свiчку i передає її господарю.
– До ваших рук, шановний свате, пере- даємо це свiтло. Хай воно освiтлює вашi буднi i свята, вашу хату й родину! Несiть його впевнено й мужньо, бо це заповiт предкiв i свiтло душi народу нашого.
– Оставайтеся здоровi з доброю годи- ною, з долею щасливою та iз свiтлом ясним-красним! А в нас попереду – свiтла дорога.

Ой спасибi цьому,
Пiдемо к другому,
Пiдемо на село,
Щоб було весело.

Весiлля Свiчки, як присвяток, це пора рiвноваги в природi, злагоди в душi. Воно є єдиним святом з усiх свят Сонячного Кола, яке день у день збiгається з осiннiм сонце- стоянням.

ДУХОВНОЮ ДОРОГОЮ ПРЕДКІВ

Свята Золотого Кола Сонця – це вiковiчний свiтогляд нашого вкраїнського народу, великий духовний масив народної культури з пiснями та дiйствами, з хлiбом та вбранням, музикою i танцями, рухами та символами, зi щирою душею та добрими словами. Саме про дальше побутування найосновнiших свят нашого народу, починаючи з 1990 року, пiклується народний фольклорно-етнографiчний гурт «Орiяни» iз Тальнiвського будiвельно-економiчного коледжу. Вiн єдиний колектив в Українi, який має у своєму репертуарi згаданi тут сонячнi свята й успiшно з ними виступає по селах i мiстах Черкащини, на Нацiональному радiо i телебаченнi, на пiдмостках столицi України, на Мiжнародних фестивалях у Луцьку (1993) та Харковi (1996), на Всесвiтньому форумi українцiв (1997), у Сiмферополi (2004). Вони йдуть духовною дорогою предкiв i спонукають до цього глядачiв та слухачiв. Із святами Золотого Кола виступають так, щоб люди могли не тiльки їх сприйняти, вiдродити, а й увiйти в ритми Сонця й Землi, аби жити у суголоссi зi Свiтом бiлим.

Чотири свята Сонячного Кола i три його присвятки становлять свiтотворчу семи- чинну величину. Кожне iз свят має свої святощi, притаманними барвами вiдсвiчує, видзвонює мелодiями та природними iнто- нацiями. Через них нашi предки спiвдiяли в ритмах Сонця й Землi, пiзнавали свiт, рiднилися iз ним i жили в єдностi з його джерелами та виявами. Така спiльнiсть наповнювала їхнє життя духовно, спонукала до творчостi, до священних дiйств у Храмi Природи. У цих ритмах перебуваємо i ми. Варто тiльки до цього духовного добра українського народу навернутися Душею i вони ляжуть на неї Благодаттю.

Слушно тут згадати слова прекрасного українського письменника Анатолiя Свидницького про народнi святкування. Вони – це «залишки релiгiї наших предкiв i не могли бути натиканi в роцi, як тички в городi, без усякого зв’язку мiж собою. Інакше релiгiя наших предкiв була б непослiдовною. Такого недолiку не може бути в релiгiях як витворах цiлого народу, а не однiєї особистостi. І насправдi, народнi святкування так тiсно в’яжуться одне з одним, йдуть цiлорiчно в чiткiй послiдовностi. Варто тiльки подивитися на них не поодиноко, а обiйняти поглядом все їхнє рiчне коло».

Свята Сонячного Кола – це велична духовна система українського народу, витво- рена на основних мiрностях Свiтового ладу: триєдиностi, чотиричастинностi, семичинностi. У нiй зосереджена уся народна творчiсть – обрядовi дiйства, свiтовиднi образи, пiснi, музика, танцi, вбрання, хлiби i страви. В них вiковiчно виховувалися тисячi й тисячi поколiнь як єдиний етнос. Свята Золотого Кола – це духовна дорога предкiв i нащадкiв. Святкуючи їх, люди входять в ритми Сонця й Землi, щоб одухотворено жити у суголосi зi Свiтом бiлим. У них український народ постає сонцелюбним i свiтославним.

Здiйснює Сонце своє Золоте Коло. З ним вершить коло своєї творчостi наш народ, втiлюючи в нього свiй свiтогляд, духовнi знання, художнiй досвiд, ритуальнi дiйства та величальнi пiснi.

Автор: Вадим Мицик.

Джерело:  https://www.ridivira.com/uk/spetsproekty/buttia-ukraintsiv/sviata-soniachnoho-kola-osnova-svitohliadu-ukrainskoho-narodu-narod-sylnyi-dukhovnistiu

Неймовірно пізнавальна книга автора статті,яку можна замовити тут:       http://magazin.intelektnacii.top/index.php?route=product/product&product_id=130 

Священна країна хліборобів.

Якщо у Вас виникли проблеми з замовленням, зателефонуйте, будь ласка, +380995447701 для оформлення замовлення.