ДУМКИ.

03.07.2020 Sribnovit аналітика, історія, роздуми

Я все думала: чому в нас така дивна історія? Щоразу, на кожному витку, в кожному переломному моменті в Україні слідом за переможною Корсунською битвою йде Берестечко. Але, ми знаходимо в собі сили і по надутих повітрям бурдюках, по загаті із тіл загиблих побратимів, перебираємось через болото. Збираємо сили і виграємо Зборівську кампанію, після якої до наших ніг падає обезголовлена і практично знищена ворожа держава. Або перемагаємо під Конотопом і ось: ще трішки зусиль – і росія зникне навіки. Тільки б об`єднатись, тільки б нанести ще один, останній, остаточний удар…
Ні! Ми підписуємо пакти, угоди, універсали і домовленості. Які нівелюють все. Підписуємо ще теплою кров`ю полеглих побратимів, які наблизили перемогу, капітуляційні угоди, котрі знецінюють і подвиг, і честь, і гідність.
Наша шляхта отримує привілеї та землі, право бувати в панських салонах, володіти майном та робітними людьми. Тобто, нами. А Україна стає частиною якого державного утворення на правах васала.
І ось ми вже знову боремось за права, свободу і незалежність. До яких було рукою подати.
Що з нами не так? Звідки ці чорно-білі смуги історії?
Може, то через те, що дітей нам приносять лелеки? І тому ми, не переживши пологових мук, не цінуємо їхнє майбутнє так само, як наші батьки не цінували нашого?
Чи то Доля українська вишита червоно-чорними хрестами, дарує нам оті вічні криваві розливи по чорноземові?
Теплий місяць світить мені у вікно. Теплий, бо липень. І повітря настояне на липовому цвітові, густе і тягуче. Як мед. Не спиться.
– Та стріляти їх всіх!
– Вішати на стовпах!
– Курва! Топити, як котів!
– Всіх до тюрми! І тих, і тих!
– О! Диви! Он ті нову машину мають.
– А ті ремонт зробили. Бачили: все поміняли в хаті.
– А той он точно накрався, бо всі одягаються в нове.
– Певно, і чекають, щоб на моря полетіти.
– Мають за що.
Це голоси з лавок у дворі. Я знаю цих людей. Ні, вони не найбідніші зовсім. Могли б і заробляти більше. Але, це ж відповідальність брати на себе. Вони так, за інерцією живуть. А про більше мріють. Щоб воно отак – раз і є.
І заздрять тим, у кого стає духу плисти проти течії.
Люди. Просто люди.
Але щось у світлі цього теплого місяця бачаться мені вози селянські, на яких до НКВС односельці везуть своїх сусідів. Розкуркулених куркулів. А ще архівні жовті аркуші, списані нервовими літерами. Там є доноси на тітку, дядька, племінників, родину та сусідів. Їх об`єднує одна особливість: оці кострубаті літери, писані з притиском і чорнило з домішком страху.
Там є ще відречення від батьків, дітей, колективні засудження однокурсників, співробітників, знайомих і незнайомих людей.
Навіщо я це пишу? Сама не знаю.
Просто впала мені пір`їна лелеча до рук. Чорно-біла. А ви знали, що в світлі липневого місяця лелечі пір`їни стають червоно-чорними?
Переживаємо новітнє Берестечко. Надія, що виберемось із болота ще є. Не знаю, чи є в нас новітній Богун.
Бо гетьман, як і тоді: чи то в полоні, чи добровільно відійшов з поля битви, чи намагається війська союзників повернути. Все повторюється. Тоді про Хмельницького теж різне говорили. Українці люблять поговорити.
Та хай би говорили собі люди. Але ж, болото затягує…
Та й таке.