Часом приходять до тебе в фісбучек знервовані люди, і починають повчальним тоном оповідати, що язичництво-рідновірство це так собі захоплення, що в нашу ультрахристиянську Україну воно прийшло з росії, ну й тому подібне. Оскільки сперечатися з ними ліньки, кілька слів про те, чому я вірю саме так, а не інакше. Колись, ще за самодержавства і святійшого сіноду до чергового ювілею абсолютно добровільного хрещення Русі, оголошено було конкурс на пам’ятник князю Володимиру, святому і рівноапостольному. Один скульптор уважно читав літописа, з якого можна взнати як воно було: Нестор був простішим за сучасних проповідників. І скульптор той зробив проект “всьо как в жізні”. Князь у вояцькому вбранні і з мечем наступає ногою на волхва, чи просто чоловіка, який намагається захистити свою божницю. Але проект відхилили. Замість нього конкурс виграв знайомий всім пам’ятник, де князь стоїть в позі Андрія Первозваного з блаженним, а вірніше благуватим виразом обличчя. Так от, перший пам’ ятник то сердцевина християнства, а другий – його оболонка. Релігія, заточена на перемогу над іновірцями за будь-яку ціну, може будь-якої миті показати ікла з-під благосного лику. Варто лише маятнику хитнутись трохи в бік. Що з цього може вийти, дуже переконливо описала М. Етвуд в “Оповіді служниці”. Що, такого не може статися? Іран, Афганістан вас не напружує? Ах, це мусульмани обвалили ці країни в середньовіччя? А нічого, що мусульманство з християнством з одного кореня росте? Ось у Польщі ксьондзи вже вдерлися в сферу медичного обслуговування… А якщо маятник хитнеться ще? От тому для мене язичництво не захоплення і не іграшка. От тому, роздивляючись світлини з індійських храмів і статуй, заздриш їм білою заздрістю, або дивишся серіал про Шиву чи Раму, і розумієш, що нам такого не знімуть при найсприятливіших умовах, а швидше покажуть серіал про шляхетного Володимира і злобних язичників, котрі заважали приєднанню до “цивілізованого світу” рідних дубків. Християнство стояло й стоїть на облуді. Тому дуже прошу, не оповідати мені в що мені вірити, і я не буду демонструвати свій злобний норов.

Автор: Мирослава Горностаєва.