Тріщи не тріщи – минулися Водохрещі! Така от драматична пора року – місяць лютий. Захурделить, навіє снігу по вікна, а тоді ще й морозом припечатає таким, що на ставу наче гармати стріляють – то тріщить стиснутий лід, бо Сонце на літо, а зима на мороз. Скрипить сніг під валянками, хрускотить тонка крига на спорожнілих калюжах, вночі наближаються до землі волохаті зірки, а вранці доводиться в криниці лід пробивати – дивись, цілу зиму вода не замерзала, а це он куди мороз добрався! Але вдень усе частіше виглядає Сонце, і он на теплому причілку вже впали з стріхи перші краплі. Невже Весна йде?

А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле.
Молодому козаченьку
Мандрівочка пахне.
Помандрував козаченько
У чистеє поле,
За ним, за ним дівчинонька:
– Вернися, соколе! Йде, йде Весна!

Зима з Літом стрічається, так люди й назвали цей хисткий поріг – Стрітення. А в давнину казали: Коло діє. То річне Коло Свароже невпинно обертається, несе переміни; зростає, міцніє в плечах Божич-Сонце, вкорочує ночі, щодень вище піднімається в небо, додає дня. Вже й циган кожуха продав! Як трапиться десь серед лютого відлига, осяде сніг, ще й струмок задзюркотить, запахне відтала земля й кора на деревах, поміняється голос у синиць («кидай сани, бери віз!») – ось тоді не видержить циган та й продасть кожуха. А нащо йому той кожух, коли Весна йде! Мандрівному племені зайві речі ні до чого, та й кожуха чим раніше продаси, тим більше вторгуєш. Схибить, буває, циган – зарано продасть: сказиться Зима та такого морозу та снігу підсипле, що й на Водохреща не було, і – «от тепер танцюй, небоже, на морозі гопака…» Е-е, скільки там тої зими. Ну, ще тиждень, нехай два. Насправді ніхто не знає, скільки ще Зима коверзуватиме, але всі вірять, що вже недовго – оце і є свята, чиста, істинна природна віра: не знаєш напевне, але віриш – і віра справджується. Коло діє! Саме в ці непевні дні святкують Колодія.

Навіть вітаються: Коло діє! Або в наказовому способі: Коло, дій! Святкують його цілий тиждень – це останнє повноцінне зимове свято, коли ще немає великої роботи в господарстві, але вже до того йде, бо скоро таки завершиться лютий спротив Зими й настане Новий Трудовий Землеробський Рік, Новоліття; закінчиться й піде на новий оберт землеробське Свароже Коло.

Святкують усі, а особливо молоді та закохані – у них найгостріше чуття на переміни, для них кожна найдрібніша подія – це символ, віщування, магія; перші порухи пробудженої Весни, перші враження пробудженої душі, перші бажання здорового тіла. Верховодять у цьому святі молодиці. Весь тиждень їм – повна влада й тиранія, жодної відповідальності перед чоловіками! Чого вони тільки не витворяють… Першим ділом збираються на вродини – з наливкою та закускою сходяться до одної хати, обирають собі Матір і вчиняють обряд народження Колодія, Колоди, Колодки, Колодонька. В ритуалі це просто цурпалок дерева, що слугує водночас і фалічним символом, і малою дитиною, і божественним персонажем, якого закутують у пелюшки та й носяться з ним цілий тиждень, славлячи Колодія та вимагаючи від усіх відповідного йому пошанування. А яке може бути пошанування без курки, чи качки, чи й пляшки наливки  до спільного кошика!

Особливого жаху наганяють молодиці на неодружених парубків. Бо не одружитися своєчасно означає затримати продовження роду – а це для чоловіка не менший гріх і ганьба, ніж запізнитися з засівом поля… Тому-то під кінець зими й проводиться, так би мовити, рубіжний контроль: чи всі ж тії та вінчаються, що любляться та кохаються? І кожному зрілому парубкові, що так і не одружився протягом року, чіпляють колодку – до ноги чи до руки чи до коміра, крихітний символ чи ціле поліно, – і мусить він її носити весь тиждень як знак покарання. Колись від цієї ганьби парубок не мав права ховатись, але в наші часи від будь-якого лиха можна відкупитися («У нас – дери, дери та дай і просто в рай хоч і рідню всю забери»).

В будь-якому разі символічний акт чіпляння колодки має велике виховне значення, бо акцентує увагу молоді на важливості шлюбу та спонукає парубків до відповідної активності. Недарма дівчата (чи від імені дівчат – а може й хлопців) жартівливо співають:

Я на тебе, Колодію,
Маю всю надію,
А без тебе, Колодію,
Нічого не вдію.

Мені недавно трапилася пісня, записана М. Лисенком десь на Київщині:

А в неділеньку рано Стань,
Копилоньку, право,
Щоб наше пиво грало
Без хмелю, без ячменю,
Без ярої рути –
Тут Копилоньку бути!
А в неділеньку рано
Дівчата пиво варили,
Парубки воду носили,
Молодиці завдавали,
Щоб наше пиво грало,

Ніхто, виявляється, сном-духом не знає, хто такий Копилонько. А що таке копил? Це міцна палиця з трохи загнутим пласкуватим кінцем – на неї швець надягає чобота чи черевика, коли дошиває його чи лагодить. А ще є подібна палиця в санях – вертикальний стояк, що з’єднує полоз із верхньою частиною саней, кузовом. Словом, копил – це щось таке пряме, вертикальне, стирчить… То може це той самий Колодонько, Колодка, Колодій – вічна міцна опора, а в той самий час і символ оновлення, руху, нестримної Весни, шлюбу? А чи не той самий безсмертний дух – Кострубонько? Теж не дуже лагідний персонаж, завдає жінкам прикрощів своїми кострубатими та наполегливими витівками, аж плачуть від нього – а ще більше плачуть та жалкують, коли він помирає…

Дівчата на свого Колодія, «на колодку», збираються окремо («вже доросла дівка була, ходила на колодку»), готують вечерю – обов’язково й кашу, древню ритуальну страву, яка, звісна річ, слугує класичною приманкою для парубків. Прибирають хату, ладнають на стіл; заодно згадують веснянки – йде репетиція вже близьких вуличних дійств. Пізніше, з повагою та церемоніями заходять до хати парубки. Дівчата сидять колом і пропонують хлопцям кожному по черзі знайти собі місце:

Колесом, колесом Сонце вгору йде.
Слухай, слухай, Іваночку,
Де голубка гуде.

Іван іде посолонь та все прислухається, де ж гуде його голубка. І дивовижним чином вгадує – мабуть таки чує те биття-гудіння дівочого серця, що тільки йому одному озивається, тільки на його наближення б’ється, як пташка в клітці! Сідає Іван біля своєї голубки, а вже йде Василь, а потім Михайло, скоро вже всі хлопці біля своїх дівчат сидять. Гудуть голуби, б’ються в лад молоді серця. Жарти, сміхи-реготи, пісні, ігри…

І, звичайно ж, залицяння – не треба думати, що такі вже геть цнотливі ті вечорниці:

На колодку ішла –
Оглядалася.
На колодці була –
Милувалася.
А з колодки ішла –
Цілувалася.

Дівчата теж мають право хлопцям колодку чіпляти. Ось ні з того ні з сього щось дістає Маруся з кишені й, ховаючись, чіпляє своєму Петрові – та за що ж? Виявляється, це не колодка, а вишита хустинка – знак дівочої вірності, обіцянка чекати сватів від хлопця наступної осені. А котрийсь із парубків не вибрав собі пари – чи то не вистачило дівчат, чи такий перебірливий. Доведеться бідоласі справжню колодку цілий тиждень носити. Ой пізно ж та неохоче розходяться хлопці з дівчатами, але Звичай не велить зловживати свободою. Навіть парубкові сором великий дома не ночувати – бодай удосвіта, а має повернутися додому. Тому ще називаються молодіжні посиденьки досвітками.

Ой спасибі, Колодію,
Що зібрав докупи.
Гостювались, цілувались,
Аж злипались губи.

В кінці тижня молодиці знову збираються на останній обряд – помирає Колодонько, треба його достойно випровадити. Великий «плач» стоїть у всьому селі. Колодку урочисто – але й весело – спалюють, ще раз утішається молоде жіноцтво «поминками» – спільною трапезою, та співами, та танцями, та теревенями. На тім зимові свята завершені.  Далі початком важкої землеробської праці. Коло Свароже  повертає до Літа. . В ньому буде багато новин, несподіванок, радощів і прикрощів, але буде й незмінний Звичай – основа надійного та щасливого буття Українців.

Автор: Василь Триліс.

Література, яку можна замовити тут: