Бог з розпуки ридав, Бог стогнав від тяжкого безсилля:
– Яж вам землю найкращу, я хліб і до хліба вам дав.
Так чому ж ви поїли траву-лободу із бадиллям?
Хто вас, діти мої, і за що так жорстоко скарав?
Всюди трупи лежать, а над ними пшеничне колосся… Цвинтар села ковта, вже нема ні собак, ні котів.
Мати, з’ївши дитя, з голови вириває волосся.
Бог побачив, жахнувся і в горі страшнім занімів.
Реготав сатана, шаленів горбоносо-пейсатий
– Бо ужинку такого не мав сто минулих віків.
Танцювали чорти у пустих перекошених хатах,
Тільки вітер ридав над розп’яттям сумних димарів…
Володимир Горбатюк, Волхв і Кобзар. 2005 р.
